скачать книгу бесплатно
Вiт: Дiд, може, й не був, але система в цiлому…
Батько зверхньо-поблажливо всмiхаеться, знову наповнюе чарки i продовжуе розповiдь, звертаючись виключно до Марека.
Батько: Я до вiйни починав був виробляти лабораторне скло: високотопкi сплави, кислототривкi… купив шведську лiцензiю… (не виголошуючи тосту, випивае половину чарки)…а вони тепер розбудовують цех жаротривких сплавiв i теж багато експортують…
Белла, якiй нудно це слухати, трохи вiдвертаеться вiд столу й однiею рукою бренькае по клавiатурi пiанiно, видаючи акорди в тi моменти, коли батько в своему монолозi робить павзи.
Батько:…у Швецiю… (акорд)…бо жаротривкий сплав сьогоднi – це основа всього… (акорд)…без нього не обходяться навiть космiчнi супутники… (знов акорд). Белло, припини! (гримае) Пiанiно не настроене.
Белла однiею рукою виконуе пасаж по всiй клавiатурi. Вона привернула до себе увагу i задоволена цим. Іронiчно дивиться на батька.
Белла(до Марека, конфiденцiйно): Тато був предтечею найновiших здобуткiв технiки.
Вона знову вибухае дурним, образливим смiхом i знову робить пасаж по всiй клавiатурi. Батько раптовим рухом зачиняе пiанiно – так, що Белла ледве встигае прибрати руки. На мить залягае тиша. Батько знову спокiйно звертаеться до Марека.
Батько: Моi дiти живуть безглуздо. Ось i Вiт також…
Марек почуваеться зобов’язаним запротестувати.
Марек: Вiт – блискучий фахiвець, його надзвичайно цiнують… вам про це, либонь, не вiдомо, але…
Вiт (з досадою переривае Марека): Не старайся ти так…
Батько сумно кивае i впадае в апатiю. Сидить замислений, наче нетутешнiй. Белла це помiчае i, користуючись хвилинною безкарнiстю, нiби маленька неслухняна дiвчинка, знову тихенько розкривае пiанiно i починае впiвголоса читати, акомпанiюючи собi однiею рукою.
Белла: Я прагну у вогонь, туди, де збляклi тiнi, / У безмiр небуття занурившись пречистий, / Спiзнали благодать, що неприступна сущим; / о вiчний дух вогню, лише в тобi спасiння. (Зосереджено дивиться на батька, та вiн не реагуе – задумано розглядае люльку i мовчить. Белла, розчарована, обертаеться до Марека.) Ну, як тобi це подобаеться?
Марек: Я в таких речах нiчого не тямлю.
Белла (не здаеться): Ну, школу ж ти закiнчив, то й скажи, що поет мав на увазi. Ось, наприклад: «о вiчний дух вогню»… Це нелогiчно, правда? Та в поетiв по-рiзному бувае. Як гадаеш, хто це написав? Байрон? Словацький? Шопенгауер? (Марека смiшить цей зiставний ряд.) Орiентальнi мотиви: смерть i очищення… хто це може бути? (Батько зводить стомленi повiки. Белла дещо нiяковiе.) Ну ось, тату, вiн не знае, хто це написав.
Бачачи серйозне обличчя батька, Белла також серйознiшае. Батько дивиться на неi так, наче отямився з летаргiйного сну.
Батько: Це я написав.
Белла розумiе, що засмутила батька, та силкуеться й далi жартувати.
Белла: Врештi-решт, соромитись нема чого…
[?]
