Fata morgana

скачать книгу бесплатно

Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.

– Тю, дурна! – знизав вiн плечима – Таже бачиш – iду… Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою.

Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки ii лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона iм в ноги: пани моi, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряемо… А самi регочуть, бодай би вас бог мав у своiй ласцi… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить… Стiйте, стiйте, може, i в неi голова недурно на в'язах… Хiба вона не змiркувала, що вони ii дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони ii не скривдять… Ще коли б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би…

Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, iй було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрiевi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що мае власний грунт i хазяйство, сама ж не могла iсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi.

– Може б, ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся? – питала вона Андрiя i дiстала з скринi едину його святочну одежу. – Закропи душу ягiдками, ковалиха дала.

Андрiй давно вже бачив ii такою ласкавою. А в неi серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Осмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза.

З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому поiхали. Маланка вiчно крутилась думкою коло тоi подii, розпитувала людей, снувала надii. Говорили рiзно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.

Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли iла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити iй бiльше приемностi, як горсточка насiння, випрохана в путящоi хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неi в хатi завелось багато всяких вузликiв з насiнням – великих i малих – i раз у раз щось сушилося на вiкнах.

– Куди ти його подiнеш? – дивувався Андрiй, – Адже у нас усього-навсього двi грядочки.

Вона таемниче осмiхалась i поблажливо хитала головою.

– Не журись… То вже моя голова в тiм…

В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала iх, вибирала кращий матерiал, розмiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв.

Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простору, гладила Гафiйку по головi i часом осмiхалась сама до себе.

Вона якось ходила навiть на ярмарок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба мае грошi та лише таiться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала пiдсвинка…

* * *

Якось надвечiр Маланка вийшла з хати i наткнулась на Гафiйку, що стояла притулена до одвiрка.

– Ти що тут робиш? – поспитала вона ii, але, глянувши на Гафiйку, Маланка так i зомлiла.

– А що тобi таке?

Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i тремтiла.

– Що з тобою? – допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки.

Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела ii до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на ii бiлому виду, широко вiдкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати ii лице, голову.

– Що тобi? Налякалася? Болить що?

Вiповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло.

Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.

Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…

Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Гафiйкою, хрестячи ii всю дрiбними хрестами.

На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив голосно i зворушено.

– Ну, так i е… я ще тодi казав… Наiхали i забрали…

Маланка зашипiла на його.

– Де ти волочишся?

– Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу… наiхали й забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…

З полу почувся стогiн.

– Цить! – накинулась на Андрiя Маланка: – бачиш, заслабла… Бiжи зараз по Мар'яну… може, одшепче, пiдкурить чи переполох викачае… не знати, що iй таке. Ну, бiжи ж швидше…

Андрiй подавсь до шептухи.

Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiкала з хати, щоб не бути вкупi з старими. Найбiльше уникала батька, немов боялась його. На самотi плакала. I думала, думала, аж iй тiсно ставало од думок…

* * *

Не все горе, бували й радощi.

Пiсля довгого лiтнього дня, коли сонце сiдае, а розпечена земля поволi скидае з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються крадькома несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справляе грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повiтря приймае оддаль бузковi тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими, – Маланка з Гафiйкою волочать курною дорогою утому тiла й приемне почуття скiнченого дня. Вони несуть додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розiгнута врештi спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження, дотик мокроi сорочки, холодноi од вечiрньоi вогкостi, м'який пил пiд ногами замiсть стернi здаються тепер щастям. А вдома чекае спочинок i сон, короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… не вечеряти, не сидiти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камiнь в воду, – i вмить склепити очi.

