Мацюсеві пригоди

Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.

– Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.

Нарешті Мацюсь п’є те, що завжди пили королі.

– Геть риб’ячий жир! – вигукнув він.

– Хе-хе, та ти революціонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дістати кулю в лоб.

– Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.

– Малий ще, невідомо, що з нього виросте.

Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.

– Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!

– А на біса їм ракети на війні?

– Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.

– А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і – на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.

– І що, дуже його поранило?

– Крові було багато. Його тут же забрали.

– От вона, війна, – зітхнув хтось. – Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?

Саме тієї миті подали ещелон. Колотнеча, біганина, метушня.

– Нікому не сідати! – крикнув, підбігаючи, поручик.

Але голос його потонув у загальному галасі.

Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи відчепити якісь вагони, ещелон подався вперед – щось стукнуло – знову покотився назад. Хтось увійшов у вагон з ліхтариком, почав називати прізвища. Потому солдати побігли з казанками по суп.

Мацюсь нібито бачив і чув усе, але очі йому склеплювалися. Коли поїзд справді-таки рушив – Мацюсь не знав. Він прокинувся під розмірений стукіт коліс об рейки й зрозумів, що поїзд уже мчить.

«Їду», – подумав король Мацюсь і знову заснув.

Розділ сьомий

Ещелон складався з тридцяти товарних вагонів для солдатів, кількох відкритих платформ з візками й кулеметами та одного пасажирського вагона, в якому їхали офіцери.

Прокинувся Мацюсь геть змучений і хворий. Боліли здерта рука, спина й очі. Долоні були брудні й липкі, все тіло страшенно свербіло.

– Вставайте, раки, бо суп захолоне.

Не звиклий до солдатської їжі, Мацюсь ледве проковтнув кілька ложок.

– Їж, брате, бо нічого іншого не дадуть, – умовляв його Фелек, але даремно.

– В мене болить голова.

– Слухай, Томеку, тільки не здумай хворіти, – прошепотів стурбований товариш. – На війні дозволяється бути пораненим, але не хворим.

І Фелек раптом почав чухатися.

– Правду казав старий, – зауважив він. – Уже паразити насіли. А тебе не кусають?

– Хто? – запитав Мацюсь.

– Хто? Блохи. А може, й щось гірше. Старий мені казав, наче на війні менш дошкуляють кулі, ніж оця звірина.

Мацюсь згадав історію нещасного королівського лакея й подумав: «Цікаво, який вигляд у паразита, що так розгнівив тоді короля?» Але довго роздумувати не було часу, бо капрал зненацька гукнув:

– Ховайтеся, поручик іде!

Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.

Згодом перевірили їхній одяг, і з’ясувалося, що й тому й тому чогось бракує. Але у вагоні був один солдат-кравець, закоханий у своє ремесло, який знічев’я заходився перешивати для добровольців солдатську форму. Гірше було з чобітьми.

– Слухайте, хлопці, ви справді думаєте воювати?

– Для того ж і їдемо.

– Воно то так, але походи дуже важкі. Чоботи для солдата – це перша річ після карабіна. Доки ноги здорові, ти воїн, а як натер їх – каліка. Пропав. Ні за цапову душу.

Так собі перемовляючись, солдати їхали далі. Зупинки були тривалі. То їх затримували на станціях по годині або й більше, то заганяли на запасну колію, щоб пропустити важливіші ещелони, то знову повертали на попередні станції, то затримували за кілька верст від вокзалу, бо шлях був забитий.

Солдати співали, в сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На привалах навіть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго – адже їх не випускали з вагона.

– Не виходьте, поручик побачить.

Мацюсь відчував таку втому, наче пережив не один, а п’ять великих боїв. Хотів заснути і не міг: свербіло тіло; хотів вийти – не можна; а в вагоні було страх як душно.

– А знаєте, чого ми так довго стоїмо? – прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з’являвся із свіжими звістками.

– Ну, чого? Мабуть, ворог висадив міст у повітря або колію ушкоджено?

– Ні, наші добре стережуть мости.

– Тоді вугілля бракує, бо на залізниці не передбачали запасів для стількох поїздів.

– Може, який шпигун зіпсував паровоз?

– Ні, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проїжджати королівський поїзд.

– А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому їхати? Чи не король Мацюсь?