Я процитував досить довгий фрагмент сценарiю, бо вiн, сподiваюся, добре iлюструе те, що я винiс зi свого дитинства: пам’ять про якийсь далекий свiт, де все було влаштоване iнакше. Мiй батько був пiдприемцем i до вiйни трохи схилявся до лiвих поглядiв, зокрема мав почуття вiдповiдальностi за своiх робiтникiв (одного з них вiн власним коштом вивчив на iнженера, i пiсля вiйни вони стали колегами). Однак до комунiзму вiн завжди ставився вороже, оскiльки вважав, що ця система служить чиновникам, а не робiтникам i селянам. До того ж був вiн доволi запальний i казав уголос те, що думав, а за це в першiй половинi 1950-х рокiв доволi часто потрапляв пiд арешт. Зазвичай його затримували лише на кiлька днiв; одного разу вiн просидiв кiлька мiсяцiв – за якiсь там зловживання на будiвництвi, за що йому врештi-решт навiть не пред’явили обвинувачення. Я тодi вже був студентом; пригадую, як я вiдвiдував його у в’язницi на Мокотовi. Менi запам’яталася тодiшня батькова безпораднiсть. За гратами вiн розгубив увесь свiй авторитет, став беззахисним i смиренним; я спiвчував йому, але в глибинi душi почувався розчарованим. Удома батька називали левом – нiбито за буйну шевелюру, але насправдi за те, що був вiн владний, наче цар звiрiв; у тюрмi ж вiн був жалюгiдним, немовби лев у клiтцi.
Ян Новiцький, Кшиштоф Зануссi та Ян Кречмар на зйомках фiльму «Родинне життя». 1970 р.
Сьогоднiшнiй читач не зрозумiе, як у 1950-тi роки можна було потрапити пiд арешт i чому могли затримати iнженера середнiх лiт, який працював на державному будiвництвi. В моiй пам’ятi лишилася iсторiя про вiзит делегацii радянських будiвельникiв. Було це взимку, i коли бетонували перекриття, свiжий бетон прикривали циновками, бо температура стояла близька до нуля. Радянськi фахiвцi похвалилися, що в них е цемент, який зв’язуе матерiали навiть у мороз. Надмiру запопадливi поляки зробили з цього висновок, що солом’янi циновки треба з бетону поскидати, бо це ознака вiдсталостi. Мiй батько послав усе товариство пiд три чорти, прогнав з будiвництва гостей – а ввечерi його заарештували. З цього епiзоду я винiс урок, що спонтанних реакцiй собi дозволяти не можна, – i досi намагаюся тлумити в собi будь-якi iнстинктивнi порухи. Жодна людина не вiдшукае в менi слiду генiв моiх iталiйських предкiв. До речi, про спонтаннiсть я часто сперечаюся зi своiми студентами, що сприймають спонтаннiсть як протилежнiсть лицемiрству, штучностi, нещиростi – словом, для них це абсолютна чеснота. А я – через свiй дух сперечання – кажу, що спонтаннiсть, тобто стихiйна безпосереднiсть, оприявнюе в людинi все iнстинктивне, себто тваринне. А хiба нашi iнстинкти – це щось добре? Виявом чого вони е – духу чи лише жадоби виживання? Спостерiгаючи за немовлятами, я бачу, як вони спонтанно борються за своi iнтереси, геть не дбаючи про iнших, як одбирають чужi iграшки i верещать, коли ми хочемо вiдiбрати щось у них.
Сенкевич у романi «В пустелi та джунглях» змалював нам моральнiсть Калi: «якщо Калi забрати в когось корову, це добре, а якщо в Калi хтось забрати корову, то це погано». Не знаю, чи Сенкевич пiддався впливу колонiальноi антропологii, чи й справдi спостерiг якийсь вияв духовного примiтивiзму, з яким ми всi народжуемося i який долаемо завдяки культурi, тобто тим духовним цiнностям, що вiдкриваються нам у процесi виховання. Питання про те, добра з природи своеi людина чи зла, я залишаю фiлософам ХVIII столiття. Жан-Жак Руссо з його оптимiзмом здався менi непереконливим. А вертаючись до спонтанностi – найчастiше я сприймаю ii як вияв хамства. Перед очима в мене стоiть картина: молодi люди у трамваi iдуть з вечiрки, i iхня спонтанна веселiсть не дае iм побачити, що поряд iдуть люди з похорону i втирають сльози. В цьому епiзодi спонтаннiсть тотожна хамству.
