скачать книгу бесплатно
– Пришлють, – сказал, с решимостью выступивши, Вуехович. – Присягаюсь на тiм, що пришлють i гетьмановi московському не скажуть. Люди нашi.
– А ти почiм знаеш? – сказал Яненченко. – Хiба вже з ними змовився: соболiв московських захотiв!
– Ти мене, Якове, соболями не урiкай, – сказал с видом достоинства Вуехович. – Молодий ти ще, щоб менi таке завдавати. Я над твого батька старший лiтами, а не те що над тебе, хлопця!
– Мiй писар вiрний менi чоловiк, – сказал Петро. – Я не дозволю на його порiкати.
– Не дозволиш, то й добре йому, – возразил Яненченко. – На те гетьман еси. І про Мазепу казав ти колись, що вiрний тобi. А Мазепа тепер перший чоловiк у гетьмана-поповича став.
– А що ж робити, коли так склалось, – произнес Петро. – І Мазепу не виновачу я. Не класти було йому шиi пiд обух. Я б i сам так зробив, як Мазепа, якби на його мiсцi був. Тi полковники, що вiд мене вiдцурались, бiльш виноватi. А всьому початок положив зять Лизогуб, що перший з них пiдлизався. Тi всi гiрш менi зашкодили, нiж Мазепа. Да я тепер нiкого не виновачу, бо iм нiчого було бiльш робити. Бачили вони заздалегiдь, що з сього усього нiчого не виникне, окромя лиха. Я один винен, що не послухав iх доброi ради i на бусурманiв понадiявся!
– Мазепа менi великий приятель був, – сказал Вуехович. – І тепер, сподiваюсь, таким зостався. Пошлемо до Самойловича посланцiв, а я лист до Мазепи напишу i прохатиму, щоб за нас заступився перед гетьманом. А Мазепа у Самойловича велику силу мае. Да вiн такий розумний, що i з Москвою знатиме, як повестись. Вiн усе поробить нам як слiд i улагодить.
– Так, так! – говорил Яненченко.
– Се такий шельмованець, що кого схоче поведе i проведе i в провалля заведе. Вiн пiдлестився до нашого гетьмана, а як побачив, що сонце йому вже не так свiтить, як перше свiтило, так зараз iзрадив свого добродiя, тепер пiдлестився до поповича, а коли прийде час, i того зрадить. Отакий-то ваш Мазепа.
– Кого ж пошлемо у посланцях до Самойловича? – спрашивал Петро.
– Мене, пане гетьмане, посилай! – отозвался Кондрат Тарасенко, племянник старой Дорошенчихи, быстроглазый, черноволосый молодец, вскочив со своего места.
– Добре! – сказал гетман. – Ти, козаче, не дурень еси i на рiчi мастак. А другого кого ж пошлемо? Другий нехай iде сам Вуехович, коли вiн сподiваеться урештовать усе через Мазепу, свого давнього приятеля. Я прийду до Самойловича i до Ромодана, нехай тiльки перед вами вони заприсягнуться, що менi нiчого не буде, i всiх наших зоставлять на своiх прежнiх мешканнях жити, i всi моi вини, що я проти царя учинив, простяться i на пришлий час не споминатимуться. А я заприсягну не втручатись у жаднi козацькi справи i стану жити вцале приватною особою. Ви з Тарасенком дайте за мене таку обiтницю, а вiд них привезiть менi в листу таку, як я кажу i бажаю.
– Не повiрять вони сьому, – сказал судья Уласенко, – скажуть: не перший раз обiцялись, а не виконали своiх обiцянок.
– Що ж нам дiяти? – сказал Дорошенко. – Бач, Воронiвка, Черкаси, навiть Жаботин i Медведiвка – усi вiдчахнулись од моеi владзи. Уже тiльки чигиринцi да охоче вiйсько тримаються ще за мене, да й тi незабаром одiйдуть, бо вже охотникам показав дорогу Мовчан. Нехай так робиться, як Вуехович казав. Благослови, мати!
– Як до царя подаваться, так тодi матчиного благословення треба, а як з бусурманами водитись, так тодi матчиноi ради не слухаеш. Іншi порадники есть на те! – говорила с выражением горечи и озлобления старуха.
– Хiба я, мати, не прохав твого благословення, як турка пiд Каменець звав i як Мазепу посилав? – говорил с выражением укора Дорошенко.
