Лаовай

скачать книгу бесплатно

Лаовай
Катерина Олександрiвна Кулик

Тревелог
Заплющiть очi й уявiть, що ваше найбiльше бажання збулося. Що ви вiдчуваете? Що бачите? Що чуете? Головна героiня роману – украiнка, яка мешкае у Китаi, починае дослiджувати своi бажання i неочiкувано для себе пише цiлий список цiлей на наступний рiк. Вона повинна досягти iх до того, як iй виповниться 25. І коли вона точно визначила, чого хоче, починаеться магiя.

Ця книжка про те, як почуваються iноземцi за кордоном, про панд, про наркотики, про любов, про мрii, каву, музику, руколу… І про багато чого iншого.

25 цiлей – 25 пригод – 25 роздiлiв – один рiк життя…

Катерина Кулик

Лаовай

Глава 1

Лаовай

Тьотя, яка смажить картоплю з м’ятою; дружба з китайцями; мiнiмалiзм i жовта стiна; холодний жовтень в Куньмiнi та рiшення бiльше не плакати

Скiльки рокiв ви очiкуете прожити? Якщо ви жiнка i матимете середню тривалiсть життя, проживете 75 рокiв. 75 рокiв це 900 мiсяцiв, 75 рокiв – це приблизно 27 393 днi. Менi 24, я вже прожила 8766 днiв, тобто, якщо я помру в 75, менi залишилось всього 18 627 днiв. Я вже не кажу про чоловiкiв, у тих середня тривалiсть життя – 64 роки. Так мало днiв, а я сьогоднi провела весь день, миючи квартиру. У мене залишилось всього 18 627 шансiв побачити щось неймовiрне, вiдчути щось яскраве, а я сиджу на пiдлозi i збираю скло вiд пивноi пляшки пiсля вчорашньоi вечiрки.

На вулицi вже темно, але моi груди стискаються бажанням зробити щось приемне. Я чекала на захiд сонця, а тепер iду кататись на велосипедi тихим холодним жовтневим мiстом. На перехрестi зi мною здороваеться Тьотя. Тьотя – це така жiночка, яка продае смажену картоплю на вулицi. Вона мае свiй невiдомо ким змонтований пристрiй, припаяний до велосипеду, iз прикрученим газовим балоном, куди можна поставити сковорiдку, i на старiй, бозна-звiдки купленiй олii, смажити картоплю. Коли картопля готова, Тьотя висипае ii в малий металiчний тазик i ретельно змiшуе з сiллю, глутаматом моносодiуму, чилi, сичуанським перцем, часником, кетчупом, кунжутною олiею та м’ятою.

Менi це нагадуе процес замiшування iжi для свиней i дитинство, коли я спостерiгала за бабусею, яка щодня мусила iх годувати. Пам’ятаю, як я потайки iла в сараi свинячу картоплю – мiлку та кругленьку, бо вона була смачнiшою за зварену вдома для людей. Тьотя, мабуть, теж подiляе моi погляди, бо смажить виключно малу кругленьку картоплю i тiльки для людей, ну або для того, хто заплатить три юанi.

Я люблю жити в Китаi, тому що Китай пахне iнакше. Я живу в 3000 кiлометрах вiд Пекiна, але i тут той самий запах на вулицях. Тiльки у Пекiнi Тьотя вже смажить не картоплю, а млинчики, але схема та сама. Цей гамiр, хаотичний рух, при якому вiрогiднiсть твого ока бути виколотим пiд час дощу парасолею не може бути розрахована теорiею ймовiрностi, тому що тут не працюють жоднi теорii. Я люблю запах китайських цигарок i щирi посмiшки на обличчях людей. Кажуть, китайцi бояться «втратити лице» (тобто гiднiсть) i тому нiколи не показують негативних емоцiй, завжди контролюючи себе. Я не знаю, як там в звичайних ситуацiях, але коли вони бачать мене, то стовiдсотково щиро i з цiкавiстю посмiхаються, адже я «лаовай» – iноземка. І вони завжди порiвнюють мою шкiру зi своею та кажуть «Ти така бiленька», навiть якщо я щойно повернулась з тропiчних островiв i моя шкiра на три тони темнiша за iхню. Вони часто заслiпленi, не бачать правди, але в них видно таке дитяче i безпосередне розумiння свiту, до якого нам ще далеко. Китайцi, де ви? Усi, крiм Тьотi i ще кiлькох тьоть, сплять вдома. Завтра новий день i нова боротьба за iснування.

А я далi iду вулицею.

Я думаю про свою подругу, Вейвей, яку мiсяць тому покинув ii хлопець. Той шотландець багато пив, багато спав i так мало часу з нею проводив, та й той час, мiж нами, був не дуже якiсним, а вона все плаче i плаче. Я ж казала, що китайцi, вони як дiти. У своему прагненнi злитися в одне цiле з колективом вони не бачать кiнця, i тому, коли в тебе з’явиться друг китаець, не дивуйся, якщо вiн дзвонитиме тобi по десять разiв на день. Ти пiдписався на дружбу, нiчого вже не поробиш.

Одного разу я познайомилась з хлопцем у метро в Пекiнi, вiн виявився таким приемним, що вiз мене годину в непотрiбний йому напрямок аж до моеi станцii, не зважаючи на те, що я добре знала дорогу. Я розглядала його як спосiб попрактикувати мову i дала йому свiй номер. Я взагалi завжди даю всiм свiй номер, а вже потiм, коли починають дзвонити, вирiшую пов’язанi з цим проблеми. Якщо вам буде нудно в Куньмiнi, заходьте до Куньмiнського педунiверситету, я, скорiш за все, там сидiтиму на травi i питиму каву. І, скорiш за все, дам вам свiй номер.

