скачать книгу бесплатно
«Цiкаво, – подумав я, – а скiльки б запропонували за невiдомий рукопис Шевченка на аукцiонi де-небудь у Канадi? Там же живуть найбагатшi й найсентиментальнiшi украiнцi, а саме один iз таких i мiг би зi слiзьми розчулення на очах викласти кiлька мiльйонiв нехай хоч канадських, але доларiв».
Усмiхнувшись грi власноi уяви, що намалювала зворушливу сценку з життя канадськоi дiаспори, я раптом замислився про те, що з радянських часiв у свiдомостi поколiнь вiдбувалася замiна понять «скарб» i «надбання». І хоч усi в пiдлiтковому вiцi читали романи Стiвенсона, але одночасно з ними читали i твори радянських класикiв, у яких хлопчаки – шукачi скарбiв – раптом виявляли в закопанiй у землi бляшанцi замiсть золота i дiамантiв чийсь партквиток i орден Вiтчизняноi вiйни. І тут же вставали по-пiонерськи струнко та вiддавали салют полеглим за справедливе дiло. Ось, напевно, звiдки ноги ростуть у роздумiв того ж покiйного Гершовича. Ось звiдки тяга до пошуку нематерiальних цiнностей, символiчних скарбiв, духовного надбання. А що, коли там, у пiсках, лежить досi простий золотий червонець, а то i два? А що, коли сховав вiн iх там, щоб не вiдiбрав iх у нього який-небудь п’яний офiцер, доведений життям на околицi iмперii до свинства i втрати всякого морального вигляду? Га? І тодi всi цi письмовi роздуми Гершовича виявляться просто засобом гри в хованки з тiею реальнiстю, в якiй вiн жив. Такоi самоi гри, як гра з книжками-матрьошками, яку придумав чи то вiн, чи то Львович, чи то Клим.
«Гаразд, – подумав я. – Все це цiкаво, але як казав мiй знайомий алкоголiк, сусiд по старiй квартирi: «Життю можна радiти, але не можна забувати здавати пляшки!» Так що помаленьку дочитаю я цього рукописа i, можливо, навiть збагачуся духовно, але треба i на молочну ковбасу заробляти…»
Сховавши рукописа назад у теку i ще разок приклавшись носом до своеi руки, що пахла корицею, я пiшов одягатися. Кожна третя нiч була в якомусь сенсi бойовою – я охороняв склад фiнського дитячого харчування, що належав благодiйному фонду «Корсар».
7
Прийнявши змiну в охоронця Ванi, студента iнституту фiзкультури, я всiвся за старий канцелярський стiл, на якому стояв повний набiр нiчного сторожа: електрочайник, маленький переносний телевiзор, гумовий кийок, телефон i газовий балончик. Засоби оборони й охорони, як бачите, були мiнiмальними i не порушували бажання до останньоi краплi кровi охороняти довiренi матерiальнi цiнностi. Але зарплату тут платили справно, та й мiсце здавалося досить безпечним – дитяче харчування, до того ж, судячи з маркування картонних ящикiв, прострочене, навряд чи викликало iнтерес у якихось сучасних експропрiаторiв.
Повз ящики i стiл пробiг лiниво товстий щур. Я провiв його глузливим поглядом. Увiмкнув телевiзор i пiшов iз чайником до умивальника, що був за три кроки – починався ритуал «включення» в роботу. Пiсля чаю та кiлькох фiльмiв зазвичай складалися пiд стiнкою в ряд чотири стiльцi, i я мирно засинав до ранку, до пробуджуючого дверного стуку, пiсля якого у вiдчиненi дверi входив голова «Корсара» Грищенко зi старим портфелем-дипломатом, який давно втратив своi дипломатичнi форми. Грищенку було рокiв п’ятдесят, i зовнi вiн скидався на класичного бухгалтера – товстуватий, кругловидий, лисуватий. Усмiхатися вiн, здаеться, не вмiв, але сам вираз його обличчя – вiчно спантеличений – мiг викликати усмiшку в кого завгодно.