– Його ще там бракувало!

– Бракувало чи не бракувало, а він король – і край.

– Королі тепер на війну не їздять.

– Інші, можливо, не їздять, а Мацюсь міг би поїхати, – втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек і смикав його за хламиду.

– Всі королі однакові. Раніше, може, було інакше.

– Хіба ми знаємо, як було раніше? Може, королі так само лежали під периною, як і тепер. А люди не пам’ятають, то й брешуть.

– Нащо їм брехати?

– Ну, скажіть, скількох королів убито на війні, а скількох солдатів?

– Отакої… король один, а солдатів багато.

– А тобі що, мало одного? І з одним лиха наберешся.

Мацюсь не йняв віри власним вухам. Він стільки наслухався про любов народу, а надто війська, до короля. Ще вчора він гадав, що змушений ховатися, аби з величезної любові йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби відкрився їм, то це не викликало б ніякого захвату. Дивно: військо їде воювати за короля, якого не любить.

Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але ні, батька навіть похвалили.

– Покійник не любив воєн. Сам не хотів битись і народ до війни не силував.

Така повага до батька трохи вгамувала роз’ятрене Мацюсеве серце.

– Бо й справді, що королю робити на війні? Поспить на траві – тут же й нежить схопить. Блохи йому спати не дадуть. Від духу солдатського сукна голова розболиться. І шкіра в них ніжна, і ніс ніжний.

Мацюсь був справедливий і не міг не погодитись, що солдати кажуть правду. Вчора він спав на траві – і вже має нежить. І йому голова болить. І шкіра страшенно свербить.

– Ну, хлопці, годі. Все одно нічого путнього не придумаємо. Краще заспіваємо веселої.

– Їдемо! – крикнув хтось.

І справді, поїзд досить швидко рушив. Бо щоразу так дивно виходило – як тільки хтось казав, що ещелон стоятиме довго, поїзд раптово рушав, і солдати скакали на ходу, й не один, спізнившись, лишався в дорозі.

– Вчать нас не ловити ґав, – здогадався котрийсь.

Прибули на велику станцію. Тут з’ясувалося, що проїжджатиме якась важлива персона. На пероні – прапори, почесна варта, якісь дами в білому й двоє дітей з гарними букетами.

– Королівським поїздом їде на фронт сам військовий міністр.

Знову загнали ещелон на сусідню колію, де він і простояв цілу ніч, яку Мацюсь проспав мов убитий. Голодному, стомленому й зажуреному Мацюсеві навіть нічого не приснилося.

Вдосвіта почали чистити й мити вагони, поручик бігав і сам за всім стежив.

– Треба вас сховати, хлоп’ята, а то буде вам амба, – сказав капрал.

І Фелека з Мацюсем прихистили в убогій хатині стрілочника. Цікава до всього господиня зайнялася вояками. Думала, що в малюків скоріше вивідає що-небудь.

– Ой діти, діти, – зітхала вона, – навіщо це вам? Чи не краще ходити до школи? Звідкіля ви й куди їдете?

– Ласкава господине, – похмуро відповів Фелек, – батько наш – взводний. Він нам так на прощання сказав: «У доброго солдата ноги для походу, руки для карабіна, очі для пильності, вуха для слухання, а язик для того, щоб його держати за зубами, доки зуби не розціпить ложка з солдатським борщем. Солдат одним карабіном захищає одну голову, а одним дурним язиком може згубити не тільки власну голову, а й цілий загін». Звідкіля й куди їдемо – це військова таємниця. Нічого ми не знаємо й нічого не скажемо.

Стрілочникова дружина аж рота роззявила:

– Хто б міг подумати! Мале, а говорить як старе. Твоя правда: багато шпигунів крутиться біля військових. Одягне абиякий солдатський мундир і починає випитувати все, а потім – гайда до ворога.

І з великої поваги до хлопців вона не лише напоїла їх чаєм, а ще й ковбаси дала. Мацюсеві сніданок здався дуже смачним, тим більше, що нарешті він і вмився як слід.

– Королівський поїзд, королівський поїзд! – пролунало знадвору.

Фелек і Мацюсь вилізли на драбину, що стояла біля хлівця стрілочника, й дивилися.

– Їде.

