скачать книгу бесплатно
Стратегii життя, або Як з’iсти тiстечко i далi його мати
Кшиштоф Зануссi
Кшиштоф Зануссi (нар. 1939 р.) – видатний польський режисер, сценарист i письменник, лауреат багатьох кiнофестивалiв – Каннського (1980 р.), Венецiанського (1982 i 1984 р.), ХХІІ Московського (2000 р.) та iн., володар численних призiв, серед яких – премiя iм. Параджанова «за внесок у свiтовий кiнематограф» на Єреванському мiжнародному кiнофестивалi (2005 р.). У видавництвi «Фолiо» 2013 р. вийшла друком збiрка спогадiв митця «Час помирати».
«Стратегii життя, або Як з’iсти тiстечко i далi його мати» (2015) – нова книжка Кшиштофа Зануссi, в якiй вiн розмiрковуе над ключовими питаннями людського буття, як-от любов, творчiсть, мораль, релiгiя. Автор посилаеться не лише на приклади iз власного життя, але й оздоблюе видання сюжетами зi своiх кiнострiчок. До кожного роздiлу додаються к’юаркоди, за якими можна подивитись в Інтернетi уривки з фiльмiв режисера, що iлюструють той чи iнший сюжет, описаний у книжцi.
Кшиштоф Зануссi
Стратегii життя, або Як з'iсти тiстечко i далi його мати
За допомогу в пiдготовцi книжки висловлюемо щиру подяку кiностудii TOR.
Вступ
Назву «Стратегii життя» я повторюю щоразу, коли мене запрошують прочитати лекцiю – а частiше цикл лекцiй – на таку широку й розпливчасту тему, як «життя».
Я вже стара людина, хоча цього й не вiдчуваю, i не усвiдомлюю вповнi. За плечима в мене – три чвертi столiття, тож усе найважливiше, без сумнiву, вже прожито: дитинство, юнiсть, навчання, професiйна кар’ера, створення сiм’i, подорожi, полiтична чи громадянська активнiсть. Нiчого з вищезгаданого ще не добiгло кiнця, однак я вже не очiкую у своему життi жодних революцiйних переворотiв, окрiм хiба того, що рано чи пiзно (краще пiзно) надiйде… час помирати. Оте «час помирати» i стало назвою моеi попередньоi книжки, яку я вирiшив продовжувати. Однак це продовження не перетвориться на «Час помирати вдруге». Тодi я писав почасти про свое життя i працю, почасти про людей, якi зустрiчалися менi, та про речi, що здавалися менi важливими. Сьогоднi ж я у подiбний спосiб читаю в рiзних частинах свiту своi авторськi лекцii. Втiм, чи слово «лекцii» не звучить аж надто серйозно? Це бiльше схоже на балачки, що найчастiше iлюструються фрагментами моiх фiльмiв. Цi цитати з фiльмiв не репрезентують мене як митця – навпаки, вони руйнують той художнiй вимисел, що я намагаюся творити. Зрештою, я мiг би використовувати на своiх лекцiях приклади з чужих фiльмiв, але це було б негарно у вiдношеннi до iхнiх авторiв, бо такi iлюстрацii завдають шкоди мистецькому сприйняттю.
Зустрiчi з громадськiстю я сприймаю як свiй обов’язок, бо, оскiльки я вже висловлююсь на публiку, роблячи фiльм, виступаючи на телебаченнi чи на радiо, врештi-решт, пишучи час вiд часу рiзнi статтi, це означае, що звертаюся я до людей, а вiдтак, якщо вони схочуть продовжувати розмову, маю бути в досяжностi – навiть якщо мушу витратити на це чималi зусилля, навiть якщо доводиться довго кудись iхати, навiть якщо е ризик, що менi не вдасться встановити контакту з геть незнайомою публiкою, що, промовляючи в мiкрофон у залi чергового клубу чи кiнотеатру, я не зумiю донести до людей того, що краще висловив би у фiльмi чи статтi. Тому кожна зустрiч змушуе мене мобiлiзовуватись, вимагае зусилля, являе собою певний виклик, щось менi коштуе.
Попри це, зустрiчаючись iз публiкою, я не лише виконую свiй обов’язок, а й часто вiдчуваю справдешню радiсть – особливо на зустрiчах iз молоддю. Цi розмови часом даються менi нелегко. Чоловiк я вже дуже лiтнiй (пишу це, а сам не вiрю), молодь, як правило, не знае моiх фiльмiв, дивиться на мене як на людину зовсiм чужу i перевiряе, чи варто вiрити тому, що я говорю. Пiд час цих перевiрок менi iнодi ставлять важкi й безцеремоннi запитання, а iнодi виклично мовчать, щоб я спершу сам явив себе, i лише пiсля цього, якщо я чимось зацiкавлю, спровокую чи в чомусь переконаю, пiдключаються до розмови.
Бiльшiсть зустрiчей вiдбуваеться вдалинi вiд столицi, в якiй я мешкаю, тому доводиться терпiти рiзноманiтнi незручностi дороги, але саме цi зустрiчi у невеличких населених пунктах, вiддалених вiд центру, й бувають найцiкавiшими. Вони цiкавi, бо тамтешнi люди найчастiше висловлюються напрямець, вiдверто i без пози, яка в товариствi снобiв iз великих мiст часто тяжить над усiею розмовою. А найдужче в цих людях я цiную те, що говорять вони всерйоз i не намагаються спонукати мене переповiдати iм якiсь веселi епiзоди, смiшнi випадки або переказувати плiтки про сильних свiту цього, якi зустрiчаються на моему шляху i про яких я можу дещо розповiсти, хоча сенсу в таких оповiдках небагато.
Вдалими я вважаю такi зустрiчi, на яких ми говоримо про щось усерйоз, на яких люди вголос розмiрковують про життя, замислюються, що в цьому життi варто робити, а що нi. Звiсно ж, однозначних вiдповiдей я не знаю – та iх, мабуть, не знае нiхто. Кожне людське життя йде по-своему, i немае простих рецептiв, як досягти щастя. Може, тих рецептiв i взагалi не iснуе, але варто замислюватися, розмовляти, варто спостерiгати за чужими долями, щоб краще спрямувати свою власну.
На тому рiзноманiтному досвiдi, що я винiс iз своiх зустрiчей, я й хочу побудувати цю книжку. Будь ласка, сприймайте ii легко i дещо поблажливо. Якщо хоч одна з думок, умiщених тут, буде корисна читачевi – я радiтиму, що зусилля моi виявились немарними. На бiльше не розраховую – я ж бо знаю, як багатьох речей не знаю.
Це останне речення прозвучало як цитата iз Сократа. Мiй друг, iталiйський письменник Рокко Фамiльярi, в однiй зi своiх книжок навiв таку думку: «Що далi я старiю, то глибше впевнююсь у своiй невпевненостi». Це здаеться кумедним, а насправдi це страшно. Нам би хотiлося, щоб з вiком наша впевненiсть у собi зростала, i вона, по сутi, зростае – але й територiя, яку ми силкуемося звiдати нашими думками, ненастанно ширшае. Сумнiв не повинен бути метою – вiн лише засiб, засiб пiдтримування нашоi пильностi. Коли ми перестаемо сумнiватися, ми впадаемо в застiй, у бездумнiсть, у рутину. А сумнiваючись надмiру, ризикуемо захворiти психiчно. Що ж залишаеться – серединний шлях, гармонiя, до якоi я хотiв би повертатися, дiлячись iз вами тим невеличким багажем поглядiв i суджень, у яких я доволi твердо переконаний? Пишу «доволi твердо», бо волiю зберiгати обережнiсть, адже знаю: тi формулювання, що сьогоднi видаються менi ледь не остаточними й беззаперечними, завтра можуть змiнитися. Пiд впливом нового досвiду я, можливо, сформулюю свою думку iнакше, подивлюся на те саме питання по-новому, вже з iншоi перспективи. Допоки живий в нас розум, треба шукати кращих формулювань, намагатися щоразу краще втiлювати у слова тi iнтуiтивнi здогади, з яких i твориться те, що по-старомодному називають життевою мудрiстю.
