скачать книгу бесплатно
– Держава? Режим оперативного управлiння?
– Так.
– Так ви ж тодi перейшли на п’ятдесятий рiвень… У Норвегii! Невже досi не вiдновили зв’язок зi своiм iнформацiйним полем?
– Вiдновили, але Злата… – Петро несподiвано вмовк i замислився над словами, якi вiн зiбрався вимовити. – Вона щось недобре вiдчувае. Ферруанцi досi патрулюють нашу бiнарну зоряну систему. Так само як i iншi дiлянки нашоi галактики.
– Вони щось конкретне шукають? – поцiкавився Олександр.
Петро промовчав.
– А ти все так само один?
– Так, – вiдповiв росiянин, що прилетiв на Землю. – А як твоя сiм’я? Як Володимир?
– Уже у школу ходить, – з усмiшкою вiдповiв Олександр.
– Незвично? – обережно запитав Петро.
– Незвично, – погодився Олександр. – Їхнiй мозок по-iншому влаштовано. І це ще м’яко сказано… Вони все знають з раннього вiку. Або, принаймнi, знають уже точно бiльше, нiж наразi ми з тобою. І за великим рахунком, з ними розмовляти на рiвних можна тiльки на фiлософськi теми. Утiм, навiть у цьому разi вiдчуваеш свое неуцтво.
Петро уважно слухав свого приятеля.
– Проте з iншого боку, розумiеш, що iхне життя буде без того лайна, з яким ми жили ранiше. А дехто з дорослого поколiння живе й досi! – вiн зробив паузу. – Знаеш, у нас не прийнято особливо говорити на такi теми в умовах нестабiльностi. Але…
Росiянин, який прилетiв з Патрii, уважно слухав Олександра, але iх вiдволiкла офiцiантка, що пiдiйшла, з чашкою кави, яку вона акуратно поставила на столi.
– Можу я вам щось запропонувати? – ввiчливо звернулася вона до Петра.
– Так, склянку соку, будь ласка.
– Який сiк ви хочете?
– Апельсиновий, свiжовичавлений.
Дiвчина кивнула й вiдiйшла.
– Вiдвик вiд обслуговування? – зi смiхом запитав Олександр.
– Так, геть незвично. Нове поколiння, напевно, вiдмовиться вiд всiх цих пережиткiв минулого.
Його спiвбесiдник зробив багатозначний рух бровами.
– Отже, що ти хотiв менi сказати до того, як пiдiйшла офiцiантка? – нагадав Петро.
– Чув про Джеймса?
Петро розгубився:
– Здаеться, це вiн розробив програму зближення поколiнь кiлька рокiв тому.
– Отже, не чув. Вiн пiшов!
Петро стривожено скочив на ноги.
– Нi, не з життя, – засмiявся росiянин, хапаючи його за руку й усаджуючи на мiсце, – а з Ради. Робився вiдлюдьком, майже нi з ким не розмовляе.
– Вважаеш, що через програму?
Вони якийсь час дивилися один на одного.
– Моя думка, – нарештi продовжив Олександр, – що причиною е передбачення. Чесно кажучи, особисто менi вже як з пiвроку конкретно нiяково, друже мiй. Нiби живу в очiкуваннi чогось страшного й непоправного. Засiло усерединi мене десь тут, – вiн показав на груди, – i викручуе все пiдряд. Неначе перед боем, коли розумiеш, що скоро прийде смерть у виглядi ворожого вiйська, яке ось-ось покажеться на обрii. Стоiш без зброi i дивишся на свiт востанне… – вiн зупинився i зробив декiлька ковткiв кави.
– Мiй прилiт пов’язано з деякою тривожною iнформацiею, Олександре, – помiчник очiльницi патрiйськоi держави дiстав предмет, схожий на скло, обрамлений темною металевою смугою.
Привiтна офiцiантка принесла склянку насиченого м’якоттю соку. Коли вона пiшла, Петро передав предмет головi росiйського представництва Свiтовоi Ради, який увiмкнув його поглядом, використовуючи свiй Помiчник. На дисплеi з’явилися незрозумiлi символи.
– Закодована iнформацiя?
Петро трохи пiдвiвся над стiльцем i наблизив свою долоню до скронi спiврозмовника.
– Використовуй моi евотони для декодування.
– Дякую, отримав. Зараз менi лiнзи покажуть початковий варiант.
– Тобi слiд негайно передати цю iнформацiю вашому президентовi в Росii! Решту голiв держав попередить Андрiй.
– Тодi поквапся. Вiн пiвгодини тому вилетiв з Одеси до Бостона.
Олександр уважно розглядав символи на дисплеi, перегортуючи блок за блоком. Його обличчя зблiдло, а очi зробилися скляними. Проте вiн продовжував жадiбно проглядати матерiал.