Я чомусь сподiвалась, що той ввiчливий хлопець з метро нiколи не подзвонить, але вiн не лише телефонував щодня, але й, коли я прикидалася, що не чула, писав менi смс з нагадуванням про те, щоб я вдягалась теплiше, бо на вулицi холодно. Пiсля чергового повернення з Украiни i його чергового дзвiнка я попросила свого друга китайця, аби вiн вiдповiв i сказав, що то його номер, i дзвiнки припинилися! Ура, думала я. Але нi, нещодавно вiн знайшов мене у месенджерi wechat, де я мала необачнiсть залишити контактом свiй номер телефону. Мабуть, тепер я позбудусь його, тiльки коли помру. Я помиратиму i думатиму: «Класно, що той хлопець з метро до мене бiльше нiколи не додзвониться, сподiваюсь, звичайно».

Так от, про Вейвей. Мама iй сказала, якщо вони не одружаться, аби не привозила шотландця додому наступного китайського Нового року. Вiн це також зрозумiв, i тому в нього одразу «прихватило нирку» i вiн втiк до Шотландii, щоправда, всього лиш на тиждень. А тепер i далi сидить, п’е у барi на розi Культурного провулку. Культурний провулок – це мiсце, де часто збираються випити кави та алкоголю iноземцi, зокрема шотландцi, якi або взагалi не п’ють i ховаються вдома, або вже щодня ходять до тих кав’ярень.

За кiлька мiсяцiв китайський Новий рiк, i кого Вейвей повезе додому? Вона зачинилась у себе в квартирi, з якоi попередньо викинула всi меблi, оскiльки iх сiмейнi меблi належали шотландцю. Сидить тепер на матрацi на пiдлозi i шукае спiвмешканця, щоб дешевше платити за квартиру. У своiй кiмнатi, як сказала Вейвей, вона вже не триматиме жодного хламу, як от дерев’яних статуеток, газет, молоткiв i чогось, що обiцяло ще два роки тому стати в нагодi. Вона застелила матрац бiлим i збоку на стiнi примонтувала ще рiвно три полички – на однiй з них будуть книги, всi з них вона мусить прочитати за рiк та пороздавати, на iншiй лежатиме вся технiка, на третiй сережки, перли та намисто.

Вейвей дуже любить перли, кольоровi, великi i маленькi, у неi е навiть намисто з Майорки. Поруч з полицями – шафа з одягом. Стiни пофарбувала у бiлий колiр, i лише ту, яка напроти матраца, – в жовтий. Сказала, що сидiтиме на матрацi i дивитиметься на жовте тепло. Так от, матрац, полички, шафа, бiлi стiни – все це схоже на палату в лiкарнi. Я iй кажу, що треба поiхати в гори та перестати плакати, а вона каже, що помiняе роботу i все змiниться. Я iй кажу, аби хоч картину яку в кiмнатi повiсила, а Вевей менi: «Будь мiнiмалiстом, якщо тебе оточуватиме забагато дрiбниць, ти не зможеш побачити свою головну цiль». «А яка в тебе головна цiль? – питаю. – Я ще не знаю, але ж сидiтиму тут i скоро побачу».

– Як на мене, то все просто – вiн тебе викреслив з життя, тому що злякався твоеi родини, ну та то не дивно, ти сама своiх батькiв iнодi боiшся, в тобi з’явилась порожнеча, знайди щось, чим би ii заповнити, i вся проблема вирiшиться.

– А секс? – питае Вейвей.

– А що секс? Без нього теж можна жити, i я живий тому приклад.

А вона зi своiм мiнiмалiзмом.

За два днi телефонуе менi i каже, що ми iдемо в гори на вихiднi. Я тiльки рада, але навiщо, скажiть менi, спати в такий холод в наметi? Я i вдома сплю наче в наметi, на дворi вночi нуль градусiв, опалення в Куньмiнi немае, i скло в шибах хитаеться. Я накрилась спальником поверх ковдри i ввiмкнула електропростирадло. Вейвей обiцяе, якщо ми спатимемо в наметi, то вона весь вiкенд не плакатиме.

Глава 2

Загубленi в горах

Гори, в яких можна було б знiмати фiльми про кунгфу; марихуана-дичка; Пекiнська опера; бажання запалити та iдея помовчати; напад уявних ведмедiв; задубiлi пальцi i лiс, що пахнув грибами

Поiхали ми в гори, iхали нiч потягом, вранцi пiсля прибуття в першому ж магазинi купили лаоського пива. У Китаi пиво не дуже мiцне i майже несмачне, але нам пощастило жити поруч з лаоським кордоном, тому в нас продають головний продукт Лаосу – пиво. Ми подумали, що нам по маленькiй пляшцi не вистачить, i взяли по великiй, 0,6. Я, як завжди, сп’янiла пiсля першоi пляшки, i Вейвей повела мене в гори. Ми були на висотi 1500 метрiв ще на початку маршруту, i там, скажу вам чесно, було не так спекотно. А як почали пiднiматись, то й зовсiм заклякли.

Треба було знову пити. У нас був китайський алкоголь на травах «Цзiнцзiу», ми йшли i цiдили його потроху, аж раптом пiд деревом зустрiли двох хлопцiв з Ізраiлю. Вони варили каву! Ізраiльтяни подорожуючи завжди возять з собою два необхiднi атрибути подорожi – газову горiлку i мiшок для води. Я смiюсь, коли це бачу, але вiд кави нiколи не вiдмовляюсь. Та й цi хлопцi виявились дуже привiтними i пригостили нас гарячим напоем. Поки всi сидiли на колодi, вони нам радили, як краще лiзти i де зупинятись на нiч.

Я ранiше вже була колись в тих горах, але то було лiто i не так похмуро. Цього разу повiтря було свiжим i листя трохи жовтим, металiчна кружка грiла руки, i так не хотiлося ii вiддавати. Ми домовились зустрiтися з хлопцями на долi наступного дня, а самi пiшли догори. Вейвей звернула зi стежки i пiшла туди, де лiс був густим, а над головами iхав пiдйомник. Я поцiкавилась, куди це вона, та вона тiльки показала слiдувати за нею. Виявляеться, ми приiхали сюди збирати марихуану.

