скачать книгу бесплатно
Вирiй загублених душ
Тетяна Ковтун
«Вирiй загублених душ» – авантюрний роман про шлях украiнськоi емiгрантки. На початку двотисячних рокiв випускниця унiверситету Аня намагаеться самоствердитися як педагог, а згодом – як пiдприемець, але зазнае фiаско. Точкою неповернення для неi стае нелегальна робота в одному з iталiйських готелiв. З часом вона долае нелегкi сходинки на шляху до свого нового статусу – громадянки Францii, працiвницi поважноi дипломатичноi установи. Обдарованiсть, гострий розум i особливий душевний склад допомагають молодiй жiнцi пристосуватися до життя в iнших краiнах i з гiднiстю реалiзувати себе як особистiсть. Аня, не в останню чергу, завдяки своему походженню (мати в неi циганка), часом вдаеться до нетрадицiйних методiв впливу на ситуацiю, коли та видаеться нерозв?язною будь-якiй iншiй людинi. Героiня нагадуе мiфiчну рослину омелу («Квiтка омели» – перша назва роману). Рослина мае подвiйну природу, що дозволяе iй вистояти за будь-яких важких умов. З одного боку, це отруйний паразит, з iншого – джерело для лiкiв вiд божевiлля i навiть, бiльше того, рiздвяний букет на щастя. Такi фатальнi i суперечливi сторони Аниноi натури повною мiрою вiдчули на собi тi чоловiки, якi добивалися ii прихильностi.
Тетяна Ковтун
ВИРІЙ ЗАГУБЛЕНИХ ДУШ
ЧАСТИНА ПЕРША
Європа з чорного ходу
I
Готельний номер нагадував маленьку суверенну краiну зi своiми державними iнституцiями. Інтернет, вiдеотелефон, супутникове телебачення i анфiлада кiмнат iз вишуканими меблями. «Для коронованих осiб хiба що?» – подумала Аня, застеляючи лiжко свiжими простирадлами. Зайшла до ванноi, помiняла рушники, i раптом обiрвалася шторка. «Отакоi!». Зламане кiльце безпорадно витрiщилося з безмiру чорноi мармуровоi пiдлоги. Доведеться звертатися до старшоi покоiвки. Без суворого прочухана не минеться. Джина й без того мала зуб на новеньку, якiй непросто було входити в роль, змiнивши шкiльнi зошити на ганчiрку в руках.
«Ук-ра-i-на», – з посмiшкою прокоментувала старша покоiвка чергове поповнення штату. Першi прибульцi з цiеi краiни довго вчилися користуватися звичайними телефонними картками, сучасними холодильниками та iншою технiкою, розрiзняти рiдину для миття посуду та шампунь. Певно, ранiше якась чорнява наймичка з Погребища чи Овiдiополя мала подiбнi проблеми, чим й залила Джинi за шкуру сала.
Приiжджих украiнок у Неаполi i поблизу нього вистачало. Вони були скрiзь – здебiльшого молодi i вродливi, слухнянi, освiченi, тямущi. Прибиральницi широкого профiлю, куховарки, робiтницi з догляду за старими. З iнтимом i без нього. На прибулих задивлялося мiсцеве чоловiцтво. Украiнки радо розбирали робочi мiсця там, куди мiсцевi синьйори нiколи б не пiшли працювати. Тим паче в цiй мiсцинi, за десять кiлометрiв вiд дiючого вулкана, при тому, що дев’ять мiсяцiв спека сягае вiд тридцяти до сорока п’яти градусiв вище нуля. Найбiльше в Італii потребували готельних працiвниць, адже туристична iндустрiя працюе без перепочинку.
Нова покоiвка не забувала подивлятися у бiк вулкана. Везувiй час вiд часу чхав, вивергаючи на довкiлля тонни попелу i дихаючи жаром. Емоцiйнi туристи аж верещали вiд захвату, але в готелi пiсля цього доводилося бiльше прибирати. Принаймнi Аня щодоби вимивала номери по дванадцять годин без перерви на обiд. Але ж усi заробiтчани згоджувалися на такi умови. Єдине, що не влаштовувало украiнок, – це упереджене ставлення до них, як до людей другого сорту. А хiба не самi в тому виннi? Знали ж, що потраплять на Апеннiни нелегально. Вiдтодi як iхня нога торкалася цього середземноморського пiвострова, для них i суддею, i лiкарем, i батюшкою ставав пан.