Пробiгши поглядом просторе напiвпiдвальне примiщення, заставлене картонними коробками, на яких були наклеенi синi квадратики паперу iз зображенням щасливого малюка, вiн зазвичай менi кивав. Це означало, що я – вiльний. І я йшов на три днi та двi ночi до наступного чергування.
Цiеi ночi менi не судилося виспатися на робочому мiсцi. Спочатку в самiй серединi якогось бойовика задзвонив телефон. Я зняв трубку, але почув у нiй лише чийсь хрипкий подих. На жарт це було не схоже i тому я терпляче запитував: «Алло!»
– Зачини дверi! – пролунав незвично хрипкий голос Грищенка. – Пiдiпри iх чимось…
– Так вони зачиненi! – сказав я, оглядаючись на важкi металевi дверi, засунутi на два засуви.
Грищенко опустив трубку на важiль, навiть не попрощавшись. Я вчинив так само i продовжив дивитися в маленький чорно-бiлий екран, на якому щойно поганi бандити продiрявили на решето з автомата одного хорошого i на його бiлiй сорочцi виступили плями чорноi кровi.
Додивившись фiльм до кiнця, я згадав про недавнiй телефонний дзвiнок i уважно оглянув склад. Вiкон тут не було, так що в будь-якому разi дверi були единим мiсцем, через яке могли сюди вдертися непроханi гостi. Але дверi цi були «складськими» ще з радянських часiв, коли в краiнi на душу населення припадало не менш тонни товстого залiза. Щоб iх зовнi зламати, довелося б пiдiгнати танк. По стелi стелилася бляшана кишка вентиляцiйноi системи, що зникала в стiнi. Кишка була товстою, й iнодi по нiй бiгали пацюки, використовуючи ii як перехiд в iншi примiщення. Одного щура вистачало, щоб глухий гуркiт змусив вiбрувати повiтря. Картоннi ящики, поставленi в кiлька рядiв один на один, пiдпирали цю кишку знизу, так що щурам нескладно було, пiднявшись по картону, забиратися в отвори вентиляцiйноi системи.
Але в цей момент на складi було тихо, i единий побачений сьогоднi мною щур пробiгся по пiдлозi мало не навшпиньки – нечутно i лiниво.
Я поклацав перемикачем програм i потрапив на середину якогось фiльму про каратистiв. Утупився в екран i вирiшив, що на сьогоднi менi вистачить i пiвтора фiльмiв перед сном.
Знову задзвонив телефон.
– Алло? – пролунав жiночий голос. – Вiктора Івановича можна?
– Ви помилилися, – спокiйно вiдповiв я, не зводячи очей iз бiйки на екранi.
– Ну а кого можна? – весело запитала жiнка.
– Це що, жарт?
– Ти, слухай! – рiзко i несподiвано пролунав iз трубки чоловiчий голос. – Менi пофiг, як там тебе звати… Хочеш жити – вiдчиняй своi дверi й забирайся короткими перебiжками. Зрозумiв?
Інстинктивно я кинув трубку на телефон i зразу вимкнув телевiзор. Виникла тиша допомогла менi зiбратися з думками. Я зрозумiв, що дзвiнок Грищенка не був безпричинним. Щось вiдбувалося там, за межами складу. Але поки я був усерединi – побоюватися менi не було чого.
Проте, я був наляканий. Якось навiть менi самому здалося дивним, що ось, минулоi ночi мене вдарили на кладовищi лопатою по головi, та й узагалi – чим я займався? Розкопував могилу, хоч i чужими руками. І не боявся. А тут – зовсiм iнша реальнiсть. І ось – я сиджу, як у фортецi, але боюся.
Я знизав плечима. Знову прислухався – було тихо.
Через хвилину знову задзвонив телефон. Я пiдняв трубку i тут же опустив ii на мiсце.
Телефон знову задзвонив.
Цього разу я пiднiс трубку до вуха.
– Колю!.. Ти? – прохрипiв Грищенко.
– Еге ж… Що вiдбуваеться?