У провiнцii Юньнань всюди росте дичка, всi ii збирають та палять. Тому уйгури, якi в усiх iнших районах Китаю торгують травою, в нас продають «лапшу», бо ринок важких наркотикiв зайнятий бiрманцями, а дичку всi i так самi збирають, сушать та палять. Кажучи всi, я не маю на увазi поголовно всiх мешканцiв Юньнанi чи Куньмiна, я маю на увазi тих, хто палить. Таких, як Вейвей, наприклад. Вона бережно тримала рослинку в руках i показувала менi, яку частину треба зривати, а якi рослини краще не зачiпати. Я знову вiдчула себе дитиною, менi згадалися часи, коли ми всiею родиною iздили на травневi свята садити картоплю, а в кiнцi серпня збирали урожай.

Тепер я веду не дуже аграрний спосiб життя, бо картоплю i так купую уже смажену у Тьотi, але Вейвей вирiшила мене чи то експлуатувати, чи то долучити. Менi було якось трохи байдуже до того, що вона там збирала, я стояла на схилi i вдихала свiже холодне повiтря, хотiлось лiтати. Обов’язково лiтатиму цього року, пообiцяла я собi тодi. Ледь вмовивши Вейвей зупинитись i продовжити збiр урожаю завтра по дорозi додолу, я пiшла далi. Вона йшла за мною та спiвала.

Колись Вейвей поiхала до Пекiна вивчати в унiверситетi Пекiнську оперу, вона була здiбною студенткою, але на другому курсi завагiтнiла i кинула унiверситет. Вагiтна переiхала на пiвдень Китаю до Куньмiна, щоб бути ближче до своеi родини, i знайшла роботу офiцiанткою в одному з барiв на Культурному провулку. У неi тодi трапився викидень, i мама сказала, що це чи то Будда, чи Ісус, чи Аллах, хтось ii врештi благословив i збавив вiд небажаноi позашлюбноi дитини, на що дiвчина вiдповiла, що дитина була бажаною, а сама почала потайки ненавидiти власну маму. Вейвей пiшла до лiкаря, i той iй сказав, що вона не зможе бiльше мати дiтей. Вона довго плакала, але нiкому не розповiдала, i тiльки коли ми з нею стали друзями два роки тому, Вейвей вiдкрила менi цю таемницю.

Я не люблю Пекiнськоi опери, але коли спiвае Вейвей, на мене це дiе дуже заспокiйливо. Вона спiвала, а я плела вiнок з жовтого листя. Ми йшли далi. Я сказала, що стежка наша – то, мабуть, стае рiчкою, коли йде дощ. Добре, що зараз немае дощу. Чи то починало темнiти, чи то мав початися дощ, чи просто менi паморочилось вiд випитого, але я вирiшила, що пора вже ставити десь намет.

Ми виявились непередбачливими господинями i не спакували на ночлiг жодних харчiв, окрiм соняшникового насiння. У мене тихо бурчав шлунок, i я слухала, як Вейвей читала вголос уривок з «Сiести» Хемiнгвея, запевняючи мене, що нам теж так треба кудись поiхати. Ще б почитала «На дорозi» Керуака. Не розумiю, навiщо писати книги про те, як ти десь iдеш i бухаеш всю дорогу, i як в тебе вiд цього паморочиться в головi i ти забуваеш про власних дiтей. А ще кажуть, Керуак написав цю книжку пiд бензедрином, i тепер тисячi обриганiв пiд наркотою читають його щодня та захоплюються.

Допили ми китайський алкоголь на травах, доiли двi пачки зернят, i здалось нам, що вже ведмедi та вовки скоро (о шостiй вечора) повиходять на полювання. Розставивши намет i розстеливши нашi скромнi спальники, ми полягали спати. Вейвей заснула одразу, вона була втомлена спiвами, а я слухала природу, доки якась iз моiх волосин таки не посивiла вiд страху. Я навiть один раз розбудила Вейвей стукотiнням свого серця, коли на вулицi почувся шум. Я тримала в однiй руцi газовий балончик, а в другiй нiж, i якби в мене була ще третя рука та Євангелiе, то в третiй руцi я б тримала ще i його. Насправдi я не дуже вiрила в те, що жодна з цих речей порятуе нас вiд вовка, який вже збирався розiдрати своiми зубиськами наш намет разом з нами та спальниками. Вейвей прокинулась, сказала, що то птахи, та вiдвернулась вiд мене спати далi.

– Справдi, це – птахи, – розбудила я ii знову, – ходiмо запалимо косяк, iнакше я сьогоднi не спатиму.

Вейвей любила косяки бiльше за сон i з радiстю прокинулась для того, щоб покурити. Ми вийшли з намету, хмар на небi не було, був круглий жовтий мiсяць, який розливав свое тепле свiтло на нашу галявину i на сусiдню гору, залишаючи озеро в пiтьмi. Я намагалась не трястись вiд страху i запалила. Вейвей розповiдала про те, що цей лiс нагадував iй мiсце на пiвночi Таiланду, де вона медитувала десять днiв минулого року. Вони зовсiм не говорили протягом десяти днiв i все робили в тишi, цей вид медитацii називаеться «вiпасана». Такi центри можна знайти по всьому свiту, тут люди можуть помовчати на деякий час. Менi дуже сподобалась ця iдея просто через те, що я багато розмовляю, i стало цiкаво, як би я вiдчувала себе так довго без спiлкування. «Ми практично весь час медитували, – сказала Вейвей, – i пiд кiнець десяти днiв я вiдчула, що з моiх плечей звалився величезний тягар. Я змогла нарештi вiдпустити свою ненароджену дитину, i серце менi перестало болiти». Я вiрила в те, що у Вейвей ще обов’язково будуть дiти, божественнi малi китайчата з нiжними рисами обличчя та тонкими зап’ястками.

Вона повiдомила менi, що тодi в цiй чистотi природноi гармонii вона зрозумiла, що любить робити найбiльше. «Я люблю пекти тiстечка, – сказала вона. – Вiдкрию пекарню, як повернемось до Куньмiна. Навiть не знаю, чому я так довго затягувала з цим, але зараз, тут, у магiчному лiсi, я вiдчуваю, що настав час пекти для людей».