Щойно я вжив два слова: «погляди» i «судження», нiби прагнув надати iм великоi ваги, хоча насправдi я пречудово знаю, що жодноi ваги вони не мають. Ось я приберiг цитату з Івана ХХІІІ, який про одного зi своiх друзiв сказав: «Ми з ним були дуже близькi; якщо чесно, погляди нашi рiзнилися, але це не мало значення».
Коли погляди не мають значення? Коли стосуються питань, на якi ми дивимось по-рiзному, але при цьому однаково чесно шукаемо свою iстину. Якщо двое фiзикiв по-рiзному дивляться на якесь наукове питання, невже через це вони мусять розiрвати свою дружбу? Нi. Фiзикiв я згадав, бо колись сам вивчав цю дисциплiну i зберiг до неi велику симпатiю та прихильнiсть. Бувае, що рiзниця в полiтичних поглядах також не мае значення – за умови, що жоден з опонентiв не ставить пiд сумнiв добрих намiрiв другоi сторони. У Польщi в мене був опонент, депутат сейму кiлькох скликань, який у сеймовiй Комiсii культури виступав проти бюджетноi пiдтримки кiнематографу. А я вважаю, що така пiдтримка потрiбна i корисна, бо тiльки завдяки державнiй допомозi можуть поставати бiльш амбiтнi фiльми, призначенi для вимогливiших глядачiв, число яких не настiльки велике, щоб iхня плата за квитки покрила вартiсть виробництва фiльму. Дофiнансовувати нацiональний кiнематограф заведено в усiй Захiднiй Європi. Кiно за сто рокiв свого iснування зрiвнялося рангом iз театром чи музикою, а цi галузi дофiнансовуе кожна захiдноевропейська держава. Мiй опонент обстоював протилежне. Якось ми з ним випадково зустрiлися в потягу – i зумiли поспiлкуватися на багато загальних тем, не торкаючись того, що нас дiлило.
Отже, функцiонувати у свiтi, де iснують розбiжностi в поглядах, цiлком реально, але сам факт наявностi цих розбiжностей мае деколи й похитнути нашi переконання. То що ж я можу запропонувати читачевi, коли сам не маю гарантii, що погляди, якi я проголошую, е до кiнця iстинними? Менi, авжеж, потрiбно час вiд часу зважувати своi погляди, але чому ними маете клопотатися ви? Навiщо вам слухати просторiкування пристаркуватого кiношника, який оце зiбрав докупи своi вiдповiдi на запитання, що лунали на його зустрiчах iз публiкою?
Що тут вiдповiсти? Чому я вiрю в сенс такоi розмови? Ну, може, радше в сенс цих зустрiчей… На запитання я вiдповiдаю як умiю; часом плутаюсь, потiм виправляюся – з надiею, що нова вiдповiдь краща вiд староi; дивлюсь у вiчi слухачам i думаю, що ми встановили дiалог, тодi як насправдi м’яч залишаеться на iхньому полi. Ви, слухачi або читачi, маете самi прожити свое життя, я його за вас нiяк не проживу – а отже, не можу навiть намагатися розв’язувати проблеми, що постають перед вами. То що, невже жодне з моiх починань не матиме сенсу, невже на це я приречений? Необов’язково. Маю надiю, що зможу допомогти комусь упорядкувати його власнi погляди, зробити iх бiльш прозорими. Можливо, хтось розв’яже у своiх думках якусь суперечнiсть або принаймнi зiзнаеться сам собi, що вона iснуе.
Я написав, що я старий, – наче пiдкреслення цього факту викличе в читача бiльшу довiру до моеi ролi ментора. А насправдi ж старiсть сама по собi не гарантуе нi мудростi, нi авторитету. Хтось менi колись завважив, що в недалекому минулому авторитет старiйшини роду грунтувався на майнi, яке вiн мав передати у спадок: селянин заповiдав землю своiм дiтям, на власний розсуд; мiщанин ще за життя свого призначав собi спадкоемця; аристократ iз легкiстю мiг позбавити спадку невдячних нащадкiв, а мiг задля примхи й обдарувати недостойного, якщо той йому приподобаеться. Саме тому його й слухалися, а виявляти до нього пошану було такою собi необхiднiстю.
Нинi, коли майновий примус iз правила став винятком, старий чоловiк може збудувати свiй авторитет виключно на мудростi, яка являе собою суму досвiду, назбираного впродовж його довгого життя. Із сумом зауважу, що цим привiлеем мало хто користуеться. Я спостерiгаю багатьох нерозумних старих людей – може, сьогоднi вони навiть дурнiшi, нiж замолоду. Вони мають право очiкувати вiд молодих турботи, яка належиться слабшим, але точно не можуть розраховувати на повагу до своiх поглядiв.
Тож i я, визнаючи, що я старий, не можу очiкувати поваги тiльки за свою старiсть. Мало того: незважаючи на свiй вiк, я не почуваюся особливо обiзнаним. Я й далi борюкаюся з власною глупотою та суетнiстю – так само, як робив це впродовж сiмдесяти рокiв, себто вiдтодi, як бодай щось пам’ятаю. Замiсть того, щоб роздавати менторськi вiдповiдi, я й досi ще ставлю питання – i хотiв би, щоб книжка ця стосувалася якраз питань, отих найпростiших i водночас найважливiших. А мiй досвiд мае послужити за приклад того, що пошук вiдповiдей на них у мислячоi людини тривае все життя.
Це питання про те, як улаштовано свiт i якi закони в ньому керують (якщо такi закони взагалi е). Можливо, якщо спробувати знайти на них вiдповiдi, можна дiстати пiдказку, як жити, якi життевi вибори е правильними, а якi нi.
Навiть найбiльший фаталiст допускае думку, що iнодi щось у життi все-таки залежить вiд нас самих. Насправдi ми впливаемо на подii частiше, нiж думаемо, а в ситуацiях, що нiяк не залежать вiд нас, можемо принаймнi вирiшити, на яку позицiю стати, щоб протистояти несприятливiй долi. Людина, без жодноi вини приречена на серйозну недугу, прописану в ii генах, може намагатися панувати над своiми думками, може обрати спосiб переживання свого нещастя: проклинати свiт чи миритися з долею, радiти всьому чи все гамузом вiдкидати. Кожен, незалежно вiд обставин, може пристати на якусь стратегiю свого життя, обрати якесь бачення себе самого, щоб потiм утiлювати його в життя.
Я опишу тут кiлька типових стратегiй життя з каталогу моiх вражень та спостережень. Проiлюструю iх прикладами з власного досвiду та з фiльмiв, якi я зняв чи до яких написав сценарii, спираючись на почутi iсторii, а подекуди й на автобiографiчнi епiзоди.
Термiн «стратегiя» сьогоднi стосуеться насамперед управлiння i маркетингу. З тiеi ж сфери походить також iнше поняття, що виправдовуе себе i в життi: «альтернативна вартiсть». Складнощi у здiйсненнi вибору полягають головним чином у тому, що, зважуючись на щось одне, ми автоматично вiдмовляемося вiд iншого. Це i е «альтернативна вартiсть» – наша суб’ективна оцiнка того блага, вiд якого ми, ухваливши рiшення, вiдмовляемось, яке втрачаемо. У тривiальному формулюваннi це дилема: як з’iсти тiстечко i далi його мати, – тобто одвiчна суперечнiсть мiж нашими бажаннями.