Тим часом уздовж вулиць, якими вже декiлька рокiв не iздили автомобiлi, над головами перехожих засвiтилися лiхтарi. Їхнi потужнi i яскравi свiтильники без опори висiли в повiтрi на значнiй висотi. На антигравах у небi спалахнули габаритнi вогнi. Якийсь чоловiк пробiг з вiдкритою голограмою наручного комп’ютера, на якiй спалахували i згасали частотнi смуги еквалайзера. Навушникiв на ньому не було. «Отже, як у патрiйцiв. Звук передаеться безпосередньо в мозок», – подумав Петро. Раптово чоловiк зупинився. Еквалайзер на голограмi змiнило обличчя жiнки, яка щось приязно промовила й щиро засмiялася. Чоловiк захопив пальцями зображення, майстерно перемiстив у простiр перед собою, потiм за допомогою руху другоi руки розтягнув його, збiльшивши масштаб.
– Привiт, мила! – вiдповiв вiн i продовжив вечiрню пробiжку.
– Боже! – скрикнув Олександр, а чоловiк, що вже вiдбiг, злякано озирнувся в iхнiй бiк. – Адже це – кiнець усьому!
* * *
«Сьогоднi на пiвденному заходi Китаю прогримiли вибухи. Згiдно з уточненими даними, внаслiдок iнциденту загинули близько двохсот осiб, ще сто п’ятдесят вважаються зниклими без вiстi. За попередньою iнформацiею, теракт був органiзований радикальною органiзацiею «Воскресiння». Уряд термiново спрямував у район лиха китайськi пiдроздiли Об’еднаних збройних сил Свiтовоi Ради, щоб не допустити панiки й масових безладiв, а також надати негайну допомогу постраждалим.
Офiцiйнi особи радикалiв не взяли на себе вiдповiдальнiсть за подiю, одначе й не заперечували своеi причетностi до здiйснених терористичних актiв. Завтра на мiсце подii мае прибути голова Ради разом з офiцiйними особами КНР, щоб обговорити подальшi плани щодо боротьби з терористами й борцями за вiдновлення минулого.
Нагадаемо, що органiзацiя «Воскресiння» виступае проти розробленоi Джеймсом Фiллсом полiтики зближення поколiнь, вбачаючи в нiй загрозу рiзноманiттю культурних цiнностей i традицiй рiзних народiв свiту. Два роки тому органiзацiя офiцiйно висунула ультиматум Свiтовiй Радi з вимогою скасувати затверджену ранiше програму, а державам – вжити невiдкладних заходiв щодо захисту свого Поколiння вiд стирання культурних меж. Інакше представники «Воскресiння» пообiцяли усувати, на iхню думку, найбiльш лояльних до новоi програми полiтикiв i дiячiв науки, що вивчають можливостi нового Поколiння землян.
Цiлком iмовiрно, що мiшенню цiеi атаки був генерал Кам Бей, який активно намагався домогтися переходу на застосування роботизованих збройних сил. Слiд зауважити, що ця пропозицiя вже кiлька разiв пропонувалася ним до розгляду членами Ради, але так i не отримала iхньоi одноголосноi пiдтримки. Крiм того, вiн неодноразово пiдiймав питання убезпечення Поколiння, виступаючи за детальне розслiдування фактiв таемничого зникнення дiтей, аж до внутрiшньоi перевiрки Свiтовоi Ради».
* * *
Розiгрiте пекучим сонцем повiтря Кембриджа тремтiло в безвiтрi лiтньоi спеки. Перехожi важко дихали, поволi переставляючи обважнiлi ноги. Спека виснажувала.
– Хочеш води, Кетi? – дбайливо запитала японка.
Насуплена дiвчинка кивнула й узяла iз рук сестри пляшку з блискучими краплями на холодних боках.
– А ось i тато! – радiсно стрепенулась Айюмi.
Неподалiк вiд них опустився антиграв, зовнi схожий на щось середне мiж автомобiлем i гвинтокрилом без гвинтiв. Центральна частина поверхнi корпусу почала втрачати свою щiльнiсть, поки зовсiм не зникла. З антиграва вискочив пiдтягнутий чоловiк мiцноi статури з виголеним обличчям i темним волоссям, акуратно зачесаними набiк без продiлу. Його блакитнi очi вмить знайшли своiх дiтей.
– А ось i наш тато! – радо прокричала Кетрiн.
Чоловiк посмiхнувся i стрiмко попрямував до дiвчаток. Раптово вiн почув попереджувальний сигнал, що наближався, i рiзко зупинився. У декiлькох сантиметрах вiд нього промайнув велосипедист, щось на ходу втокмачуючи йому про неуважнiсть. Чоловiк здригнувся й вибачився. У цей момент на нього накинулася Кетрiн, мiцно обiймаючи його.
– Кетi, мила! – сказав чоловiк, гладячи свою доньку по головi. До них пiдбiгла Айюмi, яка також обiйняла батька, але обережнiше й спокiйнiше.
– Запiзнився сьогоднi, – констатувала Анна, що саме пiдiйшла.
– Менi телефонував Андрiй, – серйозно вiдповiв вiн старшiй дочцi. – Як твоi заняття в Гарвардi?
– Все гаразд, – вiдказала вона, вiдчувши легке торкання батькiвськоi руки до своеi щоки.