– Не благословляла я тебе. Перший раз що мое благословення чи неблагословення варто було, коли найперший владика митрополит благословив тебе на приязнь iз турком. А в другий раз я не те що не благословила тебе, а ще кляла, а ти так розлютовавсь, що аж руками на мене замiрявся i замкнув мене, нiби яку злодiюку!
– Мати! – жалобно произнес Дорошенко. – Аже ж я каявся перед тобою i вiк свiй каятимусь. Сам Бог прощае покутуючих грiшникiв.
– Тiльки не таких, що, як собака, на блюваки своi обертаються, як кажуть святi отцi. Твоя покута – шкiлювання з Бога, а не щира покута, – говорила старуха, более и более раздражаясь.
– Пiшла, пiшла, стара! – с досадою вскрикнул Дорошенко.
– Еге! – продолжала раздраженная старуха. – Стара вона стала, тая, що тебе породила i вигодувала! Розум через старощi утратила. Що ж? Молодоi слухай! Що вона тобi в гречку скаче – се нiчого. Було Хомi, буде ще й тобi!
– Ти, стара, на кого се натякаеш? – обозвалась жена Петрова, все время сидевшая молчаливо и как бы дремавшая после порядочного, как видно было, излияния в себя винного пития. – Нiчого мене iсти i попрiкати! Який зо мною грiх не стався, я його спокутовала не за один рiк!
– Спокутовала! – возразила старуха со злобным смехом. – 3 черницями, а може, i з ченцями розпилась. Бач, i тепер очi залитi.
– Через кого я така стала, як не через тебе, стара! – говорила, порываясь с места, Петрова жена. – Все через тебе!
Як я замiж вийшла за твого сина, так з першого дня як почала ти мене клювати да гризти да чоловiковi на мене наговорювати, аж поки не засадили мене в монастир. А тепер досадно тобi, що опять мене взяли до себе жити.
– Прiсько, буде! – грозно заметил ей отец ее, Павло Яненко.
– Прiсько, годi тобi! Утихомирся, – таким же тоном проговорил ей Петро.
– Чого там «буде та годi»! – говорила раздражившаяся Приська. – Чого ви на мене гуртом нападаетесь? Самi у грiх увели та й гризете!
– Як ми тебе у грiх увели? – повышая голос, говорила старуха. – Хiба з нас хто направив тебе… Пам’ятаеш, як тебе уловили з молодцем та написали твому чоловiковi. О негiдниця! Сама ти в грiх ускочила, не боячись Бога i людей не стидячись.
– Хто мене у грiх увiв, питаете ви? – говорила Приська. – Батько, рiдний батько, що оддав мене силомiць за нелюбого. От хто мене у грiх увiв спочатку. Я не хотiла йти за Петра, а мене гвалтом узяли i повезли у церкву вiнчатись. Петро знав, кого брав. Хiба вiн кохав мене? Якби я не Хмельницького роду була, то вiн би i не здумав мене брати, а якби взяв, то давно б мене зарубав.
– І давно було б треба! – с гневом сказал Петро. – Зробить би з тобою, як зробив Богдан з своею другою жiнкою! Ми ж, бач, з батьком твоiм посадили тебе в монастир, щоб ти одумалась i спокутовала. Ти ж, бачу, все ж така ж, яка й була.
– Атож! Олii з мене не виб’ете. І до смертi буду все така, – говорила крикливим голосом все более и более раздражавшаяся Приська. – У гречку скакала та ще скакатиму. От що! Ось поiдь, Петре, вiдсiля мiсяцiв на два або на три. Побачиш тодi, чого я тут нароблю!
– Цить, навiжена! – крикнул на нее Петро. – Хiба схотiлось знову пiд чорний каптур? Добре, мабуть, випила!
– А що ж? – говорила с жаром Приська. – Випила! Тобi можна, а менi так нi! Ти, гетьман, позавчора накликав музики та пiшов по шинках танцювати, а я, гетьманша, зберу жiнок та козакiв i пiду по улицi. Отак! – При этом она сделала круговорот своим телом. – Що менi зробиш? – продолжала она, доходя до исступления. – В монастир засадиш? Садовй! Зарiжеш, може? Рiж! Я тебе не любила, не люблю i нiколи не любитиму!
– Нехай тобi лихо! – сказал Дорошенко. – Хiба я тебе люблю? Держу тебе того ради, що дочка мала есть. Да i те: яка ти нi еси, а все ж таки ти менi жiнка вiнчана. Тим i держу, хоч не хочу.
