Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

Чоловіки сіли за накритий біля каміна стіл. Відкрилися бічні двері. Кухар у білосніжному вбранні зайшов до кабінету, штовхаючи перед собою столик, на якому стояли: порцелянові супниці, соусники і тарілки з зеленню. Переставивши все на стіл і наливши в келихи вино, кухар пішов.

– Я попросив, щоб нас не турбували, тому пригощайся. Сьогодні у нас самообслуговування, – граф запрошуючи, зробив рух рукою.

– Чудово. Не можу я звикнути до цих урочистих обідів. Як тобі це вдається? – підтримав його гість.

– Потрібно народитися у шляхетній родині і тоді ти швидко до цього звикаєш, – посміхнувся Крістіан, пригубивши вино. – Що такого термінового сталося, що ти стрімголов прилетів до мене?

– Вкрай неприємна звістка мій друже…

Віардо теж пригубив вино й відкривши супницю запустив до неї ополоник. Налив собі в тарілку порцію ароматного рибного супу та стурбовано глянув на співрозмовника.

– Соромно казати, але треба. Зі спецсховища штаб-квартири кримінальної поліції викрадено стилети. Ті два, що за рішенням суду визнані власністю вашої родини і які ти не спромігся забрати.

– Ось, як? – Крістіан здивовано глянув на комісара.

– Саме так, уяви собі.

– А ти знаєш Мартіне, я, навіть радий. З цими стилетами в моїй пам'яті пов'язані тільки одні сумні спогади. Смерть батька, загибель старого антиквара, моє ув’язнення. Потім ці жахливі вбивства. Спроба Філіпа підірвати нашу з Жозефіною яхту. Напевно, тому я й не зміг змусити себе поїхати та забрати ці кляті стилети.

– Доручив би це адвокату. Продали б стилети на аукціоні, а гроші передав би в якийсь фонд допомоги онкохворим, – знизав плечима Віардо. – В чому проблема?

– Ти знаєш, про це я якось, навіть і не здогадався. Мені просто було неприємно їх не те що бачити, а навіть згадувати. Шкода, що ти раніше не підказав мені цю ідею.

– Нічого. Коли ми їх знайдемо, я тобі нагадаю.

– Не маю жодних сумнівів. А, як це сталося? Досить дивна подія. Яке нахабство.

– Згоден. Напрочуд дивний і зухвалий злочин. Пограбування сховища скоїли вдень. Прийшли двоє суб'єктів у формі судових приставів. З приводу поміщення речдоків у спецсховище проникли туди за підробленими документами. Вирубили чергового. Відкрили сейфи. Та дивне не це, – Віардо замислившись, навіть зупинив ложку шляхом до рота. – Мене вражає рівень їхньої підготовки та обізнаності. Посвідчення, допуски, формуляри, все було виготовлено на найвищому рівні. Крім шухлядок зі стилетами грабіжники почистили ще кілька сейфів, в яких зберігалися цінності і гроші, що проходять у інших справах. Але гадаю, це було зроблено, щоб замилити нам очі. За вартістю стилети перекривають усе викрадене.

– Давай залишимо цю тему. Мені неприємно про це згадувати.

– Вибач. Але я був повинен тебе повідомити й попередити, щоб ти посилив заходи безпеки.

Крістіан знизавши плечима за прикладом гостя почав їсти. Пішла зміна страв. Потім служник і кухар прибрали посуд й принесли сигари і коньяк. Подали каву. Крістіан розпалив камін. Незабаром у кімнаті запахло палаючими дровами. Відкривши вікно, граф налив у келихи коньяк і розкурив сигару. Віардо приєднався до нього.

– Як наш молодий комісар і його чудова дружина? – Крістіан влаштувався в широкому шкіряному кріслі біля каміна.

– Погано. Вони знову посварилися, – зітхнув Віардо. – Ольга поїхала до Марселю. Працює над новим романом. На дзвінки майже не відповідає. А у Алекса черговий напад депресії.

– Це через поранення?