Найчастiшим прикладом, який приходить на згадку у зв’язку з цiею мрiею про тiстечко, е вибiр мiж пiднесеним, духовним та практичним, матерiальним. Ми хочемо мати. Хочемо бути багатими. Інколи цього можна досягти тяжкою працею, iнколи – продаючи свою свободу, гiднiсть, честь i самоповагу. Найлегший шлях до матерiального успiху лежить через нечеснiсть. У матерiальному планi чеснiсть не окуповуеться, хоча ми вiримо, що в моральному планi бути чесним варто. З чесностi зроджуеться наше почуття власноi гiдностi, хоча iнодi ми й соромимося свого простацтва. Ось ми не скористалися нагодою, коли можна було щось вiдхопити: вчинили шляхетно, але ж непрактично… І ми ретельно вираховуемо альтернативну вартiсть i мiркуемо: чи варто було? А може, й не було варто, якщо тепер ми почуваемося в програшi?
Про такi ось речi я хочу поговорити з вами, подiлитися деякими своiми спостереженнями та сумнiвами – чого-чого, а сумнiвiв у мене подостатком. Та все ж я вiрю, що в життi е шанс вiдшукати якiсь основи сенсу чи порядку. Мiй досвiд пiдказуе, що якiсь правила все-таки iснують. Уся штука в тому, як iх застосовувати, як прикладати до кожноi конкретноi ситуацii.
Чи може досвiд iнших бути нам корисним? Може, рацiя за тими, хто каже: неможливо навчитися на чужих помилках, треба робити своi? Однозначноi вiдповiдi я не маю. Певна рiч, власного досвiду нам нiщо не замiнить, хоча як дидаскал (яким я е все свое доросле життя) мушу тут пiдкреслити цiннiсть мистецтва оповiдi, в якому вправляюся я сам i завдяки якому ми знаемо чужi iсторii та озброюемось досвiдом iнших. Саме задля цього ми вивчаемо Шекспiра i Бальзака, Чехова i Конрада (я спонтанно назвав тих, кого дуже люблю). Про це iронiчно говорив Бертран Рассел: не варто в життi повторювати тi самi помилки – адже завжди е стiльки нових, якi ще можна зробити.
Визначення «альтернативна вартiсть» надае нашим життевим виборам економiчного вiдтiнку, хоча вони, цi вибори, не завжди стосуються матерiального. Однi люди повсякчасно пiдраховують утрати, iншi, йдучи до мети, не оглядаються на збитки. Першi живуть обережно: вони понад усе прагнуть «мати тiстечко». Другi живуть захланно, жадiбно, бурхливо: з’iдають тiстечко i якусь коротку мить насолоджуються смаком. Про таких ми кажемо, що в цю мить у них багате життя, хоча це зовсiм не означае життя в багатствi. Бувають багатii, життя яких бiдне, геть убоге, бо живуть вони нудно, нецiкаво, тодi як легендарний грек Зорба з фiльму Какояннiса, не маючи нiчогiсiнько, вмiв смакувати життя в усiй його повнотi. Однак бiльшiсть iз нас шукае золоту середину, намагаеться зберегти рiвновагу мiж двома крайнощами, що, як виявляеться, неймовiрно складно.
Багато життевих рекомендацiй мiстять у собi суперечнiсть, яку сучасна людина силкуеться подолати i все не знаходить вдалого рiшення. Бiблiя говорить: треба втратити життя, щоб його вiднайти. Чи не буде блюзнiрством, якщо я скажу, що ця розумова конструкцiя дещо нагадуе дилему з тiстечком? З’iсти – i мати. Так шкода зрiкатися життя – i так сильно хочеться вiднайти його у якомусь стократному вимiрi… Про необхiднiсть зректися життя кажуть не лише християни. Схожа думка простежуеться й в ученнi Будди, в Коранi й у Ведах. Очевидно, наша дилема е унiверсальною. Ми напевне ii не розв’яжемо – нi я, нi ви, нi на цих сторiнках, нi в життi. Але замислитись над нею варто.
Цi розмисли приведуть нас до чергового одвiчного питання, яке мiститься у великiй свiтовiй лiтературi, зокрема в росiйськiй (зрештою, саме по-росiйському це питання звучить найчiткiше i важко перекладаеться неслов’янськими мовами). «Як жити?» – запитують персонажi Чехова i Достоевського. «Як жити?» – питае Клим Самгiн, герой роману Горького. Колись на конкурсi в Монте-Карло я бачив телесерiал за цiею повiстю. Серiал, знятий росiйською, мав англiйськi субтитри, i запитання «Як жити?» було перекладене англiйською як «What should I do?» («Що менi робити?»). Гадаю, в цьому i криеться вся безодня мiж ментальнiстю Сходу i Заходу. Росiянин ставить свое запитання дуже широко, i до цiеi невизначеностi схиляе його сама мова. Англiйська ж мова е продуктом iншоi культури, iншого свiтобачення. Росiйське питання торкаеться самоi сутностi життя. «Як жити», коли навколо стiльки страждань, несправедливостi та кривди, а змiнити цей свiт на краще неможливо? Англiець же шукае для себе практичноi задачi – «що робити», бо основним наповненням життя для нього е дiяльнiсть.
Поляк з натури своеi належить до культури Заходу: вiн вихований у латинськiй традицii i повинен бути ближчим до англосакса, нiж до брата-слов’янина – росiянина. Так я думаю, бо культурнi зв’язки мiцнiшi, нiж якась етнiчна чи мовна спорiдненiсть. Менi, авжеж, легко говорити – менi, чие прiзвище пiдказуе, що я хоч i поляк, та не слов’янин… А зрештою, мiй випадок тут значення не мае. «Кляте питання» видатних росiйських письменникiв я наводжу для того, щоб поставити його собi i вам.
Як жити?
Чи можливо взагалi вiдповiсти всерйоз на таке глобальне питання? Певна рiч, нi – це для мене цiлком очевидно. Кожен, хто спробуе дати однозначну вiдповiдь, почуе лише насмiшки – i по заслузi. Бо хiба може хтось один знати те, чого одвiку не знае все людство? Не знае, але шукае – i людство загалом, i кожен окремо. Про цi ось шукання я й хочу говорити. У добу хаосу, коли стiльки речей перекинуто з нiг на голову, можливо, варто подiлитися один з одним кiлькома життевими спостереженнями – з тим, щоб потiм кожен вибудовував власнi вiдповiдi, хай вони i будуть лише частковими.
Пишучи про хаос, я маю на думцi тi змiни, що сталися в Польщi та всiй Центральнiй Європi. Справдешня революцiя. За кiльканадцять рокiв цiлковито змiнилося життя, змiнилися обставини, в яких ми робимо нашi життевi вибори. Чи змiнилося принципове розумiння того, що таке щастя, що надае життю сенс? На вигляд – так. На нас наче з неба впала свобода – така велика, що ми й досi неспроможнi осягти ii розумом. Кiльканадцять рокiв тому ми купували у крамницях те, що було, а того, що треба, частiш за все не було. Сьогоднi товарiв стiльки, що нам важко визначитись. І вибираемо ми не лише товари. Ми вибираемо полiтичнi партii i парламент. Вибираемо собi одяг – ранiше-бо вдягалися в абищо. Вибираемо спосiб життя – а ранiше всi жили як жилося. Що бiльше свободи, то бiльше невiдомих. Коли стiлькох можливостей вибору не було, людина робила що могла. Сьогоднi вона бiльшою мiрою може робити що хоче. З огляду на це постановка питання «як жити?» е цiлком обгрунтованою, зокрема з практичного боку. Сьогоднiшнiй польськiй молодi важче, бо бiльше залежить вiд неi самоi.