– І держиш, i держатимеш, мiй голубе! Хоч хочеш, хоч не хочеш; взяв, так i терпи всi моi вибрики! – говорила, заливаясь ироническим смехом, Приська.
– Дочко! угомонись! – наставительно говорил ей отец.
– Не гримай на мене, батечку! – отвечала ему Приська. – Навiщо оддав мене за нелюба, а не за того, хто був менi милий!
– Чорт тебе знав, хто у тебе милий був! – заметил Дорошенко.
– Нема вже його, нема! – говорила Приська. – Тепер кого наги?баю на дорозi да сподобаю, той менi й милий. Багато милих буде! Що день, то один милий, а на другий день – iнший милий. От яка я. Петро се добре зна.
Мать соскочила с места и закричала:
– Петре, сину, забий iй рот, щоб не верзла такого. Боже! Якого сорому довелось наслухатись вiд невiстки!
– Прiсько! – закричал, топнувши ногою, Петро, – не роздратуй мене. Не вдержусь, битиму!
– А я тобi дам дулю пiд нiс, – сказала Дорошенчиха. – Ось глянь, яка дуля! На! Покуштуй, мiй голубе.
– Дочко! – громко крикнул отец, бросившись на дочь.
– Прiсько! – крикнул Дорошенко и схватил ее за руку.
Приська посмотрела на него с видом, вызывающим к себе сожаление.
– Прiсько! – продолжал Дорошенко. – Йди собi в свою комiрку та виспись. Бо ти, бачу, вже чимало випила. Хто се iй горiлки принiс?
– Сама узяла у тебе в шкапчику. Найшла та й напилась, – сказала Приська.
– Йди, йди! – говорил Дорошенко, улыбаясь и стараясь показать, как будто все обращает в шутку. – Йди, серце, коханко!
Приська пошла в двери, подскакивая и припевая:
I бив мене муж, волочив мене муж,
Ой бив i рублем, ще й качалкою,
А i к свiту назвав ще й коханкою!
Она скрылась.
– Нехай iде собi та виспиться, – сказал Петро. – Лихо з такою малоумною жiнкою! А подумаеш: чим винна вона, що iй Бог розуму не дав! От тепер, здихавшись ii, почнемо знову про дiло наше!
– Зятю! – говорил Яненко. – Сi москалi далебi не такi страшнi i лютi, якими тут у нас здаються. Я пригледiвсь до них, як був у Москвi. Прийняли мене ласкаво, до самого царя водили до руки… І церкви у iх такi ж, як у нас, християнськi, тiльки багатше i краще наших. З Москвою в братерствi жити нам згоднiше, нiж з бусурманами. Бо вже ми досвiдчили, що то есть побратимство з кримцями i з турком. Що нам бусурмани вчинили? Тiльки Украйну спустошили! Яких не побили, тi повтiкали. Куди нам тепер подiтись? Не шукать милостi у тих же бусурман, да й те, бач: ми вже прохали, так не дають бiльш, тiльки нас манять. Один раз помогли, у ляхiв собi Подолля забрали, та й годi. Уже ж не до ляхiв нам тулитись.
– А чому ж не до ляхiв? – сказал Шульга, полковник охочих казаков. – Отепер би з ними краще було поеднатись. Якби вони побачили, що ми тепер лепше до них, як до Москви, привертаемось, то б iм прийшлось дуже по душi.
– iм би, може, прийшлось по душi, та нам не по нашiй шкурi! – сказал Дорошенко. – Нi, Шульго! Сього вже удруге i втрете не повторяй. Нiколи, поки свiт сонця, козак з ляхом не зiйдуться.
– Сто чортiв iх батьковi i матерi, тим ляхам-бiсам! – воскликнул обозный Бережецкий. – Тiльки моя така щира думка, що, вiдцуравшись вiд ляхiв, не приставати до Москви, на ii пiдмову не пiддаватись, а славне вiйсько Запорозьке низовее – от наша надiя! О, якби ми тримались всi вкупi: не те, що ляхи, – i москалi не побороли б нашоi козацькоi сили.
– Добра твоя рiч, – сказал судья Уласенко, – тiльки якби рокiв хоч десять попереду була проказана. Бо вже тепер Украiна через нутрянi своi розрухи нi на вiщо звелася.