– І так і ні. Він страшенно комплексує з цього приводу. Ніколи б не думав, що він на цьому може зламатися. Та ще ці бісові психологи. Йому досі не дали дозвіл стати до оперативної роботи. А це його вбиває найбільше. Коли я їхав, хлопці насилу витягли його з «Золотого сонця» і відвезли додому.

– Може Ользі варто побалакати з ним?

– Та балакала вже не раз. Після його виписки з шпиталю, він спочатку комплексував через шрами, що спотворили його обличчя…

– Я пропонував йому зробити пластику, але він навідріз відмовився, – урвав співрозмовника Крістіан.

– Так. Я в курсі. Він з усіма так. Відкидає будь-яку допомогу. На початку зими Алекс став менше звертати на це увагу. Здавалося, що справи почали поліпшуватися, але потім йому не дали дозвіл психологи. І все. Він, ніби махнув на себе рукою. Ольга намагалася вивезти його в передмістя Марселя, де вони купили котедж. Там відокремлене місце. Їхні друзі, дуже рідко приїжджають до своїх домівок, які розташовані поруч. Решта сусідів з’являться тільки під час курортного сезону. Там суцільно багатії з Марселя. Але зараз у селищі майже нікого немає. Та він теж навідріз відмовився від цієї поїздки. Алекс не може без улюбленого заняття. Без сиску. Повернувшись до Парижу, вже вкотре поспілкуюсь з керівництвом. Ми можемо втратити відмінного детектива.

– А може він переймається через загиблих хлопців?

– Це теж присутнє. Я сам часом звинувачую себе за те, що дозволив їм взяти участь у затриманні цих басків. Це робота для спецназу. Але хіба його можна було зупинити? Тим паче тоді ми не знали, що вони готують теракт. Алекс і Дюпре вийшли на них у зв'язку з потрійним вбивством, яке сталося на паркувальному майданчику біля бару в Анже. Їм знадобилося майже півтора місяці, щоб дістатися до цих виродків. І вони взяли майже всіх. Залишився цей хлопчисько. Ніхто й гадки не мав, що він натисне на кнопку. Серж майже його вмовив. Але в останню мить все пішло шкереберть. З'явився цей ідіот Монсиньи з дівчиськом і все зіпсував.

– Жахлива у вас робота Мартіне. Адже, по суті, йдучи на службу, ви не маєте уяви, повернетеся додому чи ні. Це дуже страшно. Особливо для ваших рідних. Але, напевно, це вас затягує. Звичка до небезпеки. Ти сам проміняв крісло радника міністра на посаду керівника оперативно-слідчої бригади. Ось і Алекс не може без цього. Але гадаю, що без підтримки Ольги йому не впоратися. Мати теж такої думки.

– Та за яку підтримку зараз може йти мова? Дівча на межі нервового зриву. Вона не відходила від нього у шпиталі. А після одужання він з нею розмовляти не хоче. Лихо мені з ними. Вона довго терпіла його пиятики. Кілька днів тому Ольга намагалася напоумити Алекса. Але не втрималась, нагримала на нього, розрюмсалась, покидали речі у сумку й поїхала до Марселя. Її теж можна зрозуміти. У неї зобов'язання перед видавцями. Якщо вона зараз дасть збій, то знову піднятися на цей рівень для неї буде дуже складно. Це її третя книга. І вона, якраз про ті події, після яких і почалася ця божевільня. Сам розумієш – замовлення потрібно відпрацьовувати.

– У неділю матуся з Віктором повертаються з Британії. Я завтра ж їй зателефоную і, ми всі разом поїдемо до Ольги. Ти правий. Дівчину потрібно терміново підтримати. Вона одна в чужій країні, а коханий чоловік не може відірватися від склянки. Якщо потрібно, то я можу побалакати з вашими керівниками.

– Дякую Крістіане. Гарно коли є друзі. Якщо моїх слів буде недостатньо, я відразу повідомлю тобі. Жозефіна не приєднається до нас?

