скачать книгу бесплатно
Олмейрова примха
Joseph Conrad
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Джозеф Конрад (справжне iм'я – Юзеф Теодор Конрад Коженьовський; 1857, Бердичiв —1924, Англiя) – вiдомий письменник, поляк за походженням, автор захопливих романiв про морськi пригоди, класик англiйськоi лiтератури. Вiн пройшов шлях вiд юнги до капiтана торговельного флоту, добре знав життя й побут морякiв i створив правдивi книжки, якi ставлять поряд з «Трудiвниками моря» Вiктора Гюго та «Островом скарбiв» Стiвенсона.
«Олмейрова примха» (1895) – перший роман Конрада, схвально прийнятий лiтературними критиками. У ньому автор з глибоким психологiзмом змалював особисту трагедiю людини, яка зневiрилася у життi, у своiх найближчих людях, втратила будь-якi iлюзii i врештi-решт загинула.
В основу оповiдання «Аванпост прогресу» (1896) лягла подорож до Бельгiйського Конго, зокрема, плавання до верхiв'iв Конго, однiеi з найве-личнiших рiчок Африки.
Повiсть «Кiнець неволi» (1902) належить до так званого «епосу капiтанiв». В образi капiтана Уоллея Конрад втiлив iдею особливого морського братерства, едностi вiдповiдальних i чесних людей, виплеканих небезпечною морською професiею.
Джозеф Конрад
Олмейрова примха
Джозеф Конрад: погляд через столiття
За кiлька рокiв украiнськi читачi матимуть нагоду вiдзначити сторiччя вiд початку дiалогу з доробком видатного англiйського прозаiка межi ХІХ—ХХ ст. Джозефа Конрада (1857—1924) – адже першi украiнськi переклади його прози з’явилися на наших теренах у серединi 1920-х рокiв. У вiтчизняних iсторикiв лiтератури немае однозначноi думки про те, що спричинило наприкiнцi 20-х такий iнтерес до Кон-радовоi прози: одночасно переклади його першого роману «Олмейрова примха» видали харкiвська «Книгоспiлка» та одеське видавництво, вийшли друком «Аванпост прогресу», «Кiнець неволi», «Тайфун» та iншi твори. Звичайно, може йтися про запiзнiле вiдкриття незнаного досi спiввiтчизника – адже Теодору Юзефу Конраду Коженьовському судилося з’явитися на свiт на Житомирщинi, у польськiй родинi поблизу Бердичева. Свою роль мала загальна культурна атмосфера 1920-х: над полiтикою украiнiзацii вже нависла загрозлива тiнь пiдозри владних структур, але всупереч тому в суспiльнiй свiдомостi не згасало вiдлуння високих i трагiчних змагань за украiнську свободу. Тож особиста доля Конрада, сина польського письменника Аполло Ко-женьовського, за прихильнiсть до нацiонально-визвольного руху засланого царською владою разом з дружиною i малим сином з Варшави до Вологди, рання смерть батькiв, драматичний пошук майбутнiм лiтератором свого життевого й творчого шляху викликали у тогочасних Конрадових читачiв безпосередню й заангажовану реакцiю.
Перекладачi та науковцi 1920-х активно розширювали для нового поколiння украiнства горизонти европейськоi духовноi спадщини. З вiдстанi часу зрозумiло, що тогочасна iнтерпретацiя творiв Дж. Конрада, «третього свiтового шотландця» – Р. Л. Стiвенсона, романтика наукового пошуку Г. Велса живила й на наших теренах енергiю неоромантичного свiтогляду – складного комплексу переконань й творчих iмпульсiв, у якому модель дiяльнiсного життя, сповненого снаги вiдкриттiв, виступала iдеалом, який вартий того, аби зберiгати його всупереч мiзернiй, ницiй, бездуховнiй реальностi.
Проникливо окреслив контекст духовних конотацiй «свiту Конрада» видатний лiнгвiст, перекладач i культуролог Михайло Калинович: «стiльки марних зусиль, стiльки знеможеного захвату, нездiйсненних мрiй, непотрiбних смертей – свiт безвихiдний i темний». Та й власне Конра-дове слово, на яке посилався його украiнський iнтерпретатор, пророчо втiлюе для нас буттевий i творчий вектор того цивiлiзацiйного та культурного зламу, що розпочався на межi столiть й незавершеним мав ось-ось обiрватися: «Бувають в життi подii, жести, погляди, що немов замикають жорстоко все минуле. Двигiт i гуркiт – наче грякнула брамою зрадницька рука долi за людиною. Іди й шукай собi iншого раю, нерозумного або мудрого. Хвилина нiмотного розпачу, – i знову повинно початися мандрування: болiсне з’ясовування фактiв, гарячкове нагромадження iлюзiй, оброблення новоi ниви неправди в потi чола свого – щоб пiдтримати життя, зробити його стерпним, зробити його прекрасним, бо треба передати незайманою iншому поколiнню слiпих мандрiвникiв чарiвну легенду про безсердечну краiну, про обiтовану землю, квiтчасту i благословенну».
Деяким першовiдкривачам Конрада в Украiнi 1920-х рр. тогочасна стратегiя жорстокого переслiдування iнакомислячих таки закрила «браму», й не у метафоричному, а в прямому сенсi. Вiдтак актуалiзований ними лiтературний спадок англiйських i шотландських неоромантикiв пiд тиском заiдеологiзованих механiзмiв впливу на iндивiдуальну та колективну свiдомiсть опинився на маргiнесах вiтчизняного культурного процесу. Тiльки в повоеннi роки, на межi 1960-х, в умовах обережного передчуття так званоi «вiдлиги», повертаеться вiдредагований П. Шарандаком передрук роману «Визволення» та оповiдань, i лише на початку 1980-х з’являються новi переклади «Аванпосту прогресу» Олександра Мокровольского та одного з ключових Конрадових романiв – «Лорд Джiм» Людмили Гончар.
Якщо замислитися над довгими паузами, що розривали процес входження конрадiани до вiтчизняного «поля лiтератури», над iхнiми причинами, згадуеться глибоке спостереження Майстра щодо зв’язку технологii та культури. У формi розгорнутоi метафори, близькоi кафкiанським вiзiям, Конрад висловив свое ставлення до детермiнiзму, найперше дарвiнiстського, а в ширшому сенсi – й детермiнiзму будь-якого iншого штибу. Митець представив структуру сучасного йому свiту у виглядi велетенськоi в’язальноi машини, що сама себе породила й запустила свiй нескiнченний процес «плетiння». Спроби вдосконалити механiчне чудовисько таким чином, щоб машина змогла, примiром, вишивати, – марнi, навiть якщо додати до ii механiзму якесь «небесне» мастило. Найбiльш убивчою Конраду видавалася думка про нескiнченнiсть процесу того «плетiння», адже зловiсна конструкцiя «зробила себе сама, створила себе без думки, без свiдомостi, без передчуття, без очей, без серця».