Старша покоiвка, низенька, смаглява, iз численними бородавками на обличчi, навряд чи помилувала б Аню, якби в неi i була така можливiсть. Тутешнi зневажали бiдних iммiгрантiв. Джинi з ii примiтивним баченням свiту нiколи не зрозумiти, що то воно таке – для жiнки, яка звикла почуватися незалежною i впевненою, присилувати себе стати на нижчу сходинку. Образ Анi Легкоступ вимагав iншого амплуа – героiнi, а не гризетки. Певно, це й вирiзняло ii з-помiж iнших пiдлеглих Джини, якi змирилися зi своiм нижчим статусом. Старша покоiвка iнтуiтивно ненавидiла новеньку, в чому не було нiчого дивного, адже навiть створiння з найнижчим рiвнем нервовоi органiзацii безпомилково реагують на небезпеку.
Аня з вiдчуттям майже фiзичноi вiдрази наблизилася до конторки, де сидiла старша покоiвка, i поклала перед нею ключi вiд номерiв, якi прибирала.
– Ще один! – зажадала Джина, перерахувавши залiзяччя.
– Там непорядок, – ламаною iталiйською пояснила новенька.
– У тебе скрiзь непорядок.
– Послухайте, не треба мене ображати.
– Геть звiдси, я подивлюся сама, – промовила, наче вирок, Джина i зсунула свое огрядне тiло з високоi табуретки.
Новенька мала шанс втратити роботу: iншi покоiвки помiтили, що вона перевитрачае мийнi засоби, ще й iнколи просто не прибирае кiмнати. «Там була табличка «Не турбувати», – марно виправдовувалась Аня.
Джина навiдалася до номера, вiд якого силою вiдiбрала ключ, i побачила обiрвану шторку у ваннiй кiмнатi. «Негiдниця! Не вистачало, щоб своi працiвники трощили готельний iнвентар. Доведеться поговорити щодо цiеi… як ii… Лег-ко-ступ iз хазяiном.» Сильвiо обiцяв приiхати днями з Неаполя.
Аня тим часом повернулася до своеi кiмнати i змахнула непрошену сльозу серветкою, що опинилася пiд рукою. Як прикро вiдчувати себе безпорадною на чужинi. Це тiльки в фiльмах та грайливих пiснях Італiя видавалася безтурботною та омрiяною краiною. У шафi з-помiж рiзних дрiбничок жiнка знайшла свiй записник, вирвала з нього аркуш i почала швидко писати. «Мамо! Сумую за тобою i моiми маленькими дiвчатками, але тримаюсь. У мене не найкраща робота, начальниця – справжня звiрюка, але в рiднiй Уманi не маю й такого заробiтку. Влiтку приiду. Чекайте мене з гостинцями. Цiлую всiх».
Італiя почалася в Уманi. Через знайомих Аня довiдалася про манну небесну, яка падае з апеннiнського вирiю на обраних. Щоправда, сильно налякали повiдомлення у пресi – мовляв, жiнок запрошують на роботу офiцiантками i покоiвками, а насправдi примушують бути повiями. Ключовою фразою при цьому було: через незнання iноземноi мови i надмiрну довiрливiсть в украiнок уже на кордонi вiдбирають паспорти. Аня зробила все, щоб не потрапити в подiбну халепу: у Киевi закiнчила курси iталiйськоi мови, а до Риму приiхала як туристка, iз закордонним паспортом. Перед тим розвiдала через знайому, яка приiздила з Італii додому, як дiяти далi. Виходило, що покладатися потрiбно було на фортуну. Аня планувала зiйти з туристського автобуса десь поблизу Неаполя, навiдатися до найближчого готелю i запитати, чи не потрiбна там покоiвка. Цей авантюрний сценарiй залишав хоч якусь шпаринку для власноi творчостi, тому й припав молодiй жiнцi до душi.