– У дружини сьогодні вільний день. До неї прилетіли дві подруги з Америки, тож вони поїхали розважатися в місто. Не буду ж я вислуховувати, як вони перемивають кісточки своїм родичам і знайомим, яких я, навіть по іменах не всіх знаю.

– Радий за вас.

– Дякую. А ти, так і залишишся парубкувати? Тобі вже тридцять п'ять, адже ми з тобою однолітки.

– Крістіане. В мене було дві спроби створити сім'ю. Але більше, ніж на три місяці мене не вистачило. Тому я залишив це безглузде заняття, доручивши амурні справи своєму янголу-охоронцю. Я вірю, що Господь підбере для мене наречену, разом з якою ми щасливо проживемо до кінця наших днів в оточенні дітей і онуків.

– Тоді я спокійний за тебе. Давай за це й вип'ємо.

Вони торкнулися келихами і зробили по кілька великих ковтків коньяку. Потім розмова перейшла на теми спорту і політики. Ближче до опівночі повернулася Жозефіна з подругами. Жак подав чай. Почалися питання-розмови. Спати вони розійшлися, коли годинник в кабінеті пробив половину другої.

Розділ четвертий

Середземне море, Гібралтарська протока, акваторія Малаги, вересень 1398 року

Галера сарацинського паші Абдула ібн Гаміда III-го, вже кілька годин бовталася у водах Середземного моря, неподалік від Гібралтарської протоки. У ранковому серпанку, вдалині проглядалася берегова лінія з рідкісними вогнями Малаги. Паша нетерпляче крокував вимитими дошками носової палуби. Вірний слуга Алі, зітхнувши, прибрав тацю з їжею, повернувши її до капітанської каюти. Старий паша майже добу нічого не їв. Тільки мовчазно на самоті пив чай. Та й воно було і зрозуміло. Пів року тому єдиний син паші – Сулейман, відправився на військову службу в Гранадский емірат. Це був останній оплот колись могутньої арабської держави, кордони якої охоплювали майже весь Піренейський півострів. Зараз емірат обіймав високогірну область Сьєрра-Невада і все середземноморське узбережжя від міста Альмерія до міста Гібралтар.

Під час одного з боїв Сулейман був важко поранений і потрапив у полон до іспанців. Тож зараз паша привіз викуп. Іспанці призначили йому зустріч у морі. Галера прибула в умовлене місце на кілька годин раніше призначеного терміну. Свіжа зміна веслярів і ходовий вітер, немов би відчули бажання паші, скоріше обійняти сина. Корабель стрімко пролетів відстань від Танжера до Малаги і зараз спокійно гойдався на невеликих хвилях.

Над морем почало сходити сонце. Паша доклав до ока підзорну трубу, мідний корпус якої був прикрашений золотою інкрустацією, навівши її на чорну крапку, що з'явилася на обрії. Він не помилився. Збільшувальне скло перетворило ледь помітну цятку в обриси вітрильного корабля. Миттєво почулася команда. Затьохкав батіг наглядача, пробуджуючи веслярів. Матроси, схопившись за канати, підняли і закріпили головне прямокутне вітрило. Підкоряючись команді капітана, кермовий спрямував галеру назустріч судну.

Приблизно за годину, обидва судна зустрілися й прибравши вітрила, зупинилися в кількох десятках метрів одне від одного. Трищоглова каракка, венеціанської споруди, під прапором герцога дель Інфанто височіла своїм бортом над нижчою галерою паші Абдула ібн Гаміда III-го.

З каракки спустили шлюпку, і незабаром на палубу судна піднявся іспанська офіцер. Блискучий шолом гостя прикрашала біла хустка. Привітавши пашу, він назвався переговірником. Передавши вимоги високоповажного сеньйора Антоніо Фернандеса де Мендози герцога дель Інфанто, офіцер висловив вимогу передати йому рубіни, що призначалися в якості плати за звільнення вельможного бранця. За словами офіцера, коли він з викупом благополучно досягне палуби іспанського судна, Сулейман, буде доставлений до батьківської галери. Те ж саме було викладено в листі за підписом герцога, скріпленого його особистою печаткою.

