скачать книгу бесплатно
– Мовчати! Питання – то моя парафiя. Вiдповiдати коротко. Тiльки «так» чи «нi». Зрозумiло? – грiзним але писклявим криком заскрипiв сбшник.
– Т-так…
– Францишев тебе пiдiслав?
– Нi.
– Його посiпаки?
– Нi.
– А хто?
– Нi – Костя вже оговтався, i вирiшив познущатись з сбшника його же зброею.
– Що нi?
– Так?!
– Що так? Не зрозумiв.
– Ну не знаю Ви…ти ж сам сказав вiдповiдати «так» чи «нi». Ось я й вiдповiдаю, що тебе не влаштовуе?
– Мовчати!! Вiдповiдай по сутi. Мета приiзду?
– Інтерв’ю.
– Яке iнтерв’ю?
– У Олександра Олександровича.
– Мета iнтерв’ю?
– Публiкацiя.
– Яка публiкацiя?
– В «Бiзнес-рев’ю».
– То ти справдi журналiст?!
Аркадiй раптово перехилився через стiл i схопив його лiву руку i поцурпелив на себе. Костя мало не впав. Вiльною правою рукою схопившись за краечок табуретки пiдтягнув ii ближче до столу, вмостив зручнiше свою дупу. Пiсля цього зробив спробу вивiльнити лiву руку, але сбшник мiцно притиснув ii до столу, i спроба не увiнчалась успiхом.
– Тихо! – пискляво гаркнув Аркадiй. Вiн перевернув Костину долоню догори, притискуючи лiвою рукою ii до столу, два пальцi правоi (здаеться вказiвний та середнiй) приклав до Костиного зап’ястку:
– Вiдповiдай коротко на питання – перше, що прийде у голову – Костя вже було занiс свою вiльну праву для того, щоб трiснути Аркадiя, але пiсля цих слiв вирiшив зачекати. Йому стало цiкаво, що ж таке робить цей лисий дурень i що буде далi. Крiм того, сбшник тримав його руку сильно, але не боляче. – Францишев?
– Олiгарх.
– Шпигун?
– Штiрлiц.
Лисий хмикнув i продовжив:
– Грошi?
– Премiя.
– Зрада?
– Кохання.
– Вбивство?
– Зрада.
– Сiон?
– ?… Матриця.
– Заповiт?
– Шевченко.
– Зброя? – Аркадiй вивiльнив його руку.
– Калашников – вiдповiв Костя розтираючи зап’ястя.
– Нi, я питаю, зброя е?
– Так – Костя вказав правою рукою на лiву пахву, де пiд курткою була приладнана кобура з пiстолетом. Аркадiй мовчки простягнув свою праву руку. Костя запитально поглянув на нього.
– Зброю сюди – тихо мовив сбшник. Костя заперечливо похитав голово. Аркадiй знизав плечима:
– До Олександра Олександровича тiльки без зброi або зустрiчi не буде – на нiме запитання Костi вiдповiв – зброя побуде поки у мене.
Костя зiтхнув, але розстебнувши куртку дiстав з кобури Форт. Перевiрив запобiжник, тримаючи за ствол, вклав рукiв’ям пiстолет у долоню Аркадiя. Той декiлька секунд вивчав зброю, потiм невдоволено хмикнув. Вiдсунув у столi верхню шухляду, поклавши Форт до неi, захряснув ii. Подивився на наплiчник, що валявся на пiдлозi:
– Що у ньому?
– Фотоапарат, диктофон, деякi речi.
– Фотоапарат, диктофон для iнтерв’ю?
– Так.
– Покажи.
Костя пiдняв наплiчник, розстебнув його, дiстав технiку, поклав на стiл. Аркадiй взяв до рук фотоапарат, ретельно оглянув його, поклав на стiл, повторив процедуру з диктофоном:
– Можеш забирати, але наплiчник залишиться тут. – продовжив – Стань i пiднiми руки.