Почався пошук потрiбних грошей, приблизно пiвтори тисячi доларiв на дорогу, вiзу та початковi витрати. Анина мати – циганка за походженням i працiвник торгiвлi за професiею – вдало розпорядилася запасами, якi створила ще за часiв економiчного безладу i товарного дефiциту. На мiсцевий ринок тямуща Шура Курилець повитягала подарунковi набори посуду i постiльноi бiлизни, якiсь килимки та iграшки, ювелiрнi прикраси i вiдрiзи тканин – усе, що лежало пересипане нафталiном на горищi iхнього будинку, чекаючи свого часу. Додала до виручених коштiв рiчну плату вiд квартирантiв – i потрiбна сума лягла в модну доччину сумочку незадовго до вiд’iзду. Через двi доби пiсля виснажливоi поiздки автобусом, що виявився не таким вже й комфортабельним, Аня зiйшла на санiтарнiй зупинцi поблизу Неаполя i не повернулася.
Так вона перетворилася на бездомного собаку, який шукае собi ошийника з цепом. Торре Аннунцiата – мiстечко, куди Аню закинула доля, – було одним iз пунктiв зупинки туристських караванiв, що прямували до Везувiю. Найголовнiша перепона на шляху вiльного заробiтчанства – не всi необхiднi документ у прибулоi. Юридичнi прогалини свого становища Аня сподiвалася залагодити на мiсцi. Перший же готель бiльш-менш пристойного вигляду став притулком для украiнськоi втiкачки. Власник цього закладу – синьйор Сильвiо Контi – тимчасово був вiдсутнiй. Усiм заправляла старша покоiвка.
Влiтку тут завжди були вакансii. Джина позитивно оцiнила таке-сяке знання iталiйськоi та педагогiчний диплом претендентки – i того ж дня вручила iй пилосос iз ганчiркою. Випробування пройшло успiшно, хоча такого навантаження Аня не очiкувала – увечерi пiт просто котився з неi. Складалося враження, що у цьому готелi була не одна, а кiлька вакансiй, якi Джина вирiшила перекрити одним махом, користуючись послужливiстю новенькоi. Ще була можливiсть дати зворотний хiд – i звернутися до консульства в Неаполi, аби встигнути на свiй туристський автобус. Але Аня уявила собi, чого це коштуватиме ii родинi, – другого резерву на горищi вже не було, – i залишилася працювати покоiвкою в цьому готелi. Тут само iй запропонували помешкання – маленьку кiмнатку.
Майже всi жiнки, потрапивши на чужину, втрачають душевну рiвновагу. Дехто починае надмiру палити, а часом i заглядати у пляшку. Аня на привезенi з дому грошi щодня купувала собi легке пиво. Чекати першоi платнi залишалося зовсiм мало, а iй уже остогиднули i ця робота, i спека, i вимушена покiрливiсть. Принижень та образ украiнка прощати не вмiла i важко мирилася з тим, що iй не дозволяли вiдлучатися з готелю. Хоч i вiльна, але на прив’язi.
Вiд пива паморочилося в головi i по тiлу розповзалася важкувата млявiсть. Це дозволило трохи розслабитись. Уже минувся бiль у руках. Про вишуканий манiкюр доведеться забути. Та грець з ним. Вона вже обмiзкувала, як розпорядитися зарплатнею. Насамперед двiстi евро вiдiшле додому, на решту житиме. Якщо трапиться така нагода, придбае дешевенький мобiльник. Ох, Боже мiй! Певно, ця самотнiсть i вiдсутнiсть спiлкування колись зроблять ii нiмою й тупою.
Заверещали гальма. Жiнка не полiнувалась i визирнула у вiкно. Чепурний зеленкуватий «Фiат» по-хазяйськи зупинився посеред паркувального майданчика. «Хтось iз своiх», – подумала Аня.
Назустрiч прибулому притьмом побiгла Джина.
– Синьйоре Сильвiо, нарештi!
Маленький похмурий чоловiчок у картатiй сорочцi першим увiйшов до вестибюля. У нього був вигляд людини, яка розпоряджаеться тут усiм на свiй розсуд. Вочевидь це був власник готелю. Його прибуття з Бразилii чекали з дня на день. Казали, що вiн iздив туди робити операцiю.
Обiдньоi пори Аню покликали до старшоi покоiвки по зарплатню. На конторку поклали сто евро. Новенька аж пiдскочила.