Не ставши читати листа, а лише вислухавши офіцера, паша, перебираючи пальцями чорні коралові чотки, віддав розпорядження принести камені. Алі миттєво виконав наказ господаря. Схопивши в капітанській каюті замшевий футляр з коштовними самоцвітами, він підтюпцем, повернувся на палубу. Зупинившись перед офіцером, відкрив кришку. На синій тканині в променях ранкового сонця червоним світлом спалахнули чудові за своєю формою і величиною рубіни. Дев'ять з них були розміром з велику вишню. Вони чудово виглядали б в золотому намисті, але більше підійшли б для прикраси руків’я холодної зброї. Три рубіни були більшого розміру й мали іншу форму ограновування. Останній з каменів за величиною дорівнював перепелиному яйцю. Рубін вражав своєю чистотою і майстерністю ювеліра, який огранував кристал. Камінь сяяв подібно кривавій зірці, відкидаючи червоні промені на всі боки.

Оглянувши камені, офіцер задоволено кивнув. Взявши футляр, він спустився до човна. Гребці опустили весла в воду й за кілька помахів досягли борту іспанського корабля. Офіцер піднявся на палубу. Тієї ж миті на караці почулися голосні команди. З шурхотом впали вітрила. Прийнявши в себе вітер, вони запузирилися, спрямовуючи судно, геть від галери. Веслярі в шлюпці обурено загорлали, намагаючись піднятися на борт. Але всі їхні спроби були марними. Тоді вставивши весла в кочети, вони що є сил почали гребти геть від сарацинської галери. На палубі іспанської каракки сухо клацнув спуск арбалета і в щоглу корабля паші встромився дротик з прив'язаним до нього паперовим згортком. Алі підскочив до щогли й вирвавши дротик, уклонившись, передав його паші.

З кам'яним виразом на обличчі Абдул ібн Гамід III розгорнув послання і прочитав нерівні рядки. Закінчивши читати, він різким рухом викинув дротик в море.

– Мій пане! Дати команду почати переслідування? – літній слуга з благанням дивився в обличчя паші. – Вони не повернуть Сулеймана?

– Ні Алі. Не потрібно переслідування. Сулейман вже потрапив до Джаннату. Я маю надію, що Аллах Всемогутній гідно винагородить мого улюбленого сина.

– Його вбили?

– Ні Алі. У полоні він захворів на чорну хворобу і помер. Невірні дозволили його супутникам поховати Сулеймана за нашими обрядами.

– А, як же викуп? Ти їм не помстишся? Даси йому ось так піти, оманою заволодівши скарбом?

– Мій старий і вірний слуга. Це всього лише камені. Але я передбачив такі наслідки і покараю іспанського ідальго за оману. Мій ювелір на зворотному боці каменів вирізав прокляття для його майбутніх власників. І герцог дель Інфанто і його нащадки будуть вмирати від насильницької смерті. Кожен камінь це вирок. Навіть, якщо невірні їх розділять, закляття не втратить своєї сили. Накажи зібратися воїнам до читання намазу. Ми повинні подякувати Аллаха і попрощатися з Сулейманом. А що до помсти, то після молитви я відправлю поштового голуба з наказом про виступ. За кілька днів, десятки галер з нашими воїнами прибудуть до Малаги. Ми влаштуємо набіг з моря на Валенсію. Саме там помер Сулейман. Час повернути це місто у володіння нашого емірату. Так невірні заплатять за смерть мого сина. Але головне покарання понесуть нащадки віроломного герцога – поки його рід назавжди не зникне з лиця землі.

На борту іспанського судна, у своїй каюті дон Антоніо Фернандес де Мендоза герцог дель Інфанто із захопленням розглядав рубіни.

