Не повертайся спиною до звіра

Каперс уособлювала характерну представницю цього напівбогемного товариства. Гра, містифікації, розіграші, а головне – інтриги були природною стихією цієї безстатевої на вигляд особи. Свого часу Дмитро Чорнята зробив ставку саме на її гостре перо. Кілька років тому вдалося підвищити попит на «Мою Україну» завдяки газетному «милу» – вигаданому і написаному Валерією продовженню відомого бразильського телесеріалу. Безневинну літературну пародію читач залюбки «проковтнув» і не помітив «підтексту», яким так пишалася авторка. Проте наклад газети помітно зріс, і це якийсь час допомагало колективу встояти під натиском позивачів і перед загрозою чергової фінансової кризи. У редакції ходив жарт про те, що улюблений вид транспорту Лери – танк. Однак це ніяк не поєднувалося з іміджем святої, хоча Чорнята щосили зводив її на цей п’єдестал. «Свята» не вписувалася в засновану нею популярну рубрику «Каскад маразмів», їй не пасували щораз нові химерні псевдоніми на кшталт «Вівдя Борщ». Саме вона була ідейним натхненником і провідним автором «жовтих сторінок».

Якось після чергового «приперченого» фейлетону, що мав вигляд скетчу, в редакцію зателефонували «згори» з проханням не ображати керівника сусідньої держави і вгамувати екстремалку. Валерія впала в нудьгу. Душа її жадала ризику. І ось Каперс вирушає до чеченської столиці, де щойно закінчилася чергова серія бойових дій. Репортаж про інавгурацію новообраного президента охопленої полум’ям республіки зробив Валерію знаменитою. Але Чечня була одна, а Каперс щодня хотіла бути різною і потребувала своєї добової дози екстриму. Можливо, так жінка захищала свою психіку, що потроху руйнувалася в одноманітній газетярській метушні. Валерії доводилося шукати заміни гострим відчуттям усередині цього нудного збіговиська.

Окрім рукотворної ікони в образі войовничої амазонки, в редакції була пам’ятка місцевого значення, до якої навідувалися всі, незалежно від свого бажання, а саме: таке собі домашнє божество на ім’я Віра Терентіївна. Ця зморшкувата фарбована блондинка в стилі Марлен Дітрих була різкою, як оцет, і діловою, як чиновник рейху. Віра Козуб осіла в «Пресі України» з часів розквіту партійної демагогії сімдесятих. Значилася як завідувачка відділу, однак головним її завданням було відбиватися від судових позовів, якими закидали «Мою Україну».

Відведений для Козуб кабінет, завалений різноманітним мотлохом, нагадував зарослу мохом і обплетену плющем печеру. З розвалених шаф тут звисали пагони в’юнких кімнатних рослин, цвіт яких залишав на паперах ядучий пилок упереміш із попелом сигарет, котрих Віра Терентіївна викурювала неймовірну кількість. На вицвілих і де-не-де облуплених стінах теліпалися старі календарі та картинки з котами. Здавалося, в цій норі животіє притрушена нафталіном карга, яку вже не варто сприймати серйозно. Але враження виявилося оманливим. Насправді в цьому кабінеті вирувало життя. Це був редакційний відділ безпеки, оборони і мобілізації. Тут зберігались усі підшивки «Моєї України» разом із внутрішньою документацією, якої не здавали в міський архів, та новітнім офіційним листуванням. Схованкою для особливо важливих паперів слугував старовинний сейф. Щоправда, в ньому тримали ще й цукор для редакційного чаювання, але про цей стратегічний запас господиня кабінету давно забула.

Незважаючи на дисгармонійний інтер’єр, дивна кімната для декого правила за приміщення для релаксації. На розхитаній тумбочці тут височіла старезна пальма, а на підвіконні підстрибували горобці, яких жінка годувала з руки. Тут-таки в коробках з-під усякої всячини вона вирощувала розсаду помідорів для своєї дачі, а ще – тримала горнятко із смаженим соняшниковим насінням. Така собі оаза в центрі метушливої редакції, де багато хто полюбляв теревенити з Вірою Терентіївною, а заразом і лузати насіннячко задурно. У свої шістдесят з гаком років Козуб у редакції відігравала роль соціального психолога, референта і хрещеної матері цілком дорослого синочка, сорокап’ятирічного Дмитра Чорняти. Інколи вона підгодовувала його рештками свого домашнього бутерброда, а крихти вже діставалися горобчикам. Та одним з найважливіших обов’язків реліктової пані були функції своєрідного ВТК. Якщо Віра Терентіївна після двох-трьох тижнів із дня працевлаштування новачка виголошувала щодо нього свій негативний вердикт, бідолаху негайно звільняли без жодних пояснень.

