скачать книгу бесплатно
– Інваре!
Три постатi здiйснили три кола навколо озерця, а потiм попрямували до джерела, де Сашко зiбрався набрати води. У його рюкзаку торохнули порожнi фляги.
Ася аж задихалася, ледь встигаючи за своiми супутниками.
– Ну i кличка у твого пса. А ти знаеш, що означае слово «iнвар»? Це сплав залiза з нiкелем.
– Тобi виднiше. Це ж ти у нас пiсля технiкуму подалась у металургiйний iнститут.
– …i набула там спецiальностi «обробка металiв пiд тиском». Але вiд того диплома залишився тiльки спомин. Ти ж знаеш, наше славнозвiсне конструкторське бюро давно спочило з Богом.
– А де тепер твое мiсце базування?
– А! – розпачливо махнула рукою Ася. – Усього-на-всього мiський Центр технiчноi творчостi для юнацтва. А ти, бачу, як завжди, на висотi. Але чому сам? Невже з часу, як пiшов вiд Томки, не вподобав собi iншу красуню?
Генерал хотiв вiдмовчатися, але нагадування про дружину його зачепило.
Вiн уточнив:
– Не я пiшов, мене «пiшли». Через Олега…
Пiдла Аська, давня подруга дружини, хотiла пiдштовхнути спiврозмовника на дальшу вiдвертiсть.
– Не вiрю! Такий мент, як ти, може скрутити будь-якого злодiя, а не те, що якогось сопляка з пайкою в кишенi….
Верес глипнув на колишню однокурсницю i бовкнув похмуро:
– Не мiй вiн… син. У тiм-то й справа.
Ася це знала.
Генерал зi своею приятелькою ще довго роззиралися на всi боки, пiдходили до скель, торували притрушенi листям стежки, поки не зупинилися бiля полеглоi сосни, чий стовбур можна було використати замiсть тимчасового столика. З Вересового рюкзака визирнули бутерброди, з Асиного – апетитнi пирiжки.
– З м’ясом, – сказала вона. – А цi iз сиром.
Такого смачного наiдку Сашко давно не мав.
– А признайся, колись усi ми – ти, Рустем, Тамара, Антонiна, я – були непоганою командою, – знову ятрила Вересову душу Аська. – Пам’ятаеш, як ми мрiяли побудувати фонтани? Кожен – свiй, казковий, неповторний. Ми вважали себе майбутнiми зодчими, особливо ти, тому що перед тим закiнчив художню школу. Носився з ескiзами, ходив на етюди…
– Так… Тiльки Томцi забракло терпцю робити креслення, перейшла в торговельне училище. А менi, можливо, колись знадобляться тi ескiзи i креслення.
– Ти думаеш? – жiнка проникливо, як це вмiла тiльки вона, чиркнула очима.
– Життя непередбачуване…
– Боiшся, що станеш аутсайдером?
Ася знала, що з якогось часу ii приятель почувався непевно у високих службових кабiнетах. Крiм усього iншого, в його життеписi наближався термiн, коли мiлiцiонерiв зазвичай вiдправляють у запас. Знаменитий детектив, красень, освiчена i сучасна людина… Можливо, хтось i виявив би бажання назавжди позбутися генерала, вiдiбравши у нього улюблену роботу. Шкода, якщо таке станеться, – подумала Вуiч. Маючи чималi достоiнства i заслуги, досягаеш певного рубiкону: ти у розквiтi життя, на пiку можливостей, а тебе вiдправляють униз, щоб ти казна-де подiвся, на пенсiю, де втрачаеш вiдчуття власноi ваги i навiть часу. Хоча трапляеться й навпаки – значно пiдвищують по кар’ернiй драбинi. А чому б i нi? Ася була переконана, що генерал Верес мiг легко скласти конкуренцiю навiть чинному мiнiстру, пiд яким захиталося крiсло.
– Моя репутацiя вiдома, анкету вивчено уздовж i впоперек. А вiд долi не втечеш. Починав навчання як небiж репресованого, одружився по-дурному на нелюбiй у двадцять один рiк, потiм усиновив дитину, яка зiпсувала менi кiлька рокiв життя…
– Але ж було кохання, – сказала Ася.
Олександр скрушно хитнув головою. Вони обидва як нiхто добре знали початок цiеi iсторii.