Чи немовля може бути хамуватим? Однозначно стверджувати це я не наважуюсь, та схиляюся до думки, що так. Кожен з нас народжуеться твариною, проходить стадiю печерноi людини й лише тодi сягае (або й не сягае) вершин людськостi, виявом яких е культура. Культура почуттiв, яка визначае i вчинки. Я наведу тут фiнальний фрагмент «Захисних кольорiв», рукописноi версii сценарiю, в якому я розмiрковував над тим, яка ж вона – тварина в людинi.
Грають: Збiгнев Запасевич i Пьотр Гарлiцький.
[? «Захиснi кольори»]
Ярек утрачае самовладу, замахуеться й ударом в область шлунка валить Якуба на землю. Безвладне тiло заточуеться, вiдбиваючись вiд великих бетонних брил, чiпляючись за сталеве пруття розбитих шматкiв бетону. Ярек стежить за цим, наче й сам здивований наслiдком своiх дiй, i недовiрливо прислуха5еться. Якуб нарештi падае бiля положистоi пiдпори стiни i лежить нерухомо, не подаючи жодних ознак життя. Ярек обережно починае спускатися по пiдпорi, ненароком зачiпаючи безлiч дрiбних камiнцiв, якi лавиною сиплються на Якуба, але той залишаеться знерухомiлим. Схилившись над ним, Ярек бачить тоненьку цiвку кровi на його обличчi.
Ярек (недовiрливо): Якубе! (Торкаеться його, вiдчувае жах – нiби усвiдомлення реальностi приходить до нього iз запiзненням.) Якубе! Господи Ісусе! Це неможливо! (Хоче пiдняти нерухоме тiло Якуба, та вагаеться, побоюючись, що може цим йому зашкодити.) Якубе! (благально)
Ярек безпорадно роззираеться довкола, шукаючи допомоги. Завважуе бочку вiд смоли, наповнену дощовою водою. Пiдбiгае, набирае в долонi води. Швидко вертаеться, щоб збризнути нею обличчя потерпiлого. Схиляеться над ним. Прикладае вухо до грудей. Якуб подае легкi ознаки життя, дихае нерiвно, з присвистом, через напiврозтулений рот. Висолоплюе язика (з рота тече слина i заважае дихати), хрипить.
Ярек, схилившись над ним, тремтить, настраханий, неспроможний збагнути, що сталося. Зiпершись на бетонний блок, бездумно валить головою в кам’яну поверхню. За якийсь час нарештi зосереджуеться, зводиться на ноги, беззвучно плачучи; знову роззираеться навколо, хоче кликати на допомогу, та розумiе, що кликати нема кого. Дивиться на Якуба, поправляе положення його тiла; вирiшуе ще раз спробувати з водою. Пiдбiгае до бочки, виймае хустку, вмочае ii, викручуе. Наблизившись iз хусткою до Якуба, завважуе, що тiло якимсь дивним чином пересунулось. Нiчого не розумiючи, Ярек знову схиляеться над ним i починае протирати йому обличчя мокрою тканиною; тодi розщiбае йому комiрець i кладе на шию холодний компрес. Натрапляе на лiхтарик, що його Якуб, падаючи, випустив з рук. Вмикае його, витирае руки i обережно пiдiймае Якубовi повiки, свiтячи йому в очi. Бачить реакцiю, радiе. Вже хоче зiрватися й бiгти по допомогу, як тут Якуб зненацька притримуе його за ногу. Ярек, похитнувшись, падае поряд з ним. Якуб зводиться на лiктях i насмiшкувато спостерiгае за шокованим Яреком. Та вже за мить, завваживши шалений гнiв друга, Якуб серйознiшае. Обидва поволi пiдводяться.
Якуб, досi осмiхаючись, та вже насторожi, обережно робить кiлька крокiв назад. Ярек рушае за ним. Починаеться погоня i втеча. Якуб бiжить зигзагами, збиваючи противника з пантелику. Вiдсапуючись, вигукуе слова примирення.
Якуб: Облиш, ти збожеволiв…
У словах Якуба звучить справдешнiй переляк. Ярек, заслiплений злiстю, не чуе анi слова. Здоганяе Якуба бiля бочки.