– Ви, навіть не уявляєте капітане, що це за скарб. Ці рубіни сарацини викрали з храму Озіріса у Абатоні, в Єгипті. За них ходять легенди ще з часів Олександра Великого. Володар цих каменів за переказами, буде нагороджений довгим і щасливим життям. Його скарби будуть збільшуватися. В усіх справах його буде супроводжувати успіх. Тут, навіть вирізані якісь письмена, – герцог, узявши лупу, і далі розглядав камені. – Найбільший я вважаю, прикрасить перстень. Я піднесу його в якості подарунка нашому кардиналу. Ці три, прикрасять кольє, яке я замовив для моєї дружини – донни Магдаліни. Що робити з рештою каменів я вирішу пізніше. Як на мене, вони будуть чудово виглядати в руків’ях стилетів.

Розділ п'ятий

Котеджне селище, передмістя Марселя, Франція, березень 2015 року

Льолька відсунула ноутбук. Діставши з пачки цигарку, вона підкурила і підійшла до вікна. Штормовий вітер гнав поверхнею бухти короткі злі хвилі, які бризками розбивалися об кам'янистий берег.

Ось і почалася нова історія. Легенда тринадцяти рубінів, дев'ять з яких були вставлені в руків’я стилетів Чезаріо Борджіа, давно не давала їй спокою.

З часу її перемоги в Міжнародному літературному конкурсі пройшло вісім місяців. За цей час Льолька встигла написати ще два романи на замовлення видавництва, а зараз працювала над третім. Але думки про рубіни не давали їй спокою. І ось сьогодні вранці вона вирішила виписатися, щоб, хоч трохи розвантажити мозок.

Останній роман, залишений редактору на вичитування, розповідав за операцію, в якій брав участь її чоловік – комісар поліції Олександр Деланж. Операція загалом пройшла успішно, та наприкінці виникли обставини, які призвели до трагічних наслідків. Разом з одним із злочинців, загинули напарник Алекса – Серж Дюпре і двоє офіцерів управління кримінальної поліції Анже. Сам Алекс отримав важку контузію, кілька поранень і півтора місяці провів на лікарняному ліжку.

Два тижні Льолька не відходила від чоловіка, спочатку у відділенні інтенсивної терапії, а потім у палаті. Алекс видужував важко. Він постійно переймався через загибель хлопців. Але не тільки це послужило причиною тривалого лікування.

Три шрами спотворили його обличчя. Два невеликих – від металевих кульок, які вирвали м'язи на підборідді і лівій щоці, і один великий – від уламка скла. Шрам починався трохи нижче правої скроні, проходив щокою і рваною стрічкою спускався до підборіддя. Лікарі, які проводили операцію, насамперед дбали за видалення з ран чужорідних тіл і зупинці кровотечі. Краса обличчя пораненого детектива хвилювала їх найменше. Головне для них було врятувати його життя.

Потім, коли його вже перевели до палати, Алексу запропонували провести пластичну операцію, але він відмовився. Відкинув він, навіть пропозицію свого друга Крістіана, який разом з дружиною і мачухою – графинею Луїзою де Фоссе, часто відвідували його у шпиталі. Льолька вважала, що ці шрами він залишив на знак нагадування про загиблого друга, хоча смерть Сержа Дюпре ніхто йому в провину не ставив.

Потрапивши з лікарні додому, Алекс почав поступово повертатися до життя. Наприкінці грудня вони нарешті з'їздили з друзями до Бордо, де до охриплості горлали на футбольному матчі, що проходив між командами: «Бордо» – «Ліон». Після завершення матчу, вони святкували перемогу «Ліона» 5:0, у невеликому шинку. Пили сухе вино з сиром і дивилися повтор матчу на величезному екрані плаского телевізора, заново проживаючи гольові моменти.

Алекс був пристрасним уболівальником. Льолька, не бажаючи відставати від коханого чоловіка, досконало вивчила правила цієї гри і з подивом для себе самої вподобала футбол. Тепер вона знала поіменно всіх гравців улюбленої команди Алекса «Парі Сен-Жермен». Знала тренерів і головних супротивників. Якось раз, вона, навіть зі знанням справи прокоментувала останню гру їхніх улюбленців. Своїми зауваженнями Льолька викликала гучні оплески від друзів Алекса і палкий поцілунок від вкрай здивованого чоловіка.