В той момент i ще довго пiсля того я не знала i, може, не усвiдомлювала, що втратила подругу. Пiсля цього такого простого, здавалося б, повiдомлення Вейвей пекла i продавала тiстечка цiлий рiк, поки бiзнес ii не став на ноги. Я ловила ii ночами бiля заднього входу в пекарню для того, аби разом помовчати пiд мiсяцем десять хвилин, як i у той магiчний вечiр в горах.

– Якби у тебе було одне останне бажання, – запитала вона, – що б ти хотiла?

В той момент я хотiла тiрамiсу, або бiг-мак меню, або велику тарiлку уйгурських жарених макаронiв. Їсти, точно.

– А я б хотiла свою кицьку, яка померла, коли менi було десять, вона зi всiеi родини едина мене любила, – сказала з сумом у голосi Вейвей.

Менi стало соромно за свое перше бажання. Воно було з самого низу пiрамiди потреб Маслоу, i я картала себе за те, що так i не пiднялась на щабель вище. Чого б я насправдi хотiла? Я не знала, i це лякало мене.

На ранок я прокинулась вiд того, що моi ноги були цiлковито мокрими, Вейвей хропiла у теплому спальнику, iй було комфортно. Пiсля того, як наш намет перестали атакувати птахи, десь бiля другоi ночi почалась злива. Коли вона крапала на стiнку намету, а я торкалася ii своею головою, краплi передавались менi на голову вiд намету, i я тiшилась. Було свiжо в голову i хотiлось думати, але я все одно засинала. О шостiй я вже не могла заснути, ноги замерзли, i я почала читати Хемiнгвея. Вiн менi, чесно кажучи, не дуже подобаеться, але тiльки Вейвей додумалась взяти з собою в гори книжку. Я ж взяла з собою фотоапарат без карти пам’ятi i з розрядженим акумулятором.

Хемiнгвея надовго не вистачило, i о сьомiй ранку я вирiшила запалити цигарку. Розкривши замок-дверi намета, я затягувалась i видихала дим назовнi, на серединi цигарка вся змокла i перестала горiти. Ви колись бачили рекламу кави «Якобс», де аромат розпливаеться по квартирi i будить усiх? Аромоксамит моеi цигарки розбудив Вейвей, i вона вирiшила, що нам пора йти. Ми були на висотi 3000 метрiв, збираючи рюкзак пiд зливою, я вiдчувала, як в мене дубiли пальцi, i треба було закрити один важливий замок, аби починати спуск.

Ми склали рюкзаки, спальники та намет докупи, тiльки от не знайшли чохла вiд намета i подались донизу. Пам’ятаете, як ми пiднiмались стежкою, яка, скорiш за все, в iншому життi була рiчкою? Цiею ж стежкою ми тепер спускались. На вулицi було близько п’яти градусiв, але я не зважала на своi мокрi ноги, на мокру кофту i задубiлi руки, я бачила жовтi дерева перед нами з краплинами прозорого намиста на листi, i менi ставало так соромно за своi звичайнi думки i за своi холоднi ноги. Так хотiлося, аби прозоре намисто завжди крапало на жовте листя, а ми завжди були свiдками цього еднання. Я вже давно, ще в Карпатах, помiтила це мальовниче злиття природи з природою, якого нам, людям, вчитись i недовчитись, i в якому полягае головна таемниця краси та недоторканностi наших гiр. Кожну крапельку, яка падала менi на носа, я сприймала як дар божий.

Вейвей вже зовсiм перестала плакати та кривитись, вона, вся мокра, йшла поруч. Ми дiйшли до незвичноi краси галявини, яка в цей дощовий день була вкрита великими коричневими грибами, i, здавалось, сонце виступало над ними. Я полюбила одразу тi гриби, навiть неiстiвнi, вони голосно кричали до мене: «Обернись, оглянись, ти нiколи не побачиш такоi краси бiльше нiде у свiтi». Я була дурна i йшла помiж грибiв, незважаючи на iх красу, намагаючись знайти теплий притулок на долi.

Це мiсце було досить туристичним, але зi зливою зникли i туристи. Воно стало загадковим, як у китайському кiно про кунгфу, де головнi героi стрибають з бамбука на бамбук i борються на ньому. Я була зачарована. Руки замерзли, ноги занiмiли, але я, крок за кроком, вмикала фантазiю i вимикала справжнiй свiт. Я вiдчувала близькiсть смертi з ii фiзичною неприемнiстю та повну ii красу, в якiй вона залишала тебе наодинцi iз соснами. Вейвей почала кричати та тiшитись. Нарештi! Ми знайшли сходи. І ми почали спускатись до мiстечка Далi, де планували зупинитись.

Глава 3

Далi

Китайський самогон; гарячий душ; мiсто, загублене в горах; тибетський буйвол; погана мавпа та простота рiшень

Я не могла зiгнути-розiгнути пальцiв рук, але вiдчувала себе врятованою. Тодi я ще не знала, що перед нами – три кiлометри сходiв. Коли ти не знаеш, на якiй вiдстанi щось знаходиться вiд тебе, ти просто робиш маленькi зусилля. Ну ось, ще трошки, i я досягну мети. І ти ii досягаеш. Коли ж на початку шляху ти дiзнае5шся, що пункт призначення знаходиться на вiдстанi 45-ти кiлометрiв, ти просто вирiшуеш туди не йти. Можливо, тому всесвiт не вiдкривае нам усiх планiв одразу? Може, тому ми повиннi якийсь час iти навпомацки, щоб на пiвшляху зрозумiти, що нам потрiбно?

Ми бiгли додолу сходами, а вони не закiнчувались. Ми настiльки втомились, що я була готова впасти без сил у будь-який момент, i тодi я побачила дорогу. Вейвей одразу вирiшила, що треба випити. Далi ми вже спускалися у мiсто дорогою, шукаючи магазин алкоголю. По дорозi був магазин домашнього байцзю – китайська горiлка 58-ми градусiв. Я б навiть сказала, що це самогон, вигнаний iз колоскiв i дуже приторно пахучий. Ми нiчого не iли з вчорашнього ранку, але випили по п’ятдесят самогону i пiшли далi.