Гарний пасажирський поїзд з великими вікнами під’їжджає до станції. Оркестр грає державний гімн. У вікні вагона стоїть добре відомий Мацюсеві військовий міністр. Очі міністра стрілися на мить з Мацюсевими очима. Мацюсь здригнувся й швидко нахилився: що б сталося, якби міністр його пізнав? Але міністр не міг пізнати Мацюся: по-перше, тому, що він був заклопотаний дуже важливими справами, а по-друге, тому, що після втечі Мацюся, яку старший міністр приховав від усіх, – про що мова буде далі, – з ним прощався в столиці підроблений Мацюсь. Міністр іноземних справ радив приготуватись до війни з одним, а воювати доводиться аж з трьома королями. Отож у військового міністра було про що думати: «Легко сказати «йди і воюй», коли на тебе суне аж троє». Що з того, що він переможе одного чи двох, коли третій його здолає. Солдатів, можливо, й вистачило б, та бракує карабінів, гармат, одягу. І міністрові спав на думку такий план: кинутись раптово, розбити першого ворога, забрати в нього все, що він приготував для війни, а тоді вже взятися до другого.

Мацюсеві було трохи неприємно дивитися, як військо салютувало міністрові, як йому підносили квіти і безперервно грав оркестр. «Це все належить мені», – подумав він. Та, маючи у серці справедливість, Мацюсь тут-таки пояснив сам собі: «Так, легко ходити й салютувати, слухати музику й брати букети. Але скажи мені, мій Мацюсю, чи зміг би ти куди послати військо, якщо не знаєш географії?»

Справді, що знає Мацюсь? Знає кілька річок, гір, островів, знає, що земля кругла і обертається навколо осі. А такий міністр повинен знати всі фортеці, всі дороги, повинен знати кожну стежку в лісі. Мацюсів прапрадід виграв великий бій тому, що, коли ворог вів на нього війська, прапрадід сховався в лісі, переждав, доки той зайде в гущавину, а сам зарослими стежками напав з тилу й розбив вороже військо дощенту. Ворог сподівався, що зустріне військо прапрадіда попереду, а зненацька зазнав удару з тилу, ще й змушений був відкотитись у болото.

А хіба Мацюсь знає свої ліси й болота? Тепер він, звичайно, вивчить їх, побачить усю свою державу. А якби сидів у столиці, то знав би тільки свій королівський сад.

Солдати слушно сміялися з Мацюся. Мацюсь ще дуже малий і малоосвічений король. І, можливо, погано, що війна так рано вибухнула. Якби вона розпочалася років через два або хоча б через рік!

Розділ восьмий

Тепер я маю розказати, що відбувалося в палаці, коли було помічено зникнення короля.

Входить вранці в спальню старший лакей і не вірить власним очам: вікно одчинене, постіль розкидана, а Мацюся – й сліду немає. Розумний був королівський лакей: він замкнув спальню на ключ, побіг до церемоніймейстера, який ще спав, розбудив його і сказав на вухо:

– Ясновельможний пане церемоніймейстере, король зник.

Церемоніймейстер цілком таємно сповістив про це телефоном старшого міністра. Не минуло й десяти хвилин, як із шаленою швидкістю до палацу під’їхало три автомобілі: старшого міністра, міністра внутрішніх справ і префекта поліції.

– Викрадено короля.

Адже це цілком зрозуміло. Ворогові важливо було викрасти короля. Військо дізнається, що короля немає, не захоче воювати, і ворог без бою здобуде столицю.

– Хто знає, що нема короля?

– Ніхто не знає.

– Це добре.

– Нам тільки треба з’ясувати, чи Мацюся викрали живого, чи вбили. Пане префекте поліції, прошу встановити це. Через годину жду відповіді.

У королівському парку був ставок. Можливо, Мацюся втопили? Із Міністерства морського флоту привезли водолазний костюм – тобто такий залізний ковпак з віконцями й трубкою, через яку подається повітря. Префект поліції надів на голову цей ковпак і спустився на дно ставка – ходить там і шукає. А зверху матроси подають йому через трубку повітря. Проте Мацюся він так і не знайшов.

Викликали в палац лікаря й міністра торгівлі. Хоч усе робилося якнайтаємніше, однак треба було вживати якихось заходів, бо слуги збагнули, що сталося щось важливе, коли міністри з самісінького ранку бігають мов навіжені.

