скачать книгу бесплатно
– Ладно. Поработай тут пока за прiлавком, – дiловито сказала вона. – Вся водка по тище сто грамм, вiно – тища за стакан. А я через часiк вернусь… Да, паспорт дай!
Я простягнув iй свiй паспорт.
– І ещо, – додала вона. – У тебя чем платiть есть?
– Немного есть…
Залишившись сам у кафе, я став за прилавок i поглядав звiдти у вiдчиненi вхiднi дверi, що вiдкривали менi яскравий, весь в сонячному свiтлi поставлений у висоту прямокутник вулицi, який зрiдка перетинався перехожими.
Зайшов чолов’яга рокiв п’ятдесяти, в тiльняшцi й неголений.
– А Нюрка где? – запитав вiн.
– Через час будет.
Вiн кивнув i пiшов, нiчого не випивши.
Потiм зайшли двi серйознi й зi смаком одягненi жiнки, теж лiтнi. Взяли по сто грамiв горiлки. Тут же, не сiдаючи, випили i пiшли.
Нарештi повернулася Нюра. Я до цього часу так освоiвся в кафе, що, здавалося, змiг би в ньому прижитись i влаштуватися без труднощiв. Тiльки хотiлося менi цього? Нi, менi хотiлося на Мангишлак, хоча що там мене чекае – невiдомо. Але, може, тому так i хотiлося туди дiстатися? Та й узагалi, чи чекае мене там хоч щось? Не виникни ця дурна ситуацiя зi складом дитячого харчування, нiкуди б я зараз не поiхав. Просто був пункт А, з якого треба було тiкати в пункт Б. Гарненька задачка! Справдi, нiщо так не кличе в подорож, як небезпека для життя.
– Ну што, голуба, через пару дней рибзавод пойдьот по каналу на Каспiй. Хошь, можеш с нiмi, я договорюсь.
– А куда он пливьот?
– Рибзавод же ет, а не корабль. Он будет на Каспii стоять, потом то лi в Гур’ев, то лi куда ещо на отгрузку консерв пойдьот…
– А как же я до Мангишлака?
– Там разберьошся, к нему много суден подходят… У меня там подружка, Дашка, работает. Она тебе поможет…
Цiею випадковою зустрiччю я залишився задоволений. Навiть прокурений голос Нюри звучав для моiх вух приемно i дбайливо. До вiдходу рибзаводу я залишався в ii кафе, допомагаючи iй i пiдмiнюючи iнодi. І ночував там же, вiддаючи iй на нiч паспорт i залишаючись зачиненим знадвору. А через три днi вiдвела мене Нюра вранцi в порт i передала з рук до рук своеi подруги Дашi – круглолицьоi жiнцi рокiв тридцяти п’яти, схожоi здалеку на яскраво вдягнену бляшанку згущеного молока.
16
Незграбна прямокутна багатоповерхiвка плавучого рибзаводу вiдiйшла вiд причалу в полудень. Я стояв на палубi третього поверху, i здавалося менi, що не рибзавод вiдплив од причалу, а саме мiсто вiдштовхнулося вiд нас i попливло куди подалi. Сонце цього дня було особливо шкiдливим – висiло воно начебто невисоко, а пекло щосили. Залiзо плавучого вайла було таке розпечене – хоч яечню смаж. Духоту, що оточила рибзавод, мiг розiгнати тiльки волзький вiтерець, але повiтря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помiтно повз по гладенькiй водi, так поволi повз, що навiть волзька поверхня не реагувала, залишаючись тривожно нерухомою.
– Ей, котiк! Чево стоiш, пошлi в каюту! – гукнула мене Даша.
Я повернувся в каюту, яку до цього i роздивитися не встиг, лише рюкзак закинув i вийшов. Каюта була на двi особи, маленька, з квадратним вiконцем, завiшеним шматком салатноi матерii. У кутку бiля залiзних овальних дверей був умивальник, пiд ним – вiдро для смiття. Пiд вiконцем стояв столик iз будильником i важкою попiльничкою з литого скла. З бокiв каюти, як у купе поiзда, розташовувалися двi вузькi койки, акуратно застеленi, з подушками, якi стояли по-наполеонiвськи одним кутом угору.