Наведений вище образ мiстить чимало смислiв та асоцiацiй. Наразi ж доводиться визнати, що поки та Конрадова «машина» працюе, тривае процес нiвеляцii як колективноi, так i iндивiдуальноi свiдомостi. Так виникае звичка всiма способами витiсняти з поля лiтератури так звану «важку» прозу, обтяжену метафiзичним пошуком. Третя спроба повернення Джозефа Конрада в Украiну вiдбулася 2011 року: у збiрцi його морських iсторiй пiд назвою «Зроби або помри» упорядники В. Панченко та О. Купрiян поеднали зразки давнiх i сучасних перекладiв, подали сучасну передмову й талановитий нарис М. Калиновича 1925 р. про життя й творчiсть автора. Однак у тогочаснiй присмерковiй атмосферi заявлена в назвi Конрадова максималiстська теза «зроби або помри», схоже, мало кого зацiкавила. Наразi ж, коли у черговий раз брама сучасноi украiнськоi iсторii з неймовiрними випробуваннями й героiчними жертвами вiдкриваеться свiтовi, гасло Конрадових мореплавцiв та енергiя його творчого пошуку набирають особливого звучання та смислу.
Якщо часова вiдстань, що вiддiляе текст вiд читача, довша за сторiччя, останнiй потребуе хай найзагальнiших культурних орiентирiв. Природа европейського та американського неоромантизму, у контекстi якого Дж. Конрад дебютував та формувався як митець, досi лишаеться питанням дискусiйним: фахiвцi не доходять згоди, чи була то бiльш-менш цiлiсна iдейно-художня система, чи стильова тенденцiя, що ii обумовлював здебiльшого iндивiдуальний досвiд i творчий темперамент митцiв. Існуе, однак, виважена концепцiя теоретикiв, згiдно з якою неоромантизм – об’еднуюча назва рiзних романтичних течiй i тенденцiй у лiтературi та мистецтвi кiнця ХІХ – початку ХХ столiття, пiдгрунтям яких е неприйняття тогочасноi «прози життя», а напрямком мистецького пошуку – створення особливого художнього свiту з «небуржуазним» героем, що виступае (хоч i не завжди) носiем гуманiстичних цiнностей (Д. Наливайко). Такий пiдхiд допомагае зрозумiти, яким чином об’едналися в неоромантичному руховi особистостi, рiзнi за iдейними переконаннями, увиразнюе тiснi зв’язки неоромантикiв iз сучасними iм реалiзмом, iмпресiонiзмом, натуралiзмом, а зрештою, з модернiстськими тенденцiями. Тяжiння митцiв-неоромантикiв до континууму сучасноi iм перехiдноi доби спрямовувало iх найперше до перегляду засадничих принципiв класичного романтизму: замiсть концептуального розриву мiж iдеалом i дiйснiстю, притаманних романтикам межi ХVІII—ХІХ столiть, нова генерацiя ставила за мету подолати непереборну опозицiю мiж ii складовими, зокрема, увиразнити в художнiх моделях риси реального досвiду. У концепцii героя неоромантикiв початку ХХ столiття, чи постае вiн у розмаiттi вимiрiв британського варiанта цiеi течii (Стiвенсон, Кiплiнг, Конан Дойл, Хаггард та iн.), чи загублений у просторах фронтиру в американських неоромантичних творах, бачимо спроби подолати виклики iсторii та природи, могутнiм зусиллям волi зробити сподiване – дiйсним, за всяку цiну вiдкинути iнертне животiння. Епiстемологiя неоромантизму в рiзних його нацiональних версiях визначена екзистенцiйним модусом буття героя, а спосiб розгортання останнього маркований не тiльки вибудовою авантюрних сюжетiв чи межових ситуацiй, якi створюють чи загартовують суб’ективне «я», а й iнтенсивною саморефлексiею персонажiв, до якоi автор достеменно залучае i читачiв.
Провiдний фiлософський мотив Конрадовоi прози – утвердження й розкриття процесу самовизначення особистостi, передусiм у духовному, моральному сенсi. Кредо автора, яким вiн випробовував i своiх героiв, вимогливе: «Кожний крок – учинок, за який неминуче доводиться вiдповiдати, й марнi сльози, скрегiт зубовний i жалкування слабкого, який мучиться, охоплений страхом, коли опиниться перед наслiдками своiх власних дiй». Такий жорсткий моральний iмператив подiляли з Джозефом Конрадом чимало його сучасникiв, незалежно вiд того, будували вони мости чи руйнували iх, вiдкривали загубленi свiти чи застерiгали вiд повернення до витокiв iсторii. «Понад усе мене вражае ваша здатнiсть занурити людське у неможливе i знизити (чи пiдняти?) неможливе до рiвня людського», – писав Дж. Конраду Герберт Велс, i саме на грунтi осмислення феномену людського вибудовуеться для читачiв ХХІ столiття зв’язок мiж Велсом, соцiально ангажованим засновником фiлософськоi фантастики нового типу, й Кон-радом-мислителем, персонажi якого у своiх мандрiвках також долають цивiлiзацiйнi вимiри часу. Випадкова зустрiч на борту пасажирського судна, що поверталося з Австралii в Англiю, Конрада-мореплавця й майбутнього письменника Джона Голсуорсi перетворилася на довгу мiцну дружбу. Двом майстрам психологiчноi прози, здаеться, було легше порозумiтися, нiж соцiалiсту Велсу й метафiзику Конраду, втiм, рецепцiя творiв один одного, здiйснена Конрадом i Голсуорсi в рiзнi часи й з рiзного приводу, свiдчить про глибший первень творчого дiалогу мiж ними. Так, Конрад у вiдомому есе про Джона Голсуорсi вiдзначав майстернiсть, з якою останнiй узагальнюе, концептуалiзуе передмодерний стан iнститутiв Сiм’i, Суспiльства та Мистецтва. Голсу-орсi ж у статтi про природу художньоi творчостi вдаеться до близькоi конрадiвським натхненноi романтичноi метафори, коли порiвнюе життевий досвiд митця з вогненною лавою, що прориваеться крiзь отвори у тонкому шарi буденноi свiдомостi, тодi як мистецький талант надае тiй розпеченiй магмi форми лiтературних персонажiв та iнших мистецьких образiв. І дотепер окреслений таким чином Голсуорсi принцип синтезу плинного, суб’ективного та об’ективного досвiду може бути конструктивним для рецепцii Конрадо-вих текстiв.