Єдине, що в мене не змокло, – це грошi та фотоапарат. Я iх загорнула в пакетик. У наметi пiд час дощу мiй рюкзак блокував краплi i забрав весь удар на себе разом з одягом, але Вейвей мала теплi речi, якi ми планували вдягти. Спустившись до Далi, ми знайшли хостел, де зупинились i помились в нiжному гарячому душi. Про нього я мрiяла всi чотири години, протягом яких ми бiгли вниз з гори. Я одягла хостельнi шльопанцi 43-го розмiру, закуталась у теплу кофту, i ми пiшли пити «криваву Мерi».

Далi – це чудове миловидне мiстечко у провiнцii Юньнань, воно знаходиться на вiдстанi 250 кiлометрiв вiд провiнцiйноi столицi Куньмiна. Разом з двома iншими мiстами Далi – одне з найстарiших в Китаi i, здаеться, ще й належить до культурноi спадщини ЮНЕСКО.

Колись у наших колах було популярним всюди ходити пiшки. Я навiть читала про китайця, який, послухавши пiсню I would walk 500 miles, прийшов до своеi коханоi з мiста Аньян провiнцii Хенань в мiсто Гуанчжоу провiнцii Кантон i освiдчився iй. В той час два моiх друга-алкоголiка вирiшили довести всiм, що можна дiйти вiд Куньмiна до Далi за тиждень пiшки, при цьому п’ючи пиво i палячи цигарки. Похiд так i не трапився або, можна сказати, трапився, але не так. Вони дiйшли пiшки хiба до автостанцii, а там далi сiли на автобус i поiхали.

Коли приiздиш у старе мiсто Далi вранцi, воно закутане туманом i гiр ще не видно. Вулицi викладенi старою i новою брукiвкою, вiдчиняються маленькi сiмейнi кафе, де можна скуштувати китайський снiданок – м’яснi пирiжки на пару, рисову кашу, жаренi довгi несолодкi пончики та соеве молоко. Можна навiть з’iсти пончик, порiзаний у тарiлку i залитий соевим молоком – такий собi аналог кукурудзяних пластiвцiв з молоком. Пiсля снiданку починають вiдкриватися магазини з шаликами та iншими сувенiрами, менi навiть страшно уявити, скiльки мiльйонiв шаликiв вартiстю десять юанiв продають в Далi щороку. Я теж маю кiлька шаликiв звiдси i гарнi вишитi чоботи, зробленi у стилi народностi Бай, що мешкае у Далi.

Також тут можна з’iсти стейк з яка, волохатого тибетського буйвола. Я не могла б сама iсти яка, але тi, хто спробував, вiдчували харчовий оргазм вiд м’яса, що тануло на язику. Сама б я краще погодувала яка чи погладила його по чорнiй шовковiй шерстi. Яки такi гарнi, чорт забирай, вони нагадують менi про свободу та низькi тибетськi хмари над головою.

Ще в Далi приiздить багато лаоваiв, тобто iноземцiв, аби погуляти кiлька днiв, а потiм роками сидять там безвиiздно, медитуючи, займаючись тайчi чи сексом, масажем чи власним баром, вивчаючи китайську чи викладаючи англiйську, чи просто випиваючи. А якось ми у одному хостелi пили iмбирний чай по 5 юанiв i спостерiгали за гурбою хiпстерiв-власникiв цього хостела, якi всi сидiли у фейсбуках на макбуках. Я потiм кiлька разiв намагалась знайти той хостел i зависнути з хiпстерами, але вони наче розчинились в повiтрi, в солодкому, м’якому, свiжому, вранiшньому повiтрi Далi.

Ще у Далi е багато хiппi, якi продають на вулицях листiвки з власноруч знятими фотографiями чи одяг, замовлений через iнтернет з Кореi, чи iнодi навiть просто старий одяг. Поруч з хiпi повiдчинялись вегетарiанськi ресторани iз фотографiями знаменитих вегетарiанцiв на дверях. Тут навiть можна купити смачнi китайськi пельменi з кабачком та морквою замiсть м’яса i всього за 6 юанiв, тобто один долар. Ще у Далi е бар «Bad Monkey» – «Погана Мавпа», вiдкритий лаоваями. Це – мiсце зависання альтернативноi тусiвки мiста. Оскiльки ми iз Вейвей були вже трохи сп’янiлi пiсля 50 грамiв горiлки, поiвши рисовоi лапшi на вулицi, ми пiшли пити далi до «Поганоi Мавпи».

Вейвей плела з ниток яскравi сережки, а я палила косяк просто на вулицi, i ми спостерiгали за кульгаючим i неспiшним ритмом мiста та за туристами, якi приiхали коло дев’ятоi ранку i розiгнали магiчну вранiшню iмлу Далi.

Дощ припинився, i стало видно гори, зеленi та жовтi, десь там стрибали на бамбукових стеблах героi китайських фiльмiв про кунгфу. З боку озера було видно жовтi гори, наче лисi. Там знаходилась гора Куряча Нiжка, куди ми збиралися лiзти наступного разу. За старими i вiдреставрованими округлими дахами будiвель не було видно озера, але я вiдчувала його запах, прiсний i трохи свiжий, як запах мого рiдного Днiпра.

Я думала про Украiну, про те, як хочеться усiм людям показати цю красу, хочеться, щоб у наших Карпатах теж продавали шалики i робили пирiжки з м’ясом та кабачками для iноземних туристiв, i хочеться знайти свое мiсце у своiй краiнi.

Я працювала викладачем англiйськоi, так роблять багато iноземцiв в Китаi. Я ще не знала, чого точно хотiла вiд життя, але була впевнена, що коли я вiдкрию цю таемницю, на мене попереду чекае магiчна подорож. Я посмiхалась i згадувала минуле.

«Ну ми з тобою, подруга, наклюкались об 11 ранку», – сказала я iй. «Це нiчого, – вiдповiла Вейвей, – завтра буде новий день з новими клопотами, а поки в нас немае клопотiв, робiмо те, що нам подобаеться. Коли ми з тобою ще поiдемо в Далi? Коли ми ще переживемо такий холод i таку красу?»