– Вон та твоя, – вказала менi Даша на праву койку. – Будеш дньом здесь сiдеть, а вечером, когда народ п’яний, – гуляй себе по палубам, только не заблудiсь!
– А плить долго? – запитав я.
– Смотря куда, – розважливо вiдповiла Даша. – Тебе ж до етово, до Комсомольца надо?
– До каково комсомольца?
– Ну, залiв Комсомолец.
– А зачем он мне?
– Нюра сказала, што ти на Мангишлак хочеш? Так ето самая блiжняя точка, после Гур’ева ми туда пойдьом, а потом уже в другую сторону, до Мумри…
Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й невiдомо, як менi звiдти потiм вибратися? Що там е? Порт? Мiсто? Рибальське село?
– Даш, а там што, прiставать завод будет? – запитав я.
– А чево ему там прiставать? Нет, рибу прiмем от тралеров, покрутiмся день-два i дальше.
– А как же я сойду?
– Договорiмся с какiм-нiбудь судном, – упевнено пообiцяла Даша. – Ладно, сiдi тут, еслi захочеш – водка в тумбочке под столiком, вода в кране. Там же в тумбе консерви, еслi проголодаешся. А мне на летучку надо.
Плавно вiдчинились i зачинились важкi овальнi дверi. Я залишився сам. Присiв на свою койку. Потягнувся до вiконця i, вiдсунувши саморобну салатну фiранку, виглянув на волю. Перед вiконцем, метрiв за два, було видно пофарбований сiрим бортик, за яким пропливав невидимий берег. Тiльки смужка блакитного, пропеченого сонцем неба – ось i весь вигляд iз вiкна на знамениту волзьку природу.
Я прилiг на койку i прислухався до тишi. Тиша виявилася досить гучною – якiсь глибиннi дзижчання та шуми, здавалося, звiдусiль проникали в каюту. Але вiдсутнiсть рiзких звукiв робило цi шуми мирними, природними, як шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумiв.
Менi згадалося мiсто Астрахань, яке щойно вiдчалило. Згадалось iз вдячнiстю. Я пiднiс праву руку до носа, понюхав долоню i всмiхнувся сталому запаху чорноi iкри. Потiм автоматично пiдставив пiд нiс другу долоню, i тут уже мiцний запах корицi перемiг солоний запах iкри. Це мене не засмутило, навпаки – я немов отримав iще один доказ рiзноманiтностi життя та його запахiв. І згадав Киiв, Пущанське кладовище, теку з рукописом, витягнуту з могили. Далi згадувати Киiв не захотiлось, i я знову понюхав долоню правоi руки. Мене потiшило, як запах мiг перемикати спогади та думки. Я всмiхнувся недавньому минулому ледачою, трохи сонною усмiшкою. І задрiмав.
17
Увечерi, повернувшись iз роботи, Даша вiдпустила мене «погуляти». Щоб дiйсно не заблукати – був у мене такий острах – я гуляв по своему поверху. Вийшов на палубу i хвилин за двадцять не поспiшаючи, зупиняючись i роззираючись, обiйшов по периметру все громаддя плавучого рибзаводу. Обабiч нього рухалися назад, у бiк Астраханi, далекi, але помiтнi, вбого обсипанi зеленню береги. Почервонiле сонце зависло праворуч i видно було, як вiдступае воно пiд потужною повiтряною хвилею вечiрньоi прохолоди. В повiтрi пахло рiкою, вiтерець куйовдив волосся. Вечiрня свiжа вологiсть бадьорила. І бадьорила, очевидно, не тiльки мене. Усерединi рибзаводу вирувало життя. З його надр по довгих залiзних коридорах через завiшенi вiкна кают просочувалися на палубу голоси, смiх, крики. І в мiру того як сонце, опускаючись пiд вагою вечора, ставало ясно-червоним i слабшало, все голоснiше лунали з надр рибзаводу цi голоси та шуми, i вже не виникало нi найменшого сумнiву, що ось-ось вони вирвуться на палубу, вихлюпнуться за борт i де-небудь далеко, на одному з берегiв який-небудь рибалка, сидячи бiля багаття, обернеться на далеке плавуче чудовисько, що свiтиться десятками квадратикiв вiкон i розливаеться по вечiрнiй Волзi безлiччю голосiв.
