скачать книгу бесплатно
Сiд
П'ер Корнель
«Сiд» – театральна п'еса (трагiкомедiя) у вiршах П'ера Корнеля. Украiнською ii переклав Максим Рильський. Родрiго, пристрасно закоханий в Хiмену, змушений викликати на поединок батька своеi коханоi, графа де Гормаса, який образив його батька дона Дiего. Родрiго вагаеться мiж любов'ю i захистом родовоi честi, йому боляче втрачати Хiмену, але врештi-решт вiн виконуе свiй синiвський обов'язок… П'ер Корнель (1606—1684) – французький драматург, «батько французькоi трагедii», один iз творцiв класицизму у французькiй лiтературi.
П’ер Корнель
Сiд
Трагедiя
Дiйовi особи
Дон Фернандо – перший король у Кастiлii.
Донна Уррака – iнфанта кастiльська.
Дон Дiего – батько дон Родрiго.
Дон Гомес – граф де Гормас, Хiменин батько.
Xiмена – дочка дон Гомесова.
Дон Родрiго – коханий Хiменин.
Дон Санчо – закоханий у Хiмену.
Дон Арiас, Дон Алонсо – дворяни кастiльськi.
Леонора – вихователька iнфанти.
Ельвiра – вихователька Хiмени.
Паж iнфантин.
Дiеться в Севiльi.
Акт перший
Сцена І
Хiмена, Ельвiра.
Xiмена
Направду батько мiй так говорив, Ельвiро?
Чи все сказала ти менi поважно й щиро?
Ельвiра
Сама у захватi вiд графових я слiв:
Таку Родрiговi шанобу вiн явив,
Що може в парi стать до вашоi любовi.
На шлюб дозволити, повiрте, вiн готовий!
Xiмена
О, ще раз це скажи! Я хочу знати все!
Бажаю звiрити, чи справдi принесе
Майбутнiй день менi те щастя пожадане!
Не знав впину той, хто до розмови стане
Про мрii любоснi i здiйснення тих мрiй!
Не скажеш бiльше ти, нiж пал говорить мiй.
Що вiн повiв тобi? Якi ознаки кажуть.
Що не на Санчо вiн, а на Родрiго важить?
Чи не вiдкрила ти йому без сорома.
Кого я вибрала мiж ними мiж двома?
Ельвiра
Нi: я запевнила, що з ними обома ви
Зовсiм однаковi, i кожен мав право
Ждать i щасливого й сумного рiшенця, —
А ви звiряетесь на розказ вiд отця.
Вiн вельми втiшився вiд послуху такого —
Це на обличчi враз я прочитала в нього.
Коли ж бажаете, я знов переповiм
Слова, що кинув вiн за хвилю перед цим:
«Так – з нею пiд вiнець обидва гiднi стати,
Шляхетнi лицарi, хоробрi та завзятi.
Ще молодi вони, – а свiтиться в очах
Чеснота пращурiв, уславлена в вiках.
А надто я злюбив Родрiго. В кожнiй рисi
Ознаки мужностi у нього розлилися,
І стiльки рiд його героiв славних мав,
Що серед лаврiв вiн родився i зростав.
Старий отець його життя прожив велике,
Не знавши подвигам нi мiри, анi лiку;
Тi зморшки, що тепер у нього на чолi.
Нам свiдчать, чим вiн був для рiдноi землi.
У сина ж батькову я вдачу вiдчуваю —
І зятя кращого для себе не бажаю».
На раду кваплячись, вiн бiльше не хотiв
Нi часу гаяти, нi марнувати слiв, —
Та досить i того: без довгого вагання
Далося графовi гiднiшого обрання.
Сьогоднi маемо почути новину —
Кому вiддасть король пошану голосну,
За вихователя наставивши до сина.
Та певнi всi, що граф – щаслива та людина:
Вiн над усiх узяв i мав осягти
Без перебiйникiв високоi мети.
Родрiго вiд отця дiстав нехибне слово,
Що нинi стане той iз графом до розмови
І справу поведе одверто й навпростець.
Ну, от i маете! Хiба ж сумний кiнець?
Xiмена
А серце все-таки стискаеться вiд болю,
Якусь вiщуючи бiду менi й недолю.
Одна хвилинка нам зламати може путь
І щастя радiсне в нещастя обернуть!
Ельвiра
Пощо тривожитись примарами пустими!
Xiмена
Що мае статися – хай станеться! Ходiмо.
Сцена II
Інфанта, Леонора, паж.
Інфанта
(до пажа)
Хiмену йди поклич. Спiзнилася вона,
Залiнувалася – i з того я сумна.
Паж виходить.
Леонора
Одно цiкавить вас i порива питання —
Як розвиваеться i йде у них кохання.
Інфанта
Нема що дивувать: адже любовi лук.
Що серце зранив iй, з моiх узято рук;
Родрiго милий став i любий для Хiмени,
Сам покохав ii – усе це через мене.
Так спрямувавши iх на щастя вiрну путь,
Я хочу бачити, – коли ж вони прийдуть?
Леонора
Тим часом iз журби, з глибокоi печалi
Ви, панi, в’янете i сохнете дедалi;
Невже ж тi почуття, що iм готують рай,
Для серця вашого тяжкий несуть одчай?
Чому, цiкавлячись так пильно iх коханням,
Самi таемним ви палаете стражданням?
Та надто смiливо взялася я питать…
Інфанта
Найтяжчi почуття, що мусимо ховать!
То знай же, знай, яке мене спiткало горе,
І мужностi моiй дивуйся, Леоноро!
Любов, страшний тиран, не вiдае жалю:
Родрiго зрiкшися, Родрiго я люблю.
Леонора
Його ви любите…
Інфанта
Послухай, як у мене.
Почувши це iм’я, забилося шалено
Те серце, що його вiн, гордий, перемiг!
Леонора
Принцесо! Не вiзьмiть за зло порад моiх
І на докори цi не гнiвайтесь правдивi.
Згадайте, хто есте! Як зважитись могли ви
Забуть високий сан i рiд високий свiй!
Та що б сказав король! Кастiлii усiй
Якого б завдали тяжкого ви удару!
Інфанта
Нi! краще я прийму щонайстрашнiшу кару,
Анiж неславого iм’я свое пов’ю!
На мову я гiрку вiдповiла б твого.
Що мужнi вчинки лиш та подвиги високi
У серцi гордому тривожать гордий спокiй —
І оправдань найшла б, якби шукала iх.
Багато в прикладах i споминах людських.
Але покликання свое я пам’ятаю
І – хоч нечуваним душа огнем палае —
Ще бiльшим полум’ям у нiй сiяе честь.
Єдино гiдний шлях для королiвни есть —
Лиш вiнценосцевi свою подати руку.