– Ми з вiйськом низовим еднали-сьмо, – сказал Дорошенко. – І перед кошовим присягу царевi виконали. Так Москва тiеi присяги не поважае, i бояре ii не хочуть, кажуть, щоб виконали ми присягу перед Самойловичем i перед Ромоданом, а не iнак. Що робити! Не хотiлось нам коритись перед поповичем, да нiчого не вдiем. Не поповичевi поклонимось, а царевi, що його наставив i посилае. Учиню так, як цар велить, а опiсля не маю кновать нiчого. Житиму в приватi тихо-мирно. Що там робитиметься – менi все байдуже! Нехай тiльки мене вже не займають i всю родню мою, i при нашiй худобi нас нехай зоставлять. З нас i буде! І поповичевi годитиму. Що захочуть, нехай витворяють надо мною: сiлькiсь! Все терпiтиму! Багато я погордував над людьми на своему вiку. Покаятись при кiнцi вiку хочу. Аже кажеться: в терпiннi стяжите вашi душi! Мати, благослови!
– Аби тiльки за першi злi учинки не взявся, – сказала старуха. – А на добрi я благословляю.
Мать со слезами на глазах встала со своего места, сняла со стены висевший образ Спасителя в терновом венце и, осенив им склонившего перед нею голову сына, произнесла:
– Сину мiй любий, сину первородний! За все, чим проти мене погрiшив еси, я тебе прощаю i благословляю на життя нове. Пошли тобi, Господи, здоров’я i щастя!
После этой семейной сцены Дорошенко велел позвать привезшего Полуботков «лист» посланца. Привели Молявку.
– Скажи менi правду, козаче, да тiльки щиру правду, як перед Богом. Не вiдбрiхуйся, – говорил ему Дорошенко. – А я тобi даю справедливе слово гетьманське: не буде тобi нiчого злого. Ти пiймав мого Мотовилу? Не бiйсь, кажи просто.
– Я, пане гетьмане! – отвечал Молявка.
– Я так i думав, – сказал Дорошенко. – Бо за вiщось велике тебе зразу так пiднесли, що з простого рядовика хоружим сотенним учинили. Як же ти його пiймав? Чи дав тобi хто про його заранi звiстку?
– Вийшовши з Чигирина, угледiв я, що якийсь бiдолашний старець вилiза крадькома з города. Пiдзорно менi те здалось. Я догнав його. Подаровав спершу йому свое одiння i сап’янцi, а у його взяти хотiв, що на йому було. Вiн не дався. Тодi я догадався, що тут щось е, позвав козакiв, роззули його, i я з личакiв вийняв лист.
– Кажи правду, – заговорил Дорошенко. – Мотовила не посилано до московського гетьмана?
– Нi. Сидить у Борковського за сторожею, – сказал Молявка.
– І листа мого не посилано до московського стану? – спрашивал Дорошенко.
– І листа не посилано, – отвечал Молявка.
– Я, – сказал Дорошенко, – пошлю Вуеховича i Тарасенка до обозу пана Самойловича i Ромодана: нехай умову пiдпишуть i присягнуть обопiльно. Тодi я до iх приiду гетьманство свое здавати. А тим часом, поки моi вернуться, ти зостанешся аманатом. А Полуботок нехай мого Мотовила пришле до мене i лист той мiй, що перейнято. Я тодi разом з тобою до iх виiду!
VIII
В казацком стане в шатре наказного гетмана Полуботка собрались все пришедшие под Чигирин полковники. Перед этим собранием, сидевшим за столом, стояли Дорошенковы посланцы Вуехович и Тарасенко. Они объясняли полковникам, что отправка Мотовила учинена была Яненченком мимо воли и ведома гетмана, уверяли, что с Яненченком в соумышлении немного неопытной молодежи, которая сама не знает, что делает, а большинство чигиринцев заодно с гетманом стоит твердо на том, чтобы искренне, без обмана покориться. Вуехович умолял полковников поступить в этом случае по-товарищески, не сообщать о перехваченном «листе» Косагову, простить неразумную молодежь и не думать, чтоб Дорошенко участвовал в таком коварном замысле, а Дорошенку отослать и Мотовила, и взятый у него в лаптях «лист». Тогда Дорошенко немедленно приедет к ним в стан. Полуботок отвечал, что все сделается так, как желает Дорошенко, только пусть Дорошенко немедленно после отправки к нему Мотовила, с «листом» приезжает в московский стан на речку Янчарку и там пред всеми положит свои клейноды, а потом поедет в главный обоз к Ромодановскому и Самойловичу. Полковники тотчас приказали возвратить Дорошенку «лист» перехваченный и препроводить Мотовила в Чигирин, а Вуеховича и Тарасенка отправили к Косагову, от которого те уехали в главный обоз к Самойловичу и Ромодановскому.