Як свiдчать доскiпливi бiографи Конрада, коли той зiйшов на сушу iз корабельноi палуби, лiтературний успiх дався йому нелегко. Втiм, однодумцiв прозаiку не бракувало, й iдеться не лише про прихильникiв неоромантичних образiв та концептiв або про авторитетного й доскiпливого в артистичних питаннях Генрi Джеймса. Вектори Конра-дового пошуку, як найкращим чином утiлити авторську «вiру в декiлька простих iстин», визначав також досвiд Гi де Мопассана i Золя, Гюстава Флобера, Івана Тургенева. Модернiстська генерацiя письменникiв та критикiв початку 1920-х поставилася до iндивiдуального стилю Конрада по-рiзному: серед блумсберiйцiв найбiльше розумiння його прози виявила В. Вулф, тодi як Е.М. Форстер висловився про неi двозначно. Мiж тим саме з роману Форстера «Подорож до Індii», який вийшов друком у рiк смертi Джозефа Конрада, можна вести вiдлiк функцiонування в лiтературi доби модернiзму своерiдного конрадiвського культурного коду, позначеного синтезом фактичного й фiкцiйного, iсторичного й мiфологiчного, iндивiдуального й унiверсального.
Досвiд Конрада у створеннi полiфонiчноi психологiчноi прози з яскраво вираженою фiлософською тенденцiею вважали плiдним для себе багато письменникiв XX ст., серед яких американцi В. Фолкнер, Е. Гемiнгвей, Р.П. Воррен, австралiець П. Вайт, канадець М. Лаурi. Вiдлуння експериментiв Конрада з особливим героем у iнокультурно-му просторi, з вiдтворенням екзистенцiйних конфлiктiв, полiвалентною фокалiзацiею зображуваних подiй активно впливали на англiйський роман середини i другоi половини XX ст., найперше на прозу Г. Грiна та його послiдовникiв – Н. Льюiса, Дж. Ле Карре та багатьох iнших. Авторськi стратегii Конрада безперечно зазнають трансформацiй у постмодернiстському дискурсi, але й на цьому новому витковi лiтератури його досвiд незмiнно нагадуватиме про себе. Так, у Нобелiвськiй промовi 1976 р., американський прозаiк Сол Беллоу вiдзначив, що саме Конрадове вмiння вiдбирати фундаментальнi, сутнiснi життевi факти, його здатнiсть апелювати «до тiеi частки нашого «я», яка е даром, а не результатом набутого – до вмiння захоплюватися й дивуватися, до жалю й спiвчуття, до прихованого почуття едностi з усiм сущим…» мало вирiшальний вплив на його, Беллоу, авторський стиль.
Для оцiнки векторiв свiтовоi рецепцii Конрадовоi прози на початку XXI столiття стисло означимо тенденцii розвитку наукового конрадознавства, адже в сучасних умовах воно вагомо й активно впливае на визначення мiсця того чи iншого автора в культурному полi, а вiдтак – i на видавничi й академiчнi стратегii. До прикладу нагадаемо, що за життя письменника факт включення в 1902 р. тексту його роману «Лорд Джiм» у список обов’язкового читання з курсу «Сучасний роман» у Єйльському унiверситетi у США вiдiграв не меншу роль у визнаннi Конрада в Британii, нiж вiдгуки англiйських рецензентiв.
У серединi XX ст. конрадознавцi передусiм дослiджували психологiчнi проблеми Конрадових текстiв, iх екзистен-цiйну складову, а з розвитком структуралiстських та пост-структуралiстських теорiй зосередилися на розкодуваннi полiфонii прози автора. З утвердженням постколонiальноi критики наприкiнцi 1970-х доробок Джозефа Конрада опинився у фокусi тотальноi деконструкцii: у ньому вiдчитували вiдкритий чи iмплiцитно присутнiй iмперський, колонiальний дискурс, ба навiть расистськi та тендернi упередження та стереотипи. Подiбна тенденцiя подекуди зберiгаеться й дотепер, але на змiну iй, якщо судити з матерiалiв недавнiх мiжнародних конференцiй, приходить бiльш виважений пiдхiд. У розмаiттi дискусiй з приводу рiзних аспектiв прози автора на початку XXI столiття все сильнiше вiдчуваеться поворот до культурних студiй, до ведення, звiсно, з вiдстанi нашого часу, культурного дiалогу з текстами, якi беззаперечно пiдтвердили свою когерентнiсть сучасному розумiнню глобальних – природних, соцiальних та полiтичних – ка-таклiзмiв, небезпечних культурних конфлiктiв. Приводiв для повернення до Джозефа Конрада чимало. Подii 11 вересня 2001 р. вiдразу актуалiзували в медiа iнтерпретацiю Конрадом проблем тероризму в його пiзнiх романах «Таемний агент» та «Очима Заходу». Численнi локальнi збройнi конфлiкти, якi загрожують цiлим континентам, викликають паралелi з реалiями роману Конрада «Ностромо». Не припиняються дискусii навколо проблематики повiстi «Серце пiтьми», що створила невичерпний ресурс iнтертексту для десяткiв художнiх творiв, написаних останнiм часом в Африцi, Індii, Пiвнiчнiй та Пiденнiй Америках, Австралii тощо. Як влучно зауважили редактори науковоi антологii «Конрад у XXI столiттi. Сучаснi пiдходи й критичнi оцiнки» К. Каплан, П. Ланселот Марiльос та А. Вайт, мотиви прози Конрада знедавна стали не тiльки змiстом сучасних медiй-них заголовкiв, але й предметом наших нiчних кошмарiв. Принаймнi, для свiтовоi читацькоi спiльноти – це iмпульс задуматися над тим, що дозволяе читати його тексти не лише в iсторичнiй, а й у сучаснiй перспективi.
* * *
Три твори даного зiбрання репрезентують доробок Джозефа Конрада рiзних перiодiв творчостi, рiзних жанрiв, але водночас демонструють певну цiлiснiсть естетичних принципiв i художнiх прийомiв.
Перший роман Конрада – «Олмейрова примха» (1895) – одна з найбiльш продуманих книжок автора. Конрад працював над нею довго: не розлучався iз рукописом пiд час плавань у пiвденних морях, подорожуючи Європою, працював над нею навiть пiд час короткоi поiздки 1893 р. до дядька й опiкуна Тадеуша Бобровського, у Казимирiвцi на Украiнi. Саме в цьому текстi формувалися художнi iдеi, що стали згодом провiдними у Конрадовому творчому спадковi, й тому зараз у невеликому творi вiдчитуемо набагато бiльше, нiж ескiз початкiвця. Не дивно, що у передмовi до новiтнiх перевидань роману на початку XXI ст. Надiн Гордiмер, вiдзначена у 1991 роцi Нобелiвською премiею з лiтератури, зауважуе: «Проза Конрада ставить питання, пошук вiдповiдей на якi тривае все життя».