Система найму в редакції була проста, як у добу феодалізму. Єдиним діячем так званої профспілкової організації, котру після тривалої летаргії ніхто не хотів очолювати, призначили сварливу друкарку Зою, а журналістський осередок ще за часів царя Панька очолила пані Козуб. У неї на цій громадській посаді не було конкурентів, якщо не брати до уваги самого редактора. Валерію Каперс цей статус не цікавив, а Марія Петрівна з відділу листів, мовчазна, як чорниця, й така само покірлива, не сміла б і мріяти про подібне піднесення. За всі роки існування газети до лав Спілки журналістів не вступив жоден молодий працівник редакції, – якийсь час більшість таких навшпиньки скрадалися повз кабінет Козуб, та згодом все одно щезала, як привиди. Незмінним залишався тільки особовий склад керівників середньої ланки, тобто численних заступників Дмитра Чорняти. Редакційним менеджментом тут також не надто переймалися – запозичили з інших епох. Євген уперше побачив живі ілюстрації до розділу з підручника історії, присвяченого періодові непу, коли в хазяїна працювали два-три десятки «лобів», а над ними для зміцнення господарської структури стояло майже стільки ж наглядачів. Наймитів не жаліли. Мовляв, одні підуть геть – нові знайдуться. Однак Євгена тішило принаймні те, що його Дмитро Віталійович з якихось незрозумілих міркувань підпорядкував безпосередньо собі.

VII

Женя міг би пишатися своїм окремим кабінетом, якби не декілька прикрих дрібниць. Перекошена віконниця із тріснутими, закіптюженими шибками заввишки три метри ніяк не зачинялася, самотня лампочка без плафона тьмяно блимала високо під стелею і тільки дратувала. Комп’ютера взагалі не дали, із техніки знайшовся лише роздовбаний телефонний апарат із довжелезним заплутаним дротом. Незакріплена дошка старезного столу ковзала туди-сюди й не дозволяла зіпертися ліктями. Як у столітнього дерева вік вираховується за кількістю кілець на зрізі стовбура, так і на цій подзьобаній не знати цим дошці роки її тяжкої праці означилися незчисленними слідами від чашок із чаєм. А головне, в кімнаті свистів протяг – мов у собачій буді десь на подвір’ї тракторної бригади. Втім, влаштовуючи кабінет на місці друкарської підсобки, в бетонній «трубі» – переході з одного корпусу в інший, цим нітрохи не переймалися практичні люди, здатні вельми раціонально розпланувати виробничі площі.

Хлопець торкнувся пальцем курної полиці сумно похиленої шафи й вкотре вже подумав, що в такому становищі обирати нема з чого. Мало кому з Чубенкових ровесників настільки поталанило: його, студента третього курсу, взяли на роботу до популярного всеукраїнського видання. Тепер слід зібрати докупи розгублені думки і визначити свої головні завдання на цих теренах. Адже в редакції ніхто, крім Євгена, не писав на економічні теми. Належало виявляти не просто творчі здібності. Поки бракує економічних знань і практики – підкорюватимемо читача віртуозністю виконання…

Якщо вірити словам заступника міністра, найближчими роками актуальність теми палива та енергетики, зовнішньої торгівлі й фінансів тільки зростатиме. Адже ці сфери діяльності формують шістдесят відсотків української економіки, саме той ласий шматок, якому невигідно виходити з «тіні». Привчений батьками з обережністю ставитися до будь-якої інформації, хлопець вирішив розкласти по теках вирізки з газет і власні нотатки з різних прес-конференцій. Часу було вдосталь – і години не минуло від початку робочого дня. Та несподівано Євгенові міркування перервав телефонний дзвінок.

– Доброго дня, Женю. Будь ласка, зайди до мене, – голос редактора звучав напрочуд м’яко.

Три сходинки вниз, із тунелю, і дванадцять нагору, на п’ятий поверх. Тиша коридору переривалася ледь чутним важким диханням пресів у друкарському корпусі. Усі ще тільки поприбігали і не встигли перемкнутись із учорашніх домашніх справ на сьогоднішні робочі.