Между тем новый хоружий черниговской полковой сотни сидел в доме Вуеховича, которого мать, по приказанию сына, угощала со всевозможным хлебосольством. К концу дня сказали Молявке, что его зовет гетман. Он вышел за ворота двора Вуеховича, но там ожидали его Яненченко и приятель последнего, бывший медведовский сотник Губарь.
Яненченко сказал Молявке:
– Ти пiймав Мотовила?
– Я, – ответил Молявка. – Я вже повiдав самому ясновельможному.
– Чи ти козак правдивий, чи, може, московський шпиг? – спрашивали его.
– Я – козак правдивий! – отвечал Молявка.
– Так слухай, – сказал Яненченко, – не всi у нас такi ледащi, як наш гетьман, що старого бабського черевика не варт. Не над козаками йому гетьмановати, а свинi пасти. Без Дорошенка знайдемо собi iншого гетьмана. Чутка у нас права, що турський цар, довiдавшись про Дорошенкову зраду, нарiк гетьманом сина славноi пам’ятi Богдана Хмельницького Юрася, пожаловав його князем Малоросiйськоi Украiни, i велiв одягнуть його у каптан i берет йому дати. Ми до його пристанем, коли з’явиться з турським незвитяжоним вiйськом. Людей хоробрих, розумних i сталих нам треба. Вiдпокутуй вину свою, що вхопив нашого чоловiка в неволю. Приставай до нас. Зоставайся з нами, вiдступись од московського царя i присягни служить Богданову сину. А коли не захочеш так учинити – свiту божого бiльш не побачиш! Тут зараз тебе i смерть постигне.
– Не те, що до вас пристану, – отвечал Молявка, – а намагаюсь наших полчан чернiговських i других, як прилучиться, вiдвернуть од регiменту Самойловичевого.
– А брешеш, сучий сину! – сказал Губарь. – 3 ляку за свою душу нам се ти кажеш! Вiдкiля се воно так сталось, що позавчора, слугуючи вiрно гетьмановi-поповичевi, ти полонив нашого чоловiка, а сьогоднi вже едноi думки з нами став. Брехня, брехня, не пiддуриш нас! Думаеш як-небудь вишмигнуть вiд нас, а потiм доведеш про нас!
– Нi, панове, – отвечал Молявка, – не хочу вас пiддурювать, з щирого серця вам кажу. Хiба, ви думаете, у нас на лiвому боцi забули про батька нашого Богдана? Хiба тодi про його забудуть, як уже нi одного козака там не зостанеться! Поки свiт сонця – пам’ятатимуть i згадуватимуть його, i синовi його слуговати радi будуть мало не всi. У нас якби просто ректи: отступiться од царя да приставайте до турка або до ляха, то правда – мало б знайшлось охiтних. Або так сказати: вiдречiться од регiменту Самойловичевого, нехай буде вашим гетьманом Дорошенко, або Ханенко, або хто iнший, хоч би хто з ваших мостей, то ледве би на те пристало багато. А Хмельницького iмено – велике то слово! Тим i я, панове, як тiльки сказали ви, що турецький цар наставляе Хмельниченка не тiльки що гетьманом, а ще князем, зараз бог зна як зрадiв i з першого слова сказав, що хочу йому вiрно слуговати! У нас, панове, давно така гадка мiж народом ходить, що коли-небудь прийде Юрко Хмельниченко вiдбирати свою батькiвщину, i тодi всi до його пристануть, i вся Украйна поеднаеться, i не буде над нами нiякого чужого пановання, нi московського, нi лядського, а свое власне буде, i усiм лихам кiнець прийде, i щастя Бог дасть людям своiм.
– Якби ми про Хмельниченка тобi не сказали, то б таки ти усе згодився мальованим способом на всяку нашу думку, аби тiльки вiд нас вирваться. Бо ми тобi сказали, що смерть постигне тебе, коли не згодишся, – заметил Губарь.
– Ми тебе тiльки так дражнимо, а ми тебе зараз поведем та розкажемо тебе розстрiляти як московського шпига.