Задум «Олмейровоi примхи» заснований на особистих враженнях письменника вiд подорожей на початку своеi морськоi бiографii. Бажання передати те, що бачив i пережив, – одне з ключових у формуваннi Конрадового стилю. Ще в процесi роботи над твором Конрад осмислюе культурний контекст, в якому мала з’явитися його книга. Важлива роль в цьому належить авторським передмовам до власних текстiв, започаткована ж така практика була саме «Олмей-ровою примхою». В нiй прозаiк досить рiзко зреагував на думку критика Алiси Мейнел: лiтературна ледi зневажливо вiдгукнулася про намагання деяких авторiв привернути увагу до дивних, «нецивiлiзованих» людей та iхнiх мандрiв та пригод серед екзотичних пейзажiв. Конрад же наголошував на схожостi конфлiктiв «там i тут», на глибинних зв’язках людського досвiду на теренах, давно обжитих лiтературою, й тих, якi ще невiдомi широкому читачевi. Людськi серця, за його словами, повсюдно перебувають пiд тягарем дарiв небес: вчаться долати прокляття фактичного досвiду й надихатися мрiею, шукають мудростi й пожинають гiркi плоди шаленства. Вiдкрити ж антропологiчний, у сучаснiй нам термiнологii, вимiр свiту, за Конрадом, можна, лише дотримуючись абсолютноi правди життя, захоплююча вона або неприкрашена у своiй марнотi.
Елементи авантюрного сюжету в «Олмейровiй примсi» очевиднi, як i деякi iншi традицiйнi для неоромантикiв композицiйнi та стильовi прийоми. Розгорнута експозицiя окреслюе стильову домiнанту всього тексту – контрастне зiткнення людини й зовнiшнього свiту. Каспар Олмейр вiддаеться спогадам на верандi своеi новоi, але вже заторкнутоi руйнацiею оселi, звiдки споглядае сповнену руху й звукiв картину лiтнього вечора на Борнео. Гра сонячних променiв, якi розливають «сяюче золото по водi Пантаi», спонукае Олмейра до думок про iнше золото, «якого вiн не знайшов, яке накопичили iншi – звiсно, нечесним шляхом, – i золото, яке вiн все ще мав намiр накопичити чесними справами – для себе та Нiни». Так, уже перший iмпресiонiстичний пейзаж iмплiкуе марнi сподiвання й невтоленнi пристрастi протагонiста, а його окремi деталi – плин води у Пантаi як символ часу, образ дерева, що ним грають хвилi, як аналог людськоi долi, – провiщають драматичний конфлiкт.
Протагонiст «Олмейровоi примхи» несхожий на «кон-радiвського героя», навколо iсторii якого сфокусована бiльшiсть майбутнiх творiв Конрада. Персонаж, сформований особистим досвiдом морськоi служби капiтана Конрада Коженьовського, – це зазвичай небалакучий, стриманий, але вольовий та цiлеспрямований чоловiк, непересiчнi риси та таемницi минулого якого розкриватиме та чи iнша межова ситуацiя. В «Олмейровiй примсi» подiбнi особистостi присутнi на маргiнесах твору: це давнiй покровитель Олмейра Том Лiнгард та почасти – син раджi Дейн, у якого закохуеться дочка головного героя Нiна.
Утiм, дивак i невдаха Олмейр теж постав звiдти – з морських мандрiв Конрада островами Малайського архiпелагу. В автобiографiчному нарисi «Особистi записи» (1912) е маленький епiзод про торговця з Яви, Шарля Олмейра. Іен Уотт, один iз найвiдомiших англiйських конра-дознавцiв, коментуючи цей запис, влучно назвав прототип Олмейра «незвичним поеднанням мрiйника та недотепи». Транспонований у текст роману, Олмейр змiнив iм’я та нацiональнiсть i примножив енергiю на шляху до само-реалiзацii. Син скромного службовця ботанiчного саду на Явi, голландець Каспар Олмейр з легким серцем i ще легшим гаманцем, озброений знанням англiйськоi мови та арифметики, вирушив колись пiдкорювати свiт, упевнений у своему успiховi. Вiн якнайкраще втiлюе iсторiю маленькоi людини, захопленоi коловоротом колонiальноi лихоманки, яка приречена програти у суперництвi iз вправнiшими хижаками. Однак, на вiдмiну вiд свого оточення на Борнео, Каспар Олмейр не розлучаеться iз мрiею про кращу, гiдну долю – якщо не для нього самого, то для його улюбленоi дочки Нiни.
Психологiчна драма героя – передусiм драма його батькiвських почуттiв, але крах його кар’ери закономiрний. Причини поразки Олмейра автор убачае не лите у зовнiшнiх обставинах, яких той не змiг подолати, але в його iндивiдуальному моральному досвiдi. Люди та подii з минулого Олмейра – яскравi й по-своему непересiчнi особистостi. Такими е його перший господар, голландець Вiк, легендарний у колонiальному просторi «король моря» Том Лiнгард та його прийомна дочка, у майбутньому – дружина Олмейра. На шляху Олмейра постають або звичайнiсiнькi авантюристи, або натури сильнi, вiтаiстичнi, що живуть за визначеним для себе моральним законом i не здатнi анi змiнити себе, анi оцiнити iнших. Олмейр почав зi спроби пiдладнатись пiд модель iснування останнiх, однак заiжджi торговцi чи комерсанти з його самбiрського оточення безпомилково вiдчувають його внутрiшню слабкiсть i користуються нею. Так чинить i Лiнгард, видаючи за нього, хай iз великим посагом, свою названу дочку, знайдену ним колись на борту малайського пiратського судна. Слабкiсть Олмейра вiдчувае його дружина i, всупереч нормам схiдноi моралi, не пiдкоряеться чоловiковi, а постiйно бунтуе проти нього. Слабкiстю батька користуються його улюблениця Нiна та ii коханий Дейн. Парадоксальним чином слабкодухий та наiвний невдаха Олмейр переймае вiд своiх опонентiв i супротивникiв передовсiм прагнення до могутностi та влади. Колись голландськi та англiйськi колонiальнi торговцi без проблем вели в Самбiрi своi справи. Антагонiзм мiж цими конкурентами зростав, але мрiя Олмейра – скористатись iхнiм розбратом i розбудувати власну торгiвлю – не справдилася. Для всiх великий дiм Олмейра, побудований задля ведення великих торговельних операцiй, – примха, помилка або й безумство (folly).
Xудожнiй простiр вигаданого Конрадом Самбiра позначений iсторичними деталями рiзного плану. Так, Дейн, син впливового раджi, який не пiдкорився завойовникам, символiзуе спротив мiсцевого населення поневолювачам, але цей порив поодиноких смiливцiв не матиме успiху. Образ Дейна досить умовний, однак авторська симпатiя до туземного принца очевидна.
Образ дочки Олмейра Нiни складнiший. Їi захоплення Дейном мотивоване не лише iмпульсами пiдсвiдомого, як це iнодi представляють прихильники психоаналiзу. Спалах ii пристрастi обумовлений ii попереднiм життевим досвiдом. Олмейр, заради своеi мрii про спiльне щасливе життя з нею в Європi, розлучив дiвчинку з матiр’ю, вiдправив ii до Сiнгапура, де ii мали виховувати як «бiлу» спадкоемицю неiснуючого багатства, а насправдi принижували. Повернення Нiни до Самбiру, здавалося, змiцнило зв’язок мiж нею й батьком, про що свiдчить емоцiйна реакцiя дiвчини на зухвальство голландських офiцерiв пiд час iх вiзиту до Олмейровоi господи. Однак Нiна усвiдомлюе марнiсть батькових сподiвань – ii життевий вибiр означае повернення до того свiту, з якого ii намагалися вилучити. Трагiчним парадоксом залишаеться очевидна схожiсть рис батька i дочки: Нiна, зрештою, мае шанс повторити «Олмейрову примху» – спробу моделювати свое життя за власними стандартами, незважаючи на об’ективнi обставини. Закохана дiвчина наiвно вiрить у свою спроможнiсть перетворити iнший, незнаний нею свiт Дейна, не усвiдомлюе реальних можливостей i тим самим уподiбнюе свою долю батьковiй.