Колись я стояла на одному з киiвських балконiв, i хтось не дуже близький, але важливий, сказав менi: «Я завжди думаю про тебе, коли йдеться про простоту рiшень». Сама я не знала, що так просто все вирiшую, i вимагала вiд себе бути простiшою. Виявляеться, ми можемо простiшати до нескiнченностi, аж поки в нашому життi нами не сприйматиметься жодних проблем i буде одна суцiльна насолода. Я подивилась на Вейвей, яка з насолодою плела сережки i думала про власнi булочки з власноi пекарнi, i почала ще бiльше поважати ii простоту рiшень.

Глава 4

Наркотики

Чим марихуана краща за алкоголь; як рослини нами манiпулюють; код 420; що таке декстрометорфан; як я побачила янгола, а Рита ледь не згорiла заживо

До нашого мiста приiздить багато iноземних прошмандовцiв. Тут, порiвняно з iншими мiстами Китаю, доволi чисте повiтря, доволi дешевий рiвень життя, та й загалом – темп життя повiльнiший, днi проходять безтурботно. Крiм того, у жовтнi по всiй провiнцii Юньнань можна збирати безкоштовний урожай марихуани. Одна моя знайома швейцарка пiсля тривалого вивчення китайськоi мови, повертаючись додому в червнi, пообiцяла приiхати в жовтнi допомагати нам збирати врожай. Але я ii уже роки два не бачила.

Деякi люди спецiально винаймають квартири з терасами на даху, не лише для засмагання на сонцi та кухля пива в сутiнках, але й для вирощування травки, щоб не треба було далеко ходити за врожаем. Я, до речi, дивилась один документальний фiльм про чотири рослини, що найбiльше вплинули на життя людей, – яблуко, тюльпан, картопля i марихуана. Там так прямо i сказано – рослини нами манiпулюють, а ми й не помiчаемо.

Виявляеться, каннабiс дуже важко вирощувати, ця рослинка потребуе особливого мiкроклiмату, велику кiлькiсть сонячного свiтла, збiльшену увагу до себе. Тi, в кого я бачила ii на даху, навiть голову рiдко миють, а iнодi забувають поiсти. Але вони настiльки загiпнотизованi каннабiсом, що здатнi щоденно i вчасно придiляти йому достатньо уваги.

Це як мiй однокласник Вася, якого мама завжди змушувала робити уроки, а Вася до ночi просиджував за комп’ютером i приносив додому однi двiйки. Васiн тато казав: «Лiда, не лiзь до нього, якщо йому буде надо, вiн зробе». Та мама Васi не здавалась i, використовуючи своi зв’язки через мiсце роботи – пенсiйний фонд, – допомогла хлопцю вступити до Полiтехнiчного унiверситету. І тут той як почав iнтенсивно вчитися, що всi родичi перелякалися – «пiдмiнили нашого Васiньку, шось тут не то». А Васi просто подобалось, вiн потiм поiхав пiсля унiверситету до Калiфорнii i працюе там на компанiю Apple. На зустрiчi з випускниками виглядав хоч i гладким, але найщасливiшим. Кому шо надо, то той i робе.

Вася став програмiстом, а морський бiолог з Новоi Зеландii вирощуе траву на даху в Куньмiнi. Тiльки ось питання, якщо вона така вибаглива, то чому росте бiля кожноi стежки i на кожнiй горi нашоi провiнцii? Чи не через те, що тут просто рай на землi? Навiть сама назва – Юньнань: «юнь» означае хмари, а «нань» – пiвдень, тобто ми живемо «на пiвдень вiд хмар». Хоча тут я б теж могла посперечатися.

Коли я вперше iхала жити до Куньмiна, дiзналася, що це мiсто в Китаi славиться титулом «Мiста Вiчноi Весни», тому до валiзи поскладала самi лише сукнi та босонiжки. Прочитала, що тут сонячних днiв у роцi цiлих триста, але на мою невдачу весь мiсяць вересень лили дощi. За моiми пiдрахунками у кiнцi жовтня мало настати сонце на дев’ять мiсяцiв, але цього не сталося, i довелося купувати пальта та чоботи. Тому в поганi днi, коли дощ i холод, я всiм нагадую – нiякий це не пiвдень вiд хмар, ми живемо прямо пiд самiсiнькими хмарами.

До речi, iз взуттям теж цiкава iсторiя трапилася – тут усi маленького зросту, i найбiльший жiночий розмiр взуття, наявний у продажу, 38-й. Тiльки мiй украiнський 38 трохи бiльший за мiсцевий, тому я, оббiгавши усi базари та магазини, мусила просити маму прислати менi чоботи з дому. Воно й не дивно, що моя знайома, яка вийшла замiж за китайця i мае 41 розмiр взуття, возить усi чоботи виключно з Украiни.

Один хлопець порадив менi вiдкрити завод, що виробляв би взуття великого розмiру для iноземцiв, i стати його менеджером. А iнший, коли я була в Таiландi, сказав менi купити туфлi на обцасах у магазинi для ледiбоiв, на мою слонячу ногу. (Ladyboy – це дуже поширене явище у Таiландi, коли чоловiк змiнюе стать на жiночу. Ноги вiд цього, очевидно, не зменшуються.)

Повертаючись до теми палiння травки, згадала, що у людини, яка палить, кажуть, виробляеться у мiзках тетрагiдроканнабiол (ТГК), i мiзки починають повiльно працювати. Тим не менш, один з найерудованiших чоловiкiв, яких я зустрiчала, курив на момент нашого знайомства уже протягом двадцяти рокiв. І таких прикладiв я можу навести не один.

Тим паче, порiвнюючи мирних обкуркiв з нашими украiнськими агресивними алкоголiками, я завжди виберу, щоб мене оточували першi. І взагалi, якби марихуану вже нарештi легалiзували, то можна було б додавати ii у йогурти, i реклама зi словами «І нехай весь свiт зачекае» нарештi могла б набути змiсту.