….Одна з сестер Бобрових, бiлявка Антонiна, була простiшою, а от старша на рiк чорнява Томка ставилася до всiх з погордою, i це тим сильнiше роздражнювало Сашка. Вiн знемагав вiд кохання i терзався думкою про те, що старша сестра могла б стати його трофеем на святi молодостi, але чи стане? Вiн був довготелесим прищавим хлопчаком, який безнадiйно уклепався у принцесу i, власне, тодi вирiшив стати гiдним уваги такоi дiвчини, як Тамара Боброва. А поки що вiн ходив в ескортi у Рустема Аннаева, чий батько повернувся з Великоi Вiтчизняноi вiйни героем. У цього таджика був статус принадного жениха, уславлений батько нiчого не шкодував для сина. Рустем знав про невимовнi любовнi страждання друга i ставився до них поблажливо. Мовляв, мати такого друга нiколи не зашкодить.
Друзi одночасно пiшли служити до армii. Дiвчата нiбито не були проти дружити з ними й надалi. А потiм сталося перше серйозне потрясiння для Сашка – Аннаев i Тамара несподiвано побралися. Який кидок! Рустем скористався тим, що вийшов на дембель трохи ранiше. Чи то через розпач, чи то заради бравади Верес зопалу враз одружився на Антонiнi Бобровiй. «Дозволь бути ангелом-хранителем поряд з тобою!» – казали його очi, зверненi до Тамари. Саме так, поряд. Пiсля подвiйного весiлля впоратися з цим надзавданням, з технiчноi точки зору, було просто: обидвi молодi сiм’i мешкали в однiй просторiй квартирi. Але, щоб переступити порiг сусiдньоi кiмнати i взяти Томку за руку, – для цього iснував вищий, моральний порiг. Потiм вiн таки звабив цю принцесу i пiд осудливий шепiт рiднi повiв ii до загсу…
Коли покiнчили з «пiд’iданчиком», жiнка згорнула пакети i навiщось набрала суворого виразу. Інвар зрозумiв, що кращу частину пiкнiка закiнчено, i завмер, вивчаючи обличчя новоi знайомоi.
– А тобi нiколи не спадало на думку, що ти зловживав силою, виявляв жорстокiсть? Що занадто круто повiвся з Тамарою? Якби не ставив питання руба, зберiг би з нею стосунки.
– Що ти маеш на увазi? – Верес не очiкував, що Ася викотить проти нього такого воза: жiноча солiдарнiсть попри все брала гору.
– Томка розказала менi, як ти добивався всиновлення Олежки. Цiлий мiсяць протримав Рустема в iзоляторi. Пiсля цього вiн i пiдписав папiр з вiдмовою вiд батькiвства.
– А-а, Томчинi черговi обвинувачення. А вона чим незадоволена? Я це зробив саме на ii прохання. Точнiше, це була ii умова. А з Рустемом було так…
Олександр вагався, перш нiж розпочати свою розповiдь. Дiстав iз рюкзака якийсь чудернацький нiж антикварного вигляду, втяв очеретину, став бiля зламаного бурею стовбура i навiщось почав його краяти. Нiби готував себе до важкоi сповiдi. Засмаглi i напрочуд молодi руки, точнi рухи, зосереджене обличчя чоловiка, в якого неодмiнно буде ще багато попереду значного i цiкавого… Ася справдi пишалася своiм другом i покiрно чекала, поки вiн збереться з думками.
Першi ж слова генерала вразили жiнку. Аннаев – нiяка не жертва. Його справжнiй спосiб життя разюче вiдрiзнявся вiд того, що про нього знали оточуючi. В обмiн за це мовчання вiн i пiдписав папiр, якого потребував Верес. Пiсля чого таджика вiдразу ж звiльнили з iзолятора. Сказавши це, Асин приятель знову надовго замовчав. Вона не стрималась i запитала:
– Що ж такого мiг скоiти Аннаев? Вiн же постiйно був пiд прикриттям свого батька-героя, а старому було не однаково, як поводився його нащадок…
– У тiм-то й справа, що Рустем чкурнув нiбито на заробiтки до Казахстану. Вiд нього тiльки й чули – i ти теж, напевне, – що працюе на космодромi «Байконур» водiем у високого начальства. Усi, зачарованi цими брехнями, розвiсили вуха.
– Ти не розвiсив, – кинула насмiшкувато Ася.