Дмитро Віталійович був, як завжди, у світлій сорочці з темною краваткою. Кинув швидкий погляд на нового кореспондента, подумки несхвально оцінив його довгі темно-русяві кучері й потерті джинси.

– Ось тобі номер мобільного телефону. Набереш помічника народного депутата, який працює з Борисом Шевченком. Сподіваюся, ти знаєш такого нардепа? Треба взяти в нього інтерв’ю. Борис хоче об’єднати декілька партій. Швидше за все, й очолить нову політичну структуру.

– Але ж я маю займатися економікою, – здивувався Євген.

Редактор посміхнувся самими кутиками губів.

– Борис Шевченко – заступник голови бюджетного комітету Верховної Ради. Ти матимеш нагоду дізнатися про все, що тебе цікавлять.

Чубенко, не гаючи часу, набрав номер телефону, отриманий від Чорняти.

– Звичайно, приїжджайте, – відповів дзвінкий дівочий голос. – Ми вас чекаємо в приміщенні бюджетного комітету. Перепустку вже замовлено.

Парламентський корпус із численними профільними комітетами на вулиці Банковій розташовувався за два кроки від Адміністрації Президента. Євгена зупинили тільки один раз, під час перевірки редакційного посвідчення у фойє комітету. У кабінеті, де мала відбутися зустріч із депутатом, Чубенко побачив кругловиду темнооку дівчину. Вона запропонувала філіжанку кави і вибачилася за затримку – Бориса Миколайовича викликав голова Верховної Ради.

Помічницю звали Анастасією, і прізвище вона мала чудернацьке – Невінчана.

– Здається, ми з вами десь зустрічались, – оригінальнішої фрази Євген підшукати не встиг, але обоє розсміялися.

– Може, в університеті? Я на третьому курсі юридичного.

Тієї ж хвилини двері відчинились і увійшов ставний чорнявий чолов’яга приємної зовнішності, у вишуканому костюмі, – господар кабінету.

Євген встигнув ознайомитися з його біографією. За останнім парламентським призовом Шевченко потрапив у вищий ешелон влади разом із десятками інших грошовитих добродіїв. У свої тридцять три він зробив блискучу кар’єру – захистив дисертацію про стан українського фондового ринку, налагодив бізнес у сфері експортно-імпортних операцій і фактично придбав собі партію, яку згодом підтримали члени його депутатської групи. «Такі манери бувають хіба що в дипломатів», – подумав Євген, спостерігаючи за ним. Надто шляхетно співрозмовник тримав голову і дивився прямо у вічі, втім погляд був не надокучливим, не важким, а м’яким і трохи сумовитим, як у П’єро.

У відповідь на ледь помітний знак свого боса Анастасія вийшла з кабінету.

VIII

– Ви – Євген Чубенко, – чи то ствердно, чи то запитально сказав Шевченко, запрошуючи гостя сісти ближче і вдивляючись у його засмагле обличчя. – Є подія, про яку я хотів би повідомити вашій газеті. Можливо, ви маєте до мене якісь запитання. Готовий на них відповісти. Для початку, мабуть, просто поговоримо.

Депутат показав на увімкнений диктофон гостя, натякаючи на конфіденційність розмови.

Женю приємно вразив такий проникливий вступ. Хлопець подумав, що, мабуть, між редактором і цим народним депутатом існує якась попередня домовленість, зміст якої йому навряд чи колись буде відомий. Проте свою роботу він виконає, як належить. Чубенко вимкнув диктофон і несподівано для себе поставив Борису Миколайовичу запитання, на котрі той, власне, не зобов’язаний був відповідати:

– Донедавна ви очолювали інвестиційну компанію, яка своїм втручанням у різні галузі виробництва змінювала і наділі змінює клімат на підприємствах. Сьогодні це суднобудівні заводи, а завтра – кондитерські фабрики. І всі вони із збиткових перетворюються на прибуткові. Як вам це вдається?

В очах Шевченка промайнуло щось задерикувате.

– Ми прискіпливо добираємо об’єкти інвестування. Спрямовуємо кошти у досить привабливі проекти, на відміну від того, що робила переважна більшість учасників ринку. Багато хто з них в Україні був портфельним інвестором, тоді як після надходження капіталу очікувалися прибутки. Ми не прагнемо легких, швидких грошей, а йдемо тільки туди, де справді знаємо ситуацію і бачимо, які заходи сприятимуть достатньо швидкій віддачі.