Стемнiло швидше, нiж я очiкував. Якось раптово мене обступила темрява, i цю темряву тут же пiдкреслив квадрат жовтого свiтла, що випав iз вiкна чиеiсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – двi фiгури, два вогники сигарет. Цi сигаретнi свiтлячки то завмирали, то описували дугу – чiтку й багаторазово повторювану – вiд бортика палуби до рота i назад.
Я прислухався, чекаючи зрозумiти з голосiв, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п’ять. Раптом один вогник сигарети падаючою зiркою полетiв за борт, i жiночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу i надо!» Другий голос, жiночий також, але дзвiнкiший, мовив: «Ага!» – i обидвi фiгури почали вiддалятися вiд мене, залишивши позаду на поручнi бортика згасаючий вогник. Я пiдiйшов до нього i пальцем зiпхнув тлiючий бичок за борт. Подививсь iм услiд. Скреготнув залiзний овал дверей, що виходили на палубу iз загального коридору.
Я вирiшив iще постояти. Номер каюти я пам’ятав i, перебуваючи на своему поверсi, заблукати вже не боявся.
Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сидiла в ситцевому халатi на своiй койцi. На столику стояла почата пляшка горiлки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.
– Нагулялся? – запитала вона.
– Да.
– Вип’еш?
– Чуть-чуть…
Вона налила в склянки грамiв по п’ятдесят.
– Паскудний день севодня, – поскаржилася вона, простягаючи менi склянку.
Я взяв склянку, сiв на свою койку в узголiв’i, поближче до столика. Подивився на Дашу – хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленiсть ii тiла наче випирала з цього одягу. Округленiсть ця була як би поздовжньою, тiльки великi пiдiйнятi груди порушували вiдчуття всебiчноi гладкобокостi.
– Ти чево впялiлся? – з посмiшкою запитала Даша. – Красiвой баби не вiдел? Пей уже!
Поцокались i випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потiм простягла ii менi. Я теж вiдсьорбнув.
– Єсть хочеш? – запитала Даша.
Я кивнув.
Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки пiд столом i витягла звiдти бляшанку рибних консервiв.
– Ет нашi, – не без гордостi сказала вона. – В масле.
Вона вмiло розкраяла бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевцi. Дiстала з тумбочки двi виделки i передала одну менi.
Їли ми голосно i з задоволенням. Спустошили бляшанку за кiлька хвилин. Потiм вона запитала:
– Єщо?
Я кивнув, i iсторiя повторилася. Пiсля другоi бляшанки на душi настало умиротворення. Ми випили ще грамiв по п’ятдесят.
– Паскудний день севодня бил… – поволi мовила вона, опустивши на стiл чашку з водою. – Сначала конвеер не запускался, потом замиканiе в автоклавном цеху, потом етот козьол Мазай… iнженер по охране труда… с утра п’яний i всех подряд щупает… Нет, штоб по-человеческi – вечерком, на палубе, а то прямо в цеху! І чево ти щупаеш, еслi он у тебя вiсiт, как покойнiк? А? Чево щупать? Тьфу!
Я слухав Дашу, i хоч горiлка трохи розслабила мене, але ii слова змусили трохи напружитися, немов я опинився перед левицею, готовою до стрибка. Одначе хвилини через три я зрозумiв, що моi побоювання марнi. Даша переключилася з Мазая на укладку каспiйського оселедця в бочки i тепер iз азартом говорила про смак слабкозасоленоi риби.