Костя знизав плечима, але зробив те, що вiд нього вимагали. Аркадiй пiдвiвся з-за столу, обiйшов його, пiдiйшов до Костi ззаду, швидко обмацав його, дiстав з правоi кишенi куртки мобiльник i ключi вiд машини, поклав iх на стiл:
– Це теж тут залишиться – Костi залишилось лиш повторно знизати плечима. Аркадiй пiдiйшов до дверей – Пiшли – прочинив дверi, чекаючи, поки Костя вийде першим. Костя повiсив фотоапарат на шию, поклав диктофон до правоi кишенi, прочимчикував повз сбшника i почав пiднiматись сходами. Аркадiй мовчки слiдував за журналiстом, майже торкаючись його спини. На першому поверсi його рука лягла на Костине плече:
– Стiй. Далi пiдеш сам. Сюди – рука витягнулась з-за правоi щоки Костi i вказiвним пальцем вказала на сходи, що вели вгору. – На другий поверх, дверi в приймальню, там чекають.
* * *
Костя кивнув i пiшов нагору. Сбшник продовжував стояти на мiстi, допоки Костя не пiднявся на другий поверх та не потягнув на себе праву половинку, оббитих чорною шкiрою, дверей (на лiвiй було прибито табличку «Замок К. Приймальня»). Костя зайшов, причинив за собою дверi i почув, як гримнули залiзнi дверi унизу, у кабiнетi Аркадiя. Розвернувшись, спочатку побачив двi пальми у дiжках бiля входу. Потiм звичайнi офiснi бiлi меблi. Потiм – за столом, точнiше на столi смугляву, невеличкого зросту, бiлявку. Вона сидiла невимушено, заклавши руки за спину, та з цiкавiстю та еронахабнiстю зиркала на Костю. Все при нiй, як потрiбно для справжньоi офiсноi штучки – симпатична мордочка, з великими як блюдця блакитними очима; персенята на два- два з половиною, що випирали вгору з-пiд бiлоi напiвпрозороi блузочки; гарнюненькi, непропорцiйно довгi, у чорних мереживних панчохах, навхрест одна на одну, нiжки, якi з гори ледь прикривало чорне мiнi; такi ж чорнi, напiвчеревички на високих пiдборах. Костi навiть трохи перебило подих – так ця кiшечка контрастувала з попереднiми персонажами замку – Стасиком, лiкарем, санiтаром Пашею, а особливо з Аркадiем. Трохи оговтавшись, карбюраторно прочистивши горло, ввiмкнувши свое чарiвливiсть, Костя «невимушено» звернувся удавано до неба, реально до бiлявки:
– Боже, дякую тобi за те, що пошуки усього мого життя увiнчались успiхом! Нарештi я знайшов ту, з якою проведу всi, залишенi на мiй короткий вiк, роки мого життя. – Костя наблизився до бiлявки майже впритул, схилився над нею, та патетичним шепотом продовжив – Але спочатку, королево, дозвольте спраглому припасти до Ваших грудей, та вiдчути тепло… – Костя ще ближче наблизився до дiвчини, але договорити не встиг, вона коротко горлицею засмiялась, витягла праву руку за спини, клацнула по носi зачарованого Костi, та вiдповiла томним сопрано:
– Не зараз… iншим разом… можливо у iншому життi – але оченята в той же час казали про «зараз… цим разом… у цьому життi» – Олександр Олександрович, чекае на Вас – ii рука томною кволiстю описала коло та вказала на дверi справа за ii спиною. Костя повiльно перевiв погляд з обличчя бiлявки до ii руки, щоправда попередньо вiн затримався на цiлу вiчнiсть на тканинi блузки, що прикривала, гарнi, вiльнi вiд бiлизни, груди. А вже вiд руки, Костя сконцентрувався на дверях, дерев’яних, темно-коричневих, на яких висiла скромна табличка «Директор». Зiбравши останнi крихти сили волi, Костя вiдiрвався вiд бiлявки, та ледь доплентався до дверей. Чомусь йому закортiло постукатись – вiн постукався, повернув голову, ще раз поглянув на дiвчину, яка в свою чергу з нудьгуючою цiкавiстю спостерiгала за ним з-за плеча (вигляд на неi ззаду був не менш iнтригуючим), пiдморгнув iй, та, прочинивши дверi зайшов:
– Олександре Олександровичу, можна до Вас?