Якуб: Облиш, я бiльше не буду…
Ярек щосили б’е Якуба, пiсля чого хапае його за карк i занурюе його голову в бочку з водою. Якуб починае задихатися. Це вже бiйка не на жарт. Якуб похлинаеться водою, й коли Ярек його на мить випускае на повiтря, вiн випльовуе всю цю воду Ярековi в обличчя. Ярек знову занурюе його голову у воду; Якуб перестае захищатися. Коли Ярек витягае його з води, вiн давиться, випльовуе пiсок i зогниле листя, що плавало в бочцi. Безсило падае на землю. Ярек, не менш утомлений, сiдае бiля нього. Якийсь час вони мовчать, тяжко вiдсапуючись.
Якуб(насилу говорить): Ось бачиш… Бачиш, нарештi в тобi прокинулася тварина. (Задоволено смiеться.)
Ярек(через хвилину збагнув, що5 Якуб мае на увазi. Говорить уривчастим голосом): Якби прокинулася, тебе б уже серед живих не було.
Якуб на мить замислюеться.
Якуб(тихо, нiби сам до себе): Хтозна, може, для мене так було б краще…
Якуб сидить безсилий, безкiнечно сумний, з нього збiгае вода. Коло нього Ярек тремтить вiд холоду. Накрапае дощ. Обидва невидющими поглядами втупилися кудись поперед себе, в очеретиння, де ховаються рiчковi птахи. А птахи дивляться на них, вигинаючи шиi. Поволi днiе.
[?]
Незламний стереотип велить пригадувати часи дитинства виключно як безтурботнi та радiснi. Та це не мiй випадок. Як военнi лiта, так i роки мого шкiльного навчання анi радiсними, анi безтурботними не були. Я згадую iх як найгiрший перiод свого життя. Звiдси й усi моi жарти про те, що молодiсть жахлива, але, на щастя, швидко закiнчуеться.
Кiнець вiйни ми пережили у Краковi – саме туди закинула нас доля, коли пiсля повстання ми евакуювалися з Варшави. З того часу менi лишився один спогад, дуже «кiнематографiчний», хоча для мене, по сутi, позбавлений великого значення. Дорога з перехiдного табору, що в Урсусi пiд Варшавою, кудись у невiдоме. Везли нас у стерпних умовах – у напхом напханому пасажирському потягу. Згодом, уже пiсля вiйни, вiд одного з наших зацiлiлих попутникiв я довiдався, що потяг прямував до Освенцiма. Моя мати, надiлена непомильною iнтуiцiею, вирiшила, що нам час рятуватися, а для цього слiд було вистрибнути з потяга. Лише тепер, пишучи про це через багато рокiв, я усвiдомлюю, наскiльки швидким мусило бути це рiшення. З Урсуса до Прушкова – всього-на-всього кiлька, щонайбiльше кiльканадцять хвилин iзди; потяг iхав досить повiльно, але на дахах сидiли баншутцi[11 - Баншутц (Bahnschutz) – нiмецький вiйськовий пiдроздiл часiв Другоi свiтовоi вiйни, основна мета якого – охорона залiзничних шляхiв. Тут – службовцi цього пiдроздiлу.] – немолодi, з останньоi мобiлiзацii, вермахтiвцi. Мати вирiшила: коли потяг сповiльнить рух, вона спершу виштовхне мене, а тодi вистрибне й сама. Сказала вона менi про це досить нечiтко i звелiла загорнутися в ковдру, яку ми везли з собою i яка була дуже важливою частиною багажу. Пригадую, що я впав на перон, трохи оддалiк упала моя мама, i ми зiрвалися зi своiх мiсць, бо баншутцi стрiляли наослiп iз даху потяга, що вiддалявся. Наступноi ж хвилини ми вже опинилися на територii лiкарнi для психiчнохворих у схiдному Прушковi; лiкарня звалася Творки.
Перипетii, пережитi нами в цiй лiкарнi, мали свое продовження. Сценарiй фiльму «Якщо ти десь е…» я написав, базуючись на розповiдi директора Творок, професора Качановського, про пацiентку, яка через хворобу здеградувала до рiвня тварини. Вийшло так, що з професором я знайомився двiчi: тодi, коли ми переховувалися в його лiкарнi вiд нiмцiв, та тридцятьма десь роками пiзнiше, пiд час зйомок «Ілюмiнацii», на яких вiн був консультантом.