Журналіст похапцем нотував. Більшість формулювань були для нього відкриттям. Парламентський «П’єро» потроху підіймав перед студентом завісу, за якою досі крилась українська «тера інкогніта» – власність в умовах часто завуальованого процесу концентрації капіталу. Наводилися аргументи, що цей капітал може існувати в межах правового поля, поповнюючи державний бюджет у вигляді податків. Євген насмілився зробити попередній висновок: Борис Шевченко – один з перших, хто, володіючи вирішальними паями акціонерного капіталу, відкрито, цивілізовано діє на фондовому ринку, одночасно займаючись виробничою діяльністю. І разом з цим жодної потреби в анонімності не відчуває.

– Вибачте, ще одне запитання, – Євген через поквапливість ковтав слова. – Після трьох років безробіття ожила «Ленкузня». Здається, «корабельна» карта стає козирною у зовнішньоторговельних стосунках України. Ви прорвалися до експорту суден крізь шлюзи кредитів. Є інші підприємства галузі. З огляду на це мене цікавить доля Херсонського суднобудівного заводу.

– Працювати на експорт означало для «Ленкузні» зробити технологічний ривок, – спокійно почав Борис. – На спорудження суден для Голландії іде сталевий лист, сертифікований відповідно до вимог «Ллойда», а виготовити такий виявилося до снаги лише двом вітчизняним підприємствам. Голландські фірми зацікавилися українським ринком суднобудування. Скажімо, крім «Ленкузні», почали замовляти корабельні корпуси на заводі «Затока», що в Керчі. А ось двигун і електронно-навігаційне обладнання на судна в Україні не ставлять – надто дорого. Нагадаю, все, що збудовано, профінансували приватні фірми та іноземні банки. Що ж до Херсонського суднобудівного, то днями Кабінет Міністрів прийняв постанову про реструктуризацію його боргу перед Промінвестбанком. Уряд підготував також законопроект про механізм кредитування, оподаткування, митних зборів і ціноутворення в галузі.

Женя засяяв посмішкою і насмілився на останнє запитання:

– Борисе Миколайовичу, а вам подобається, що про вас ходить багато чуток? Розкажіть про концерн і вашу роль у його діяльності.

Шевченко і тут не зніяковів. він стримано посміхнувся і кивнув: розумію, мовляв… Але вольове підборіддя при цьому окреслилося ще виразніше. Доглянуті руки його, як і раніше, спокійно лежали на столі.

– Я не є власником концерну. Його створили кілька юридичних осіб. Одна з них – акціонерне товариство, в якому мені належить сорокавідсотковий пакет. Де-факто я отримую п’ять-шість відсотків прибутку від діяльності концерну.

Женя вичерпався. Тепер можна було вмикати диктофон і записувати новину, яку збирався повідомити Шевченко.

Полягала вона в тому, що лідери кількох українських, здебільшого не дуже помітних партій за півроку до парламентських виборів задекларували свій намір створити єдиний політичний бренд. У спільній заяві їхні лідери проголосили курс на розвиток потужного економічного потенціалу регіонів і соціальний захист. Вони також заявили про своє бажання посилити центристський спектр політичних сил.

– Я не ставлю за мету задовольнити при цьому якісь лідерські амбіції, – зауважив Борис Миколайович. – Ми об’єдналися за принципами. Поки що політичні партії центристської орієнтації створювались або для обслуговування певних елітних інтересів, або для представництва у Києві. Я не виключаю ситуації, за якої висунення конкретного лідера зробить неможливим діалог з цілою низкою партій.

У співрозмовникові відчувався інтелект, і про жодні честолюбні наміри Бориса, як на Женін погляд, нітрохи не йшлося. Це ж тільки плюс, якщо депутатська група, очолювана Шевченком, дала притулок політичним паріям, котрі потерпали через неприйняття парламентом їхнього вільнодумства. Їй вдалось увібрати в себе й частину представників лівоцентристського крила, в чиїх заявах, здається, найбільше здорового глузду, і найбільш демократично налаштованих симпатиків правого. Майже половина членів цієї депутатської групи зберігала нейтралітет, вважалася такою, що не приєдналась до парламентської більшості.

– Гадаю, в цьому і полягала моя місія, – Борис підтвердив припущення гостя. – Жодного разу, в тому числі під час розгляду питання про внесення змін до Конституції, ми не мали прикладу, коли б керівник групи або хтось із її членів тиснув на депутатів під час прийняття рішення.