Кабiнет директора входив у жорсткий контраст з приймальнею – напiвтемний, в коричнево-зелених тонах. Праворуч бiля вiкна великий бежевий глобус. Меблi масивнi, але iх небагато – велика книжкова шафа лiворуч, з великим фолiантами за склом, в кiнцi кiмнати величезний стiл. Перед столом, обiпершись об нього, схрестивши руки на грудях, стояв i сам Олександр Олександрович. Весь такий посереднiй – середнього вiку, середнього зросту, з середньою, напiвусмiхненою-напiвсерйозною мiмiкою. Єдине, що видiлялось у нього – то велика, масивна голова, з зачесаним назад рудим волоссям, серед якого подекуди виринали острiвцi залисин. Дивлячись прямо у його середньо-прикритi очi Костя вiдрекомендувався:
– Костянтин Польовий, журналiст видання «Бiзнес-рев’ю» – директор у вiдповiдь кивнув головою, хвилю помовчав, потiм, не поспiшаючи, з паузами, немов би куштуючи кожне свое слово низьким голосом вiдповiв:
– Ну… як… Ви вже здогадались… директор «Замку К». – помовчав, ворушачи губами, прожовуючи перед подачею наступнi слова – Пане Костянтине…, здаеться,…ми з Вами… не домовлялись… про… зустрiч?
Костя кивнув головою:
– Так, Олександре Олександровичу, не домовлялись. Але ж…я сподiваюсь,…Ви зможете придiлити менi…деякий час – Костя упiймав себе на тому, що почав мимоволi говорити так само як i директор, пiдбираючи слова.
– Ч-чому… я… це повинен робити?
– Ну…, по-перше….як я казав… Федору Петровичу,… а вiн Вам, я так думаю… передав, iснуе…право журналiста доступу…
– Так… – раптово перебив його Олександр Олександрович – до доступу. Але…то не значить…, що я обов’язково повинен з Вами… спiлкуватись… Навiщо менi… це робити?
– Рiч у тiм – паузно вимовив Костя – що…наше видання пише цикл…про успiшнi компанii у нашiй краiнi. Зараз,… у такi складнi часи… позитивнi iсторii про успiх дуже важливi. А це цiлком позитивнi репортажi,… iнтерв’ю. Вважайте, що це безкоштовна реклама… для Вас. Чом би нам з Вами i не поспiлкуватись… заважаючи на те, скiльки я добирався до Ваших… Алик – у вiдповiдь на це мiмiка Олександра Олександровича раптово перестала буди посередньою – вiн, примружившись хитрим кротом, посмiхнувся:
– Ну добре, пане Костянтине… не думаю, що Вашi аргументи на мене якимось чином подiяли – паузи в його словах майже зникли, вiн почав говорити швидко. – Але Ви приiхали сюди без попередньоi домовленостi, сподiваючись на фарт,… на випадок. Ну тодi, i моя вiдповiдь на Ваше прохання нехай теж буде залежати вiд…випадку. Ну що скажеш, Карле – звернувся вiн у простiр бiля себе – давати менi iнтерв’ю пану журналiсту чи нi?