– Я стежив за його геройськими походеньками. Тим паче що молода дружина «байконурiвського водiя» разом з маленьким Олегом залишилися без чоловiчоi опiки. Поряд завжди був я: приносив iм молоко, продукти з магазину, пiдвозив до лiкарнi, коли це потрiбно було, морочився з дитячим вiзочком, навiть доглядав за немовлям. Хоча в мене з Антонiною ось-ось мала народитися своя дитина. Словом, я турбувався про обидвi родини. А Рустем приiжджав раз на три мiсяцi. Побуде кiлька днiв – i назад, «на космодром». Я й подумав, що, напевне, вiн мае там другу дружину. Шарiат це дозволяе. При цьому Рустем хотiв виглядати сучасною людиною, тому, напевне, приховував, що мае iншу. А як Томка мучилася без нього вдома сама, його не обходило.
Цiеi хвилини почувся гавкiт пса, i за якусь мить вiн прибiг до господаря з палицею у зубах. Верес схвально погладив Інвара по головi i викинув палицю геть на галявину, де гралися дiтлахи. Собака теж хотiв погратися, але йому наказали почекати. Асi вривався терпець послухати продовження iсторii.
Аннаев нiяк не мiг збагнути, як так трапилося, що в нього забрали дружину, – вiв далi генерал. Вiн такого нiколи собi й уявити не мiг через те, що менталiтет мав iнший. Згiдно iз шарiатом, при iснуючiй полiгамii, вважаеться великим грiхом, коли чоловiк одружуеться на рiднiй сестрi своеi дружини. Але Томка законами шарiату не цiкавилася, тому що, коли виходила замiж за Рустема, мала його за цiлком свiтську людину, а головне, за статусом рiвну iй, дочцi екс-секретаря обкому. Щоб улiгся скандал у благородному сiмействi, Сашко з новою дружиною виiхали до Свердловська, а коли повернулися в рiднi мiсця, у молодого слiдчого з’явилася можливiсть перевiрити казахстанськi зв’язки «ображеного» таджика.
Далi генерал сказав дещо таке, вiд чого в Асi ii великi очиська стали взагалi схожi на двi автомобiльнi фари.
– Рустем нiколи не мав жодного стосунку до «Байконура». Я з’ясував це досить швидко i пошкодував, що родич так довго водив нас за нiс. Аннаев не хотiв вчитися далi, а з гiдротехнiкуму винiс досить слабенькi знання. То ж, мабуть, вирiшив пiдкрiпити свою репутацiю за рахунок батькового авторитету. Тiльки нiяк не мiг до пуття скористатися цим скарбом. Вiн вигадав для себе квазiурядову дiяльнiсть…
Характер його пересувань був досить цiкавий.
Слiди таджика вели до кордону з Афганiстаном. Аннаеву вдавалось уникати зайвого контролю завдяки своему гучному прiзвищу – у тих краях його батька знали i поважали. Фури були забитi динями i всiлякою городиною, а насправдi в них цибулини були натовченi героiном. Ось яким водiем – вiд кордону до Казахстану – працював Рустем. Далi героiновий караван прямував до Москви i Петербурга. Аннаев розповiв слiдчим усi подробицi свого наркотрафiку, пiсля чого пiдписав папiр про вiдмову вiд батькiвства i вийшов на волю. Вiдтодi припинилися його «вiдрядження у важливих державних справах». Вiн влаштувався на автобазу, де його ледь терпiли через брехливiсть i зверхнiсть, а згодом почав пиячити.
Розплутавши кримiнальнi походеньки колишнього друга, Верес обiцяв не порушувати проти нього карноi справи, нiде не згадувати його прiзвища i тримати язика за зубами, особливо пильнуючи, щоб про цю iсторiю не дiзналися Аннаев-старший та колишня дружини. Рустем не хотiв травмувати батька-героя на старостi рокiв, а перед Томкою й досi намагався тримати форс. Тiльки наполегливi розпитування Аськи примусили Олександра пiдняти завiсу над загадковим Рустемовим зреченням батькiвства.
Шок вiд почутого вгамував непосидющу Асю на якусь часину, допоки в ii свiдомостi нова iнформацiя не розклалася по полицях. Виходило, що Сашко задля стосункiв iз коханою пожертвував набагато бiльшим, нiж можна було собi уявити. І зробив дещо таке, що мала б зробити сама Тамара! Вiн брав на себе всю неприемну частину облаштування iхнього спiльного життя. І невiдомо, скiльки поступок ще зробить на користь свого вже зруйнованого сiмейства. Не викликало сумнiву лише одне: Томка Боброва справдi була жiнкою його долi. Femme de son destin.
