скачать книгу бесплатно
На вулицi тимчасом росли тiнi.
Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали порох – три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi граеться табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.
"Яка ти розкiшна, земле, думала Маланка. Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаешся красою, багатого годуеш, зодягаеш, а бiдного приймаеш лише в яму… Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти своi ниви, своi городи, своi садки… Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони наiдуть – так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось е… I моему дадуть… Годi тодi рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старiсть зазнати того щастя – дитину свою вивести в люди…"
А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi собаки. "Степа-ане!.. бiжи вiвцi вилучати!"… "Бiжи сама-а!.." – "Мати казали тобi, бодай-бись луснув!"… "Тато казали тобi, – щоб ти скрутилася-а-а!.." "Наших шестеро, гляди, Марiйко!"…"Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!"… – "Що-о? Де-е? Тю-у -га-а!.."
Сонце сiдало червоно. Вiкна горiли, як печi, стiни халуп стали рожевими, по бiлих сорочках розлилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Вона все наближалась, росла, здiймалась до неба, врештi, сонце пiрнуло в неi i розсипалось рожевою млою. Звiдти доходили якiсь тривожнi звуки, немов дiти плакали або десь цiпи гупали на току – i раптом овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий лiс тонких нiжок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi серед рожевоi куряви i плакали: "бе-е-е… ме-е-е…" В рожевому туманi, мов тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обриси хат, в морi овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гармидер нагадував сон. Ззаду отари йшов чорниш чабан, високий, ще бiльший од непевного свiтла, немов мiфiчний бог, ляскав з пуги i кричав диким, грубим голосом, покриваючим усе:
– Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiдае на землю, а вечiрне повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.
На землю глянули тихi зорi.
* * *
Синi стiни, в кутку бебехи, залитий пивом стiл. Тiсний ванькирчик в Менделя.
– Не морочте менi, Хомо, голови – кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть – буде?
Пиво пiниться в зелених склянках i шумить в головi.
– Таже сказав, що буде.
– О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафiйку в найми?
– Раджу. Однаково пропаде дiвка. Наiсть, нап'е вдома, тобi ж гiрше буде… А iй одна доля: у наймах. Думаеш – возьме хто бiдну? Посивiе дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
– Не кажiть менi про те, не люблю. Я й в мислi не мав такого.
– Наймай, Андрiю.
– Облишiть, Хомо. Краще пиймо.
– Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться… Кажу, наймай, каятимешся потiм.
– Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрiй почервонiв i встав з-за столу.
– Сиди… Може, не правда? Ти думаеш, що ти людина? Собака. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрiевi на плечi своi здоровеннi руки i посадив. Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло жаром.
– Ти не крути… Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Доживаеш вiка? А де ж твоi молодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показуеш? Покажеш ще й горб… Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така – робiм i грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаеш – Хома перед тобою? – Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною iв, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, стонадцять чортiв йому у хвiст! Сорочка на тобi зашкарубла, як кора на деревi, штани умазанi в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне – смердить. А ти гадаеш – пахне? Тiкаю од людей – до волiв тiкаю. З волами розмовляю… Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають… та ревуть, та хвостами одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав – жiнка до мене заговорить та ще й пригорне… дiти защебечуть… своя хата зогрiе. Ха! За тими волами я посивiв парубком, побила б iх морока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб вiн головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма… Бодай…
– Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаешся?
– Га? Лаюся чого? на душi легше… як нахмариться там – вилаюсь i легше… якби не лаявсь – згорiв би. Таку злiсть в собi почуваю, аж душа пашить… як запече, як запече – так узяв би в руки довбню та й перебив би усiх. Ходив би од хати до хати – та й по головi, та й по головi. Одного за те, що п'е людську кров, а другого – що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвiялось, щоб тiльки лишилась гола земля та ясне сонце…
Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились кудись поза стiни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душком випив пиво.
Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тiсному ванькiрчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, нi…
– Я так мiркую, Хомо, коли чоловiк працюе…
Але Хома знов сердився.
– Пропади ти пропадом… Одному все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi…
– Коли чоловiк працюе, вiн мусить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дае…
– …Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини…
– Ну, як земля нiчого не дае – на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своiй землi, чи на чужiй. А все наймит. Правду ви…
– …Злежалось полотно в коморах… Люди прохають – дайте хоч на сорочку, хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
– Слухаю, слухаю. Гей, чуете, правду ви мовите: таки собаче життя маемо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла…
– Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.
– Яке полотно?
– Як – яке? Таж розказував.
– А – так-так… Ну, пиймо краще. За ваше…
– А як же з Гафiйкою? Наймаеш?
– Та годi вам. Пиймо.
– Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш. Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю.
На бренькiт скла прибiг наляканий Мендель.
* * *
Було якесь свято. Гафiйка сидiла на призьбi за хатою. Бiля нiг ii кружились кури i сокотали, допоминаючись iжi. На призьбi лежала розгорнена книжка.
– Агуш, агуша, йдiть собi порпатися попiд тином…проганяла iх Гафiйка. Ну, чого сокочете, дурнi? А ти чого, зозуляста, витягаеш шию та заглядаеш до рук? Я вже тобi давала iсти. Вам тiльки аби iсти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дурнi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юшку. А ти, пiвню, по-дурному трiпаеш крилами, храбруеш. Коли б ти був такий смiливий, як Марко, ти не дав би своiх дiтей продавати панам на печеню. А може, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн каже… Вiн каже… Та що ти тямиш, ти нiчого не розбереш… Бо коли б ти був розумнiший, ти побачив би, що й люди такi, як кури… Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чого смiешся? Думаеш, я не знаю, що у вас добре? Думаеш собi, що ти кохаеш, кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай рiжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуеш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли головою крутиш, невiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть… бо вiн орел… а над ним, знаете, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, i староста, i навiть тато нападаються… а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який вiн добрий, Марко мiй… за те його парубки й дiвчата страх люблять… i слухають… А ти куди, проклятий? Агуш! бач – наслiдив на книжцi! Що менi Марко скаже, як побачить на нiй пiвнячi слiди? Скаже: пiвень бiльше начитав, нiж ти… Ну, тепер усi гетьте, агуша, бо менi треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай i воно загляда в книжку, хай i воно читае… Ну, разом!..