Позаду Олександра Олександровича почулось дивне клекотiння. Костя здивовано побачив, що з-за спини пана директора вистромився дивний продовгуватий предмет. Приглядiвшись, Костя зрозумiв, що це пташиний дзьоб. Дзьоб ще бiльше висунувся. Вiн просувався повiльно далi, поки не з’явилась чорна пташина голова, а потiм чорний тулуб, а потiм й чорний хвiст. Здаеться, це була його недавня, а зважаючи на те, скiльки вже подiй за цей короткий час вiдбулось, вже стара, знайома. Те ж саме прим’яте обскубане мiсце бiля дзьоба, той же нахабно-настирливий погляд. Ворона чи, точнiше, якщо зважити на iм’я, яке назвав директор, ворон тричi каркнув, точно так, як тодi, коли втiк вiд Костиноi машини на дерево. Пiдстрибнув, змахнув крилами, злетiв догори, потiм нiмецьким штурмовиком, лiгши на лiве крило, спiкiрував на Костю. Облетiвши того з лiвого боку, сiв на праве Костине плече. Ще раз тричi каркнув. Олександр Олександрович звiв брови догори, крекнув:
– Отакоi, Карле! То вiн тобi подобаеться?.. Розумiете, пане Костянтине – вже до журналiста – Я вперше бачу таку його реакцiю. Зазвичай вiн не балуе чужих, хоч чужих у нас не так вже й багато. Бачили б Ви як вiн подзьобав Задова – директор коротко реготнув, мабуть, уявивши цю сцену.
Костя вiдчував себе не досить впевнено, коли цей чималенький птах умостився на його плечi. Вiн навiть через мiцну тканину куртки вiдчував воронячi пазурi. Карл нервово смикав головою у рiзнi боки. Костя, боячись отримати дзьобом у око, не повертав голови i спостерiгав за птахом, скосивши очi. Вiн не наважувався погладити ворона, а тому тримав свою праву руку у кишенi на диктофонi, лiва ж опиралась на фотоапарат. Олександр Олександрович знову звернувся до ворона:
– Значить, Карле, ти мене примушуеш давати йому iнтерв’ю?
Птах ще раз коротко каркнув, i, як здалося Костi з його бокового погляду, стверджувально хитнув своею блискучою головою.
– Ну добре – вiдповiв Олександр Олександрович i голосно ляснув у долонi.
Карл стрепенувся, розправив крила, та нарештi злетiв з Костиного плеча до директора. Костя полегшено зiтхнув.
– Пане Костянтине – директор гладив правою рукою Карла, який сидiв на його зiгнутiй у лiктi лiвiй руцi. – Давайте до справи, часу у мене обмаль. – вiн махнув пiдборiддям у бiк глобусу.
Костя тiльки зараз побачив, що за глобусом у затишному закутку розмiстилися два величезних шкiряних крiсла i невеличкий журнальний скляний столик мiж ними. Костя у декiлька крокiв подолав вiдстань до глобусу та розмiстився у найближчому крiслi. Директор сiв навпроти, Карл одразу злiз з його руки на столик i почав гонорово походжати по ньому. Костя дiстав з кишенi диктофон:
– Ви не проти якщо я буду записувати? – отримавши мовчазну згоду вiд Олександра Олександровича, ввiмкнув його, але не наважився ставити його на столик, бо Карл занадто зацiкавлено поглянув на цю нову цяцьку – диктофон так i залишився у Костиних руках.
– Каву, чай? – спитав директор.
– Каву, якщо можна.
– Наталка! – не встаючи з крiсла викрикнув Олександр Олександрович. За хвилю прочинилися дверi, з-за них визирнула гарненьке личко бiлявки.
– Так, Олександре Олександровичу?
– Каву нашому гостю, менi чаю. Зеленого. – дверi зачинились. За кiлька секунд Костя почув як ввiмкнулась кофе-машина. Директор трохи помовчав, сидячи з опущеними повiками, потiм посовався на крiслi, вмощуючись зручнiше, розплющив очi, глипнув на Костю:
– Ну так про що Ви хотiли дiзнатись? – Костя одразу ввiмкнув режим «Професiйний журналiст»:
– Добре. По-перше, наших читачiв зацiкавить що це за звiр такий «Замок К.»? Звiдки взявся? І чому саме «Замок К.»?
