скачать книгу бесплатно
Кошеня i цуценя сильно втомилися. Летiти на початку ключа було дуже важко. Качки, якi летiли позаду, постiйно пiдштовхували Васька i Рижика, а вони ненароком зачiпали крила серйозноi синьо-зеленоi качки.
Увечерi приземлилися на пшеничному полi.
– І куди вони поспiшають?! – стомлено видихнув Рижик. – Я вже зовсiм стомився.
– Я також, – пiдтакнув Васько. – Напевно, доведеться нам летiти далi самим, без зграi.
Цуценя погодилось. Першi два днi подорожi дуже втомили друзiв. Вони ледве трималися.
– Шановна качко! – кошеня пiдiйшло до очiльницi зграi. – Велике спасибi за те, що ви взяли нас iз собою.
Вiн пояснив серйознiй птасi, чому вони не можуть летiти далi зi зграею. Качка дуже засмутилася.
– Може, ви хочете летiти на самому початку ключа? – з надiею спитала вона.
– Нi, – сказало кошеня. – Ми i в хвостi ледве-ледве летимо. Ви надто швидкi птахи, i ми не встигаемо за вами.
– Нам потрiбно поспiшати, – пояснила серйозна синьо-зелена качка. – Скоро пiдуть дощi, а пiд дощем далеко не полетиш.
– А на пiвднi дощi не йдуть? – спитало кошеня.
– Йдуть, – вiдповiла птаха. – Але дуже теплi.
Наступного ранку зграя, попрощавшись iз двома друзями, продовжила свiй далекий шлях. Кошеня i цуценя, не поспiшаючи, полетiли слiдом. Вони вже знали, де пiвдень, i вирiшили добиратись туди удвох.
Справдi, в мiсцях, над якими вони летiли, було набагато теплiше, нiж у Киселiвцi в день iх вiдльоту. Ще жодного разу вони не потрапляли пiд дощ, а всi хмари, якi зустрiчались iм у небi, пливли в бiк iхнього села. Хмари траплялись i дощовi, i грозовi, i навiть снiговi.
– У Киселiвцi скоро зима настане! – дивлячись на хмари, говорило цуценятко.
Кошеня летiло мовчки. Воно сумувало за котом Орловим i пугачем Фiлею. Сумувати за друзями було дуже журно.
– Дивись, який цiкавий лiс! – раптом крикнув Рижик.
Васько поглянув униз i дуже здивувався. Лiс був цiлковито дивний, у ньому росли низькi товстезнi дерева, а над ними щось парувало. Кошеня раптом вiдчуло, що повiтря в небi стало дуже теплим i смачно пахло.
– Давай приземлимося! – запропонував Васько.
– Давай! – одразу ж погодився Рижик. – І чим це так смачно пахне?!
Вони приземлилися бiля товстого дерева i зрозумiли, що в лiсi пахне сосисками.
Кошеня облизнулося, а Рижик ковтнув слину.
– Ваську, тут хтось iсть! – серйозно сказало цуценя.
Вони обiйшли декiлька галявинок i раптом надибали на дуже товстого борсука, який спав пiд дуже товстим деревом.
– Треба його розбудити! – рiшуче прогавкало цуценя i наблизилось до борсука.
Борсук спав так мiцно, що цуценятi довелося гавкати йому у вухо хвилин п’ять, поки той вiдкрив очi.
– Вибачте, що ми вас турбуемо, – звернувся до нього Рижик. – Ви не пiдкажете, звiдки це так смачно пахне?
Борсук, незадоволений, що його розбудили, лiниво поворухнув задньою лапою i показав нею, звiдки йде запах. Васько з Рижиком пiшли у вказаному напрямку. Чим далi вони йшли, тим теплiше ставало в лiсi i тим смачнiше пахло. На шляху вони побачили ще кiлькох товстих борсукiв, якi спали пiд деревами. Друзi йшли i йшли, поки не зустрiли ще одного борсука, який повiльно i лiниво рухався iм назустрiч.
– Вибачте, ви не пiдкажете… – швидко заговорило цуценя.
– Нi-i-i, не пiдкажу… – перебив його борсук. – А що ви хочете?
– Ми хочемо iсти, – сказало кошеня.
– Тодi пiдкажу… – лiниво усмiхнувся борсук. – Нема нiчого важливiшого-о за снiданок, обiд i вечерю… Давайте я навi-iть вас проведу туди-и…
Борсук дуже повiльно повернувся i, ледве пересуваючи лапи, поплентався назад. Друзi пiшли за ним.
– Я сьогоднi дуже втоми-и-ився, – не озираючись говорив борсук. – Довелося поiсти на завтра i пiслязавтра наперед. Хочу трохи виспатись…
– У вас багато справ? – спитав Васько.
– Звичайно-о-о… – протягнув борсук. – Ось ви пробували коли-небудь з’iсти за один раз двадцять сосисок?