Вуiч озирнулася на плавнi – скрiзь панувала тиша, тiльки деiнде крякне качур i зашурхотить опале листя пiд ногами. Скельця тонкого льоду в мiсцях, де залишили слiди дикi качки, далекий димок iз заводських труб, мiнливе майже весняне небо… Жiнка зненацька втратила рiвновагу – одна з ii кросiвок застряла в якiйсь пастцi. Асину ногу затиснуло в ловильних путах, розрахованих на дрiбну дичину.
Генерал пiдхопив жiнку, коли вона спiткнулася. Знову став у пригодi його чудернацький нiж.
– Обережно! Тут ще за часiв князя Святослава траплялися нещастя! – вигукнув Олександр i допомiг приятельцi звестися на ноги. – Негiдники! Тут же заповiдна зона!
Тутешня розкiшна природа дошкуляла браконьерам i завидющим комерсантам своею незайманiстю. Їй мстилися тi, хто не спромiгся загарбати цi рiдкiснi принади. На iхнi витiвки витрачав практично весь свiй час директор тутешнього заповiдника. Поза очi його називали комендантом острова, хоча звався i без того красномовно – Зорею. І дiяльнiсть його вiдповiдала прiзвищу. Чорним археологам тут виписали вовчий квиток. Натомiсть пiд вiдкритим небом з’явилася сiчова застава, через що обкрадати острiв стало якось навiть соромно. Однак прокуратура витлумачила цю iнiцiативу як перевищення службових повноважень. «Коменданта острова» завалили судовими позовами.
– Треба виручати Зорю, – сказала Ася. – Я виступлю на сесii мiськоi ради. Пiдтримаеш?
Олександр був ii колегою-депутом мiськради i очолював комiсiю з правоохоронноi роботи.
– Звiсно, пiдтримаю. Але навряд чи це допоможе. – Верес зiтхнув. – Якби ти знала, скiльки бруду, злого умислу навколо кожного з нас, навколо нашого мiста. Щоб навести в цiй краiнi порядок, потрiбен свiй Пiночет.
– Тобi iмпонують його методи переконання? Це ж кривавий диктатор!
– Не перебивай, послухай. Ти недооцiнюеш Пiночета. Вiн дав багатiям десять днiв на переведення iх капiталу до краiни i дозволив потiм працювати вiдповiдно до всезагальних, обов’язкових правил…
– … а хто не переказав кошти – того розстрiляли.
– Саме так, – жорстко вiдказав Олександр.
Ася гмикнула i подумала, що генерал не насмiлиться подiлитися подiбними мiркуваннями з трибуни мiськоi ради. Тим паче посягнути на всевладнiсть мера, хоч як критично не ставився до нього насправдi.
Вiд наступних виборiв градоначальника, якi мали вiдбутися за пiвроку, нiхто не очiкував несподiванок. У боротьбi за цей пост традицiйно перемагав ставленик металургiйного лобi. А екологiя мiста вiд цього не полiпшувалася. Тут роками нiчого не мiнялося на краще. І скасувати цей порядок речей не мiг нiхто.
Верес запропонував вертатися. Його очi блищали вiд задоволення. Могутнiй органiзм ожив, напився весняного молозива. Красень та й тiльки. Усе в нього буде добре. Хоча, як знати… Генерали мiлiцii завжди ходять по лезу ножа.
А от своi жiночi мрii Ася майже перекреслила. Робота у Центрi технiчноi творчостi молодi давала мiзерну зарплату. Вуiч здавалося, що вона не живе, а вiдбувае життя, наче покарання, незрозумiло задля якоi мети. Єдиним яскравим клаптиком на полотнi одноманiтних буднiв була пригода з американським «морпiхом», i та виявилась оманливою.
Кiлька рокiв тому ii охопило палке бажання реалiзуватися на депутатськiй нивi, своiми руками вписати в iсторiю рiдного мiста рядок слави. І вона таки стала депутатом! От тiльки безтямно iдеалiзувала свою майбутню дiяльнiсть. Вуiч опинилась у колi самовдоволених людей, якi належали до вищоi касти городян i десятилiттями ходили на сесii мiськради. Дiсталися вони цих висот завдяки здобутим посадам i зв’язкам, а не завдяки власним заслугам. Вона переконалася: щоб бути депутатом, великого розуму не потрiбно. Вона була тут чужою i обеззброеною.