Тоді й оголосили, що Мацюсь нездужає й лікар приписав йому на сніданок раків. І тому префект поліції лазив у ставок. Іноземному вихователеві сказали, що уроку не буде, бо Мацюсь лежить у ліжку. Присутність лікаря запевнила всіх, що все це правда.

– Ну, гаразд, сьогодні ми можемо бути спокійні, – сказав міністр внутрішніх справ, – але що робитимемо завтра?

– Я – старший міністр, і голова у мене на плечах не для параду. Зараз ви в цьому переконаєтесь.

Приїхав міністр торгівлі.

– Чи ви пам’ятаєте ту ляльку, яку Мацюсь наказав купити для маленької Іренки?

– Чудово пам’ятаю. Хіба мало довелося мені вислухати нарікань від міністра фінансів, що я витрачаю гроші на дурниці?

– То їдьте зараз же до того фабриканта й накажіть, щоб завтра була виготовлена відповідно до Мацюсевої фотографії така лялька, щоб ніхто, абсолютно ніхто не міг здогадатись, що це не живий Мацюсь.

Префект поліції виліз із ставка і для маскування витяг десяток раків, яких з великим галасом негайно ж надіслали на королівську кухню. А лікар написав під диктант рецепт:

Rр.

суп із раків

ех. 10 раків dosis una

S. Щодві години столову ложку.

Коли постачальник двору його величності почув, що сам міністр торгівлі чекає його в кабінеті, то з радощів аж руки став потирати: «Знову Мацюсеві щось стукнуло в голову». Замовлення йому було тим більше потрібне, що від початку війни майже всі батьки й дядьки поїхали на фронт, і тепер усім було не до ляльок.

– Пане фабрикант, термінове замовлення. Лялька повинна бути готова до ранку.

– Це важко. Майже всі мої робітники на війні, залишилися тільки робітниці й хворі. До того ж, мене закидали роботою – майже кожний батько, йдучи на фронт, купує своїм дітям ляльки, щоб дітлахи не плакали, не сумували й слухалися старших.

Фабрикант безсоромно брехав. Ніхто з його робітників не був на війні, бо він платив їм так мало, що всі вони від голоду були хворі й непридатні до військової служби. Ніяких замовлень він не мав. А сказав так тому, що хотів здерти за ляльку якомога дорожче. В нього навіть очі палали, коли він узнав, що ця лялька має бути Мацюсем.

– Панові фабриканту, мабуть, зрозуміло, що король мусить часто з’являтися на люди. А тепер йому доведеться їздити в колясці по місту, щоб не думали, нібито він боїться війни й ховається. А навіщо дитину возити весь час по місту? Може піти дощ, він застудиться або ще там щось. А ви розумієте, що тепер як ніколи слід турбуватися про здоров’я короля.

Фабрикант був би дурень, якби не здогадався, що це йому лише так говорять, а насправді в цьому криється якась таємниця…

– Отже, неодмінно на ранок?

– На ранок, на дев’яту годину.

Фабрикант узяв перо, начебто щось підраховував: Мацюся, мовляв, треба зробити з найкращої порцеляни – він не знає, чи вистачить. Так, це коштуватиме дуже дорого. І робітникам треба заплатити за секретність. А тут іще машина зіпсувалася. Скільки може коштувати ремонт? Ну, та й інші замовлення доведеться відкласти. Рахував, рахував – довго.

– Пане міністре торгівлі, якби не війна, – я розумію, що зараз дуже великі витрати на армію й гармати, – якби не війна, вам довелось би заплатити вдвічі більше. Та вже гаразд… але це остання ціна…

І він назвав таку суму, що міністр аж зойкнув.

– Та це ж здирство!

– Пане міністре, ви ображаєте національну промисловість.

Міністр торгівлі подзвонив до старшого міністра, бо сам не наважувався заплатити стільки грошей. Проте, боячись, щоб хтось не підслухав їхню розмову, замість «лялька», сказав «гармата».

– Пане старший міністре, дуже дорого правлять за цю гармату.

Старший міністр здогадався, про що йдеться, і наказав:

– Не торгуйтеся, тільки обумовте, щоб вона, коли смикнеш за мотузочок, віддавала честь.

Телефоністка дуже здивувалася – що то за нові гармати, які мають віддавати честь?