На змiну першiй пейзажнiй панорамi, сповненiй динамiки, приходить iнший образ Самбiру: «м’яка чорна твань, пiд рiвною блискучою поверхнею якоi прихованi лихоманка, гнилизна й зло». Символiчний простiр Самбiру закладае основу того поеднання занепаду й духовного застою, який пiзнiше Конрад вiдтворюватиме на прикладах Конго («Аванпост прогресу»; «Серце пiтьми») та Патюзану («Лорд Джiм»). Це перша спроба Конрада-неоромантика розвiнчати мiф про первiсну природну iдилiю екзотичних краiв, чому вiн придiлятиме увагу й надалi.
Художнiй час роману представлений сугестивно: локальний сюжет розгортаеться упродовж класичних трьох днiв, а ретроспекцii хоч i розмивають бiографiчний час, але не надто порушують його лiнiйнiсть. Саме у численних вiдступах у минуле реалiзуеться аналiтична функцiя Конрадового психологiзму. Композицiйнi прийоми такого типу Девiд Хiгдон класифiкував як «бар’ерний час», через особливу насиченiсть iх драматичними змiнами та напруженим очiкуванням невiдомого. Поки Олмейр чекае свого компаньйона Дейна, перед читачем умотивовано вимальовуеться перспектива його остаточноi поразки, адже рiшення Нiни втекти з Дейном остаточно позбавляе протагонiста морального стимулу до життя.
Образ автора в першому творi Конрада близький до традицiйного всезнаючого оповiдача. Авторський коментар при тому вельми лаконiчний – скупi ремарки достатньо виразно свiдчать про позицiю наратора: вiн далекий вiд морального релятивiзму, керуеться почуттям обов’язку, не мае расових упереджень. Однак поява в «Олмейровiй примсi» iнших точок зору вже створюе для читача поле вибору власноi позицii.
Оповiдання «Аванпост прогресу» (1896) теж належить до раннього перiоду творчостi автора. В останню декаду ХІХ столiття в усiх европейських лiтературах вiдбувалося вiдродження мистецького та читацького iнтересу до малих форм прози. Для британського культурного контексту таке оновлення оповiдання й новели було знаковим явищем: пiсля тривалого домiнування роману в лiтературi що вiкторiанського, що раннього едвардiанського перiоду ця тенденцiя, серед iнших iмпульсiв до змiни жанрових прiоритетiв, свiдчила про зростання естетичного запиту на суб’ективнi форми вiдтворення дiйсностi, що закономiрно е визначальними для малоi прози. Стосовно англiйського культурного контексту, в зростаннi iнтересу до новелiстичних форм можна вбачати сигнал про певне розхитування коду британського iзоляцiонiзму вiд континентальних впливiв, адже у Захiднiй Європi, зокрема у Францii, вiдродження новели на той час уже активно тривало. Досвiд французьких майстрiв цього жанру – Флобера, Золя та Мопассана – багато важив для Конрада-початкiвця. Практика iнших неоромантикiв – майстрiв власне колонiальноi теми Кiплiнга, Хагарда, А. Конан Дойла так само могла впливати на раннi твори Конрада-новелiста.
«Аванпост прогресу» увiйшов до збiрки Дж. Конрада «Розповiдi про неспокiй» (1898), яка об’еднала п’ять оповiдань досить рiзноi тематики. Втiм еднiсть задуму очевидна – метафорична назва циклу найкращим чином означувала домiнанту авторського ставлення до життя. Настрiй авторського морального спротиву ницiй реальностi втiлений саме в «Аванпостi прогресу», в якому автор вперше вiдтворив своi враження вiд подорожi до Бельгiйського Конго 1890—1891 рокiв.
Побачене й пережите в Африцi фiксуе щоденник Конрада, коментарi в листах, зокрема й такий: «Уся гiркота, що ii я вiдчував у тi днi, весь той незбагненний подив вiд того, що я побачив, увесь гнiв вiд тоi замаскованоi пiд фiлантропiю брехнi, ожили в менi, поки я писав». «Аванпост прогресу» – своерiдний ескiз мотивiв пiзнiшоi повiстi автора «Серце пiтьми», навколо якоi i зараз не припиняеться критична й читацька полемiка. Без врахування образу колонiального Конго в «Аванпостi прогресу» навряд чи можна вповнi розкрити смисли тiеi найвiдомiшоi Конрадо-воi притчi. До того ж, рання новела драматично увиразнюе той глибинний переворот, що його пережив Конрад пiд час подорожi до Африки. Видатний американський конрадо-знавець Здiслав Найдер вважав пережите автором розчарування у системi колонiалiзму абсолютним i незворотним, а визнання Конрадом руйнiвноi ролi европейськоi цивiлiзацii в життi колонiзованих народiв – однiею з причин кардинальноi змiни свiтогляду автора на початку нового столiття.
Мiж тим е пiдстави вважати художнiй потенцiал «Аванпосту прогресу» недооцiненим. Серед знаних критикiв Конрадовоi прози Альбер Герар називав його «цiкавою невдачею» серед раннiх новел, зокрема й через звернення до концепту всезнаючого наратора в структурi оповiдi. Справдi, в цьому творi ефект полiфонii та iронiзацii менш витончений. Однак гра характеристик подiй та людей, яку демонструе анонiмний оповiдач, увиразнюе гiркоту й гнiв, що ii викликае повсякденна колiзiя на одному iз так званих «форпостiв прогресу» на березi величноi рiки Конго.
Побiжна згадка про смерть попереднього «директора» станцii, з фактом якоi стикаються новi торговi агенти, бельгiйцi Кайер та Карлье, пророкуе подальший розвиток подiй. Позiрно стриманi й iронiчно-поблажливi характеристики новоприбулих службовцiв, якi опановують новий простiр, тримаючись за руки, мов дiти, насправдi перейнятi гiрким авторським сарказмом. Обидвое бiлих надiленi вiдповiдальними повноваженнями: один – директор, iнший – його заступник. Колишнi службовець i офiцер, якими б не були мотиви iхньоi колонiальноi авантюри, постiйно демонструють неспроможнiсть зберiгати хоч видимiсть приналежностi до цивiлiзацii, яку вони за визначенням вважають вищою за рiвень колонiзованого племенi, що проживае поблизу й вiд якого залежать iхнi життя та безпека. Доброту й лояльнiсть африканцiв, що працюють на станцii, простодушну наiвнiсть iхнього вождя Гобiле вони сприймають як знак слабкостi й покори. Нездатнi дотримуватись порядку, лiнивi та безiнiцiативнi Кайер та Карлье не мають самостiйноi думки, але, дiзнавшись зi старих газет та книжок про святiсть своеi «просвiтницькоi мiсii», переймаються ще бiльшим самозамилуванням.