Формулюючи в цiй книжцi рiзнi думки, я не хочу бути в цьому самотнiм. На жаль, багатоi книгозбiрнi вдома я не маю, не маю й змоги просиджувати години в публiчних бiблiотеках. Зрештою, акуратне цитування було б з мого боку своерiдним позерством: адже протягом життя я зроду-вiку не мав часу на впорядкування прочитаного. Тому посилатимусь на те, що пам’ятаю i що зумiю знайти. Тепер ось, наприклад, пишучи про те, як багато змiн сталося в нашому життi (а iх так багато, що можна сказати: все змiнилося, все! – хоч це й буде легким перебiльшенням), я скористаюся з нагоди i процитую одну зi своiх улюблених книжок, до якоi iнодi повертаюся. Це «Леопард» Томазi дi Лампедузи. Там описуеться революцiя, результатом якоi стало визволення iталiйських князiвств iз-пiд панування французiв i австрiйцiв та об’еднання Італii в одну державу, а заодно й послаблення ролi аристократii у громадському життi. Старий князь у «Леопардi» повторюе думку всiх консерваторiв: «усе мае змiнитися, щоб усе залишилося по-старому». І в тому, що стосуеться нашого життя, здiйснюваних нами виборiв, урештi-решт, нашого щастя (що б ми не розумiли пiд цим словом), старий князь мае певну рацiю. Гадаю, в часи, коли вiд змiн уже паморочиться голова, це спостереження може пробуджувати оптимiзм. Здаеться, все змiнюеться, але насправдi найсуттевiшi в життi речi пiдпорядковуються тим самим законам впродовж i десятилiть, i столiть.
Питання «як жити?» стосуеться передусiм людей молодих. Це вони стоять на роздорiжжi, вперше проживають свою свободу, стоять вiч-на-вiч зi свiтом, якого iхнi батьки собi й не уявляли. Кожен життевий крок, зроблений в молодостi, лишае по собi певний карб, i наслiдки його тривкi. Коли настане час робити наступний вибiр, ми вже набуваемо певних звичок, навчаемося в певний спосiб реагувати; починае формуватися наш життевий стиль. Цей стиль уже на самiсiнькому початку може бути кращим чи гiршим, дуже добрим чи геть поганим. Молода людина погоджуеться в деяких ситуацiях мовчати – або не погоджуеться; починае так чи iнак говорити про iнших; визначае межi для себе – що вона собi дозволяе, а що нi. Звiсно, людина i в зрiлому вiцi може змiнити стиль поведiнки, однак рiшення молодостi тяжать над кожним, i з часом радикальнi змiни даються дедалi важче.
Навзагал ми всi визнаемо це. Навзагал ми всi погоджуемось i з Десятьма заповiдями; вiряни й невiряни, християни й мусульмани, ми вiримо, що iснують певнi непорушнi принципи, i вчимося застосовувати iх у життi. А ось чи випливае з постулату «не вкради», що слiд платити податки й не iздити «зайцем», залежить вiд нашого вибору; i ми знаемо, що податки iнодi здаються нам несправедливими, а не сплачуючи за проiзд, ми у своему суб’ективному уявленнi стягуемо з мiста якийсь борг. Це все я можу назвати питанням стилю. Один уважае, що в боротьбi за кар’еру можна у присутностi шефа делiкатно зронити зауваження, яке дискредитуе конкурента; а iнший нiколи цього не зробить, бо не хоче переходити межi fair play.[1 - Чесноi гри (англ.). – Тут i далi прим. перекл.] Цi всi речi формуються ще в нашiй молодостi. Ще замолоду ми вирiшуемо, чи завжди будемо скрупульозно повертати позиченi книжки або грошi, чи iнодi дозволятимемо собi послатися на забудькуватiсть. Молодiсть визначае й далекосяжнiсть наших прагнень – чи ми живемо «аби день до вечора», чи дбаемо й про завтрашнiй день, чи будуемо плани на далеке майбутне, чи просто покладаемось на мить.
Фрагментарно пишу про життевi вибори, щоб пiдвести вас до формулювання, яким я часто розважаю глядацьку залу пiд час зустрiчей. Дивлячись на залу, повну молодих людей, я щиро кажу, що глибоко iм спiвчуваю, оскiльки знаю, що молодiсть – найгiрша пора життя. А щоб iх потiшити, додаю, що ця молодiсть, на щастя, хутко мине i, ймовiрно, iм нiколи вже не буде так тяжко, як нинi. Зала зазвичай вибухае смiхом, бо всi ми живемо в культурi, сформованiй пiд впливом Фавстовоi легенди, в якiй молодiсть явлено як беззаперечну цiннiсть. Насправдi ж такою цiннiстю вона аж нiяк не е. Молодiсть цiнна лише в тiлесному планi: нашi органи, наше тiло сягае вершини свого розвитку у вiцi статевого дозрiвання, i саме через те юнакам заздрять старi. Проте нiхто не хоче пам’ятати, якою страшною була юнацька невпевненiсть, брак знань про себе та свiт, вiчна незграбнiсть юностi. Про це все забув навiть Фавст.
А я чому пам’ятаю про це так добре? Чи не тому, що моя молодiсть була гiркою, бо минала у сталiнськi часи? Гадаю, таке пояснення було б надто простим. Здобувши атестат зрiлостi, я пiсля цього ще десять рокiв навчався, не в змозi знайти свое мiсце у свiтi, не тямлячи, на що я годжуся, в чому мое покликання. Можливо, хтось iнший, хто дозрiвав легше, не пам’ятае так глибоко того, що менi сьогоднi пригадуеться як темний бiк молодостi. Але ж е й другий бiк медалi… не менш похмурий.
Кожен молодий щось собою обiцяе. На когось заповiдаеться. Про жодного молодого чоловiка не можна сказати, що вiн безнадiйний, що не мае перспектив на майбутне. Найбiльший неук у класi мае шанс чимось уславитися, стати найкращим коханцем або героем-пожежником. Але страшно потiм приiжджати на зустрiч однокласникiв. Скiльки людей з нашого блискучого класу зiйшло на пси протягом кiлькох десятилiть? Скiльки промiняло свое життя на стоптанi капцi, скiльки розтелеп живуть так, наче вже програли свое життя? Це i е отой темний бiк, про який пам’ятае молодiсть: саме будучи пiдлiтком, бачиш старших як збiговисько невдах i розчарованих.
Я не наважуюсь запитати, чи справдi кожен мае в життi якийсь шанс. Чи е люди безнадiйно приреченi на неуспiх? Чи, враховуючи рiзнi вихiднi точки, рiзне здоров’я, зовнiшнiсть, здiбностi, соцiальне становище, кожен може досягти чогось, що стане для нього зреалiзованiстю? А як не досягне, то чи його в тiм буде вина? А яку роль вiдiграе5 в життi випадок, ота дещиця везiння, що припадае не кожному? Може, йдеться про те, що вiряни звуть рукою Провидiння? Неможливо про це не запитувати – i вiдповiсти щось також неможливо. Пiд час зустрiчi однокласникiв ми пiдраховуемо всiх, що рано померли, загинули в аварiях чи згорiли вiд раку. Чи були в них такi самi шанси, що й у нас, живих? Чи були вони «самi виннi» (це ми так вибудовуемо собi iлюзiю, нiби в тому, що ми досi живi, е якась наша заслуга: аякже, ми ж не палимо i стежимо за здоров’ям)? Розмiрковуючи про це, ми торкаемось Таемницi, – якщо тiльки ми готовi пристати на те, що за завiсою нерозумiння стоiть Сила i Думка, якiй можна довiряти i яка нас випробовуе, але не кривдить. Або ж – iз позицii невiр’я – мусимо визнати, що ми iграшка в руках слiпоi долi. У всякому разi, цiлком очевидно, що, хоча щось вiд нас i залежить, усе ж таки бiльшiсть речей i подiй залишаеться поза нашим контролем.
Чи думка ця, навiть у найпохмурiшому своему виявi, у вимiрi невiр’я, конче мусить нас паралiзувати? А може, варто тут процитувати старий еврейський анекдот про чоловiка, який роками благав Бога, щоб Той нарештi зглянувся над ним i дозволив йому виграти в лотерею… аж доки Бог не прогримiв розлючено: «Дай Менi нарештi шанс! Купи лотерейний квиток!».