– Ти не вiдчиняй нiкому! Це покидьки!.. Я вранцi пiд’iду! До побачення.
І знову короткi гудки.
Я поклав трубку на стiл. Подумав, що на цю нiч телефонних розмов менi вже вистачить.
Коли я дрiмав, лежачи на виставлених у рядок стiльцях, хтось застукав по дверях. Наполегливо i голосно.
Я лежав нерухомо на спинi, в напруженнi. Лежав i чекав тишi. Вона настала хвилин через двадцять. Але до ранку я так i не заснув.
На початку дев’ятоi, вiдчуваючи себе розбитим пiсля безсонноi ночi та нервових потрясiнь, я заварив чай i ввiмкнув телевiзор. Всi своi дii я робив надзвичайно обережно i тихо, прислухаючись одночасно до будь-якого звуку, що долинав iз вулицi. Щоправда, небагато звукiв долiтало до нутрощiв складу дитячого харчування. Чути було, як проiжджали повз нього машини. Потiм одна з них пiд’iхала i затихла десь поруч – здаеться, за стiною розташовувався ще один склад, а ось що було на верхнiх поверхах цiеi будiвлi – я не знав.
Я пив чай i чекав, коли настане дев’ята година – час, коли зазвичай приходив Грищенко. Незабаром дев’ята настала. По телевiзору пiшла реклама зубноi пасти, i я його вимкнув, нiби це могло прискорити плин часу.
Але Грищенка не було. Я подивився на всякi папiрцi, притиснутi листом прозорого плексигласу до поверхнi канцелярського столу – вiзитки, якась накладна. Тут же був аркуш iз телефонами нiчних охоронцiв, включаючи мене, пiд ним – номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на iншому кiнцi дроту нiхто не брав трубку.
О десятiй я вiдчув себе незатишно. Пройшовся кiлька разiв по складу, поглядаючи на цi картоннi ящики. Задумався про нiчну метушню, через яку зараз болiла голова. І чого сюди ломитися? Невже через прострочене дитяче харчування?
Я пiдiйшов до одного неповного штабеля i зняв верхнiй картонний ящик на пiдлогу. Пiсля деяких сумнiвiв розiрвав клейку стрiчку, якою вiн був запечатаний по шву верхньоi кришки, i заглянув усередину. В ящику лежали бляшанки з синiми наклейками, на яких безтурботно i почасти безглуздо всмiхався якийсь iноземний малюк. Я взяв одну з них у руки, струснув. Почув важкий рух угору-вниз якоiсь борошноподiбноi маси – бляшанка була неповною, але в цьому не було нiчого особливо дивного.
Із бляшанкою в руках я повернувся до столу i знову ввiмкнув у розетку електрочайник. Іще раз пробiг очима наклейку i зрозумiв, що у бляшанцi – дитяча молочна сумiш. Захотiлося випити кави з молоком. Розчинна кава у мене була, а тепер з’явилось i сухе молоко, так що бажання мое виявилося цiлком здiйсненним.
Я розкрив бляшанку, насипав звiдти в чашку порошку бiло-жовтого кольору, потiм додав ложку «Нескафе» i залив усе це окропом.
Зробив кiлька ковткiв i вiдразу на душi полегшало – i втома кудись подiлась, i настрiй полiпшився. Такоi кави з молоком я ще жодного разу не куштував, i тут же виникла злегка злочинна думка – прихопити додому кiлька бляшаночок цiеi дитячоi сумiшi. Може, для дiтей вона i прострочена, але для кави виявилась якраз.