Присутнiсть на станцii Маколи, «цiнного» для торговельноi компанii чорного управителя та посередника, що волiе називати себе Генрi Прайсом, обертаеться для «носiiв прогресу» крахом: вони не витримують спокуси. За iхню мовчазну згоду не втручатися у продаж Маколою работоргiвцям частини африканського племенi за партiю слоновоi кiстки вони заплатять фiзичною й психологiчною деградацiею. Моральне падiння функцiонерiв колонiальноi торгiвлi стане тiею сюжетною пружиною, яка доведе iх до зiткнення й самознищення. Тiльки страх перед неминучим покаранням, а не каяття, спонукае Кайера до самогубства.
У передмовi до «Розповiдей про неспокiй» автор напрямки звертався до своiх читачiв, щоб наголосити на своему розумiннi завдань лiтератури – «об’еднати людей на основi iхнього усвiдомлення спiльноi долi». Демаскуючи в «Аванпостi прогресу» людськi вади, автор не провадить демаркацiйних лiнiй мiж расами та культурами, адже Мако-ла – такий самий расист i цинiчний манiпулятор iншими, як i його зайди бiлi господарi. Безжальна бездушнiсть боротьби в колонiальному просторi як за торгову вигоду, так i за виживання, не зустрiчае морального спротиву нi з боку Маколи, анi бельгiйцiв, а регулятори соцiальноi вiдповiдальностi перед законом не спрацьовують в умовах вiдтвореного Конрадом протистояння цивiлiзацiйних моделей. Згодом Конрад ускладнюватиме в творах колонiальноi тематики i психологiчнi характеристики учасникiв конфлiкту, i форми авторського дiалогу з читачем. Однак i в раннiй прозi ми вiдчитуемо тi етичнi й мистецькi прiоритети, якi автор задекларував у передмовi до роману «Негр з “Нарциса”», своерiдному творчому манiфестi письменника: «мистецтво <> це звернення однiеi особистостi до нескiнченностi досвiду iнших заради того, щоб надiлити вiдтворенi подii моральним почуттям i так передати емоцiйну атмосферу часу й мiсця».
Повiсть Дж. Конрада «Кiнець неволi» (1902) знайомить читачiв з особливим первнем його прози, який умовно можна назвати «епосом капiтанiв». У бiльшостi текстiв, пов’язаних зi змалюванням морських подорожей, Конрад розвивав мотив «морського братерства». За влучним спостереженням польського письменника Стефана Жеромського, «розкидане по всiх морях земноi кулi морське товариство, по сутi було вiтчизною Джозефа Конрада». Тож вiн характеризуе ту спiльноту, яка справила формуючий вплив на його власну свiдомiсть, зусiбiч, i постiйно шукае в нiй риси того стоiчного морального кодексу, який обстоював. Автор прагне максимальноi об’ективностi, тому вiн чесний з читачем, коли зривае маски з тих, хто лише прикидаеться належним до тiеi спiльноти. У бiльшостi текстiв цього плану саме капiтани перебирають на себе основну увагу автора та читачiв – чи вони свiдки та наратори, як Марлоу, чи суб’екти гострих конфлiктiв, як Мак-Вiр у «Тайфунi» та Еллiстоун у «Негрi з “Нарциса”», чи персонажi, що опиняються у складнiй системi професiйних i особистiсних колiзiй, як капiтан Уолей з «Кiнця неволi».
Автор уводить читача в iсторiю Уоллея, коли вiн перебувае в злагодi зi свiтом i з самим собою. Навряд чи його можна вважати щасливим, адже кохана дружина померла, едина дочка Айвi виросла, одружилася й живе далеко вiд нього, в Австралii. Однак Уоллей ще повний сил, мае пiдстави питатися своiм минулим мореплавця (на його честь названо острiв та морську протоку в Пiвденних морях), i вправна команда на його власному суднi «Красуня» працюе, як злагоджений механiзм, як годинник, за яким Уоллей постiйно звiряе ритм свого життя. Капiтан нiколи не займався комерцiею, його судно каботажне, тiльки перевозить вантажi та пасажирiв, отже совiсть його неза-плямована компромiсами. Подiбно до Каспара Олмейра, Конрад випробовуе свого Уоллея батькiвською любов’ю: заради благополуччя Айвi та онукiв той зважився вiддати найдорожче – продав свiй корабель. Проста життева колiзiя дозволяе Конраду об’еднати в повiстi романтичне та прозаiчне, високе та низьке. У момент кардинального життевого повороту Уоллею вiдкриваеться панорама пiвденного портового мiста, яке вiн пам’ятае невеликим рибальським поселенням, розбудовi якого вiн прислужився. Тепер мiсто прикрашають вишуканi колонiальнi особняки, хоч поруч тягнуться квартали занедбаних халуп, а в морському вiдомствi процвiтають хабарництво i безлад. Доля закидае Уоллея на нове мiсце служби. Подальша скрута дочки спонукае його погодитися на контракт iз пройдисвiтом Массi й стати спiввласником та шкiпером на старому пароплавi «Софала». Компаньйонство з вискочнем, якому «Софала» дiсталася за вигранi в лотерею грошi, обертаеться для Уоллея новими втратами, моральними та фiзичними. Команда «Со-фали» – збiговисько негiдникiв i п’яниць, Массi вимагае вiд нього грошей, шантажуе розривом контракту. Мiж тим Уоллей слiпне, i якби не вiрний серанг-малаець, вiн нiколи не витримав би цiеi неволi упродовж трьох рокiв.