– Полетiли додому, – запропонував чоловiк, i дiти слухняно попрямували до антиграва.
Коли вони злетiли, Кетрiн i Айюмi, якi сидiли бiля батька, перебралися ближче до бiчноi поверхнi, що зробилася прозорою. Вони розглядали мiст Лонгфелло, прокладений через рiчку Чарльз, який сполучав Кембридж i Бостон. Поверхня рiчки слiпуче блищала в сонячних променях, змушуючи мружитись i сльозитись очi. Дiвчатка терли оченята й уперто дивилися вниз, прислухаючись, втiм, i до зосередженоi бесiди батька й сестри.
– А чого хотiв Андрiй? Адже вiн мав прилетiти до нас на вихiднi в гостi.
– На жаль, у нього не вийде, – стурбовано промовив батько.
– Отже, ти теж вiдлiтаеш, так?
Чоловiк самохiть кивнув, подивившись на дiвчаток, якi дружно обернулися до нього i спохмурнiли.
– Я пам’ятаю про свою обiцянку!
У вiдповiдь – жодноi реакцii.
– Хочете, з вами на Фенуей Парк[4 - Фенуей Парк (англ. Fenway Park) – найстарiший бейсбольний стадiон бiля Кенмор-сквера в Бостонi, штат Массачусетс.] сходить мама?
Вони так само дружно заперечно похитали головами. Анна посмiхнулась i нiжно доторкнулася до долонi батька. Чоловiк нахилився вперед i жартiвливо клацнув обох донечок по носиках, а пiсля несхвальних вигукiв довiрливо промовив:
– Сонечка! Ми один одного нiколи не обманюемо, пам’ятаете? Ви для мене з мамою – найдорожче на свiтi! І якщо я не можу стримати свого слова, а обставини примушують мене порушити свою обiцянку перед найдорогоцiннiшим, що е в мене у Всесвiтi, це означае, що в мене справдi вкрай термiнова справа.
Айюмi вiддано й пробачливо подивилася на батька, а Кетрiн скривджено вiдвернулась i продовжила спостерiгати за мiським пейзажем з вiкна. Батько широко посмiхнувся й пiдморгнув Айюмi: дiвчинка тямущо пересiла до Ганни, що обiйняла ii. А чоловiк дбайливо притиснув до себе Кетрiн i зашептав iй у макiвку:
– Щойно я повернуся, ми обов’язково сходимо на фiнал Лiги чемпiонiв. Обiцяю!
– Правда? – Кетрiн радiсно стрепенулась i обернулася до батька.
– Так! Ми пiдемо на футбол!
Дiвчинка в захватi завищала й кинулася обiймати тата.
– Бейсбол, сокер… Як можна це дивитися? – жартiвливо запитала в самоi себе Анна.
Чоловiк неголосно кашлянув, викликав голограму Помiчника й задав декiлька послiдовних команд своему комп’ютеру.
– Пiдсилюеш енергетичне значення своiх евотонiв? – запитала старша донька.
– Так.
– Менi завжди боляче дивитися, як ти мучишся…
Батько упевнено вiдповiв:
– Це – найменше, що я можу зробити для того, щоб бути поряд з вами й вашою мамою!
Очi Анни заблищали вiд ледве стримуваних емоцiй.
Раптово перед чоловiком з’явилася схвильоване жiноче обличчя.
– Привiт, – ворухнулися вуста голограми.
– Привiт, мила!
– Веле, ти вiдлiтаеш на зустрiч? – стурбовано запитала жiнка.
– Так. За годину. Андрiй уже чекае мене в Лондонi, – спокiйно, немов боячись налякати, вiдповiв вiн. – Ти розмовляла з ним?
– Звiсно.
– Отже, ти вже в курсi? – обережно запитав Велфарiй.
– Нi, я його не розпитувала в надii, що ти розповiси менi бiльше.
Вел гмикнув у вiдповiдь.
Антиграв здiйснив м’яку посадку на газон перед двоповерховим особняком. Бiлоснiжна будiвля яскраво видiлялася серед соковитоi зеленi. Будинок, особливо його лоджii i балкони, тонули у строкатих квiтах. Дiти вибiгли назустрiч Дiанi, яка зупинилася, присiла i приготувалася до обiймiв. Позаду йшла посмiхаючись Анна. Вийшовши останнiм i прихилившись до корпусу антиграва, Велфарiй мовчки милувався близькими йому людьми. Нарештi, до нього пiдiйшла його дружина, яку вiн нiжно обiйняв i палко поцiлував.
– Нам варто переживати? – запитала вона, поклавши йому руки на груди.
– Нi, – вiдмахнувся патрiець. – Проте охорону бiля будинку я все одно поставлю.
– Велфарiю! Що вiдбуваеться? – стривожено розпитувала Дiана. – Абсiдеуми?
Патрiець задумався, не вiдповiвши.
– Рано чи пiзно вони мали повернутися. І вони не з тих, хто любить програвати. Ми самi виннi, що досi не пiдготувалися до вторгнення належним чином!