Фабрикант розходився. Йому доведеться, мовляв, ще докласти на цьому замовленні. Це не його справа. Хай звернуться до королівського механіка чи до годинникаря. Він солідний промисловець, а не штукар. Мацюсь заплющуватиме очі, але віддавати честь не буде – і край. Зрештою він згоден і на це, але не поступиться ані копійкою.

Спітнілий і голодний повертався міністр торгівлі додому.

Спітнілий і голодний повернувся префект поліції до палацу.

– Я вже знаю, як викрали Мацюся. Я все ґрунтовно оглянув.

Було це начебто так: коли Мацюсь спав, йому накинули на голову мішок і винесли в королівський сад, туди, де росте малина. В малиннику є витолочене місце, там Мацюсь зомлів. Щоб він опритомнів, йому дали малини й вишень. Там лежить шість кісточок з вишень. Коли Мацюся переносили через огорожу, він захищався, бо на корі дерева знайдено сліди голубої крові. Щоб замести сліди, вороги посадили його на корову. Префект сам бачив сліди коров’ячих ніг. Далі дорога веде в ліс, де знайдено мішок. А потім, мабуть, де-небудь сховали живого Мацюся, а де – префект не знає, бо в нього було обмаль часу, і він не міг нікого розпитати, щоб не виказати таємниці. Варто стежити за іноземним вихователем – він дуже підозріла людина. Запитував, чи можна відвідати Мацюся.

– А ось кісточки від вишень і мішок.

Старший міністр поклав мішок і кісточки в ящик, замкнув його на замок, заліпив червоним сургучем, а зверху написав латинською мовою: corpus delicti. Так уже заведено, коли хтось чогось не знає і не хоче, щоб знали інші, то пише латиною.

Наступного дня військовий міністр складав прощальний рапорт, а Мацюсь-лялька нічого не казав, лише віддавав йому честь.

На всіх перехрестях було вивішено оголошення, що жителі столиці можуть спокійно працювати, бо король Мацюсь щодня виїжджатиме у відкритій машині на прогулянку.

Розділ дев’ятий

План військового міністра вдався чудово. Три вороги думали, що Мацюсеві війська підуть одразу на всіх. А тим часом він зібрав солдатів у одне місце, з усією силою вдарив на одного і здолав його. Захопив великі трофеї, роздав карабіни, чоботи й солдатські мішки тим, кому їх не вистачало.

Мацюсь приїхав на фронт саме тоді, коли відбувався розподіл воєнних трофеїв.

– А це що за вояки? – здивувався головний інтендант війська, тобто той, хто видає одяг і їжу.

– Ми такі самі вояки, як усі, – сказав Фелек, – тільки трохи менші.

Кожен вибрав собі пару чобіт, револьвер, карабін і речовий мішок. Тепер Фелек навіть пошкодував, що взяв у батька ремінь та складаний ніж і даремно мав тоді прочуханку. Але хто може передбачити, які несподіванки принесе війна?

Недарма солдати подейкували, що головнокомандуючий діяв не дуже розумно. Замість того щоб, захопивши трофеї, відійти й окопатися, він рушив уперед. Зайняв якихось п’ять чи шість міст, зовсім йому не потрібних, і тільки тоді наказав рити окопи. Але було вже запізно, бо на допомогу першому ворогові вирушили двоє інших.

Так говорили згодом, а Мацюсів загін нічого не знав про це, бо на війні все таємниця. Надійшов наказ іти туди-то й туди-то, надійшов наказ робити те-то й те. Бери й роби. Ні про що не запитуй і не ремствуй.

Коли королівські війська вступили в переможене місто, Мацюсеві все тут страшенно сподобалося. Солдати розмістилися на ніч у великих зручних кімнатах, щоправда, на долівці, проте це все ж краще, ніж тісна хата чи голе поле. З нетерпінням чекав Мацюсь першого бою. За цей час він бачив і чув чимало цікавого, однак справжньої війни ще не знав. Який жаль, що їхній ещелон запізнився!

В місті стояли лише одну ніч, а другого дня рушили далі.

– Зупинитися й копати!