Серед iнших творiв Конрада, написаних на межi столiть, конфлiкт повiстi «Кiнець неволi» викликае асоцiацii iз колiзiями роману «Лорд Джiм», адже в його основi вiдчуваемо той же глибинний фаталiзм, з яким споглядае Конрад життевi та духовнi процеси не лише своiх героiв, а й цiлого цивiлiзацiйного зламу. Схоже складаеться примхлива доля персонажiв обох творiв, i хоч поруч iз протагонiстами постають не лише покидьки роду людського, а й мудрi порадники й помiчники (Марлоу i Штейн для Джiма, колишнiй морський офiцер, голландець Ван-Вiк i слуга-серанг – для Уоллея), катастрофiзм неухильно наростае, i трагiчна розв’язка неминуча. Гюбрiс як передпорогова форма стихiйних процесiв ще пiддаеться аналiтицi: Конрад i в одному, й в iншому текстi звертався до свiдчення про ситуацiю з боку рiзних учасникiв конфлiкту. Однак система руйнiвних подiй, iррацiональних i рацiональних мотивацiй вже запущена, i дiя, як коментуе подiбнi процеси Ганна Арендт, яким би не був ii змiст i спрямованiсть, мае внутрiшню тенденцiю розривати всi обмеження й порушувати всi кордони. Фiнал «Кiнця неволi» пришвидшений саме такою конструкцiею художнiх подiй. Іррацiональний стан Массi, одержимого черговою вiзiею «правильного числа» для виграшу в манiльськiй лотереi, провокуе його до махiнацii з магнiтами, що мають вiдхилити «Софалу» вiд безпечного курсу, завдати судну шкоди й принести йому, Массi, чималий куш страховки за корабель. Виснажений морально й фiзично, Уоллей втiм вiднаходить у безвихiднiй ситуацii свiй шлях: смерть разом iз потопаючим кораблем як свiдому спокуту в традицiях морських ритуалiв минулого. В образi слiпого капiтана Уоллея, скутого своiм батькiвським обов’язком й почуттям професiйноi честi, нерiдко прочитують бiблiйний образ Самсона – в кайданах, ослiпленого фiлiстимлянами, але все одно нескореного.
«Визволення. Роман мiлин» (1920) – один з останнiх романiв Конрада i перший великий твiр, написаний ним пiсля закiнчення Першоi свiтовоi вiйни. Ідея повернутися до iсторii Тома Лiнгарда не полишала Конрада вiд початку його письменницькоi працi: вiн не раз згадував про намiр завершити «трилогiю Лiнгарда», однак iншi задуми та видавничi плани тому заважали. У «Визволеннi» автор повернувся до морського роману, пiдсиливши у структурi риси романтичноi оповiдi (англ. romance), iнтерес читацькоi публiки до якоi змiцнiв у мiжвоенний перiод як в англiйськiй, так i в американськiй прозi. Сюжетнi колiзii «Визволення» позначенi вiдтiнком ностальгii за минулим морськоi професii, коли море як шлях, сфера працi та звитяги, як терен випробування формувало таких непересiчних особистостей, як капiтан бригу «Блискавка». Лiнгард – умiлий практик, спроможний долати будь-якi виклики стихiй, бо ставиться до свого корабля як до живоi iстоти. Його комерцiйна дiяльнiсть дае прибуток, адже з ним – беззастережно вiддана йому команда, його стосунки з мiсцевим населенням заснованi на довiрi й взаемнiй повазi сторiн, про що свiдчить, зокрема, лiнiя його вiдносин iз вождем Беларабом, i навiть конкуренти й заздрiсники не в змозi поставити пiд сумнiв його авторитет.
Лiнгард – iдеальний герой для романтичних пригод та несподiванок, що розгортатимуться у вже знайомому читачам Конрада колонiальному просторi Малайського архiпелагу. Однак iсторичний час дii, крiм алюзiй на реальнi колiзii так званоi «китайськоi вiйни» 1859— 1860-х рр., мае й iнший вимiр, опосередковано вiдсилаючи до реалiй Першоi свiтовоi вiйни. Актуалiзуеться притаманний Конраду автобiографiчний чинник, на що вказуе посвята американському послу в Австрii Фредерiку Куртланду: «на згадку про визволення розгублених мандрiвникiв, що опинилися пiд владою великого свiтового шторму року 1914». Саме Ф. Куртланд допомiг Конраду, який iз усiею родиною у серпнi 1914 р. гостював у Польщi, в умовах початку бойових дiй повернутися до Англii. Фiлософсько-iсторичний контекст «Визволення» набагато ширший за подii, пов’язанi з порятунком яхти мiстера Треверса чи визволення принца Гассiма та принцеси Імади. Як сучасник свiтовоi катастрофи, Конрад усвiдомлював, що минула вiйна глибоко вразила колективну пам’ять та iсторичну свiдомiсть, й тому всi механiзми, що пов’язують минуле й теперiшне, потребують переосмислення. Конрад на цей раз не пише спецiальноi передмови до роману, однак авторську точку зору представляе на першiй же сторiнцi, й прочитуються в нiй не лише коментарi до реалiй вiдносин Сходу та Заходу, а уроки недавнього iсторичного минулого. Уводини присвяченi не герою, як годилося б класичному романтичному твору, а середовищу, природному (як i в Британii – це земля i море) та соцiальному, тим заохочуючи читачiв до подальшого зiставлення iсторичних катаклiзмiв у Європi та на островах Малайського архiпелагу. Конрад створюе тут власне другу посвяту: народу островiв, який упродовж довгих лiт мужньо боровся за свою свободу з чотирма нацiями – iспанцями, португальцями, голландцями та англiйцями, зазнав неминучоi поразки, однак «зберiг любов до волi, вiдданiсть своiм ватажкам, послiдовнiсть у приязнi та ненавистi, зокрема й до тих, хто силою меча та кропила вiдняв у них землю та воду». У таких же романтичних параметрах автор характеризуватиме Тома Лiнгарда – «смiливого мандрiвника, вiдданого своiм пориванням, людину високого розуму й чистого серця…», якому належить здiйснити типовий для конрадiвського персонажа екзистенцiйний вибiр.
Конфлiкт «Визволення» завдячуе сюжетною таемницею випадку – значущому чинниковi неоромантичноi поетики. Випадок увiв у життя капiтана Тома Лiнгарда двох молодих людей iз князiвства Ваджо – брата i сестру, принца i принцесу, яких вiн врятував вiд неминучоi загибелi. Друга зустрiч з Гассiмом та Імадою невипадкова – втративши законну владу на своему островi, молодi люди звертаються по допомогу до единого надiйного друга, якого мають – до капiтана-чужинця, який не може зрадити. І вiдмовити iм герой дiйсно не здатен: «саме життя закликало його втрутитися, i найбiльше значення в тому мала мовчазна, тотальна довiра цих людей». Пiдготовка визволення Ваджо вiд узурпатора потребуе часу, зусиль i дотримання таемницi. Тут i вiдбуваеться нашарування iншоi iнтриги на колiзiю глибокого, морально значущого вибору й вчинкiв Лiнгарда – навпроти мiсця таемних зустрiчей i перемовин заради визволення на замуленiй мiлинi надовго застрягае яхта мандрiвникiв Треверсiв.