Потім їхні переваги розділилися. Льолька вважала, якщо вони придбали котедж в передмісті Марселя, то і вболівати повинні за «Олімпік Марсель». Але Алекс, який народився і більшу частину життя прожив у Парижі, віддавав перевагу своїй улюбленій команді. Посперечавшись кілька разів, вони дійшли згоди, що коли їхні команди грали між собою, то кожен вболівав за свою. Коли ж гра проходила з іншими супротивниками, то вони спільно переживали за своїх улюбленців.

Далі краще. Віардо домігся повернення Алекса до Парижу, де він комплектував нову бригаду в управлінні кримінальної поліції. Алексу дозволили переведення та надали відпустку через поранення.

З світанку і до обіду Льолька працювала над рукописом у вітальні затишної паризької квартири. Квартира була розташована у 8-му окрузі і залишилася чоловікові від його діда – відомого генерала і героя Франції. Коли напередодні весілля Льолька дізналася, де вони у майбутньому будуть жити, а потім ще й побачила, то від радості мало не задушила Алекса. Хто б міг подумати, що з вікон їхньої оселі, розташованої під самим дахом шестиповерхового будинку побудованого на початку минулого століття (інакше і бути не могло в Льолиній уяві) буде видно Єлисейські поля.

Поки Льолька працювала, Алекс заварював їй каву і готував сніданки. Підказував з термінами та підправляв діалоги, додаючи професійний поліцейський сленг і жаргон злочинного світу Франції. Потім вони обідали у перш-ліпшому бістро і йшли гуляти містом.

Алекс познайомив Льольку зовсім з іншим Парижем. З Парижем, який звичайному туристу, ніколи не доведеться побачити. Вони уникали гучних вулиць і майданів, обираючи вузькі вулички, де стіни будинків, ніби утворювали ущелини прикрашені блакитним клаптиком неба, десь там угорі. Зазирнули в нетрі Латинського кварталу. Подовгу гуляли островом Сіте – серцем Парижа.

Вони писали на кольорових аркушах назви музеїв, театрів і ресторанів, потім звернувши їх трубочками, перемішували у капелюсі. З цим капелюхом Алекс і Льолька чіплялися до випадкових перехожих, просячи витягнути папірець і допомогти їм з вибором маршруту. Дивлячись на щасливі обличчя молодят, їм ніхто не відмовляв.

Та щастя не може тривати весь час. Одного дня, психологи поліцейського управління оголосили висновок, згідно з яким, Алексу наказувалося пройти додатковий реабілітаційний курс. Без цього йому не дозволяли повернутися до оперативної роботи. Після отриманого на руки висновку, Алекс, який подумки вже бачив себе на новій посаді, зламався. До того ж зламався миттєво, немов суха гілка під поривом буревію. Він виявляв байдужість до всього і що було найприкріше – до Льольки. Навіть спати Алекс перебрався на канапу, встановлену перед величезним пласким телевізором у вітальні. Той воно було зрозуміло – звідси було найближче до бару зі спиртним.

Льолька невдоволено сопіла, бурчала, лаялася, але все було марно. Її коханий чоловік, немов Колобок, котився донизу, втративши зацікавленість до життя, і знаходив ліки від усіх негараздів у пляшках з вином або коньяком.

Жаліючи чоловіка, Льолька намагалася знайти виправдання такій поведінці Алекса. Але це їй мало допомагало. Тому Льолька намагалася зайвий раз не псувати йому та собі нерви, а закрившись у спальні, цілодобово не вставала з-за ноутбука.