– Я тебя туда ночью отведу, когда все п’яние. Возьмьом iз загашнiка i прямо у бочкi, ето – как в раю! нiкогда не забудеш! Ти ещо вип’еш?
Я кивнув. Вона розлила горiлку по склянках.
– Больше севодня не будем, – сказала Даша, ховаючи порожню пляшку пiд стiл. – Економiка должна бить економной. Терпеть не могу ходiть, как тут прiнято, по каютам под утро i випрашiвать по сто грамм… Свойо должно бить своiм!
Ми випили. Вона знову запила з чашки, потiм вiдiйшла до умивальника, набрала ще холодноi води й повернулася до столика.
– Ти не думай, я – не п’ющая, ето так, для закалкi i борьби со временем… Делать-то тут нечево. Пливьош, работаеш, пйош. А как домой прiедем iлi где стоiм – тут уже можно i культурно пожiть. Кнiжку купiть, в кiно… Ти вот сам кнiжкi чiтаеш?
– Да.
– Хорошее ето дело – кнiжкi чiтать… – Даша кивнула i замовкла, замислившись.
– Только одново етово мало, – хвилини через двi додала вона, виринувши зi своiх роздумiв i втупившись менi у вiчi.
Очi в неi були карi.
У вiконце каюти хтось постукав.
– Чево? – крикнула Даша.
– К тебе можно? – запитав хриплуватий жiночий голос. – Поговорiть…
– Нет, нельзя, Катька. Завтра в цеху наговорiмся!
За вiкном пролунали не по-жiночому важкi кроки, що вiддалялися.
– Поговорiть ей захотелось! – невдоволено хитнула пiдборiддям у бiк вiкна Даша. – Как Ваську у меня отбiла – так говорiть не хотелось, а как он ейо на хрен послал, так сразу «к тебе можно?». Ти еслi спать хочеш, не стесняйся меня, можеш раздеваться i ложiться. Я сейчас тоже, мiнут через пять… Вийду, папiроску сперва курну…
Вона пiдвелася з койки.
Залишившись сам, я швидко зняв джинси та футболку i залiз пiд легку ковдру. «Цiкаво, – подумав я, – а що б робив Шевченко, якби опинився в моiй ситуацii? Як би вiн поставився до цiеi Дашi? Поширилася б його жалiслива любов до жiнок i на неi, сильну i по-материнськи грубувато-добру? Адже i в нiй е щось вiд «батькiвщини», не важливо – вiд якоi. Дiйсно, немов само собою порiвняння напрошуеться – жiнка-краiна. Самодостатня, рiшуча, незалежна…»
За вiконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь чоловiк. Коли його лункi кроки затихли, думки моi побiгли вже в iншому напрямку. Я думав про майбутне, про найближче майбутне, назустрiч якому я прямував. «Було б добре, – подумав я, – коли б менi, росiйськiй людинi, вдалося знайти цi записи Кобзаря. Чим не вклад у розвиток дружби мiж двома братнiми народами?!.» З цими думками я i заснув.
18
Весь наступний день ми пливли по Волго-Каспiйському каналу, який я спершу вважав за Волгу. Але Даша мене просвiтила.
– Погодi, котiк, вийдем в Каспiй – так спокойно не будет, – сказала вона вранцi, виглянувши у вiкно, за яким коли що i здавалося спокiйним, то тiльки сине небо, адже бiльше нiчого видно не було.