Сонна, напiвпритомна, Маланка розкладае в печi вогонь i приставляе окрiп, щоб зготувати Андрiевi вечерю. Вогонь палае i гуготить, а вона заплющуе очi, хитаеться, i iй здаеться, що то шумить колосом нива i серп черкае по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло… так болить спина, трудно зiгнутись. Ага! То вона тiсто мiсить на галушки. Жни, Гафiйко, жни… трудно, серце, заробити, за дванадцятий снiп жавши, а треба… Що, пучку врiзала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiгае…

Сьорбае юшку Андрiй… здаеться, говорить щось… у хатi чи надворi?..

– Чом не вечеряеш?

– Га?

– Вечеряти йди…

– Вечеряй сам… я потому.

Ложки треба по… а-а-а!.. помити. Такi ноги важкi, мов у чоботях… а голова ж… голова, ледве на в'язах здержиш…

Ну, врештi… На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б… ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж моi, кiсточки болючi. Ой, моi рученьки, нiженьки моi… Iже еси на небеси… Хлiб наш насущний… А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускаеться все нижче i нижче… налягае на тiло, гнiтить повiки… Так солодко, спокiйно… Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до долi… А небо все нижче та й нижче… пестить, обiймае… зорi лоскочуть, немов цiлують. Душа розпустилась в блакитi, тiло прилипло до призьби i тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого… небуття… повне небуття!,.

Хiба ж не радощi!

* * *

Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись на те, що зажали Мяланка з Гафiйкою, а настреляних Андрiем качок та зайцiв пани поiли. Ще труднiше заробити буде сеi зими, нiж торiк, а тi, що мiряли землю, як щезли, так i слiд iх пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось про фабрику.

По селу йшли розмови про Гудзя. Оповiдали, що вiн у гнiву забив ломакою вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору, i тепер Гудзь вештаеться без служби, пропивае останню одежу та хвалиться, що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя.

– Ловиш рибку, "пане добродзею"? – привiтав вiн його з п'яним смiхом. Лови, лови, може, нею подавляться тi, що iдять ii. Фабрикант! Вiн думае, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаешся!. Сови та ворони там житимуть, поки не завалиться i к лихiй матерi. Кажи – наймаеш Гафiйку? Нi? Волiеш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба менi що? Знайдемо й другу!..

Вiн розсердився, гримнув дверима i вийшов з хати, але за хвилину знов просунув у дверi червоне й завзяте обличчя.

– Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже ме… Але Гудзь дасть дулю – о!..

Андрiй не витримав.

– Ах ти, п'янюго, котолупе якийсь, а тобi яке дiло до мене!.. – кинувся вiн до дверей, та Маланка не пустила.

– Облиш!.. – завищала вона пронизуватим голосом i засвiтила до нього зеленими, повними злорадоi втiхи, очима. – Не займай, скалiчить. Тодi як на фабрику ходитимеш?

– На фабрику?

– Атож…

– На фабрику, кажеш?

– Таже чув… збудують для тебе…

Вона цiдила слова, немов отруту. Андрiя душила злiсть.

– Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи – засiяла лани своi? Багато тобi намiряли? Де ж тi пани, що ти iм руки лизала?..

– А де ж? фабрику тобi будують…

– Ти знов свое?

Андрiй побив Маланку. Вона лежала на лавi i голосно стогнала, а вiн блукав по оголених сiрих ланах, байдужно, без цiлi, аби далi вiд дому.

Гафiйка плакала. Вона краще пiшла б у найми.

* * *

На покрову повернув Прокiп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не мiг найнятися, бо народу найшло бiльше, нiж треба, i цiни впали; вiдтак заслаб у Каховцi i пролежав мiсяць, далi подавсь у Таврiю, а звiдти опинився аж у Чорноморii. Повернувся обiдраний, слабий i без грошей. Маланка не дужа няла вiри тому. Чого люди не сплещуть. I вона потай от своiх побiгла, немов за дiлом, до Кандзюбихи. Показалося – правда. Прокiп блiдий, аж зчорнiлий, од вiтру валиться та все вилежуеться, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина од нужi. Куди вже йому женитися – була думка заробить хоч на весiлля, а тимчасом такий рiк випав, що й хлiба нестане…