Хоч i важко судити, скiльки всього в життi залежить вiд нас самих, а скiльки вiд Провидiння та Милостi Божоi (в очах вiрян) чи вiд слiпого випадку, – купувати лотерейнi квитки все ж таки варто. У культурi Заходу, особливо в ii англосаксонськiй версii, де домiнуе doer – той, хто дiе (homo faber), легко впасти в iлюзiю, буцiмто все залежить вiд того, що ти зробиш, – i тому питання «Як жити?» перекладають тут «What should I do?». Для людини Сходу не е важливим, що вона зробить, бо все визначене наперед – чи то Богом, чи то слiпою долею. Однак абсолютна покора не передбачена природою людини. Ми кажемо, що кидаемо виклик долi – «i хай буде що буде»; кажемо: «хай Бог помагае». І купуемо час вiд часу лотерейнi квитки, навiть якщо не маемо вiри, що якась Сила нам сприяе.
Знову суперечнiсть. Свiт сповнений суперечностей, а ми ж бо – невiддiльна частина свiту. Тодi чому ж ми не сприймаемо суперечностей? Чому iнстинктивно намагаемось iх розплутати? Чому в нашому уявленнi про порядок суперечнiсть не мае права на iснування? Врештi-решт, чи варто братися за Сiзiфову працю i вiдшуковувати порядок? Чи варто й починати – без надii, що вдасться коли-небудь досягти мети?… Я глибоко вiрю, що варто.
Якою е ця мета? Вiдповiдь буде такою ж туманною, як i запитання. Мета – впорядкувати певним чином нашi думки, домогтися певного ладу, який нiколи не буде довершеним, та все ж завжди кращий, нiж цiлковите безладдя. Порядок, хай i геть недосконалий, – це лiпше, нiж повна його вiдсутнiсть. Так я вважаю i вiрю в це; довести цього я не можу, бо у сферi таких узагальнень не дiють жоднi правила доказовостi. Тож пошлюся на iнтуiцiю, а вона менi пiдказуе, що людина, життя якоi занурене в хаос, людина, сповнена суперечливих почуттiв i думок, завжди нещасна. Мало того: такiй людинi часто загрожуе руйнування психiки i безумство. Інодi ми спостерiгаемо це у людей, яким не вдаеться примирити принципи, винесенi з батькiвського дому, з геть протилежними правилами, якi iм довелося для себе вiдкрити протягом життя. Вони метаються вiд одного способу мислення до iншого i не знають, що вони насправдi полюбляють i чого хочуть. Я вiрю, що зусилля, вкладенi в ненастанне впорядковування свiту наших думок i почуттiв (себто, висловлюючись пiднесено, свiту духовного), неодмiнно окупляться. Це iнвестицiя в наш внутрiшнiй розвиток, це крок на шляху до щастя.
Щастя, як i iстини, вповнi досягти неможливо: воно не може бути абсолютним, як не може й тривати вiчно. Щастя можна лише прагнути i наближатися до нього. Саме цьому й мають служити всi зусилля нашого духу. І якщо я в своiх зусиллях можу принести комусь користь, дiлячись своiм способом мислення i свiтовiдчування, – я вважатиму, що наблизився до успiху.
Повного успiху теж не iснуе. І слава Богу, – бо що б ми тодi робили, досягнувши його? Завмерли? Адже успiх – штука недовга, а отже, й недосконала. Я часто думаю про людей, успiх яких може бути наочно вимiряний: це науковцi, що здiйснюють великi вiдкриття, спортсмени, що б’ють рекорди, пiдприемцi, що примножують своi статки, та, зрештою, митцi, до яких належу я сам. Що об’еднуе всiх цих людей, якi женуться за успiхом? На мою думку, усвiдомлення неможливостi повноi, абсолютноi зреалiзованостi. Нiхто нiколи не досягне геть усього, чого прагне. А якщо досягне – це лише означатиме, що вiн занизько поставив собi поперечину.
Менi б не хотiлося задовго розводитися про те, як успiх спiввiдноситься зi щастям. До речi, в молодостi я схвильовано читав книжку професора Владислава Татаркевича[2 - Владислав Татаркевич (1886–1980) – польський фiлософ, iсторик фiлософii, iсторик мистецтв, дослiдник естетики та етики. Його праця, про яку згадуе Кшиштоф Зануссi, так i називаеться – «Про щастя» (1947).] про щастя. З маси розмаiтих визначень щастя, поданих у тiй книжцi, на сторiнках ii вирiс цiлий путiвник, ясний i зрозумiлий; i хоч сьогоднi я вже половини тих визначень не пам’ятаю, та все одно нiколи не наважуся говорити про щастя як про щось однозначне i очевидне.
Доволi часто менi зустрiчаються тривiальнi погляди на те, що мало б бути найважливiшим для кожноi людини. Як жити, щоб досягти стану, який я вважаю найдовершенiшим з усiх можливих станiв, доступних менi? Вище я вже навiв одну пораду: шукати ладу в хаосi, порядку в бедламi. Чи е ця порада унiверсальною? Не знаю. В цю мить, коли я замислююся над цим, це спостереження здаеться менi непохитно правильним. Лад i порядок. Єднiсть думок, почуттiв i дiй – ось та умова, що збiльшуе нашi шанси прожити хоча б вiдносно вдале життя. Вдале – себто щасливе.
І я ще раз запитую: чи кожне людське життя мае шанс бути прожитим вдало? Нема жодноi рацiональноi вiдповiдi на це, i дослiдженням ця тема також не пiддаеться. Спостерiгаючи за життям, ми неозброеним оком бачимо, що чимало людських доль здаються невдалими (вертаюся до мотиву «стоптаних капцiв»). Чи вони й справдi невдалi? В якому розумiннi? Якщо, наприклад, послатися на суб’ективнi оцiнки, на тих багатьох людей, що невдоволенi своiм життям, то ми опинимося на слизькому. Що, коли цi люди помиляються? Називають свое життя невдалим, тодi як кращим воно бути й не могло, бо не було на те пiдстав… Може, iхнi очiкування були зависокими? Якi очiкування? Вiд себе чи вiд долi? Той, хто думае, що йому належалося щось, чого вiн не отримав, мае рацiю чи помиляеться? Хто його впевнив, буцiмто йому щось належиться?… А про себе самого що можна сказати? Про очiкування вiд самого себе? Якщо хтось дiстав у генетичний спадок короткi ноги та присадкувату фiгуру, а хотiв би бути високим i струнким, то спiвчувати йому важко, бо, врештi-решт, ця його забаганка геть необгрунтована. А той, хто народився недужим i кволим, чи мае право все життя плекати образу на свiт (чи пак на Творця, якщо в Нього вiруе)? Чи можливо зiйтися на тому, що кожен iз нас народжуеться з певним потенцiалом можливостей – фiзичних i духовних, iнтелектуальних, емоцiйних тощо? Кожна людина по-своему озброена для життя, i, щоб оцiнювати свою зреалiзованiсть (чи незреалiзованiсть) тверезо, мусить усвiдомити, що рiвень ii досягнень спiввiдноситься з ii можливостями. Щоб зрозумiти, багато ти досяг чи мало, зваж на те, яким ти народжений.
Є негарне прислiв’я: «як на горбатого ти ще прямий». Ще жорстокiший жарт оповiдае в одному зi своiх фiльмiв Вудi Аллен. До психотерапевта (психотерапевти – улюбленi персонажi Аллена) приходить пацiент i скаржиться, що страждае на комплекс меншовартостi. Психотерапевт, провiвши з ним цiлу серiю вдумливих розмов, нарештi каже: «Маю для вас добру новину. Ви не маете комплексу меншовартостi. Ви й справдi гiрший за iнших». Люди, що не вдовольняються своiм життям, бо хотiли б мати iнше, – просто нерозумнi, й менi навiть важко iм спiвчувати. Тут пригадуеться ще один анекдот – про арабського шейха, що сидить сумний у своему гаремi, в колi дружин-красунь. «Про що ти мрiеш? – запитуе його одна з них. – У твоему гаремi е жiнки на будь-який смак, красунi, яких тiльки породила земля». А сумний шейх вiдказуе: «Я мрiю про який-небудь iнший гарем!». Важко спiвчувати шейховi й важко допомогти комусь, хто не вмiе точно сформулювати своiх бажань.