– Ми так не домовлялися!
На ii крик зi свого офiсу вийшов хазяiн.
– Ця синьйора працюе у нас усього тиждень. Через недбалiсть iй зменшено зарплатню, – сказала Джина.
Часто-густо заробiтчанам не платять обумовлену суму. Розрахунок простий: прислуга без документiв нiкому не поскаржиться. Але новенька не знала про такий звичай. Їi щире обурення вразило Сильвiо. Анине знання мови вiдкрило йому деякi обставини, якi Джина хотiла б приховати. Вiн зажадав пояснень.
– Чому на деяких номерах цiлими днями висить табличка «Не турбувати»?
Зрештою, хазяiн звернувся по свiдчення до iнших працiвниць.
– Ми хотiли покепкувати над новенькою, – призналася темношкiра Анжелiна.
Інцидент було вичерпано, зарплату Анi – вiдновлено в обумовленому розмiрi, а Джину – тимчасово усунуто вiд займаноi посади.
Сеньйор Контi запросив нову покоiвку до свого офiсу.
– Я мушу попросити у вас вибачення, – зiтхнув вiн, всiдаючись у крiсло й запалюючи сигарету.
– Не варто, це ж не у ваших звичаях.
Аня крутнулась на пiдборах i збиралася з власноi iнiцiативи припинити розмову.
«Ти ба яка!» – вiдмiтив подумки Сильвiо.
Вiн пiдвiвся i провiв молоду синьйору до виходу. В його поглядi було щось спiвчутливе. Здавалося, хазяiн i справдi був прикро вражений цим випадком. Аня хоч-не-хоч зустрiлася з ним поглядом.
– Зачекайте-но! – зупинив вiн ii на порозi. – Ви вже встигли побувати на Везувii? Я вiдчуваю себе винним перед вами. Якщо ви не проти, я пiдвезу вас туди, на оглядовий майданчик.
«Чому б i нi? Нехай усi бачать мене поруч iз Сильвiо. Мабуть, тодi будуть обережнiшими».
Зеленкуватий «Фiат» розвернувся i помчав до траси.
Власне, Аня могла i сама дiстатися туди, якби хотiла. Для цього потрiбно було сiсти на поiзд i прямувати до станцii «Ерколано-Скавi», а потiм скористатися автобусом «Транспортi Везувiано». А далi все одно довелося б досить довго йти пiшки на кiлометровiй висотi над рiвнем моря. Це називалося «сходженням на Великий Конус».
Мовчазний Сильвiо дибав неквапно, що було цiлком зрозумiло для чоловiка такого вiку – йому було вже, мабуть, шiстдесят з гаком. Нарештi перед подорожуючими вiдкрився величезний кратер, завбiльшки з киiвський Майдан Незалежностi. Гiрськi схили чорнiли пiд скам’янiлою лавою. Далi вiдкривався вид на Неаполiтанську затоку.
– Везувiй – древнiй, але дiючий вулкан. Час вiд часу його жерло закорковуеться, – зазначив чоловiк, пiдтримуючи молоду жiнку за лiкоть. – А потiм вибухае, викидаючи велику кiлькiсть лави, попелу, пiску i газiв.
Його молода супутниця завмерла, уявивши собi цю картину.
Анин гнiв минувся. Коли вони iз Сильвiо сiдали у «Фiат», щоб повертатися назад, вона з жалем подивилася на своi натертi пiд час сходження ноги й раптом усвiдомила, що в цей лiтнiй сезон не мае анi зручного взуття, анi легкого одягу. Не захопила iз собою в Італiю навiть сонцезахисних окулярiв i головного убору, щоб уберегтися вiд теплового удару. Наступну сторiнку свого життя потрiбно було розпочинати з нового та повного обладунку.
II
Сильвiо з’явився наприкiнцi наступного тижня. На ньому був свiтлий костюм з яскравою краваткою, на руцi виблискувала золота каблучка. Вiн привiтався з Анею, як зi старою знайомою, i запитав, не звертаючи уваги на докiрливий погляд Джини:
– Вам сподобалася наша подорож до Везувiю? Я запрошую вас на екскурсiю до Риму. Там придбаемо подарунки для вашоi малечi.