Пiсля цiеi чашки кави я знову прилiг на стiльцях, виставлених у рядок, не думаючи бiльше нi про нiчну пригоду, нi про Грищенка, якого досi не було. Мене охопило вiдчуття польоту, i вже через кiлька хвилин я мчав у незнайомому, повному рiзнобарв’я i химерних форм просторi, вiдкритому i безмежному. Повз мене проносилися метеорити, то жовтi, то червонi, комети круто розверталися, залишаючи затухати позаду себе вигнутi вогнянi хвости. Тiло легко пiдкорялося думкам – варто було тiльки подумати, що треба звернути праворуч, аби уникнути зiткнення з якимось летючим предметом, як тiло вже повертало праворуч. Вперше я так чiтко вiдчував еднiсть душi й тiла, та й саме тiло було невагомим i необтяжувальним, тiло було легке i легко кероване. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи м’язiв. Я летiв i навiть не оглядався на землю, що залишилася внизу. Вона, мабуть, уже загубилася серед десяткiв iнших дрiбних небесних тiл.
8
Мiй полiт тривав не менше двох дiб. А коли я «приземлився» й опинився в початковому положеннi, лежачи на виставлених у рядок стiльцях на спинi, перше мое бажання було – закричати. Крiм вiдчуття дикого голоду, все мое тiло знемагало вiд болю, вiд якоiсь задерев’янiлостi, що передавалася вiд кiсток i суглобiв просто в думки, в емоцii. Я насилу пiднiс до очей руку, подивився на годинник – вiн показував пiв на другу. І перше ж запитання, що виникло в моiй головi, було – якi це «пiв на другу»? Ночi чи дня? Для цього треба було встати, вiдчинити дверi й визирнути на вулицю: якщо свiтло – значить, день. Найпростiше рiшення, проте, виявилося важко здiйсненним. Всiстися на одному зi стiльцiв менi вдалось, але це викликало такий приплив болю в попереку, що я зразу ж лiг у початкове положення. Через хвилин п’ять спробу повторив i небувалим для себе зусиллям волi втримався, незважаючи на бiль, у сидячому положеннi. Почав повiльно рухати руками, здiйснювати якiсь мiкровправи, напружуючи м’язи та розминаючи суглоби. На ноги встав години через пiвтори. Постояв, вiдчув легке запаморочення. Зробив своi першi кроки – до канцелярського столу. Нарештi вже сiв за цей стiл, тупо дивлячись на телефон, трубка якого була знята й лежала поряд iз електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’ятi ту безсонну нiч. Згадалась i заспокiйлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою пiшов на бляшанку «дитячоi сумiшi».
«Так, – подумав я. – Скорiше, це засiб для польотiв, нiж молочна сумiш…»
Посидiвши трохи, я пiдiйшов до залiзних дверей i прислухався – за ними панувала тиша. «Значить, – подумав я, – це нiч… Що ж менi тепер робити? Посидiти до ранку? Чи спробувати вислизнути звiдси зараз? Так, але чому сюди нiхто не прийшов за цi двi доби? Адже у Грищенка е ключi! Хоча навiть iз ключами йому б не вдалося сюди ввiйти, адже дверi були засунутi зсередини на два засуви. Тiльки я iх мiг вiдчинити, але мене в певному сенсi не було. Може, вiн i приходив, стукав, телефонував…»
Хвилювання закрадалося в моi думки. Моя присутнiсть на цьому складi нагадувала стан заживо похованого в склепi. Щоправда, у мене була можливiсть покинути цей склеп. Треба тiльки мати деяку кiлькiсть удачi, щоб покинути це мiсце непомiтно й забути про все, як про полiт у космос, що не вiдбувся. Хоча, полiт вiдбувся. Я його пам’ятав у найдрiбнiших деталях, а коли б я був художником, змiг би й намалювати деякi з метеоритiв i комет, що зустрiлися менi у вiдкритому просторi.
На стiнi над умивальником висiло дзеркальце, i я пiдiйшов до нього, щоб промити очi та подивитися на себе. Мое обличчя нагадало менi кадри хронiки з Освенцима. Можливо, це i було перебiльшенням, але я ще нiколи не бачив у себе на обличчi таких величезних сiро-синiх кiл пiд очима i такого носа, що загострився по-покiйницьки.
Вмиваючись холодною водою, я повернувся до столу. Не без огиди з’iв принесений iз собою бутерброд з молочною ковбасою. Хлiб уже задерев’янiв, а ковбаса була така далека вiд свiжостi, як я був у цей момент далекий вiд ситостi.