Сама я нечасто палю травку. Я насправдi дуже лiнива – не готую, щоб потiм не мити посуд, не фарбую вранцi очей, щоб ввечерi не змивати косметику, i нечасто палю марихуану, бо менi пiсля неi хочеться iсти i я втомлююсь рухати щелепами. Але, як на мене, краще б люди палили, анiж голосно одне на одного кричали, одне одним манiпулювали чи одне в одного стрiляли. Накрутити б «косякiв» для всiеi Генеральноi асамблеi ООН, для Ради Європи, ОБСЄ, Мiжнародного валютного фонду, а головне – росiйському уряду, ото б пацани посiдали тихенько i швидко за все домовились, i свiт би засвiтився вселеньскою любов’ю та миром, як було колись в шiстдесятi в обмежених колах «дiтей-квiтiв».

Приходжу, наприклад, до друзiв музикантiв додому, а вони, виявляеться, i не ходили сьогоднi нiкуди, весь день палили i дивились мультики. Ви скажете – це непродуктивно, а я скажу – краще непродуктивно, нiж деструктивно. Бо за завiсою споживчих iнтересiв, зростання економiки, зброi, вiйни, аптек i салонiв краси люди забули про вмiння насолоджуватись життям i про свое першочергове призначення – кохати i бути коханими, допомагати i просити про допомогу.

Зазвичай, коли хтось починае вживати наркотики, то це все починаеться з трави i далi йде в бiк посилення ефекту – галюциногени там рiзнi i бозна-що.

Вперше я дiзналась про наркоманiв, коли менi у вiцi чотирьох рокiв сказали, що батьки моеi трирiчноi подруги Лiди – наркомани. І що вони варять вдома макове молочко (о Господи, навiщо?) i вколюють його собi в судини. Батьки про Лiду не дбають, вiдпускають ii гуляти допiзна, не змушують iсти, дозволяють одягати те, що хоче. Менi тодi Лiдина доля тiльки снилась. Але в пам’ятi закарбувалось так: бути наркоманом – це погано, наркотики нiколи не вживати, якщо я стану наркоманкою, або батьки моi стануть наркоманами, нiхто зi мною не дружитиме.

Потiм я зустрiла Дерека. Як говорив Шеф з мого улюбленого серiалу: «Дiти, для алкоголю та наркотикiв е свiй час, i цей час настане в коледжi». А ми наiвно думали, що американцi там у коледжах вчаться, працi рiзнi пишуть, грають в американський футбол, вступають в братства та сестринства. Та у них навiть свято палiння трави е – двадцяте квiтня. Це чи тому, що у копiв таемна цифра 420 означала «увага, травка», чи тому, що всi збиралися пiсля пар о 16.20 покурити. Незалежно вiд причини, 20 квiтня стало культовим святом. Як от у нас восьме березня чи в Китаi день утворення КНР.

З Дереком я спiлкувалась рiвно день, але цей день закарбувався в моiй пам’ятi. У школi Дерек та його друг вирiшили бути крутiшими за iнших i перепробувати всi наркотичнi та психотропнi речовини ще до коледжу. Вони постановили собi один рiк для вживання, а пiсля цього року будь-яке вживання будь-чого такого собi бiльше не дозволили. Коли вони прийшли на перший курс коледжу, то всiм казали: «Що це? А, та нi, дякую, я це вже пробував».

Колись у парку Шевченка проводили чудову акцiю «Жива книга». Можна було поспiлкуватися з цiкавими особистостями, взяти iх у «бiблiотецi» на пiвгодини чи годину, як людину-книгу. Я хотiла зустрiтися з лесбiйкою з Йорданii, та вона виявилась зайнятою, i я вибрала одеського еврея, що в Киевi робив шаурму. Але дiвчинка-органiзаторка тихенько мовила: «Вiзьмiть наркомана, з ним ще нiхто сьогоднi не говорив». Довелось брати наркомана. Ми послухали його iсторiю, про те як вiн почав вживати, як винiс i продав все з дому, як заразився на ВІЛ-iнфекцiю, як став частиною групи анонiмних наркоманiв i там познайомився зi своею теперiшньою дiвчиною, теж хворою на СНІД… Аж тут прибiгла ця пристрасна товста тiтка (теперiшня дiвчина) i принесла йому шматок торта з сусiднього столу. В ii очах було стiльки любовi, скiльки я нiколи не бачила в очах мами до тата. Я тодi заплакала.

Повертаючись до теми наркотикiв, я вам розказала про Лiдиних батькiв, Дерека та наркомана-«живу книгу». І ще могла б розказати багато iсторiй, та i ви менi б напевно. Просто я вважаю, що наркоманом теж треба вмiти бути, це свого роду мистецтво. Ось у Пола виходить палити травку раз на тиждень на вихiднi i щомiсяця iсти гриби, чи ЛСД, чи ще там що, а я впевнена, що я б одразу пiдсiла на голку, продала свiй комп’ютер i валялась би у канавi на Фiлiппiнах з пляшкою рому. Тому я вирiшила наркотики нiколи не пробувати, а як я це вирiшила, зараз вам розкажу.

Одного дня менi було дуже-дуже нудно. Такого майже нiколи не бувае. Я за китайським гороскопом заець, кажуть, що заець все життя кудись бiжить, i це правда. Але в ту п’ятницю було так нудно, що я не знала, куди себе притулити. Менi подзвонили моi американськi друзi – Брайан з Ритою i запитали, чи не хотiла б я разом з ними випити сиропу вiд кашлю. Я так знудилась, що нiчого не хотiла, але погодилась. Є такий вид сиропу вiд кашлю, дiючою речовиною якого е декстрометорфан (DXM), вiн начебто мае зупинити центр мозку, вiдповiдальний за вiдкашлювання, але поруч з ним розташована також частина, що вiдповiдае за галюцинацii, i, якщо вип’еш пляшки три цього сиропу, тебе може почати не на жарт штирити.