Ще один спогад iз кiнця вiйни: трупи нiмецьких солдатiв лежать безпосередньо на бульварах. Коли я побачив iх уперше, на них були мундири та черевики. Наступного дня вони вже були посмертно пограбованi. Мене, дитину, це пограбування схвилювало дужче, нiж сама iхня смерть. Пам’ятаю вхiд Украiнського фронту до Кракова i першi днi ейфорii, за якими швидко прийшли тривожнi вiстi – я чув iх удома за столом: про арешти, про чиiсь зникнення… Пригадую погоню на Кармелiтськiй – як у гостроcюжетних бойовиках (тодi я ще не бачив жодного бойовика): росiйський «газик» переслiдував якусь цивiльну автiвку, i вона розбилася на поворотi. Не знаю, чи вижив водiй. Мати прикрила менi очi.
Пiд час зйомок дипломного фiльму «Смерть провiнцiала». 1966 р.
Сьогоднi я часто чую вiд росiян нарiкання щодо невдячностi полякiв: мовляв, росiйськi солдати вiддавали життя за свободу Польщi, а нинi польське населення паплюжить iхнi пам’ятники та могили. На це я вiдповiдаю, що, коли в нас i трапляються такi iнциденти, «невiдомi зловмисники» найчастiше не надто схожi на мiсцеве населення; а нацiя, що ось уже тисячу рокiв сповiдуе християнство, повагу до смертi зберiгае (втiм, здаеться, доля нiмецьких цвинтарiв на так званих Повернених землях[12 - Поверненi землi (Ziemie Odzyskane) – термiн, що ввiйшов у вжиток пiсля Другоi свiтовоi вiйни i позначае захiднi та пiвнiчнi землi сучасноi Польщi, якi перейшли пiд польську юрисдикцiю згiдно з ухвалами Потсдамськоi конференцii (1945).] наштовхуе на протилежний висновок). Однак питання викликае сам термiн «визволення». Справедливiсть велить розрiзняти нiмецько-гiтлерiвську окупацiю i режим у ПНР. Нiмцям потрiбен був наш Lebensraum,[13 - Життевий простiр (нiм.).] у планах вони мали повне винищення польського населення. Совети не збиралися нас винищувати – лише поневолити. Сьогоднi, коли росiяни так ображено дорiкають нам за невдячнiсть, я запитую: чи згоднi вони з тезою, що краiни так званоi народноi демократii, вони ж «радянськi сателiти», цiлком суверенними не були (хоча дещицю суверенностi, на вiдмiну вiд балтiйських краiн чи Украiни, все-таки мали)? З цим розважливi росiяни сьогоднi погоджуються без протесту. Але ж «напiвсувереннiсть» – те саме, що напiвокупацiя! Та з цим вони вже не згоднi.
Сцени входу советських вiйськ до Кракова я вiдтворив у фiльмi «З далекоi краiни». Знiмався вiн узимку 1981 року, коли на кордонi з боку Украiни стояли советськi дивiзii, готовi поспiшати на допомогу нашiй комунiстичнiй владi; про пригоди, пов’язанi зi зйомками вiйськових угруповань на Кракiвському Ринку, я згодом зняв епiзод у фiльмi-попурi «Солiдарнiсть, Солiдарнiсть».
…Настав час менi йти до школи. Варшава – в руiнах. Наша контора – помешкання на Єрусалимських Алеях – дивом зацiлiла, хоча вокзал навпроти був висаджений у повiтря. Поблизу, на розi Новогродськоi та вулицi Емiлii Плятер, була приватна школа Войцеха Гурського;[14 - Войцех Гурський (1849–1935) – польський педагог, засновник вiдомоi середньоi школи у Варшавi, яка й пiсля його смертi носила його iм’я.] туди я й потрапив. Мене вiдразу перевели до другого класу, бо в першому я нудьгував. Школа мала й початковi класи, й середнi, i я закiнчив у нiй усi одинадцять класiв. Атестат зрiлостi я отримав 1955 року, маючи лише п’ятнадцять повних лiт, що дае пiдстави зарахувати мене до категорii дiтей iз раннiм розвитком. Це звучить як привiд для гордощiв, та насправдi це означае, що в мене вкрадено дитинство. Як i багато моiх ровесникiв, я був таким собi «старим малюком».