– Назва? – спитав Олександр Олександрович, i, пiсля того як Костя стверджувально кивнув, вiдповiв – Ну це проста i одразу не проста iсторiя. Проста, бо офiс я владнав у цьому замку… Радзивiллiв, а складна, тому що у самiй назвi закладена певна iдея, мiсiя…
– Пробачте, – перебив Костя – А чому Ви обрали саме це мiсце? Це ж навiть не обласний центр. Село…
– Ну, бачите…, так склалось iсторично. Колись мав змогу вiдвiдати Алику, сподобались цi мiсця…, з одного боку мiстичнi…, з iншого утихомиреннi… Якраз те, що потрiбно для творчостi.
– Але ж тут знаходиться психiатрична лiкарня?
– Ну то й що? – Олександр Олександрович знизав плечима – насправдi це додаткове джерело для нашого розвитку. Ви знаете, що деякi хворi працюють в компанii?.. – Костя гмикнув, директор продовжив – До речi, це головного лiкаря, з яким Ви мали честь вже спiлкуватись, iдея – трудотерапiя та таке iнше…. Дехто належить до найкращих наших працiвникiв… З дев’яти наших успiшних проектiв, шiсть – то iх заслуга. Тихi генii… Якщо буде цiкаво, зможете поговорити з Федором Петровичем, у нього з приводу генiальностi та божевiлля цiла теорiя е… Ну а вiд такого сусiдства всi у виграшi – компанiя мае прибуток вiд додаткових проектiв, а за останнiй рiк ми подвоiли наш результат, працiвники мають гарну заробiтну платню, та й клiнiцi ми допомагаемо… фiнансово i не тiльки…
В цей час до кабiнету з тацею зайшла Наталка. Вона зiгнала зi столика Карла, який з самого початку iнтерв’ю перестав ходити по столу, i зацiкавленим стовпчиком слухав бесiду, переводячи погляд з Костi на директора. Карл ображено каркнув, перелетiв на вершечок глобусу i знову завмер, дивлячи кудись поперед себе, але боковим зором все ж таки спостерiгаючи за тим, що вiдбуваеться у закутку. Наталка мовчки та швидко розставила паруючi фiлiжанку з кавою та горнятко з чаем, ложечки, цукерницю та блюдечко з сухофруктами та горiшками. Вийшла з кабiнету, тихо прикривши дверi. Костя вiдсьорбнув кави зi свое фiлiжанки i продовжив:
– Наскiльки я читав, Ви займаетесь комп’ютерними технологiями?…
– Технологiями, програмним забезпеченням, мультимедiйкою, та багато чим iншим. Я вже казав, що на сьогоднiшнiй момент у нас запущено дев’ять проектiв, якi генерують нам прибуток. Причому, у вiсiм з них ми не вкладали жодноi копiйки, це зовнiшнi iнвестицii. Два проекти, були визнанi – вiн назвав вiдому рейтингову компанiю та унiверситет – проривами у комп’ютерних технологiях. Я не хизуюся. Це голi факти, якi вказують, що компанiя виконуе мiсiю.
– Мiсiю?
– Так. – вiн кивнув – Якщо коротко узагальнити, наша мiсiя полягае у створеннi нових вiртуальних свiтiв. Динамiка попиту на такi послуги зростае експотенцiйно. Вiдповiдно й нашi активи ростуть таким же чином
– І це все роблять псих… пробачте пацiенти цiеi лiкарнi?
– …Ну вони далеко не всi нашi спiвробiтники – усмiхнувся директор – iх не так багато навiть у цьому офiсi…
– У цьому офiсi? Тобто у Вас деiнде е ще офiси?