Апатичне оточення у мiськiй радi могли сколихнути тiльки якiсь пiдводнi течii. Здебiльшого на сесiях дiлили мiсто на сфери впливу, пiдкуповували незгодних i тих, хто стояв нагорi, решту ж колег залякували. Серед депутатiв було багато таких, хто мав чималi можливостi i безперервно присягався зробити це мiсто раем на землi. Насправдi ж показнi благодiйники задля землякiв не поворухнули i пальцем.
Минуло чотири роки з часу обрання Вуiч депутатом мiськоi ради, але звiт, з яким вона могла вийти до виборцiв, був би ганебно коротким. Тепер вона вiдводила собi роль пасивного спостерiгача. Цим вона мало чим вiдрiзнялася вiд решти депутатiв…
Назад поверталися мовчки. З Вереса важко було витягнути зайве слово – його примусили до важких спогадiв. Вуiч фiзично стомилась, а розповiдь генерала ii ошелешила. Вона прямувала сюди з твердим переконанням, що доля покарала його цiлком справедливо. Але виявилося, те, як вчинив Сашко заради коханоi, з погляду Асi, важко було назвати грiхом, вiн став заручником свого шлюбу з Томкою, i тепер пiд укiс могло пiти все його життя.
Верес був просто благородним лицарем, який взяв на себе проблеми найближчих людей. Водночас намагався досконечно, з гiднiстю втiлити свое життеве призначення на цiй землi. Але й те, й iнше важко поеднувалось. А поеднавшись, утворило вибухову сумiш. Його поведiнка розбестила Тамару, – думала Вуiч. Розбестила i навiть розiзлила цю вередливу i далеку вiд практичних проблем жiнку, яка вдалася до несправедливих обвинувачень. А сам герой ризикував надiрвати собi жили. Насправдi не такий вже вiн незворушний, цей генерал, як здаеться на перший погляд. Душа у нього беззахисна. Варто пiддати розголосу його особисту iсторiю, пiдлити отрути до негласних службових характеристик, пiдставити нiжку – i генерал втратить ту ефектну впевненiсть у собi, якою разюче вiдрiзнявся вiд решти колег, – вирiшила Ася.
Отож, пiсля сповiдi Вереса вона ладна була вже засуджувати його за протилежне – за надмiрну поступливiсть i м’якiсть стосовно Томки й пасерба. Зрештою, вiн i так молодець, що при своiй складнiй сiмейнiй ситуацii тримае хитку рiвновагу. Інша нехай супер-пупер порядна i сильна людина навряд чи могла б зробити бiльше. А що Олександр Володимирович – професiонал вищоi проби, то про те й мови немае. Чого ж iще вимагати вiд нього – кинутися обеззброеним на амбразуру?
Ася похнюпилась i вiдчувала себе присоромленою. Суд над колишнiм однокурсником не вдався. В жiнки з’явилося гостре вiдчуття, нiби i вона, i Сашко, i навiть цiле мiсто потрапили в тенета, розставленi якимось мегабраконьером.
Сонце сховалося за хмари. Небо над мiстом затягнуло фiолетовою пеленою. По склу автомобiля задрiботiли крихкi крижинки.
– Я на роботу. Треба складати звiт. Тебе куди пiдвезти? – запитав Олександр. – Не журись, поки що для цього немае особливих причин.
Машина зупинилася бiля зупинки трамвая. За мить у його розчахнених дверях стояла i махала шарфом генералу мiнiатюрна жiнка з великими сумними очима. В iншiй руцi вона тримала подарований букетик мiмоз.