Але попри потужний плив харизматичного лідера Євгена не полишала підозра: йому відкрили якусь крихту правди, решта – піар, як і мало бути. Засоби масової інформації на всі лади повторювали думку, що політичні партії в Україні виникають не на ідеологічному, а на економічному ґрунті. А що, коли згодом, ближче до виборів, у Шевченка віднімуть новий політичний бренд? Не виключено, що це станеться внаслідок взаємовигідних домовленостей. Коли Чубенко вийшов на залиту яскравим світлом вулицю, в нього сталося легке запаморочення – ніби дуже давно не бачив сонця. Навіть в очах потемніло на якусь мить. Надто грандіозним видавалося почуте для його свідомості, яка ще не дозріла для перевертання таких потужних пластів. Але роботу належало виконати, й Женя твердо знав: це потрібно в першу чергу йому самому.

Розділ другий

I

Дощ періщив від самого ранку, але відмінити поїздку було неможливо. Павло Бортник сказав, як відрізав: «Зустрінемося на Покрову». А сьогодні якраз 14 жовтня. Настя визирнула у вікно вагона: ось вона, платформа з табличкою «Ірпінь». Плащ, парасолька, сумка. На східцях ввічливий провідник підтримав дівчину під лікоть: «Обережно, тут слизько». Ще раз поглянула на адресу. Будинок, куди вона прямувала, виявився зовсім близенько. Це була затишна провінційна вуличка.: похнюплені старі каштани вздовж вузенького тротуарчика, прив’яла трава під фарбованими парканами. Дощ, нарешті, почав вщухати.

Завернула за ріг, забрела по кісточки в калюжу на тротуарі, якраз перед потрібним будинком. Чи ні – швидше, сільською хатою, розділеною сіньми на дві половини. Біля воріт ні дзвінка, ні таблички. Настя обережно прочинила хвіртку – ніякий пес не озвався, й вона осміліла зробила кілька кроків до ґанку, постукала.

– Заходьте!

Майстер сидів за грубим столом посеред кімнати, вбраний у вишиванку. У руках він тримав цільний шмат дерева, з якого витесував бандуру. Чоловік сам чимось нагадував той дивовижний музичний інструмент, який для Насті досі залишався чарівної таємницею. Дівчину вразило, як точно про Бортника сказав один її знайомий: «Жодна фотографія не дає чіткого зображення його обличчя, усі риси розпливаються». Світлоокий і якийсь надто схудлий, він сидів на лаві спиною до вікна. Якоїсь миті сонце, неначе навздогін Настиним думкам, несподівано викотилося з-за хмар і окреслило постать майстра помаранчевим сяйвом. Дівчині згадалось, як вона шукала його біографії, та так і не знайшла нічого, крім дати й місця народження. Ніби він упав з небес задля якоїсь високої місії, а іншого людям і не потрібно знати. «Сприймайте мене таким, яким бачите», – мовби промовляв він всім своїм виглядом. У свої сорок сім років Бортник мав поставу струнку і витончену, як у юнака.

Він мовби забув про Настю, не запрошуючи сісти.

Дівчина озирнулася довкола й без дозволу прилаштувалася на лаві, накритій рядном. Світлиця випромінювала свіжість і чистоту. В чільному кутку – ікони в рушниках, по стінах – колекцIя зразків народного малярства. І багато музичних інструментів: кобза, ліра, бандура, торбан, цимбали, – у цьому розмаїтті Настя трішки загубилася, хоча й мала початкову музичну освіту. Багатьох інструментів вона просто ніколи в житті не бачила.

Справжня селянська піч обставлена всіляким домашнім начинням. На полицях вишикувалися чавуни, макітри й ступки з макогонами й дерев’яними ложками, полив’яні миски і кухлі. Прихилені до стіни ночви й рубель упоперек старовинної скрині доповнювали інтер’єр. Невже господар досі користувався цим усім? Чи то тільки колекція домашнього музею? Біля дверей, акуратно прихилені до стіни, чекали свого часу нові заготовки для бандур.

Тихий, стриманий голос Павла вивів Настю з її зачудованого стану.

– Я чекав на вас. Мене попередили. Вас зацікавила старожитня бандура?

– Так. Але не стільки мене, як мою тітку. Вона викладає в консерваторії.

– Даремно ви себе виключаєте з аматорів. Хто зна, ось побачите, що ми тут робимо, й самі закохаєтесь у бандуру…

Від погляду Павла Настю несподівано пройняло жаром.