Увiмкнув електрочайник i знову подивився на бляшанку розчинноi кави, а потiм – автоматично – на «дитячу сумiш».
«Нi, – подумав я. – З кавою почекаемо, а то ще один такий полiт, i я помру вiд фiзичного виснаження».
Я заварив собi чаю. Подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Тиша. Навiть щури нiчим не видають своеi присутностi.
Покiнчивши з чаем, я поклав у свою сумку три бляшанки «молочноi сумiшi». Навiщо я iх брав iз собою? Напевно, хотiлося ще коли-небудь «злiтати в космос». Потiм пiдiйшов до дверей, знову прислухався i, нiчого не почувши, акуратно вiдсунув важкi залiзнi засуви. Витримавши пiсля цього паузу, я прочинив дверi, й у щiлину, що виникла, ввiрвалося свiже нiчне повiтря – приемно прохолодне, як джин-тонiк iз льодом.
– Ну, пiшов! – пiдбадьорив я себе i, розкривши дверi ширше, вибрався в отвiр. Потiм так само тихо причинив дверi i, дiставши ключ, провернув його в замковiй щiлинi. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я сховав ключ до кишенi брюк i, пригнувшись, навшпиньках пiшов пiд стiною будинку. Коли я вже майже дiйшов до рогу, менi в спину вдарило свiтло раптово ввiмкнених автомобiльних фар. Я сiпнувся що було сили вперед, кинув себе за рiг i помчав, уже не оглядаючись у темрявi на всi боки. Чув, як завiвся мотор, i навiть здалося менi, що в якийсь момент звук його мене досягае, але коли я нарештi зупинився, захеканий, навколо було тихо.
«Утiк!» – зрадiв я, але всмiхнутися не вийшло.
Я не просто втiк, а й сумку з трьома бляшанками «молочноi сумiшi» прихопив. Не випустив ii з руки, незважаючи на пережитий жах реальноi або напiвреальноi погонi.
9
І знову, повернувшись до своеi новоi квартири в досвiтнiй iмлi, я почав день iз прання одягу та прийняття ванни.
Поступово вiдмокнувши та остаточно опанувавши себе i ще сильнiше вiдчуваючи колючий глибинний голод, я навiть не одягнувся, вийшовши з ванноi кiмнати. Тiльки обтерся рушником i вiдразу – на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочноi ковбаси, бляшанку шпротiв i охолоджений шматок чорного хлiба. У мiру того як мiй шлунок наповнювався iжею, я починав вiдчувати холод. У квартирi не було холодно, але, мабуть, органiзм заново пристосовувався до земноi атмосфери й температури пiсля двох дiб «космiчних польотiв». Перед чаем я накинув на себе халат.
У халатi й чай здавався солодшим. Вiдчуття комфорту якось оживляло мене, i я вже поглядав на пiдвiконня, де в сiро-зеленiй тецi лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-iншому я дивився на нього тепер, пiсля своiх несподiваних пригод. Але iнтерес мiй до iдей i думок цього покiйного аматора-фiлософа не згас. Скорiше навпаки.
Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрiбний почерк не було сил. А тут iще згадав, що в коридорi лежить моя чорна сумка з трьома бляшанками «молочноi сумiшi». Сходив туди, переклав бляшанки в кухонну тумбочку – все-таки, хоч що б там усерединi було, але воно дуже iстiвне!
І лiг спати, дослухавшись кличу тiла, втомленого вiд польотiв.
10
Настав наступний день, свiжий i сонячний. І прокинувся я, на свою радiсть, рано – близько сьомоi. Зварив каву.
«Ну от, – думав я, – робота моя позаду. І нецiкаво менi, що там усе ж таки сталося. Життя дорожче».
Взяв естетським жестом маленьку чашечку з кавою i пiднiс до рота. Потримав ii у висячому положеннi, щоб вiдчути аромат арабiки, але в нiс ударив стiйкий запах корицi, повернувши мене в стан спантеличеностi. Знову запах моеi руки перебивав запах кави.