Потiм вона пiшла в свiй цех i повернулася тiльки до шостоi вечора. А я то сидiв у задумi, то дрiмав. Загалом, набирався сил. Увечерi бродив по периметру свого поверху, розглядав мешканцiв рибзаводу, що проходили повз мене в компанiях i поодинцi. Люди як люди, тiльки очi червонi й у деяких – горять. Я розумiв, що життя i робота в одному i тому ж мiсцi обтяженi психологiчними вiдхиленнями. Пам’ятаю навiть, як щось нам у школi пояснювали про труднощi одиночних i парних космiчних польотiв – у тому сенсi, що хотiти стати космонавтом i бути ним у реальностi – це двi сумнi протилежностi. Але, мабуть, порiвнювати труднощi життя на плавучому рибзаводi з труднощами космонавтiв просто грiх. Тут було безлiч людей, рiзностатевих, рiзного вiку. І в мiру свого розвитку та уяви вони знаходили собi вiдповiдне дозвiлля. Та й той факт, що на менi вони навiть погляду не затримували, показував, що нi вiд самотностi, нi вiд недостачi нових облич вони не страждали.
Я прилiг грудьми на бортик i дивився на сiруватий берег, що пропливав далеко. Припухле червонувате сонце висiло на краю неба по iнший бiк корабля, i тому тут особливо вiдчувалося наближення вечора. Внизу срiблилася вода. Було спокiйно i в повiтрi, й на душi. І люди, вiдгупавши взуттям по лункому залiзу палуби, розiйшлися по мiсцях, де мали намiр чи то випити, чи просто поговорити.
Набравшись вiд вологого вечiрнього повiтря свiжостi, я повернувся в каюту. Ми знову iли консерви, пили потихеньку горiлку, запиваючи водою. І Даша знову ненав’язливо розповiдала про трудовi буднi.
– Завтра запускаем холодiльний конвеер i консервную лiнiю, – говорила вона твердим голосом. – В холодiльнiке риби дня на четире работи, как раз, пока начньом прiйом свежей – холодiльнiк опустошiм. Тонн десять консерв закатаем… Жаль, што в холодiльнiке однi сельдевие… Єслi i попадьотся какая белужка – кто ейо заметiт, тот i стащiт. А я не на конвеерi, я на ОТК буду в етот раз… Слушай, а чево ти на Мангишлак? Ти, часом, не маковий гонец?
– Нет, – я хитнув головою. – Я хочу посмотреть форт Шевченко… по ево местах побродiть…
– А он у вас што? – запитала Даша.
– Да так, поет, борец за нацiональную iдею…
– Вроде Жiрiновсково?
– Нет, он бил тiхiй, спокойний. Стiхi пiсал про женщiн… такiе, с жалостью…
– Чо, ему женщiн, што лi, жалко било?
– Било, – пiдтвердив я.
– Інтересно, – щиро мовила Даша. Замислилась. – Я вообще-то стiхi не чiтаю. Про Анжелiку чiтала несколько кнiг i «Мать» Горьково. Горькiй мне больше понравiлся, но «Анжелiка» – увлекательней. Не помню, кто ейо напiсал… А стiхi я i в детстве не любiла. Только когда Роберт Рождественскiй по телевiзору чiтал – слушала. Но ето ж только по восьмим мартам он чiтал…
Вона позiхнула, прикривши рот долонею.
– Што-то спать хочется, – поволi мовила втомленим голосом.
Потiм, не звертаючи на мене нiякоi уваги, зняла з себе ситцевий у збляклих квiточках халат i залишилася в трусах-шортах бежевого кольору та в ситцевому лiфчику, теж у квiточку. Забралася пiд ковдру.
– Свет виключi! – попросила вона. – І водку допей, еслi можеш. Нехорошо сльози оставлять…
У пляшцi дiйсно залишалося на денцi, i я вилив залишки горiлки у свою склянку. Потiм вимкнув свiтло i зi склянкою в руцi пройшов внутрiшнiм коридором на палубний периметр. Обперся об бортик i подивився на воду, що мiнилася чи то патиною, чи то старим потемнiлим срiблом.
На небi горiли великi зiрки. Три штуки. Висiли вони невисоко, а над ними мерехтiв iнший зоряний дрiб’язок, незлiченний, як нiчна мошкара, що збилася навколо одного-единого дорожнього лiхтаря.