– Нi, – чесно зiзналося кошеня.
– А менi доводиться… – сказав борсук i голосно позiхнув.
Вони вийшли на околицю лiсу. Пiд незвично товстим деревом стояв стiл, а на ньому лежала гора сосисок.
– Ого! – заволав Рижик. – Звiдки iх стiльки?
– Дiти принося-ять! – ще раз позiхнув борсук. – Вони приносять нам сосиски, а за це ми дозволяемо iм нас гладити, скiльки вони захочуть.
– Яке дивне мiсце! – вигукнуло кошеня.
– Звичайне казково-сосискове мiсце, – сказав борсук.
Цуценя i кошеня наiлись досхочу. Сосиски були страшенно смачними, i Васьцi здалось, що вони змогли б з’iсти i двадцять, i навiть тридцять штук.
Борсук терпляче чекав, поки друзi наiдяться. Вiн стояв, вiдвертаючись вiд сосискового столу, але врештi-решт не витримав i з’iв iще штук десять.
– Ну як, наiлися? – спитав вiн, дожовуючи останню сосиску.
– Звичайно! Ще й як! – вiдповiли друзi.
– Тодi ходiмо знайдемо гарнi мiсця для вiдпочинку. Поспiть пару днiв, потiм знову поiсте… Вам у нас сподобаеться! Це тiльки я все труджуся, а решта борсукiв давно вже вiдпочивають.
– А що ж ви робите? – здивувався Рижик.
– Сосиски розношу. Всi, крiм мене, давно вже живуть, лежачи пiд деревами, навiть на лапи не пiднiмаються…
– Це як? – зацiкавився Васько.
– Це дуже добре i приемно, – пояснив борсук. – Вони лежать пiд деревами, сплять, вiдпочивають, а я iм сосиски приношу, щоб iм самим за ними не ходити. Залишайтесь у нас, порозносьте замiсть мене сосиски, поки хто-небудь ще не захоче залишитися в нашому лiсi… У нас хороше життя. Знаете, як приемно: спиш собi, а тебе дiти гладять…
Васько i Рижик перезирнулись.
– Сосиски – це, звичайно, смачно, – сказало цуценя. – Але ж не можна все життя тiльки iсти i спати!
– Можна-а-а! – заперечив борсук. – У нас усi тiльки те i роблять, що iдять i сплять. Це лише я труджуся…
– Велике спасибi за сосиски, – сказав борсуку Васько. – А ми, напевно, полетимо вже.
– Як? – здивувався борсук. – Ви не залишитеся?
– У нас подорож! – пояснив Рижик.
– Дурницi! – буркнув борсук. – Ви ще надто молодi й нiчого не розумiете у життi. Подорож – це голод i холод, а у нас… Ось тут я, мабуть, i засну, – раптом сказав вiн, пiдiйшов до товстого дерева i лiг пiд ним, зовсiм забувши про кошеня i цуценя.
– Ну що, полетiли?! – кошеня озирнулося на цуценя.
Цуценя розбiглось, пiдстрибнуло i тут же звалилося на землю, боляче вдарившись.
Кошеня також не змогло злетiти. Вони сидiли коло сплячого борсука i нiчого не могли зрозумiти.
– А скiльки ти сосисок з’iв? – раптом спитало цуценя.
– Не рахував, – зiзнався Васько.
– А я – п’ятнадцять! – Рижик подивився на свiй живiт. – Все ясно – ми об’iлися, i поки не зголоднiемо – не злетимо.
У дивному лiсi друзям довелось пробути три днi. Тiльки на четвертий вони змогли нарештi вiдiрватись вiд землi й злетiти, залишивши пiд деревом борсука, який мiцно спав.
Вони знову летiли на пiвдень. Недалеко вiд них також на пiвдень летiла зграя якихось птахiв.
– Рижику! – Васько пiдлетiв поближче до друга. – Ти знаеш, я вже втомився.
– Я також, – зiзналося цуценя. – Це все через сосиски. Іще разок поiли i бiльше нiколи б не злетiли!
– Може, вiдпочинемо? – спитав Васько.
– Ти сам говорив, що нам потрiбно поспiшати! – загарчав Рижик.
– Це не я, це серйозна синьо-зелена качка говорила! – заперечило кошенятi цуценя, i вони полетiли далi.
Подорож тривала. Васько i Рижик летiли вже декiлька днiв поспiль. Вони знову набралися сил i вже забули про дивний сосисковий лiс i його сплячих мешканцiв. Кошеня i цуценя летiли тепер i вдень, i вночi, приземляючись деколи для короткого вiдпочинку.
Того дня вони вiдпочивали просто на льоту. Вечiр був теплий i свiтлий. Друзi бадьоро скочили на лапи, розiгнались i злетiли над лiсом. Уночi вони зазвичай летiли шумно: то розмовляючи, то муркаючи, то виючи, як учив пугач Фiля.