Я похитав головою. Ковтнув кави – все-таки смак у неi був справжнiй i путящий.
«Треба жити!» – подумав я. (Оптимiстичнi думки зазвичай до безглуздя банальнi.)
Учителем iсторii я вже нiколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я е – вiсiм рокiв плавання i три роки фехтування. На роботодавцiв це якесь враження справляе. Знайти б знову нiч через двi. Щоб залишався час займатися розв’язанням фiлософських загадок. Життя мае давати втiху – кожному за потребами.
А за вiкном свiтило весняне сонце i долiтали лункi обривки мегафонних фраз – на Софiiвськiй площi знову йшов якийсь мiтинг.
Захотiлось прогулятися. Вийшовши з дому, я пройшов повз мiтингувальникiв, над головами яких майорiли червоно-чорнi прапори УНА-УНСО. На борту вантажiвки з мегафоном у руцi до чогось закликав чоловiк iз довгими сивими вусами, що звисали трохи нижче пiдборiддя. Я не хотiв прислухатися – скороминущi рухи людських мас не дуже мене цiкавили. Полiтика – це лише будiвельний матерiал новiтньоi iсторii, щось на зразок цементу. Варто тiльки встряти в неi – i все! Затопчуть, потiм викопають – i станеш експонатом у якомусь глухому iсторичному музеi.
Я пройшов мiж вантажiвкою i натовпом мiтингувальникiв, увагу яких було повнiстю вiддано оратору. На ходу зауважив кiлька роздратованих поглядiв у свiй бiк. Напевно тому, що я проходив повз них, не бажаючи приеднатися до iх великого стояння. Але при всiй моiй симпатii до кожного стражденного – я цiнував будь-яку цiлеспрямованiсть у людях, аби не вiшалися самi й не вбивали iнших, – спiвчуттям мое ставлення до таких людей i обмежувалося. Запропонувати iм бiльше, нiж спiвчуття, було б уже небезпечно для мене. Я любив себе та свою свободу i в стосунках з жiнками пристрастi вiддавав перевагу над любов’ю – пристрасть сильнiша, не пiддаеться нiяким правилам i зникае так само раптово, як i з’являеться.
Ще довго менi в спину кричав мегафонний оратор, але, дiйшовши до Оперного, я вже i забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов у кафе. Додав собi в кров кофеiну.
Посидiвши хвилин п’ятнадцять за столиком кафе, продовжив свою безцiльну прогулянку. Ноги самi вивели мене до унiверситетського скверика. День був явно не «клубний».
Тiльки на однiй лавi двое людей похилого вiку без глядачiв грали в шашки.
Зупинившись над ними, я раптом помiтив, що позаду мене, метрiв за п’ять, теж зупинилася дивна пара – чорновусий худолиций хлопець i така ж худолица чорнява жiнка. Хлопець курив люльку. На мить нашi погляди зустрiлись, i я побачив у недобро примружених його очах напруженiсть i ворожiсть.
«Може, здалося?» – подумав я, не розумiючи, чим мiг зiпсувати iм настрiй.
Знову повернувся до гравцiв у шашки i тупо витрiщився на дошку, забувши про цю дивну пару. Коли я озирнувся хвилин через п’ять – iх уже не було.
Незабаром я вирушив додому – прогулянка надала менi свiжостi й пiдняла настрiй.
Я йшов по Володимирськiй, а назустрiч менi рухались учасники щойно завершеного мiтингу. Я немов урiзався в льодохiд, але iх було не дуже багато, так що я, дбайливо лавiруючи, легко уникав непотрiбних зiткнень.
Вже пiдiйшовши до свого парадного, я знову помiтив краечком ока щось пiдозрiле. Оглянувся i побачив на протилежному боцi вулицi знову ту ж чорняву парочку. Вони, мабуть, дивилися на мене, але коли я оглянувся – рiзко вiдвернулися.
Спантеличений, я зайшов у парадне.