У дорогу вирушили надвечiр, коли з моря повiяв свiжий вiтерець. Вiн приглушив i без того ледь вiдчутний коктейль запахiв квiтучих апельсинових дерев i жасмину. Подорож трапилась, як то мовиться, пiд настрiй. Інколи для щастя достатньо бувае гарноi погоди. Видався саме такий день. Жiнку охопило почуття душевного пiднесення, коли все складаеться чудово, будь-яка робота йде до рук, а поставленоi мети можна досягти на одному диханнi. Молода покоiвка приваблюе цього старого казанову – то нехай! Вiн ще не знае, з ким мае справу. Анi пригадалася старовинна циганська пiсня: «Любиш…губиш – все одно.» Італiйська пристрасть, циганський шарм, потiм легкий смуток за Парижем…
Кажуть, Рим виглядае бiльш провiнцiйним, анiж Дiжон або Ам’ен. Насправдi Аню тягнуло до сусiдньоi Францii, де було бiльше можливостей. Про вигоди життя в цiй краiнi досить красномовно розповiдав iй колишнiй однокурсник Григорiй Фiшман. Навряд чи молодик мав чiткий план, однак Аня уподобала саму iдею. Тим паче що десь у Парижi можна було б спробувати вiдшукати слiди прадiда, полковника царськоi армii, який у вiсiмнадцятому роцi емiгрував за кордон. Щоправда, для цього потрiбно було спершу навiдатися до батька, який так само жив в Уманi, але стосунки з ним не склалися. Мати, за чоловiком Курилець, а у дiвоцтвi – Морар, – пiд час розiрвання шлюбу вiдвоювала в чоловiка через суд частину приватного помешкання, зведеного родиною на останнi кошти кiлька рокiв тому. А от щодо Італii, то потрiбно було докласти чимало зусиль, аби не залишитися тут назавжди. Це ж, певно, мала бути б цiла наука – як не вийти замiж за iталiйця. Аня з ii яскравою зовнiшнiстю чи не щодня отримувала пропозицii вiд чоловiкiв.
Отож бо.
У жилах родини Морарiв тече гаряча кров. Роми, цi довiчнi мандрiвники i авантюристи, вмiють i приваблювати, i вiдштовхувати. Це вже як iм заманеться. Їхня релiгiя – свобода. Вони обожнюють небо та незгасну ватру. Пiдстаркувата Європа довго мудрувала, звiдки ж упав на ii голову цей неприкаяний дикий народ. Так i Сильвiо Контi зi своiм тугим гаманцем довго мандруватиме поруч – допоки Аня того хотiтиме. Навiть розумнi чоловiки стають дурнiшими, коли спiлкуються з красивою жiнкою, а цей – тим бiльше. Схоже, що на порозi старостi мирськi пристрастi Сильвiо не вляглися.
Дiсталися Риму швидко. В готелi взяли окремi номери. Збираючись до ресторану на вечерю, Аня скористалася французькими парфумами, якi iй подарував пiдстаркуватий шанувальник, i з насолодою поринула в розваги.
Усе було так, як задумали: i знайомство з вiчним мiстом, яке розпочали з Колiзею, i огляд пам’яток епохи бароко з вiдвiдуванням фонтану Тревi й Іспанських сходiв, i прогулянка нiчним мiстом. Сильвiо успiшно впорався з роллю чичероне. Але спершу поснiдали. Поласувати рiзноманiтними солодощами досхочу було заповiтною дитячою мрiею Анi. Уже бiля французького кафе запах ванiлi i шоколаду забив iй памороки.
– Скiльки рокiв твоiм дiтям? – запитав Сильвiо, коли офiцiант прийняв замовлення.
– Їм по десять. Це близнючки, – вiдповiла жiнка.
– А чоловiк?..
– Ми розлучилися.
– Менi теж не вдалося зберегти свою сiм’ю, – мовив чоловiк i навiщось пересунув вазочку на iнший край стола. – Посилатимеш додому якiсь речi?
– Та хотiлося б, але поки що з грошима негусто.
Вона замислилась.