Третя глава
Цього дня пробудження було солодким, як у дитинствi. Олександр пам’ятав сон, який йому наснився. То, власне, був повтор його перших вражень вiд Парижа. Обiйнявшись, вони з Тамарою стояли в готельному номерi бiля вiкна i спостерiгали за рiчкою. Там вiдбувалося чарiвне дiйство: зазвичай спокiйна поверхня Сени збурилася зсередини, вода нiби закипiла i з шипiнням виринула вгору на висоту в кiлька метрiв. Це запрацювали фонтани, вбудованi у рiчище. Дивне видовище! Запрограмованi рухи невидимих ручаiв вели свою партiю, на них накочувались iншi, рiчка вигиналася, нiби кiшка пiд час стрибка, здригалася вiд штучних хвиль i вiдкидала iх якомога далi, миттево заспокоюючись. «Яка краса!» – вигукнула Тома i обвила його шию руками. Можливо, саме в тi хвилини мiж ними пробiгло щось таке, чого вони не знали ранiше. Це був не звичний фiзичний потяг, а дотик iхнiх душ. Тамара пiсля десяти рокiв безплiддя вiдчула, що носить пiд серцем дитину Вереса. Але сон ще тривав… Раптом чарiвна музика, що долинала з боку Сени, обiрвалася i вii чоловiка затрiпотiли. Далi був новий сон, продовження якого Олександр не бажав. Почувся голос мiнiстра. На якiйсь службовiй нарадi вiн оголошував хвилину мовчання по загиблому колезi. Якому? Ім’я прозвучало невиразно, а може, Верес просто не хотiв почути це iм’я? Внутрiшнiй поштовх примусив його розплющити очi. Настiнний годинник показував сьому ранку.
Кiлька хвилин у ваннiй – i холодна днiпровська вода привела Олександра в робочий стан, примусила зазирнути у дзеркало i зазначити, що на чолi з’явилося кiлька нових мiмiчних зморшок. Генерал увiмкнув програвач i поставив диск з дуетом Андреа Бочеллi i Сари Брайтман, «Time to say good-bye» – сумний гiмн коханню. Саме цю пiсню вiн чув увi снi. Снiданок пройшов без жодного задоволення, у товариствi Інвара. День, що мав вiдбутися за визначеним планом, розпочинався iз зустрiчi з Думановим.
Цей нахабнуватий чолов’яга з курортного мiстечка наполегливо видряпувався по соцiальнiй драбинi нагору i, здаеться, мрiяв уже про мандат народного депутата. Щоразу стикаючись iз Думановим пiд час сесiй у мiськiй радi, Олександр дивувався його пiстрявим краваткам, дорогим костюмам i верткiй ходi. Напевне, так би пересувався барс, якби перетворився на людину. Фiзична виправка спецназiвця давалася взнаки. З п’ятнадцяти рокiв – майстер зi стрiльби з позицii «стiйка», «колiно», лежачи. Самбо i дзюдо – без проблем. Перебуваючи поряд з Алiком, слiд було завжди бути насторожi. Та найбiльше боялися його лихого язика i недоброго погляду. А останнiм часом хоч бери i обходь його десятою дорогою, тому що у Думанова розвинулася манiя першостi. Вiдтак вiн постiйно призначав когось за свого суперника – того, хто краще за нього вiв свiй бiзнес, був вдатнiшим у полiтицi i бiльше подобався жiнкам. Кандидатури на знищення поновлювалися пiсля вдалоi розправи.
Алiк вчасно прилаштувався пiд крилом очiльника провiдноi парламентськоi фракцii, й створив таку саму в мiськiй радi. Сталося це невдовзi пiсля того, як у Верховнiй Радi припинила iснування попередня провiдна фракцiя – слiдом за своiм головою, розстрiляним у донецькому аеропорту. Великий бiзнес залишав кривавi автографи на полiтичнiй картi краiни. До старших братiв по бiзнесу пiдтягувалися меншi, усвiдомивши: не потрiбно битися за пiввiдсотка рентабельностi, як це робили захiднi фiрми. Навiщо, якщо конкурента можна налякати – сам вiддасть те, що мае. За думановими стояв цiлий клас «браткiв». Тих, хто жив рекетом i гасав дорогами на крутих iномарках та джипах, сiючи панiку серед законослухняних водiiв. Скрiзь чiпко укорiнювався гендлярський базарний бiзнес, гуманiтарка та контрабанда тримали на собi мiську торгiвлю. Повiдкривалися моднi кафе та нiчнi кiоски. Епоха яскравих етикеток i пiдроблених товарiв потребувала своiх героiв – тих, хто сприймав свiт i стверджувався в ньому через обман, вiдкат i тиск. Алiк вiдчував себе в цiй обстановцi, як риба у водi.
Черговий вiддав честь генералу i попередив:
– На вас чекають.