В оцiнцi самого себе можна припуститися двох протилежних помилок: можна себе переоцiнити або недооцiнити. Якщо ми, неправильно оцiнивши себе, поставимо поперечину зависоко, то страждатимемо, коли нам не вдасться ii доскочити; але коли наша поперечина занизька, це теж прикро – адже вiдомо, що ми могли б стрибнути й вище. Вже з цього протиставлення двох хибних оцiнок випливае проста мудрiсть: для того, щоб жити, людина потребуе правди. Правди про себе саму i про свiт, у якому випало жити. Хто не шукае правди, той програе. Всiеi правди не вiдкрие нiхто, але навiть побiжному погляду видно, що однi ближче пiдiйшли до правди про себе, iншi лишаються на вiддалi. І тому я знову, наче до рефрену, вертаюся до своеi приказки про молодiсть. Молодiсть – найгiрша пора в життi, бо саме тодi нам найважче збагнути, якi ж ми насправдi. І якщо, читаючи цю книжку, ви замислитесь над тим, хто ви i чи почуваетеся хоча б близькими до того, що заведено називати щастям, то я вiдчую, що таки варто менi було записати все це… все те, що лишилося в моiй пам’ятi вiд рiзноманiтних зустрiчей iз людьми.
Інколи я чую вислiв, буцiмто щастя в життi людини – не що iнше, як сума вiдчутих нею задоволень. Що ж, формулювання не найгiрше, у фiлософському стилi, – хоча, як на мене, надто воно легковажне й оманливе. Молодь ту саму думку висловлюе простiше: задоволення – це едине, що в життi насправдi мае сенс, i робити варто лишень те, що примножуе нам хвилини задоволення.
Я з цим погодитись не можу, хоча й не збираюся заперечувати, що задоволення – явище, якого ми всi шалено бажаемо. Нема причин уникати його. Щоправда, задоволення бувають рiзними. Приемно пiдкорювати заснiженi гiрськi вершини, перемагати себе, виконувати почеснi обов’язки, отримувати заслуженi нагороди. Сексуальна насолода теж е благом, благом е й витончений смак страви чи напою, особливо якщо алкоголь, умiщений в ньому, покращуе наше самопочуття. Тодi чом же задоволення не може бути благом абсолютним? Гадаю, тому, що бiльшим вiд нього благом е свобода. Задоволення небезпечне тим, що легко стати його заручником; ми стаемо залежними вiд успiху, стаемо залежними вiд чуттевих насолод. Ми втрачаемо свободу керувати самими собою. Людина, яка не може жити без задоволення, не е вiльною, а отже, не е й щасливою. Крiм того, з ii поля зору зникають бiльш важливi цiнностi.
Крайнiм прикладом життя заради задоволення е наркоманiя. Наркотики, введенi в наш органiзм, дають нам неймовiрно сильнi вiдчуття, якi майже дорiвнюють найбiльшим духовним досягненням i тiлесним насолодам. Якщо за найвищу життеву цiннiсть визнати задоволення, в нас не буде причин вiдмовляти собi в наркотиках. Факт, що вони прирiкають нас на ранню смерть, не матиме значення. Заради повсякчасного задоволення ми можемо погодитися на вiдносно коротке життя, тим паче що наркотичне сп’янiння може вплинути на наше суб’ективне вiдчуття часу i розтягнути його для нас так, що мить перетвориться ледь не на вiчнiсть. Тодi чому ж ми вважаемо наркотики злом? Ну справдi, чому?
Якийсь iнстинкт каже нам, що життя в ненастанному наркотичному сп’янiннi – не життя, а омана. Але хiба зобов’язана людина жити виключно правдою? Знов iнтуiтивний здогад пiдказуе менi: так, жити ми повиннi з повагою до реальностi. Але звiдки вiн, цей здогад, з якого джерела походить i що означае? І чи так уже бездоганно ми цiеi вказiвки дотримуемося, коли страждальцевi, що конае в муках, забезпечуемо крапельницю з морфiем?
Роздуми про наркотики неминуче ведуть до iншого питання: чи мае людина право розпоряджатися своiм життям? Секуляризований свiт не засуджуе самогубства – то чому ж вiн мав би забороняти наркомановi вбивати себе повiльно? Пристаючи виключно на гуманiстичнi засновки, ми можемо сказати щось про потребу iндивiдiв (а отже, й людства в цiлому) у бiологiчному виживаннi; але ж ми знаемо, що наша планета може обходитися й без людей. Вiряни, вихованi у християнськiй традицii, говорять у цьому випадку про природне право, тобто спiльнi для всiх людей iнтуiтивнi переконання. Іншi, кому ця традицiя чужа, сумнiваються, чи iснуе те природне право взагалi. У природничо-науковiй, дарвiнiстськiй парадигмi мислення е поняття iнстинкту, ба навiть наказу збереження виду, захисту власних генiв. Можливо, треба вдатися до цього аргументу, щоб рацiонально пояснити, чому втеча в галюцинацii й повiльна смерть органiзму, викликанi постiйною присутнiстю в ньому певних хiмiчних речовин, е злом. У риторицi католицькоi церкви, зокрема у промовах Івана Павла ІІ, часто подибуеться згадка про цивiлiзацiю життя, яка рахуеться з дiйснiстю, та цивiлiзацiю смертi. Бачачи фiзичну i духовну деградацiю наркоманiв, ми можемо на власнi очi пересвiдчитися, що наркотики – це омана i смерть. А отже, потрiбно детальнiше зупинитися на оманi й замислитись, чи дiйсно Істина, Добро i Краса з трiади Аристотеля являють собою абсолютнi цiнностi, – хоча малоймовiрно, що ми з нашим людським зором коли-небудь доступимося якогось iз цих трьох недосяжних iдеалiв.
Крiм того, треба глибше помiркувати й про смерть. Менi до рук потрапив текст албанського письменника-дисидента, який згадуе, як у роки диктатури вiн сидiв у в’язницi зi священиком на iм’я Франко, котрого спершу засудили до страти, а згодом помилували i замiнили смертний вирок двадцятип’ятирiчним ув’язненням. Автор, сам атеiст, здивувався, що священик, бувши людиною, авжеж, вiруючою, визнав себе шпигуном на користь Ватикану, щоб таким чином уникнути страти, до якоi був засуджений. Письменник питае священика: «Ти ж вiриш у Бога, в загробне життя i в рай, до якого ти потрапиш, – чому ж ти пiдписав брехливе звинувачення? Хiба страта не стала б для тебе найкоротшим шляхом до раю?» – Священик вiдповiв: «Але ж i Христос незадовго до розп’яття молився в Саду Гетсиманськiм своему Отцю, щоб той увiльнив його вiд страждань на хрестi». Отець Франко Ілiя пережив ув’язнення, згодом у санi архiепископа став душпастирем усiх католикiв Албанii i виконував цi обов’язки аж до своеi смертi у 1997 роцi. Пам’ятаю, колись я з ним побiжно познайомився. Тодi я ще не знав про розмову, що вiдбулася мiж ним та Фатосом Любоньею,[3 - Фатос Любонья (нар. 1951 р.) – албанський письменник, полiтв’язень, борець за права людини.] та навiть якби й знав – не наважився б священика нi про що питати.