Анин покровитель не намагався перервати ii думки. Вiн, вочевидь, не збирався нi диктувати свою волю, нi влаштовувати допит своiй супутницi. Просто вона його зацiкавила, i вiн радiв нагодi побути поруч iз цiею гарненькою синьйорою, яка, до того ж, сильно залежала вiд нього. Єдине, чого вiн не мiг стримати, – це свого захвату ii вродою, молодiстю i чарiвнiстю. «Белла донна», – з обожнюванням повторював Сильвiо. Здаеться, iй це подобалось – але не бiльше того. Утiм Аня з цiкавiстю вислухала розповiдь старого.
Вiн розумiв, що вiдчувае Аня – сам свого часу побував у шкурi iммiгранта. Італiйцi були звичною робочою силою для Америки. Проти цього вживалися запобiжнi заходи – як з боку Сполучених Штатiв, так i за наказами диктатора Франко. Але пiдсумки Другоi свiтовоi вiйни перекреслили багато якi заборони в рiзних краiнах. В Італii виникла друга хвиля емiграцii, насамперед до американського континенту. Аж до середини п’ятдесятих жителi Апеннiн сотнями тисяч залишали свiй квiтучий пiвострiв, i це вiдбувалось настiльки стрiмко, що позначилося на чисельностi нацii. Серед вiдчайдухiв, якi вирушили до Америки, був i сiмнадцятирiчний Сильвiо, якому кортiло швидше позбутися опiки батькiв. У Венесуелi вiн освоiв будiвельну професiю, набув статкiв i через двадцять рокiв повернувся в рiдний Неаполь, де вiдразу ж одружився.
Час для цього був бiльш нiж сприятливий: вiдплив робочоi сили з краiни припинився, ii економiка почала швидко нарощувати м’язи. Тим, хто повернувся з емiграцii, маючи будiвельний фах, пощастило з бiзнесом, тим паче що туристи з Нiмеччини, Іспанii, Францii, Австрii i Швейцарii полюбляли Італiю i не завжди шукали дорогi готелi. Завдяки пiдприемницькiй дiяльностi таких, як Сильвiо Контi, у прибережних районах центральноi частини пiвострова почали з’являтися табiрнi мiстечка, а на пiвднi – примiщення, що здавалися в оренду. За кiлькiстю мiсць у готелях Італiя вирвалась уперед з-помiж сусiдiв по Європейському Союзу. До того часу вже i в нiй з’явилися заробiтчани. Остання хвиля найманих працiвникiв накотилася з республiк колишнього Радянського Союзу. До них належала й Аня.
Як власник готелю Сильвiо розумiвся на подружнiх зрадах, i банальний торг за доступ до принад молодих покоiвок йому не був вдивовижу. Але ця надто вирiзнялася з-помiж iнших. До неi неможливо було застосувати жодну вiдому йому модель пiдкорення слабкоi статi. Розум i незалежна поведiнка, витонченiсть i манери Анi – такi, нiби вона походила з якогось шляхетного роду, – стримували ii роботодавця. Вiн знав, що гонорова новенька мала прiзвисько «Професор». Сидячи за столом в ошатнiй чорнiй блузцi, вона зберiгала статечний вигляд, непомiтно позирала у стiннi дзеркала i майже нiчого не iла. Насправдi шоколаднi круасани iй сподобалися.
Сильвiо вiдвiв очi вiд оголених плечей своеi супутницi i сказав:
– Я думаю, пресвята Дiва Марiя простила менi моi грiхи i зберегла життя заради единоi зустрiчi з тобою.
Це скидалося на передмову до сповiдi. Навпроти сидiв невпевнений у собi чоловiчок, який шукав спiвчуття. Отож, Аня дiзналася, що ii покровитель зовсiм недавно залишив операцiйну, сподiваючись на повне одужання. Утiм жоден лiкар не мiг поручитися, що рецидиву не станеться. У синьйора Контi тодi знайшли одну з початкових стадiй раку. Операцiю зробили в Бразилii – до мiсцевих ескулапiв не було довiри. Дружина виявила до хворого цiлковиту байдужiсть, i вiн цього iй не пробачив. Взявши розлучення iз Розалiндою, Сильвiо написав заповiт, в якому не згадав ii iменi. Усе свое майно вiн подiлив мiж чотирма дiтьми, якi були вже дорослими. Щоправда, найстарший син Дiно не вважав стосунки з батьком остаточно розiрваними i навiть намагався взяти пiд контроль кожен його крок – наче йшлося про неповносправну особу.