Мацюсь зовсім не знав сучасної війни. Він гадав, що військо тільки б’ється, відбирає коней і просувається все далі й далі, підминаючи ворога. А те, що солдати копають рови, вбивають перед цими ровами кілки з колючим дротом і сидять у них цілими тижнями, Мацюсеві навіть і не снилося. Не дуже охоче взявся він до роботи. Битися – то королівське діло, але копати – кожний може зробити це ліпше за нього. Проте майже щогодини надходить наказ за наказом – треба поспішати, бо ворог наближається. Вже навіть чути здалеку гарматні постріли. Аж тут примчав на автомобілі полковник саперів: репетує, стиснувши кулаки, погрожує розстріляти тих, хто погано копає.

– Завтра бій, а вони нічого не роблять!.. А ті двоє чого тут? – крикнув він зі злістю. – Що це за Валигора та Вирвидуб?

Весь гнів полковника міг спрямуватися на двох добровольців, та, на їхнє щастя, над головами почулося гурчання літака. Полковник глянув у бінокль на небо, квапливо обернувся, сів у машину й чимдуж майнув геть. А тут бух-бух-бух, одна за одною впали три бомби. Щоправда, нікого не поранило, але всі поховалися в окопи, де було безпечніше.

Бомби і гарматні набої так влаштовані, що всередині них маса куль і шматків металу. Тому, коли розривається ладунок, усе те смертельне знаряддя розсіюється навсібіч, ранячи і забиваючи. А хто сховався на дні рову, тому воно пролітає над головою. Якщо тільки ладунок не впаде у рів. Але таке трапляється рідше, бо гармати стріляють з відстані зо три кілометри, і з такої віддалі складно поцілити акурат у траншею.

Ті три бомби багато чого навчили Мацюся. Він уже не дувся й не бунтував, а мовчки взяв лопату й працював доти, доки його стомлені руки самі не опустилися, і він, мов колода, впав, підкошений важким сном, на самісіньке дно окопу. Солдати не будили його, хоч самі працювали цілу ніч при світлі ракет. А на світанку покотилася на них перша атака ворога.

З’явились чотири ворожих вершники. Це були розвідники, які мали виявити, де засіла королівська армія, щоб попередити своє військо. По вершниках почали стріляти, один упав з коня, певно, вбитий, а троє втекли.

– Зараз буде бій! – кричав поручик. – Лежати в окопах, виставити лише карабіни й ждати! – лунав його наказ.

Справді, незабаром з’явилося вороже військо. З обох боків почалася стрілянина. Але Мацюсів загін ховався в окопах, а ворог сунув через відкрите поле. Кулі атакуючих перелітали за окопи, над самісінькими головами солдатів, і чути було лише їхнє дзижчання та посвистування, тоді як ті, що атакували, гинули на очах від влучних куль Мацюсевих солдатів.

Тепер Мацюсь зрозумів, що справедливо сердився вчора полковник саперів, і зрозумів, що на війні кожний наказ має бути виконаний швидко й без зайвої балаканини. Звісно, цивільні можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а військовий знає лише одно: наказ має бути виконано негайно й точно. Вперед – то вперед, в тил – то в тил, копати – то копати.

Бій тривав цілий день. Нарешті ворог зрозумів, що нічого не вдіє, бо тільки втрачає людей, а підійти до супротивника не може – заважають дротяні огорожі. Отож ворог відступив і вирішив окопатися. Та одне діло копати спокійно, коли ніщо не заважає, і зовсім інше – копати під вогнем, коли звідусіль падають кулі.

Вночі щохвилини злітали в небо ракети, освітлюючи все навколо, і хоч стрілянина трохи вщухла – змучені солдати по черзі спали, – бій все одно тривав.

– Ми не здалися, – казали задоволені солдати.

– Ми не здалися, – повідомив поручик по телефону в штаб – до них уже встигли підвести телефон.

Яке ж було здивування й гнів у солдатів, коли назавтра протелефонували з штабу наказ відступати.

– Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.

Якби Мацюсь був поручиком, він нізащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б’ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стріляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут діється? Була хвилина, коли Мацюсь хотів крикнути: «Я король Мацюсь! Нехай полковник наказує, що хоче, а я не дозволяю відступати! Король старший за полковника». І якщо він не зробив цього, то тільки тому, що не був певний, чи йому повірять, чи не кепкуватимуть.

Так Мацюсь удруге переконався, що в армії дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.