– Не злякався я, бо на те я козак, – говорил Молявка. – Чи можна козаковi смертi боятись? На тiм козацьке життя стоiть, що видюща смерть у його на кожнiм кроку. Не вiрите менi – ведiть розстрiляйте. Коли-небудь умирати треба. Хоч десять лiт, хоч двадцять – а все-таки коли-небудь смерть прийде. Вiчно не житиму. Розстрiляйте мене, коли не вiрите, а я вам правду сказав: як ви мене питали, так я вам i казав, як думаю. Я перед вами на святiм хрестi i на Євангелii присягнусь, що вiрно слугуватиму Богданову синовi. А не вiрите, розстрiляйте мене.
– Губарю! – сказал Яненченко, – поклич Остаматенка. Нехай перед нами трьома присягу виконае. Люди нам потрiбнi.
Губарь быстро побежал. Молявка стоял молча в раздумье, ожидая своей судьбы.
Яненченко первый прервал молчание и начал бранить Дорошенка. Молявка только слушал. Скоро воротился Губарь с новым лицом, в котором Молявка узнал того самого канцеляриста, который в первый приход в Чигирин сообщил ему, по приказанию Вуеховича, о Мотовиле. Молявка тотчас смекнул, что у этих господ, от которых теперь зависела его участь, что-то между собою не ладно и один под другим роет яму.
– Сей козак до нашоi думки пристае i хоче нам в пригодi стати, – сказал Яненченко. Затем он рассказал предложение подговаривать левобережных казаков в пользу Хмельниченка. – Чи приймати його до нашого гурту, чи, може, розстрiляти як московського шпига? Як думаете, пане Остапе? – спрашивал он далее.
– Я так думаю, що приймати його до гурту. Нам людей треба, – отвечал новоприбывший.
– А Дорошенко, скурвий син, нехай вiеться iк дiдьку! – начал снова Яненченко. – Нехай покуштуе московського кнута, як Демко Многогрiшний, що одiбрав добру нагороду за свою вiрную службу царевi.
– Хiба один тiльки Демко! – заметил Молявка. – А Яким Сомко, а Васюта Золотаренко, а Оника Силич? А Мефодiй архирей? Уже хто Москви прихильнiшим був, як той архирей. А як йому за те Москва оддячила! Що казати? Мало хiба нашого люду запропастила проклятуща Москва! У нас така чутка досi ходить, що i самого батька Богдана Москва завчасу з свiта бiлого звела: отрути, кажуть, йому поддали за те, що боярам не хотiв годити. Московський цар тiльки що зоветься i пишеться самодержець, а править не вiн. Всiм заправляють i роблять, що хочуть, бояре, а цар тiльки спить да iсть i п’е всласть.
– Правду говориш, товаришу! – сказал одобрительным голосом Яненченко. – Ходiм же у церкву, там заприсягнешся. У нас есть i пiп такий, що з нами единоi згоди.
Заговор о приглашении Юраска Хмельницкого уже зрел в Чигирине, хотя и не слишком еще распространился. Соумышленников у Яненченка было, может, каких-нибудь десятка три. В числе их был один из Чигиринских священников. Это был прежде казак-запорожец, учился он когда-то в бурсе, а потом воевал несколько лет с запорожцами по степям и рекам; за какое-то преступление в коше хотели было его заколотить палками; он впору убежал из Сечи, явился к митрополиту Тукальскому и просил посвятить его в попы. Случаи были в те времена не редкие, что казаки, прежде отличавшиеся достоинствами войсковых людей своего века, поступали в духовное звание. Митрополит посвятил и этого казака и назначил вторым священником при одной из Чигиринских церквей. Его-то сманил на свою сторону Яненченко. Все четверо пришли к этому попу и просили привести к присяге новобранца. Поп вышел из своего дома; он, остерегаясь, чтоб не заметил и не узнал о происходящем главный священник того храма, где этот поп числился только вторым, провел казаков в церковь, приказавши им идти не вместе, а врозь. Когда сошлись в церкви, Молявка перед крестом и Евангелием произнес присягу со слов Яненченка и в этой присяге давал пред лицом вездесущего Бога обещание отступиться от московского царя и служить верою и правдою Георгию Гедеону Венжику Хмельницкому, гетману и князю Малороссийской Украины.
Между тем привезли к Дорошенке Мотовила с перехваченным «листом» и вместе с тем письмо от Полуботка: наказной гетман приглашал Дорошенка нимало не медля ехать по своему обещанию в стан. Уже было поздно.
– Завтра вранцi поiду, – отвечал Дорошенко.