– Синьйоре, ви даремно так побиваетеся, вважаючи, що вам не таланить. Можливо, ви будете вiдчувати себе менш нещасливим, коли почуете мою iсторiю, – сказала Аня, вислухавши невеселу сповiдь синьйора Контi.
Вона говорила вкрадливо, нiби заколисуючи дитину. Водночас ii погляд укотре ковзнув по поверхнi стiнного дзеркала. Жiнка побоювалася несподiваноi з’яви Дiно, про якого i ранiше чула вiд покоiвок.
За словами Анi, бiльшiсть ii спiввiтчизникiв борсались у себе на батькiвщинi у злиднях, не маючи вдосталь навiть харчiв. Безгрошiв’я зробило для багатьох молодих людей неможливим подальше навчання. Це стосувалось i ii дiтей. Старше поколiння швидко втрачало статки i здобутий фах. Пенсiонери, живучи на мiзернi кошти, без будь-якоi можливостi лiкуватись тихо вiдходили в iнший свiт. Чорнобильська аварiя робила свою справу – населення скорочувалося на кiлька мiльйонiв щороку. У мiстах i селищах, за винятком хiба що столицi, центр життя перенiсся на ринки. Аня спочатку викладала в однiй з уманських шкiл, однак зарплати не вистачало на трьох. Довелося принизливо випрошувати торгове мiсце на ринку, йдучи пiд крило мiсцевих «човникiв». Придивившись до пiдприемцiв, вирiшила i собi вiдкрити бiзнес – ателье з пошиття жiночого одягу. Гарячково запасалася лекалами, видивлялася гарнi моднi фасони. Залишила викладання, весь час проводячи за шитвом. Справа пiшла, з’явилися кошти. Однак податковi iнспектори виставили своi умови, якi нiчим не вiдрiзнялися вiд рекету. Так дiйшла черга до останнього з усiх можливих варiантiв – пiти по свiтах на заробiтки.
Коли жiнка замовкла, Сильвiо провiв рукою по своему негустому посивiлому волоссю, нiби прокидаючись, i сказав:
– Ти права, менi нема чого нарiкати на долю. А тобi я допоможу. Ось, вiзьми.
Вiн поклав перед Анею новенький мобiльний телефон. Вона спочатку вiдмовилася вiд подарунка, а потiм взяла. Мовляв, тiльки заради дiтей. Дiдок виявився задушевний. Головне тепер – не перегравати, тиснучи на його почуття. Пiд час шопiнгу ii сивочолий супутник оплатив усi витрати.
Невдовзi Сильвiо знову запропонував свою допомогу, але Аня натякнула йому, що пересилати речi iй невигiдно, кращий спосiб – готiвка. Останнiм часом розмовляти зi своiм хазяiном молодiй покоiвцi було набагато простiше – адже насправдi це вона була його повелителькою. Принаймнi вiн завжди повторював цi слова, коли вони залишались удвох.
III
Якщо у кишенi Сильвiо грошей меншало, то в Аниних дiтей та ii матерi iх бiльшало. У банк за грошовими переказами з Італii Шура Курилець ходила регулярно, наче по соцiальну допомогу. Насправдi це так i було. За iнших обставин дiти мали б отримувати кошти вiд рiдного батька, однак Аня вiдмовилася вiд алiментiв. Натомiсть вона отримала пiсля розлучення новий двоповерховий будинок, що його звiв своiми силами ii чоловiк, не вiдаючи, який крутий поворот може статися в подружнiх стосунках.