Удома присiв у крiсло i замислився. Поступово до мене прийшло заспокоення. Скорiше за все, це був випадковий збiг – зi мною так трапляеться: ходиш по мiсту i три-чотири рази стикаешся вiч-на-вiч iз однiею й тiею ж людиною, яка легко запам’ятовуеться. Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважае, та й сам ти починаеш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне – вони не були схожi нi на бандитiв, нi на наркодiлкiв, так що нiякого вiдношення до того, що сталося на складi «дитячого харчування» вони мати не могли.
11
Уночi мене розбудив телефонний дзвiнок.
– Чуеш, козел? – увiрвався в мою сонну голову неприемний чоловiчий голос iз хрипотою. – Тебе просили вийти, але нiхто не просив зачиняти за собою дверi! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайвi клопоти. Рiвно через тиждень уночi до тебе пiдiйдуть за зеленими. Якщо не збереш – твоi проблеми. Квартиру заберемо.
– Хто це? – iнстинктивно вирвалось у мене.
– Ти що не зрозумiв? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!
Короткi гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав ii бiля вуха. Сон пройшов, i на його мiсце просочувалося вiдчуття тужливоi та брудноi реальностi.
«І чого я дiйсно цi дверi зачинив? Може, i втiкати б не довелося, якби замок не клацнув…»
Туга опановувала мене. Нiч було зiпсовано, i хотiлося вiрити, що тiльки нiч. Хоча цi десять штук, якi з мене хтось хотiв зняти за зачиненi складськi дверi, не були схожi на жарт.
Я пiдвiвся, повештався по кiмнатi, освiтленiй тiльки тьмяним нiчним свiченням неба, що пробивалося крiзь вiкно i робило темряву доступною оку. Знову нiч виявилася марним часом доби – тепер уже менi не заснути.
Я взяв книжку-матрьошку i пiшов на кухню. Зварив кави i сiв за стiл. Витягнув iз Толстого «Кобзар» i, все ще мружачись, звикаючи до кухонноi лампочки без абажура, що вiльно, як повiшеник, хилиталася на дротi пiд стелею, розкрив цю книжку, яка принесла в мое життя щось несподiвано свiтле i загадкове, що вiдволiкае мене вiд тьмяноi щоденноi реальностi.
Напевно, читати рукопис Гершовича було б цiкавiше, але я боявся концентрацii його думки. А тут, на полях «Кобзаря», кожен написаний дрiбним почерком коментар мав вигляд окремоi картинки, красиво оформленоi, взятоi в рамку, так що можна було цю картинку i розглядати й обмiрковувати, не вiдчуваючи при цьому втоми думки.
«Чоловiк усе життя бореться зi своiм нiбито природним призначенням «бути сильним», вiн витрачае iнодi все життя на свiдоме вироблення цiеi якостi, пiдсвiдомо ж завжди перебуваючи в пошуку захисту, якого може дати i дае йому тiльки жiнка. Всякий вияв природноi чоловiчоi якостi вiн присвячуе пошуку цього захисту. У полiтицi цей природний процес використовуеться якраз для iн’ектування патрiотизму, адже всякий монумент, споруджуваний батькiвщинi, зображуе жiнку, i часто у войовничiй позi. Жiнку – захисницю слабких, тобто чоловiкiв».
Гiркота кави осiла на язицi, й менi захотiлося затримати цей смак до ранку – вiн i бадьорив, i вiдвертав увагу вiд запаху корицi, який, здавалося, вже витав по всiй квартирi, куди б я не заходив.
Я знову перегорнув кiлька сторiнок.
«Любов до себе i до свого життя чоловiк легко переносить на любов до жiнки, намагаючись зробити ii складовою частиною свого життя».
Ця думка здалася менi трохи банальною. Але, розумiючи, що всi цi записи робилися не для друку, я не звинувачував покiйного мислителя в зайвому милуваннi власними роздумами i втратi якостi. Адже це вiдкриття вiн зробив для себе, i хоч для мене в ньому не було нiчого нового, але тiльки тому, що iнтуiтивно я це i так розумiв.