Чого тільки про нього не казали. Мовляв, Бортник, з-поміж іншого, – характерник, віщун і чаклун. Про це Настю попереджали окремо, застерігаючи, що таких проявів офіційна церква не схвалює.

Майстер підвівся з місця, загортаючи свою роботу в клапоть полотна.

– Отож ви дізналися про нас у музеї Гончара?

Настя кивнула, не відводячи погляду від його рук. Він знову ніби забув про те, що збирався робити, й повільно сів на місце.

– Шкода, в консерваторії не визнають старожитньої бандури, – промовив, не дивлячись на Настю.

– Тепер готові визнати, – поквапилася вигукнути вона те, з чим приїхала. – Вас запрошують виступити в консерваторії з концертом. Прийдуть багато студентів і викладачів.

Павло Бортник скептично хмикнув.

– Не так усе просто. Бачте, багато хто чув про такий старовинний інструмент, як лютня, але більшість навіть професійних музикантів не знаються на традиційній українській музичній культурі. Бандура поряд з піснею в житті козака посідала друге місце після піднесення душі в молитві. 1950 року Іван Скляр створив бандуру, до якої потім люди й звикли. Однак її, на противагу давнім народним інструментам, зроблено за іншим каноном – академічним. У радянські часи заохочувалися тріо, і їхній репертуар відфільтровувався з ідеологічних міркувань. Для найпростіших народних творів і пристосували нову бандуру. І дотепер уся система музичної освіти залишається радянською. А найбільш прикро те, що вихованці системи подають себе як продовжувачів кобзарства.

– Я трохи знаю про цей… конфлікт, – Настя з натугою підшукувала слова. – Але невже тепер, на десятому році Незалежності, не можна дійти порозуміння?

Майстер навіть не глянув на дівчину. Знову розгорнув полотно над своєю заготовкою, погладив її, мов живу, взяв до рук мініатюрну сокирку й замислився, розглядаючи обтесане дерево.

– Вони цілковито нехтують кобзарсько-лірницькою традицією – естетикою, інструментарієм, репертуаром, – промовив нарешті. – Натомість нам дорікають за надмірне захоплення музеями, мовляв, ганяємося за примарами з минулого. Але, як на мене, нема гідного продовження традицій там, де людина стоїть між двох прірв, ладних її поглинути.

У Насті морозом обсипало спину.

– Що ви маєте на увазі?

– Те ж саме, що й Іван Мазепа у своїй промові до українців, коли побачив ці провалля. А згодом повинен був зробити вибір між Росією і Річчю Посполитою.

Божевільного, яку і всі пророки, – думала Настя вдивляючись в обличчя Майстра, погляд якого був спрямований крізь неї. Вочевидь, привиди минувшини не полишали в спокої його уяву. А недруги сьогоднішні для нього були не ліпші за тих, з сімнадцятого сторіччя. Обличчя Бортника випромінювало спокій при цілковитій переконаності в сказаному. Майстер анітрохи не хизувався перед дівчиною. З тим більшим бажанням вона вирішила перескочити на легшу тему.

– Як ви навчилися кобзарській справі?

– Налаштовував музичні інструменти з колекції Івана Макаровича Гончара, а як виконавець починав із уроків Георгія Кириловича Ткаченка, мого кобзарського батька. Він же, своєю чергою, успадкував манеру виконання від Петра Древченка, а той – від Гната Гончаренка…

Павло обережно зробив на деревині тонкий надріз, легенько зачистив наждаком довго примруженим поглядом вивчав зроблене з відстані, поки озвався знову:

– Дев’яносторічний художник Ткаченко був ландшафтним архітектором та чудовим акварелістом. Він казав, що в наш технократичний час проникає у минуле завдяки воскреслим мелодіям. Він створив у кобзарстві новий напрям – реконструкцію традицій, тобто відродження і майстрування старовинних інструментів, які потребують певної манери виконання.

– А чим же тоді, на вашу думку, є та музика, яку виконують у консерваторії? – чоло Анастасії прорізала мімічна зморшка.

– Там академічна бандура і класичний репертуар. Але будь-який слухач віддасть перевагу Бортнянському в первинному варіанті – з виконанням на клавесині. Те саме стосується органних чи фортепіанних творів Баха й Генделя. Академічна бандура, по суті, не має власного репертуару.

– Тим паче вам варто було б виступити з концертом у консерваторії.

– Не думаю. Якщо знайдуться охочі, нехай приходять на «Кобзарську Покрову» до Києво-Могилянської академії. Наші виконавці там знані…