Брайан та Рита прийшли до мене додому i принесли по три пляшки сиропу на кожного. Я випила двi з половиною i бiльше не могла, за мною допив Брайан. Ми сидiли на диванi i лiниво розмовляли, коли Брайан мовив: «Скоро почне чесатися». Що почне чесатися? Я була зовсiм до цього не готова, але, виявляеться, поруч з центром галюцинацiй знаходиться ще центр видiлення гiстамiнiв, на який сироп вiд кашлю безпосередньо впливае. І якщо ваш органiзм хоч колись видiляв гiстамiни, тобто якщо у вас була мiнiмальна алергiя хоч на щось, то вона у вас почнеться i пiд сиропчиком. У мене почала чесатись рука. Вона почервонiла i розпухла, потiм зачесалась голова, потiм i все тiло. Я пiшла помочити руку в холоднiй водi у ваннiй кiмнатi, i менi дуже захотiлось засунути голову в умивальник. Здавалось, що кожна волосяна цибулина чешеться i гуде в мене на головi, i повiрте, це була не галюцинацiя. Я випила таблетку вiд алергii, i ми пiшли на вулицю. Мiкрорайон, в якому я тодi жила, був засаджений пальмами, i навколо текла маленька канава, схожа на рiчечку. Ми пройшли близько десяти кругiв уздовж цiеi рiчки, Брайан навiть посидiв пiд пальмою i ледь не впав у канаву.

У Куньмiнi посеред мiста проходить залiзниця. Мабуть, ii побудували ранiше, нiж цю частину мiста, але тепер, коли з швидкiстю 20 км/год iде поiзд, перед ним зачиняються усi шлагбауми i стоять у черзi багато мопедiв, машин та пiшоходiв, якi з нетерпiнням чекають на можливiсть iхати далi. Вночi такi потяги не iздять, тому ми пiшли пiшки вздовж колii у довгу далеку нiчну подорож. І дiйшли до першоi кiльцевоi дороги. Ми проходили рiчку i групу бабусь, якi танцювали над рiчкою, чоловiкiв, що на приладах, схожих на тi, що для смаження картоплi, готували на грилi кукурудзу та iншi смаколики. Ми хотiли зайти до одного бару, але все так незбагненно чесалося, що Рита i я часом сiдали над рiчкою, дурiли вiд зуду в тiлi, дихали глибоко i вставали з вiдчуттям того, що необхiдно йти далi. Йти i продовжувати шлях для нас на той момент було найважливiшим – Рита ловила галюцинацii, Брайан хотiв знайти магазин з китайською горiлкою байцзю, а я просто концентрувалася на ходi, аби забути про те, як жахливо чухалося тiло.

Бiля другоi кiльцевоi дороги, там, де вона перетиналася з залiзницею, ноги менi перестали йти i я заклякла на мiсцi – я побачила янгола. Це була свiтлокоса дiвчина на велосипедi, дуже засмагла, з усмiшкою, яка сяяла на десятки метрiв. Вона зупинилася i махала нам рукою. Я не знаю, чи то вiд сиропу вiд кашлю, чи в той вечiр менi вiдкрилися якiсь особливi надздiбностi, але я цiлком яскраво бачила ii ауру, вона переливалася рiзними кольорами веселки, що нiжно вiдходила хвилями вiд ii тiла. Менi здалось, що я скоро помру.

«Кiм! – закричала Рита. – Це моя подруга з унiверситету», – пояснила. Кiм ввiчливо привiталась, але я бачила по ii обличчю – вона одразу зрозумiла, що всi ми були вмазанi. Вона дала нам випити яблучного соку, i Рита поговорила з нею, наскiльки могла, про унiверситетськi справи. Кiм поверталася з йоги i поспiшала додому, бо вона щочетверга вечеряла зi своiм старим сусiдом китайцем, дiти якого жили далеко в сусiднiй провiнцii, i тому Кiм його навiдувала i розважала. Ми попрощались, розвернулись та пiшли далi.

У мене було вiдчуття, наче зсередини мене виростала велика куля з повiтрям, вона росла i розпирала менi живiт, я вiдчувала легкiсть, i тiло менi вже не свербiло, а просто дуже хотiлося спати. Я сiла на хвильку, а куля продовжувала рости, i нарештi, не витримавши тиску, мене знудило всiм, що iла на обiд, я навiть упiзнала в цьому рис i яблучний сiк. Не пiшов менi сироп вiд кашлю.

Тим часом Риту почало лихоманити, iй здавалось, що за нею хтось iде, i що це переслiдування добром не закiнчиться. Бiля другоi кiльцевоi дороги ми повернули назад i тихо крокували додому, вже не вздовж залiзницi, а просто по вулицi. Менi було легко, бо я вирвала всю ту гидоту. Кожен думав про свое – я про свободу i контроль над власним тiлом, Рита про кольорових чортикiв, а Брайан, мабуть, нi про що не думав, тiльки тихо волiкся за нами дуже сильно п’яний, бо з горя, що його не вставило, випив сам майже цiлу пляшку китайськоi горiлки 58-ми градусiв.

Я забрала Риту до себе додому, i вона просила мене викликати «швидку», iй паморочилась голова i здавалось, що температура пiднiметься дуже високо i вона згорить. Я вимiряла температуру ii тiла. Виявилось, що гарячки у неi не було, гарячка робилася в неi в головi, там, де були паралiзованi та активованi сиропом вiд кашлю центри, що вiдповiдали за кашель та за галюцинацii. Я пообiцяла Ритi прокидатися щогодини i перевiряти температуру ii тiла.

Коли вона заснула, я тихенько ввiмкнула комп’ютер у себе пiд ковдрою i пошукала iнформацiю про цей сироп. Ми ще нормально вiд нього вiдiйшли, i добре, що я не розпухла повнiстю вся i не копнула вiдра вiд алергii. «Копнути вiдро» в Америцi означае «вiдкинути копита» по-нашому. Як же менi подобаеться цей вираз.

У той таемничий вечiр я урочисто пообiцяла собi, що не копну вiдра вiд жодних хiмiкатiв, що буду всiляко намагатися тримати свое тiло чистим вiд наркотикiв, а якщо вже дуже захочеться щось вжити, то хай це буде зроблене природою – травка чи грибочки, чи щось подiбно натуральне.