Згадка про християнина, який хотiв уникнути смертi, прикликае на пам’ять iсламських терористiв-смертникiв, якi скоюють замахи на невiрних i демонструють здатнiсть заради вiри пожертвувати й власним життям. Пiсля терористичного акту в Нью-Йорку американський президент назвав цей вчинок боягузливим. Гадаю, вiн помилявся. Вiддати життя в iм’я якоiсь справи – не боягузтво, хоча ми, як потенцiйнi жертви такоi атаки, вiдчуваемо огиду до терориста-самогубцi, який гине лише задля того, щоб знищити якнайбiльше членiв iншого племенi чи людей iншого вiровизнання. Легко засудити такi теракти з моральноi точки зору, але варто пильнiше придивитися до людей, якi, здавалося б, не замислюючись розкидаються власним життям. Чи вiдрiзняються вони вiд отця Кольбе,[4 - Максимiлiан Марiя Кольбе (1894–1941) – польський релiгiйний дiяч, мученик i святий католицькоi церкви. У 1941 роцi, потрапивши до Авшвiца, добровiльно погодився вмерти голодною смертю замiсть iншого в’язня, Францiшека Гайовнiчека, який потрапив у десятку приречених на смерть (таким чином керiвництво табору збиралося покарати в’язнiв за втечу одного з них). Канонiзований 1982 року Папою Іваном Павлом ІІ. Далi в цiй книжцi Кшиштоф Зануссi докладнiше торкаеться особи Кольбе.] який вiддав свое життя за iншу людину? Чи правi ми, припускаючи, що свiдомiсть iхня недосконала, що нема в них нi людинолюбства, нi повноти вiри, оскiльки вони е фанатиками? Тут виникае необхiднiсть замислитися над тим, що5 ми iнтуiтивно звемо повнотою життя, досконалою свiдомiстю, довершеним людинолюбством. І тодi ми натрапимо на думку: вiра од вiри рiзниться. Пам’ятаючи про це, ми повиннi уникати спокуси судити iнших, а от себе судити мусимо. Це все дуже непросто, i я не певен, чи зумiю допомогти вам бодай зрозумiти цю проблему – адже розв’язати ii повнiстю, далебi, неможливо.
Роздiл І
Вiк мiй дитинний, вiк мiй невинний.[5 - Цитата з вiрша Адама Мiцкевича «Полились моi сльози…» (пер. Максима Рильського).] Юнiсть…
«Я народився…» Так починаеться будь-яка бiографiя, хоча iнформацiя це надлишкова (мовлячи по-вченому, редундантна): адже, коли вже я це пишу, це значить, що я живу, а якщо живу, то мусив же я колись народитись.
Народився я за три мiсяцi до початку вiйни. Було це так давно, що нинi вже доводиться уточнювати: Другоi свiтовоi вiйни, а не корейськоi чи балканськоi. А от коли я кажу про це в Росii, то можу не уточнювати: для мешканцiв колишнього Радянського Союзу вiйна розпочалася 1941 року, i вiйна це була нiяка не свiтова, а «вiтчизняна», – себто не було жодних союзникiв, не було захiдного фронту i програми лендлiзу. Мiсце народження накидае людинi певну перспективу iсторii. Чи iснуе в питаннях iсторii едина об’ективна iстина? Нещодавно посол Росiйськоi Федерацii пiд час публiчноi зустрiчi Польсько-росiйського форуму громадянського дiалогу переконано заявив, що поляки та росiяни нiколи не дiйдуть згоди у поглядах на iсторiю. Гадаю, посол висловлювався в дусi постмодернiстського релятивiзму – тобто виходив з того, що iстини не iснуе. Я хочу вiрити у протилежне – що вона iснуе, хоча нiхто не мае на неi монополii. Минули роки, перш нiж ми з нiмцями зблизили нашi погляди на iсторiю. Можливо, i з росiянами колись вийде?
…Червень напередоднi вiйни. Варшава, середмiстя. Народився я в якiйсь клiнiцi чи то на Познанськiй, чи то на вулицi Емiлii Плятер, а невдовзi оселився на Єрусалимських Алеях, на перехрестi з вулицею Панкевича, в помешканнi, що його моi батьки тiльки-но найняли; в цьому ж примiщеннi мiстилася й контора мого батька. Батько тримав будiвельну фiрму i виконував якiсь замовлення на будiвництвi Головного вокзалу, що розташовувався тодi навпроти нашого будинку – там, де нинi Центральний вокзал.
Батько, Єжi Зануссi, та мама, Ванда Зануссi. 1941 р.
Пам’ятаю рештки варшавського Головного вокзалу пiсля вiйни: багатоповерховий портал пiсля вибуху похилився в бiк Маршалковськоi. Солiдний, либонь, був вокзал, якщо навiть в аварiйному станi справляв таке сильне враження. А може, просто я був малий i тому все навколо видавалося менi великим? Мабуть, кожен пам’ятае краевиди з дитинства, що здаються в ту пору набагато масштабнiшими, нiж потiм, коли вже побачиш iх iз перспективи дорослоi людини.
Коли менi хочеться розпочати свою бiографiю з дотепу, я пишу, що вродився заможним немовлям. Здаеться, я мав свою окрему кiмнату, до якоi всiм слiд було заходити в бiлих фартухах, щоб не переносити бацил. При менi була доглядальниця: я був пiзньою i, схоже, дуже бажаною дитиною, коло якоi надмiрно упадали. Кажуть, уже тодi я був надiлений гучним голосом: вiн супроводжуе мене все життя, i я гадаю, що користь вiд нього десь така ж, як i вiд високого зросту, – тобто геть спорадична. Щоразу, коли пiд час зйомок треба гукнути без мiкрофона – так, щоб усi почули, – зробити це зголошуюсь я.
Вертаючись до тих розкошеств, у яких я зустрiв пору свого раннього дитинства: у вереснi Варшаву почали бомбувати, i надмiрним турботам про гiгiену настав кiнець. Коли повиходили з ладу водогони, мама в ложечцi кип’ятила над свiчкою воду з калюжi – можливо, саме завдяки цьому я не вирiс алергiком.
З батьком. 1941 р.
Тепер я мав би сказати щось про батькiв, про родину, а в цiлому – про родовiд. Вiдколи я одружений з Ельжбетою,[6 - Ельжбета Ідалiя Грохольська-Зануссi (нар. 1940 р.) – представниця старовинного графського роду, дружина Кшиштофа Зануссi.] яка знае бiльш як тисячолiтню iсторiю своiх предкiв, я й собi силкуюся вiдкопати щось про корiння своеi родини. Та максимум, що я можу, це послатися на Венецiю XIV столiття. Історiя роду Зануссi в пiвнiчноiталiйськiй провiнцii Фрiулi веде до невеличкого замку в Порденоне (сто рокiв вiн перебував у руках цiеi родини, хоча не вона його збудувала, та i втримати його вона не змогла). Потiм у Зальцбургу перебiжно з’являеться художник доби пiзнього бароко: його маленька картина висить у вiденському Бельведерi одразу бiля входу, з лiвого боку.
Далi ми переносимось у часи iмперii Габсбургiв: у ту пору члени родини Зануссi брали участь у будiвництвi залiзницi, що вела вiд Трiеста до Вiдня, а потiм через Кракiв до столицi Галичини – Львова, який нiмцi називали Лембергом, а iталiйцi – Леополi. Ось так моi предки по батьковiй лiнii оселилися в Польщi. Що ж до материнськоi лiнii (дiвоче прiзвище матерi – Невядомська), то тут вiдшукати вдалося небагато. Мiй дiд Александер народився в Сибiру, батьки його, ймовiрно, були засланi туди пiсля повстання 1863 року. Рано осиротiвши, вiн начебто пiшки прийшов у Європу. Три роки йшов уздовж залiзничних колiй, дiстався до Петербурга, почав працювати шпалерником i за якийсь час вiдкрив свою майстерню – якщо вiрити родинним легендам, це була невеличка меблева фабрика. Пiсля революцii його пiдприемство вже мало фiлiю у Варшавi, а скорiш за все, була в нього та фiлiя й ранiше: адже моя мати народилася у Варшавi в першому десятилiттi минулого сторiччя. Померла вона нещодавно, проживши майже сто рокiв.
На зустрiчах iз публiкою я охоче переповiдаю рiзнi родиннi перекази. Я сценарист, тому з легкiстю вигадую подробицi, покликанi загострити драматизм описуваного. Славетна iсторiя предкiв осявае нас промiнням чужоi слави, та хвалитися цим, по сутi, суетно: адже в тому, що звершили нашi предки, немае жодноi нашоi заслуги. Натомiсть це накладае певнi зобов’язання: виходить, що люди, якi жили до нас, визначили в родинi модель i стандарти поведiнки, окреслили висоту прагнень, довели свою повагу до цiнностей, якi ми подiляемо.