Власне, Валерiй поплатився за свою довiрливiсть, як це бувае з мiльйонами iнших чоловiкiв, яких звабила краса iхнiх невiрних дружин. Аня вискочила замiж навмання, дуже молодою. Коли народилися близнята i вона трохи оговталася, то розгледiла, що ii Легкоступ – справжнiй телепень, хоча й непоганий на вроду. Але молоду жiнку вабили чоловiки iншого штибу – нехай не такi статурнi, зате досвiдченiшi в коханнi, хитрi i здатнi побудувати далекоглядну iнтригу. Анин однокурсник Григорiй Фiшман був саме з таких. Їi замiжжя вiн сприйняв iз подивом: здорованi, в яких бiцепсiв було бiльше, нiж глею в головi, йому не подобались, а Аню вiн мав за розважливу дiвчину. Якогось дня вони випадково зустрiлися в унiверсамi, а потiм – у неi в новому будинку. Валерiй вистежив iх пiд час перелюбу просто в родинному гнiздi i мало не вбив суперника. Розлучення принесло колишньому чоловiку самi втрати: вiн залишився без дiтей, житла i останнiх коштiв, якi вклав у будiвництво. Але Аня нi про що не шкодувала.
Згадуючи перипетii кiлькарiчноi давнини, Шура подумала, що, попри все, дочка нiколи не робила справдi непоправних дурниць. Бiльше того, матерi iмпонувало, що навiть iз найгiршоi ситуацii ii дiвчинка виходила сухою з води, отримуючи при цьому законнi дивiденди. Певно, до цього ii змалку привчила древня професiя батькiв – обое були працiвниками торгiвлi. Водночас Аня завжди чинила так, як хотiла, i мало кого слухала, тож бути разом iз нею означало цiлковито пiдкоритись ii волi. Якщо ранiше мати намагалася вставити свое заперечне слово, то вiднедавна стала спiльницею дочки, i були вони, як нитка з голкою. Шура могла вплинути лише на якiсь деталi в заздалегiдь розробленому планi. Тим делiкатнiшою ставала ця робота. Утiм в них уже котрий мiсяць голова йшла обертом, тому що впоратися з екстравагантним стариганем можна було тiльки завдяки виснажливим оригiнальним рiшенням. Жiнки намагалися, не вiдлякуючи, зробити для цього синьйора звичайною справою вiдправляння всiх його вiльних коштiв до Уманi. Щоправда, рано чи пiзно чоловiк мiг зажадати вiд Анi бiльш серйозних крокiв, анiж iхнi спiльнi походеньки по ресторанах. Як подовжити цю непевну паузу в стосунках i не впустити грошовитого покровителя? Добряче помiркувати над вiдповiдною тактикою було доручено Шурi.
Курилець пiдiйшла до старого трюмо, пригладила хвилястi пишнi чорнi кучерi, швидко i не дуже дбайливо пiдмалювала губи. Сьогоднi вона планувала вiдвiдати юриста i будь-що дiзнатися в нього про шлюбнi стосунки в Італii. Можливо, вона це робить навмання, але колись дiдок почне говорити з Анею про спiльне проживання, хiба нi? Шура у своi п’ятдесят iз лишком рокiв знала життя.
Повернулася додому в глибокiй задумi. Перевiрила, чи всi замки на мiсцi: все-таки господарювати жiнцi самiй в такому великому будинку непросто. Зайшла в дiм, сiла за столом у кухнi. Якось недобре складалися справи. Виявилося, що Аню як нелегальну заробiтчанку дiйсно будь-якоi хвилини можуть депортувати до Украiни. Рятуе ситуацiю лише те, що мiсцева влада закривае на це очi. У разi шлюбу з iталiйцем депортацiя iноземки стае неможливою. Навiть якщо припустити, що Аня погодиться вийти за свого покровителя, все одно виникала заковика. Там, перш нiж узяти шлюб, майбутнi чоловiк i дружина зобов’язанi повiдомити про свiй намiр, розмiстивши оголошення в газетi. Можна собi уявити реакцiю цього скаженого Дiно… А ставати утриманкою стариганя Сильвiо Аня не мала намiру. Що ж робити?
Задзвонив телефон.
– Мамо, Сильвiо хоче, щоб я залишила готель i найнялася до нього в економки. Каже, будеш доглядати господарство, поки не помру. Мовляв, озолотить мене, тiльки б не йшла вiд нього.
– А ти?
– Дуже менi треба сидiти коло дiда аж до його скону. Дiно i так загризае. Я вiдразу ж вiдмовила Сильвiо.
– А що вiн?
– Мовчить. Переживае.
Шура зрозумiла, що настав час iй сказати свое слово.
– А одружитися не пропонував?
– Нi. Та я за нього не пiду. Хочеш, сама виходь за нього.
Шура розсмiялася.