Пiд час зйомок фiльму «Структура кристала». 1968 р.
Вiдчуття втрат, зазнаних пiд час вiйни, лише поглибилося в менi у роки сталiнщини. Про це я спробував розповiсти у фiльмi «Галоп». Я зняв його вже в епоху вiльноi Польщi; насправдi сценарiй почав виникати одразу пiсля «Структури кристала», але тодi, написавши половину, я збагнув, що в гомулкiвськiй Польщi[15 - Владислав Гомулка (1905–1982) – генеральний секретар Центрального комiтету Польськоi об’еднаноi робiтничоi партii (польського аналогу КПРС) у 1956–1970 рр. Був вiдомий насаджуванням радянських порядкiв.] менi нiхто не дасть цього зняти. Вже у вiльнiй Польщi я вирiшив перечекати першу хвилю осмислення недавнього минулого: адже моя iсторiя була не надто серйозною. Якщо порiвнювати з переслiдуваннями людей наприкiнцi 1940-х – на початку 1950-х рокiв, моя шкiльна iсторiя була всього-на-всього дрiбним епiзодом; так ii й сприйняли моi колеги, члени журi на Гдинському кiнофестивалi, не присудивши того року головноi премii нiкому з причини «вiдсутностi серйозних кандидатiв». Я вдовольнився другою премiею, хоча тепер, з перспективи часу, iхнi претензii до фiльму здаються менi звичайною малодушнiстю. Зазвичай люди мистецтва нелегко прощають обра5зи, пов’язанi з ураженим честолюбством та професiйною гордiстю; але найпростiшi вимоги душевноi гiгiени велять позбуватися гiрких думок. Менi й досi прикро через те, що недооцiнили «Галоп» (а згодом i фiльм «Персона нон грата», а зовсiм недавно – «Чужорiдне тiло»); але, з iншого боку, я не повинен забувати, що в моему домi е велика полиця з нагородами, тож не варто марудити, що iх, мовляв, могло бути й бiльше.
У «Галопi», фiльмi легкого жанру (це комедiя), я опрацював ситуацii, якi для мене в моему дитинствi зовсiм не були легкими. Сталiнська школа (а саме на сталiнську школу перетворили колишню школу Гурського) ставила мене в ситуацii вибору, i часто цей вибiр був карколомно тяжким. Знiмаючи фiльм або пишучи роман, зазвичай дещо перебiльшують реальнi подii, загострюють конфлiкти; я ж, навпаки, багато чого у сценарii намагався приглушити, затушувати, позаяк боявся, що молоде поколiння глядачiв менi просто не повiрить. Наведу такий приклад. Коли помер Сталiн, я по дорозi до школи зайшов до костелу i запитав якогось випадкового ксьондза, про що вчить Церква стосовно людей безсумнiвно проклятих. Чи Сталiн уже з моменту смертi в пеклi, чи опиниться там лише пiсля похорону? Мене переслiдували ремiнiсценцii зi Сведенборга, окультнi одкровення, буцiмто душа пiсля смертi ще якийсь час блукае по землi i, може, це i е чистилище; а в безмiр, тобто в позачасся, душа переходить лише через певну кiлькiсть днiв пiсля смертi (у православних це вiдбиваеться у традицiйному уявленнi про «сорок днiв»). Мене й донинi полонить думка про цей стик мiж скiнченним та нескiнченним, мiж часом i тим, що е за обрiем часу. Та уявiть лишень собi жах ксьондза: мала дитина питае його про щось таке, за що можна на довгi роки потрапити до в’язницi… Звiсно ж, у вiдповiдь я почув, що в ученнi Церкви про вiчне прокляття не йдеться, що Бог не оприявнюе своiх присудiв. Це мене дуже розчарувало, а ксьондз, як я пiдозрюю, надовго запам’ятав противного хлопця з провокацiйним запитанням у день смертi «вождя всього людства».