* * *
З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни. Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надii хлiборобiв в'яли, тим бiльш Андрiя опановували мрii про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так Андрiевi снилась фабрика. Часом вiн схоплювавсь серед ночi i спросоння, з якимсь жахом в голосi, питав Маланку:
– Був свисток?
– Який свисток?
– Ну, фабрика свистала? – сердився вiн.
– Опам'ятайся… то тобi в головi свище, по ночах товчешся…бурчала сколошкана Маланка, позiхала, зiтхала i не могла заснути до рання.
Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на руiни, щось обмiрковував, прикидав, вираховував. Потому бiгав по людях, розпитував, пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змiненi i бiльш рiшучi, вiн радiв, хвалився Маланцi i вiрив. Навiть до своiх звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав iх.
Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало знайти якусь роботу. Трави погорiли, по економiях бiльш не наймали. Приступаючи до печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в неi за Гафiйкою – таке молоде, едина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом вона роздобувала для неi i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свiжу паляницю. Андрiй рiдко звертав увагу на страву – голова його була запрятана фабрикою – але часом i вiн одсовував нiзчимну юшку i починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радiстю i жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.
В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки i навiть тiкав од другого, проте доволi було якоiсь дрiбнички – i злiсть тiпала обома, немов пропасниця.
Одно iх еднало – це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку.
– А ти ж що, плюнув йому межи очi? – допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо.
– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! – хвалився Андрiй. – Таке вигадав!..
* * *
Ти що тут робиш?
Маланка витрiщила очi i зупинилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i вiн осмiхався непевним, придуркуватим усмiхом. Маланка приступила до печi, одсунула горнятко i зазирнула в нього.
– Ти рибу вариш? – поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла.
Андрiй метнувся на мiсцi, засунув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався.
– Чуеш, Гафiйко, вiн рибу варить!.. скрикнула Маланка.
В голосi ii чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м'ясо.
– Здурiв! здурiв! Їй-богу, здурiв… – кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi.
Вiдтак зупинилася перед Андрiем, сплеснула руками i, не розтуляючи iх, видивилась на його здивованими, повними обурення i жаху очима.
Вiн рибу варить! Лина, що спiймав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав пановi! Ой, свiт кiнчаеться! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй рибу ловить. Вони нiколи не з'iли ще бiльшоi риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив!
Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрiевi в спину при булькотi горнятка та потрiскуваннi сухого труску.
Андрiй намагався обернути все в жарт.
– Не скигли, стара, сiдай та попоiж рибки. Нема м'яса, як свинина, нема риби, як…
I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки.
– Трiскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу варить!
Андрiевi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хотiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались.
Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв заглушити жiнчине голосiння.
А Маланка лютувала. Опрiч того, що ii живий жаль брав за знiвеченою рибою, вона була голодна. Вон захляла з голоду, iй так хотiлось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свiжоi линини лоскотав нiздрi, спирав вiддих: iй аж нудило од сильного бажання попоiсти. Проте вона розумiла, що не може приступити до страви, i ще сильнiше кляла.
– Не журись, жiнко, ось поставлять фабрику, тодi зароблю дещо…
– Бодай ти так жив, як та фабрика буде!
Андрiй пiдняв очi. I вони на мить зупинились i кинули далекий погляд кудись у простору, поза стiни, поза хату – i зразу ясно стало йому, що справдi фабрики не буде, що то дурнi надii, що краще б вiн не варив риби, яку можна було продати та купити хлiба. I враз риба втратила свiй смак, охота до iжi одлетiла геть, i йому раптом схотiлось покинути хату…
Андрiй взяв шапку i вийшов.
Недоiдки риби вистигали на столi, а Маланка з дочкою сидiли мовчки по кутках та снували гiркi думи в мороцi погаслого дня. Сум стояв в хатi, обнявшись з тишею.
Потому вони разом встали, пiдiйшли, немов змовились, до стола i мовчки взялись за рибу. Вони поiли все дощенту, висмоктали кiсточки, висьорбали юшку i, мов голоднi коти, вилизали навiть миску.
* * *
Андрiй збирався на пошту: почепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки цiпок. Коли вбiгла Маланка. На нiй лиця не було. Блiда, засапана, очi горять i вся тремтить.
– Iди… мiряють…
Андрiй видивився на неi.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце i важко дихала. Другою рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима i показувала на дверi.
– Iди ж, мIряють-бо…
– Хто мiряе? Що?
– Пани, ох!.. Наiхали, будуть землю дiлити…
– Яку землю? Що ти мелеш!
– Всяку… помiж людьми… Iди доглянь, щоб нам одрiзали недалеко, ближче од села. Бо ще приладь дiстанеш…
– Свят, свят, свят… Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти.
Маланка позеленiла.
– Ти пiдеш менi?
Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, блiда як мара.
– Ти пiдеш менi зараз! – вищала вона тонким голосом. – Тобi, може, байдуже, дак менi не байдуже. Ти маеш дитину! Ти хочеш зарiзати ii! Ти всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чуеш? Ну!
I бачачи, що вiн стоiть нi в сих нi в тих i дивиться на неi, вона вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його.
– Iди, бо тут тобi смерть буде!..