Верес побачив у приймальнi гордий схiдний профiль Думанова. Яскрава краватка красувалася пiд комiрцем розкiшноi сорочки. Костюм, лакованi черевики i брендовий годинник на зап’ястку свiдчили про рiвень самоповаги вiдвiдувача.
– Доброго дня. Заходьте, – запросив Верес колегу по мiськiй радi, пропустив його вперед, пiсля чого мiцно причинив за собою дверi.
На столi вже лежали свiжi службовi зведення i добiрка новин, пiдготована Дзеном. Одну з iнформацiй вiн видiлив червоним фломастером. Вона розпочиналася зi слiв: «Вбито екс-главу Нацiонального банку Украiни Вадима Гетьмана».
– Бачите, що коiться?! – Олександр Володимирович запропонував вiдвiдувачу добiрку з новинами. – Пiднiмаеться градус пiдготовки до виборiв.
– Та це ще коли буде! Аж у жовтнi наступного року.
Алiк всiвся зручнiше у крiслi перед генеральським столом. Подiя iз загибеллю Гетьмана не справила на нього особливого враження. Утiм, задля годиться, вiн додав:
– Насправдi президентська кампанiя вже розпочалась. Є серед претендентiв i ваш брат, правоохоронець.
– Є, i не один, – нiбито приязно вiдгукнувся Верес, вiдкриваючи теку зi своiми недавнiми записами. Щойно йому довелося перебороти в собi гострий напад вiдрази до цього жевжика. Вiдраза осiла в ньому просто на фiзiологiчному рiвнi, i давно, а тепер пiднялася з дна душi i могла ось-ось вихлюпнутися назовнi. Показувати цього вiн не збирався. Натомiсть продовжував своiм звичайним голосом:
– Отже, ближче до справи. Про те, навiщо я вас запросив прийти сюди. Є деякi спiрнi питання, що стосуються життя мiста. До управлiння надiйшла скарга пiдприемцiв, якi торгують на мiському речовому ринку. Згадують ваше прiзвище. Я хотiв би з’ясувати деякi деталi.
Думанов швидко пробiг очима копiю скарги, зауважив велику кiлькiсть пiдписiв, що стояли пiд цим папером, i вiдрiзав:
– Це брехня.
– Гаразд, прочитаймо ще раз цей лист, – сказав генерал. – Отже, пiдприемцi пишуть: «Думанов найняв бандита-кiлера керувати службою охорони на ринку».
Алiк зморщив носа i хотiв, бува, пiдвестися з мiсця. Верес м’яко всадовив його назад у крiсло, пiсля чого почув:
– Ну, крутиться там рiзна шушара: валютники, лохотронщики, кишеньковi злодii. Який кiлер? Що ви?
Приватизацiя комунального ринку була одним iз найвдалiших проектiв Думанова. Хто ж не знав, що придбав вiн цей об’ект за заниженою балансовою вартiстю. Алiк заволодiв земельною дiлянкою у два гектари та трьома корпусами на нiй у самому центрi мiста. Усе це йому обiйшлося за цiною двох трикiмнатних квартир. Бiзнесмену явно сприяли зiрки, тому що пiсля зловживань на мiському ринку йому вдалося вийти сухим з води. Даремно пiдприемцi скаржилися на неправильнi розрахунки тарифiв, що лягли в основу орендноi плати, пiсля чого ринок все одно вважався майже збитковим. Не допомогло i те, що до справи долучився Антимонопольний комiтет, який пiдтримав цi претензii. Конфлiкт увiйшов у фазу фiзичного протистояння. Лiдер громадськоi органiзацii дрiбних пiдприемцiв, якi торгували на ринку, Петро Струков першим вiдчув на собi мiць кулакiв нових охоронцiв.
– На ринку дискримiнують незгодних, хiба нi? – терпляче розпитував генерал. – Вiдмовляються укладати з ними угоди. Декому спалили павiльйони. – Вiн вiв далi, незважаючи на заперечнi рухи власника ринку. – А конфлiкт зi Струковим вийшов через що? Нова адмiнiстрацiя ввела в договори додатковий пункт. Мовляв, майно, яке належало пiдприемцям, тепер належить новому господарю…
Рука спецназiвця навiщось почала нишпорти у дипломатi. Вересiв погляд стежив за цим, голос замовк.
– Я протестую! Ви зi мною розмовляете, нiби з якимось злочинцем… – закопилив губу Алiк. – Його рука знову лягла на столик перед крiслом.
– Я лише цитую написане.