Перш нiж навести вам сценку з мого фiльму, я подiлюся досить делiкатною заувагою, яка в принципi стосуеться кiновиробництва, але пов’язана з такою тонкою сферою, як людське марнославство. Герой фiльму мае виклика5ти симпатiю. Вiн не зобов’язаний бути красивим, не зобов’язаний завжди чинити правильно, але вiн повинен пробуджувати позитивнi почуття – достатньо позитивнi, щоб глядач хотiв ототожнити себе з ним. Знiмаючи «Галоп», я постав перед певною дилемою. Якщо хлопчика в головнiй ролi я покажу таким, яким я сам був у дитинствi, то мiй глядач вiд нього одразу дистанцiюеться – я ж бо, як менi пригадуеться, був не надто приемною дитиною. Я був доволi замкнутим, корчив iз себе мудрагеля, не вiдзначався товариськiстю, як зазвичай i бувае з дiтьми-одинаками; крiм того, я носив окуляри i був схильний до повноти. Тож на роль я обрав хлопчика (нинi це вже популярний актор Бартош Обухович), який мав привабливу зовнiшнiсть i легко виклика5в симпатiю. Якби я в дитинствi мав схожий вигляд, то менi можна було й не ставати митцем – я й без цього, либонь, здобував би прихильнiсть iнших; а то менi, щоб здобувати цю прихильнiсть, доводиться розповiдати рiзнi iсторii, якi часом i справдi створюють менi нових друзiв чи прибiчникiв, а часом, навпаки, приносять заклятих ворогiв. Щоб пiдкреслити, що герой фiльму не повнiстю тотожний менi, а лише трохи схожий на мене, я замiсть свого iменi дав йому iнше – Губерт.
Усi дилеми сталiнськоi епохи натикалися на одне: тут неможливi були жоднi простi рiшення – за винятком самовбивчоi боротьби з противником, сили якого переважають. Щоб вижити, доводилось хитрувати, уникати лобових зiткнень, бо це привело б прямiсiнько за грати або на шибеницю. Я ще зеленцем усвiдомлював: я маю зробити все, щоб мене не здекласували; маю вистояти. А вистояти й означае не дозволити себе здекласувати.
Декласацiя – забуте нинi слово. Воно означае втрату класу, i слово «клас» тут краще розумiти широко. Йдеться не про втрату суспiльного статусу, а про ризик спаскудження. Старовинний девiз лицарства – noblesse oblige[16 - Становище (високе) зобов’язуе (фр.).] – означав, що людина високого рангу не принижуеться до рiвня недостойного противника, не вдаеться до негiдних чи пiдлих дiй, навiть якщо могла б вiд них виграти. Шляхетський стан зобов’язуе. І тепер час навести iлюстрацiю з фiльму «Галоп».
Грають: Майя Коморовська, Бартош Обухович.
[? «Галоп»]
Помер Сталiн. Губерт i Казик примусово стоять на вартi бiля його гiпсового погруддя у шкiльному коридорi. Вже нiч. Хлопчики починають нервово хихотiти. Це бачить iхнiй однокласник Владек – суперник Губерта за перше мiсце у класi. Наступного ранку Владек доносить на однокласникiв директорцi школи. Вранцi у кабiнетi директорки вiдбуваеться «судовий розгляд». Владек виголошуе обвинувачення.
Владек: Коли вони смiялися, було двадцять вiсiм хвилин на першу. Обидва реготали до упаду, навiть робили образливi жести. Особливо Губерт.
Директорка (до Владека): А ти не реагував?
Владек(гордо): Я записав.
Губерт: Це брехня! Нiхто не робив нiяких жестiв.
Владек: Вiн темний реакцiонер. Вiн проявив себе ще торiк на парадi!
Губерт: Вiн змагаеться зi мною за перше мiсце у класi.
Директорка: Годi. Справа серйозна. Я винесу ii на найближчу педраду. Губерте й Казику, ваше подальше перебування у школi – пiд питанням.