Та мене водночас i щиро смiшить, i щиро засмучуе снобiзм тих, хто намагаеться вивищитися, пiдкреслюючи свое шляхетське походження, спорiдненiсть з аристократами, грiючись у промiннi заслуг предкiв. Це реакцiя на постiйний суспiльний пресинг у ПНР: тодi людям накидали думку, що традицiя не мае жодноi ваги i треба викреслити ii з пам’ятi. Те саме дiеться за океаном. У Сполучених Штатах вiдшукувати свое корiння стало модним лише у 1960-х роках, причому й донинi в американськiй ментальностi всi цi речi не вкоренилися. Якщо чистильник взуття може стати мiльйонером – про iсторiю можна забути.
З мамою. 1941 р.
То про що ж усе-таки варто пам’ятати? Про те, що в собi ми носимо гени предкiв, що в чомусь ми на них схожi, що в родинах, бува, повторюються схожi рисунки доль, схожi конфiгурацii почуттiв – нiби стилiстичнi фiгури. Окидаючи оком життеписи наших двоюрiдних дiдiв, ми раптом можемо виявити, що в цьому свiтi жили схожi з нами люди, що життевi вибори, якi робили вони, подiбнi до тих, якi стоять i перед нами. Варто знати, якими були наслiдки iхнiх рiшень, знати, що iх губило, а що рятувало. Це знання може знадобитись i в нашому життi. Саме тому варто розпитувати своiх дiдiв, бабусь, тiток, дядькiв, двоюрiдних братiв-сестер, як iм замолоду жилося, якi сумнiви iх терзали i як вони оцiнюють зробленi колись вибори з перспективи всього життя. Скорiш за все, iсторii, почутi у вiдповiдь, будуть почасти вигаданими, та якщо пiдходити до них iз дещицею критицизму, то докопатися до iстини цiлком можливо.
Я сам з iсторiй своiх предкiв скомпонував чимало сценарiiв, i менi байдужiсiнько, якою мiрою тi iсторii, що дiйшли до моiх вух, правдивi, а якою перекрученi: головне – щоб вони були цiкавими i щоб я мiг з них зробити висновки. Була в мене (нiбито) дуже вродлива, багата, а на додачу й вельми розумна кузина; вiдбувалося те все ще до Першоi свiтовоi вiйни. Навколо неi крутився натовп чоловiкiв, яких приваблювала чи то краса ii, чи то маетнiсть (а можливо, i перше, i друге). Вона ж, пречудово усвiдомлюючи, що всi цi кавалери не рiвня iй нi розумом, нi вдачею, проганяла iх усiх к лихiй годинi. В сiм’i подейкували: така собi зроду мужа не знайде. А вона таки знайшла. Одружилася з маловiдомим поетом – чоловiком одухотвореним, шляхетним, байдужим до грошей. З ним вона могла дiлитися своiм переживанням прекрасного, а це було для неi найважливiшим. На жаль, невдовзi пiсля весiлля молодий поет помер вiд скоротечноi форми сухот, i навколо скорботноi вдови знову закружляли юрмиська шанувальникiв. Вона лише вiдмахувалася вiд них, наче вiд комарiв. Та нарештi чаша переповнилася, й кузина дала згоду на повторне замiжжя. Пiсля масштабноi пiдготовки настав день весiлля; у варшавському кафедральному соборi назбиралося повно вершкiв суспiльства, й у всiх на очах пiд час церемонii наречена на запитання ксьондза, чи згодна вона взяти цього чоловiка за мужа, вiдповiла: «Нi».
Коли я писав сценарiй до свого фiльму «Контракт», менi згадалася ця легенда, i я вiдтворив ii в iншому, сучаснiшому суспiльному контекстi. Й хоча тут я все обернув на жарт, надихнула мене на цей сюжетний поворот iсторiя моеi кузини – кузини, якоi я, на жаль, нiколи не знав особисто, бо померла вона ще до того, як я народився.
Тож, якщо буде на те ваша ласка, пропоную ознайомитися з фрагментом сценарiю фiльму «Контракт». Фiльм час вiд часу крутять на рiзних телеканалах, i, здаеться, вiн знову набув актуальностi, хоча йдеться в ньому про занепад середнього класу в ПНР. Пригадую, саме це колись обурило одного амбiтного критика, який нинi став дуже модним драматургом; це вiн свого часу написав на мене першу в моiй кар’ерi рецензiю у стилi доносу. На щастя, то вже була доба першоi «Солiдарностi» й влада мала iншi проблеми – iй було не до мого фiльму.
Грають: Тадеуш Ломнiцький, Майя Коморовська, Магда Ярош, Кшиштоф Кольбергер, Зофiя Мрозовська, Леслi Карон, Беата Тишкевич, Нiна Андрич та iншi.
[? «Контракт»]
Сцена приблизно в серединi фiльму, пiсля тривалоi пiдготовки до весiлля. Йде вiнчання в костелi. Цивiльний шлюб уже взято.
Костел. Б’ють дзвони, палають свiчки. Настрiй пiднесений. Серед гостей – учорашнi свiдки i панi Ольга з трьома танцiвниками балету; друг нареченого; кiльканадцять зовсiм рiзних людей, зокрема Няня i добросерда бiдна сусiдка з оселi напроти. Врочисто лунае звук органа. На хорах спiвае екзальтована дама. Неуважний ксьондз плутае картки з iменами. І ось лунае сакраментальне запитання:
Ксьондз: Ти, Пьотре Фiлiпе, i ти, Лiлiано Марiе, чи згоднi ви з власноi волi, нiким не силуванi, поеднатись у священному таiнствi шлюбу?
Пьотр: Так.
Лiлька: Нi.
Ксьондз(нетямковито): Що?
Лiлька: Не згодна. Дякую… Вибачте, панотче.
Лiлька, подумки гарячково шукаючи, який жест буде зараз доречним, цiлуе ксьондзовi руку, пiсля чого мерщiй розвертаеться i йде геть. Швидко пройшовши костел, хапае з рук водiя пальто i вибiгае надвiр. Пьотр якусь мить стоiть занiмiлий, а тодi кидаеться навздогiнцi. Органiст-роззява починае грати марш Мендельсона, та спиняеться на серединi, бачачи, що обряд вiнчання перервано.
Панi Ольга стоiть у дверях; без окулярiв вона погано бачить; здивована, починае поздоровляти Дороту, сплутавши ii з матiр’ю нареченого. Нiна хихотить. Свен та Пенелопа по-англiйськи обговорюють, якi швидкi в Польщi весiлля.
Натовп гостей з Адамом i Болеславом на чолi рушае за молодятами на подвiр’я костелу. Старенька бабця збирае залишки розкиданих квiтiв.
Лiлька бiжить уздовж дороги, пробiгае автобусну зупинку, бачачи, що люди ловлять попутнi машини.
Коли Пьотр вибiгае з костелу, Лiлька вже зникае за поворотом. Пьотр вертаеться. Пiдскакуе до батька.
Пьотр: Дай ключi!
Адам дае йому ключi разом з документами на авто. Пьотр iде. Адам намагаеться взяти пiд контроль ситуацiю перед костелом.
Адам: Шановнi, я оголошую всiм i кожному: нiчого особливого не сталося. Як то кажуть, милi посваряться – ще краще помиряться. Просимо всiх до нашого дому. Це всього кiлька крокiв звiдси. Хто без машини, хай iде пiшки. Прошу ласкаво!
Розгубленi гостi не знають, що робити. Адам ходить вiд одного до iншого, всмiхаючись дедалi впевненiше. Вiн випромiнюе оптимiзм i почуття глибокоi внутрiшньоi рiвноваги.
Адам: Нiчого особливого не сталося. Просимо всiх. Лише кiлька крокiв.
[?]