Льолька розуміла, що вона, з'явившись у житті Алекса всього якихось десять місяців тому, не могла замінити йому улюблену працю, на якій комісар провів майже половину свого свідомого життя. Намагаючись не підвищувати голос і не влаштовувати істерик, вона силкувалася повернути Алекса до мрій: про будиночок у Провансі, про дітей, про виноградник. Льолька намагалася донести до Алекса думку, що не тільки в роботі співробітника кримінальної поліції полягає сенс життя. Алекс погоджувався, обіцяв обміркувати її зауваження та поради, але за кілька днів все верталося на колишні рейки. Знову потрапивши до управління поліції, або зустрівшись з кимось зі своїх колишніх колег, комісар, почавши з кави плюс коньяк, до півночі потрапляв додому ледве стоячи на ногах.

Весь цей час Льолька ще й писала. Часом від перевтоми на неї накочували напади головного болю і нудоти. Разом з ними приходили колишні страхи, що у неї нічого не вийде і кар'єра письменниці закінчиться, так і не розпочавшись. А ще вона дуже боялася втратити Алекса.

Звикнувши жити сама, Льолька, отримавши в особі чоловіка опору і захист від усіх життєвих проблем, зараз почала панічно боятися його втратити. Причому вона боялася втратити Алекса не в фізичному сенсі, а в їхніх відносинах. Під час таких нападів їй хотілося пригорнутися до нього, немов у дитинстві до татка. Обхопити його сильну руку від якої лине теплом і спокоєм. Льолька хотіла, щоб Алекс гладив її по волоссю, ніжно цілував в кінчик носа і в мочку вуха. Тоді всі її страхи минали, а головний біль, стихаючи, відступав без всяких пігулок. Але останнім часом замість Льольки, цей бовдур гладив здебільшого келихи з коньяком і пляшки з вином. Залишившись на самоті зі своїм болем і страхіттями, Льолька тихо плакала, наковтавшись пігулок і сховавши мокрого носа в подушки.

Однак, старовинна приказка «немає лиха без добра», виявилася в повній мірі застосовна у Льольчиному житті. Через байдуже ставлення до себе коханого чоловіка, у Льольки виходили чудові тексти. Соковиті діалоги, уболівання сердечний біль героїв, написані з надривом, викликали захват спочатку в редактора видавництва, а потім і у читачів. Але її це вже не тішило.

Взагалі їй не сподобалося писати книги «на замовлення». Складалося враження, що вона знову працює у газеті і пише замовні статті. Лише довгі розмови з її новою вчителькою Луїзою де Фоссе і видавцем Віктором Наумовичем, допомогли Льолі позбавитися цього почуття.

Старші друзі докладно роз’яснили, що поки Льолька впевнено не займе місце в першій шерензі світових зірок детективного жанру, їй доведеться забути про те – чого душа бажає писати. Автору детективів, як і копірайтеру або журналістові, треба було насамперед писати книги, які будуть продаватися. Усі душевні та глибокодумні твори, повинні були створюватися у вільний час, або бути відкладеними на кілька років. Постраждавши за звичкою декілька діб, і вдосталь пожалкувавши себе кохану, Льолька, зітхнувши, почала творити. Ось тут їй і допомогли власні душевні переймання. Аби дарма не «пиляти» чоловіка, Льолька всі невимовлені слова і обуренні почуття викладала на сторінках рукопису. Це допомагало, але на нетривалий час.

Два дні тому, коли після чергової співбесіди з психологами Алекс опівночі з'явився додому «на рогах», Льолька, зітхнувши, допомогла йому дістатися до канапи й роздягнувши поклала спати. Вранці, привівши до тями коханого чоловіка за допомогою томатного соку й невеликої кількості горілки, Льолька нагодувала Алекса смачним сніданком. За кавою, вона знову спробувала донести до його мозку, що почав прокидатись, свої почуття. Без галасу і без істерик Льолька розповіла Алексу за те, що переймається за нього. Казала, що їй не все одне, як складеться їхнє подальше спільне майбутнє, що вона життя без нього не бачить і згодна разом з ним пройти, цей бісів курс реабілітації. Нарешті ж – вона й досі у нього закохана!