Хлопцi виходять. У коридорi Владек пошепки погрожуе Губертовi.
Владек: Ось побачиш, тепер ти вилетиш зi школи.
Вечiр. Тiтка серед суцiльного розгардiяшу закiнчуе урок французькоi мови з Ксаверiем, старшим двоюрiдним братом Губерта. Ксаверiй, засинаючи вiд утоми, машинально вiдмiнюе якесь слово.
Ксаверiй: Не можу бiльше. Я вже нi до чого не придатний. Пiсля цiеi роботи в мене мозок не працюе. Все з мене вичавили.
Тiтка (суворо): Зберися. Адже ти знаеш, що тобi загрожуе. Декласацiя. Ти ж бо розумiеш, що це означае!
Ксаверiй дякуе за урок, збирае зошити й виходить.
Губерт: Я хотiв порадитися.
Тiтка: З якого питання?
Губерт: З морального. В мене е сумнiви, що можна, а що…
Тiтка(роздратовано): О, це не до мене. В мене самоi вже залишилися виключно сумнiви. І вони явно серйознiшi, нiж твоi. Порадься з кимось розумнiшим, не зi мною. Не знаю, чи правильно я сама чиню. Тож у питаннях совiстi – це, далебi, не до мене.
Перед школою Губерт заходить до костелу. З ранцем на спинi проштовхуеться без черги до сповiдальнi. Ксьондз здивовано позирае на нього.
Губерт(пошепки): Панотче, я, чесно кажучи, ще не згрiшив, але думаю дещо зробити i хочу довiдатися, чи не грiх це. Колись я вже мав таку проблему: я пiдглядав, але нiчого не побачив, тож i не сказав про це на сповiдi; а тепер я збираюся… прошу вибачення, але я поспiшаю до школи…
Сповiдницi нетерпляче пирхають.
Ксьондз: Приходь до мене, до ризницi, пiсля школи.
Губерт: Тодi вже буде запiзно.
Губерт у розпачi йде.
Суд над Губертом перед усiм класом. Крiм директорки, присутня ще класна керiвничка i трое iнших учителiв. Владек обвинувачуе, всi слухають.
Владек: Вiн переповiдав те, що почув, слухаючи вороже радiо.
Губерт стоiть червоний як рак.
Директорка(до Губерта): Чи це правда?
Губерт: Я тiльки вивчаю мову.
Залягае тиша. Губерт пiд партою запихае щось у ранець Владека. За мить Владек знову озиваеться.
Владек: Вiн сiе недовiру до соцiалiзму. Всiм переповiдае те, що чув з того радiо.
Директорка: Це ще серйознiше звинувачення.
Губерт: Вiн бреше! А сам читае книжки, вилученi з бiблiотек.
Владек: Брехня! Доведи це.
Губерт: То покажи, що у тебе в ранцi.
Владек смiливо бере ранець i дае директорцi. Та висипае весь його вмiст на стiл. Серед зошитiв та пiдручникiв – книжка, та сама, яку ранiше Губерт гортав у матерi в бiблiотецi. «Ленiн» Оссендовського[17 - «Ленiн» – роман польського письменника Фердинанда Оссендовського (1876–1945), який уперше розвiнчав мiф про Ленiна як улюбленця робiтничо-селянських мас. Роман був виданий 1930 року i ще до початку Другоi свiтовоi вiйни був перекладений на кiлька iноземних мов. Завдяки цiй книжцi Захiдна Європа почала пiзнавати правду про Жовтневу революцiю в Росii. У ПНР книжка була заборонена, перше перевидання припало аж на 1990 р.]. Владек починае пронизливо кричати.
Владек: Це його книжка, вiн хотiв менi ii позичити!
Директорка(до Владека): А ти хотiв ii прочитати? (Обом.) Звiдки ця книжка?
Губерт(у розпачi): Я ii знайшов.
Директорка уважно оглядае книжку. Пiдiймае ii над головою, розкривае i показуе всiм.
Директорка: Ось, будь ласка, хтось вирвав першу сторiнку. Дивимось далi.