Ще Андрiй Нiковський – автор першоi украiнськоi передмови до «Визволення» й редактор украiнського перекладу 1929 р. iронiзував з приводу, як йому здавалося, химерного бажання Конрада назвати iсторiю капiтана Лiнгарда «романом мiлин». Насправдi, i в першому компонентi назви («визволення»), i в другому (роман мiлин) маемо приклад двоiстостi неоромантичноi образностi, ба навiть амбiвалентностi, близькоi модернiстським принципам образотво-рення. Англiйська назва твору (the rescue) може означати i визволення, й порятунок. Професiйна вправнiсть Лiнгарда зможе зняти яхту Треверсiв з мiлини, його досвiд допоможе визволити мiстера Треверса з полону, але чи порятуе це учасникiв драматичних перипетiй? Невелика затримка в часi загрожуе успiху довгоi i складноi операцii, задуманоi для вiдновлення прав вигнанцiв iз Ваджо – Гассiма та Імади. Нiякий екстремальний досвiд не змiнить соцiальних, расових та особистих упереджень професiйного дипломата Треверса стосовно Лiнгарда та його друзiв i союзникiв, яких вiн вважае авантюристами та дикунами. Зустрiч з Томом Лiнгардом, за законами романтичноi iсторii, дае шанс мiсiс Треверс позбутися тiеi моделi життя, яку вона зневажае, й врятувати себе вiд заскнiлого iснування пiд маскою вiчноi нудьги. Треба визнати, що до «Визволення» Конрад нiколи так вiдкрито не аналiзував психологii европейськоi жiнки новiтнього часу, начебто готовоi, як мiсiс Треверс, прийняти нову реальнiсть. Сучаснi нам критики цього роману порiвнюють героiню «Визволення» iз жiночими образами Д. Г. Лоуренса, втiм, аж нiяк не на користь Едiт Треверс. Однак представники владноi вертикалi – до речi, не лише колонiзатори, але й колонiзованi – волiють рухатися звичним фарватером i не мiняти курсу свого життя.
Отже, назва твору вiдповiдае свiтогляду пiзнього Конрада: не станеться анi визволення, анi порятунку, зокрема й для Конрадового останнього героя – Тома Лiнгарда. Катастрофiчний фiнал «визволення» Гассiма та Імади провокуе у читача ХХІ столiття чимало питань. На вiдмiну вiд композицiйних рiшень «Кiнця неволi», природа трагiзму в задумi «Визволення» представлена в iншому ключi. Категорiя гюбрiса, згадана вище, функцiонуе в параметрах не високоi трагедii, а романтичного твору. В iсторii загибелi старого капiтана Уоллея невiдворотний тиск руйнiвних стихiйних процесiв, якi не пiддаються контролю розуму, сили, мудростi, витримки, – не змiг знищити людське, як писав про це Конраду Г. Велс, адже в загибелi «Софали» та ii капiтана людське занурюеться у неможливе, але й неможливе пiднiмаеться до рiвня людського. Тому й читаемо «Кiнець неволi» як притчу, iз вiдповiдними знаками-символами, навiть бiблiйними.
Катастрофiзм фiналу у «Визволеннi» залишае Лiнгарда живим та неушкодженим, ба навiть вiльним. Порiвнюючи ескiзнi згадки про нього в раннiх творах – в «Олмейровiй примсi» чи «Вигнанцевi з островiв», – читач усвiдомлюе, що в ретроспекгивi цього образу у «Визволеннi» Конрад тим чи iншим чином нагадував не лише про перемоги, а й про травми романтичноi юностi персонажа. Втiм, реконструкцiя романтичноi оповiдi у «Визволеннi», в контекстi власне модернiстичного переосмислення цього прозового жанру, не допускае суто катарсичних ефектiв. Автору й читачевi доводиться вдовольнитися трагiчною iронiею.
Тим самим «Визволення», крiм ностальгii за морською романтикою, за надзвичайними пригодами та почуттями, вочевидь пiдтверджуе релевантнiсть вiдтвореного в ньому свiту для новiтнього часу. Поширюеться цей висновок i на iншi твори, представленi на розсуд читача. Незалежно вiд того, чи подiляемо ми конрадiвськi фаталiстичнi висновки про розрив мiж цивiлiзацiею та культурою, чи довiряемо тим його персонажам, якi е речниками авторськоi фiлософii, чи дослухаемося до скепсису iхнiх антагонiстiв, тексти видатного англiйського прозаiка залишаються з нами, а отже, розпочатий столiття тому дiалог з ним мае пiдстави тривати.
Наталiя Жлуктенко
Олмейрова примха. Історiя схiдноi рiчки
Пам’ятi Т. Б.
Роман
Роздiл I
– Каспаре! Макан!
Знайомий верескливий голос одiрвав Олмейра вiд приемних мрiй про пишне майбутне й вернув до неприемного сучасного. Осоружний голос. Багато рокiв чув вiн його, i з кожним роком зростала в ньому огида. Та дарма! Незабаром усьому прийде край.
Перемiг незадоволення й не звернув уваги на поклик. Сперся лiктями на бильця веранди й утупив очi у величезну рiчку, що байдуже котила прудкi хвилi у нього перед очима. Любив дивитись на Пантаi, надто коли заходило сонце, кидаючи на неi жмуття золотого промiння. Може, тому, що часто думав про золото. А золота йому не пощастило придбати; золото, здебiльше кривдою, придбали iншi; золота ж вiн хотiв чесно здобути для себе i для Нiни. Поринув у мрii про могутнiсть та багатство, далеко вiд цього берега, де прожив стiльки рокiв i забув навiть тяготи працi, наперед смакуючи велику нагороду. Вони житимуть в Європi – вiн та його дочка, багатi й усiма шанованi.
Нiхто й не згадае про мiшану кров дочки, споглядаючи ii дивовижну вроду й знаючи про його незлiченнi скарби. Дивлячись на ii трiумф, вiн i сам помолодшае та забуде двадцять п’ять рокiв ненастанних тяжких змагань на цьому березi, де завжди почував себе в’язнем. І все це близько, аби лише здобути багатство. Та хай тiльки Дейн повернеться! А вiн мусить незабаром вернутися у своiх же iнтересах, бо i йому припаде дещиця. Правда, спiзнився на тиждень. Та, можливо, буде сьогоднi увечорi.
Так думав Олмейр, стоячи на верандi свого нового й уже зруйнованого будинку – остання його недоля – i дивлячись на широку рiчку. Та не золотилася вона сьогоднi, бо вся набутнiла вiд дощiв, i вiн споглядав байдужим оком, як каламутнi хвилi несли спорохнявiлi стовбури, гiлки та цiлi, вивернутi з корiнням дерева, сердито булькаючи й переливаючись помiж листя.
Одне дерево зачепилось бiля похилого берега, саме проти будинку, й Олмейр, одiрвавшись од думок, почав стежити за ним, трохи зацiкавлений. Дерево повiльно гойдалося на мiсцi, тодi як навколо нього шумувала спiнена вода, потiм звiльнилось i знову попливло вниз течiею, поволi перекидаючись та пiдкидаючи вгору довге оголене гiлля, нiби простягаючи до неба руки з нiмою скаргою на непотрiбну жорстокiсть та насильство рiчки. Олмейрова зацiкавленiсть долею дерева враз зросла. Вiн перехилився, стежачи, чи не зачепиться воно на мiлинi нижче. Дерево не зачепилося. Тодi одкинувся назад, думаючи, що тепер аж до самого моря воно плистиме вiльно, i вiн позаздрив мертвiй деревинi, яка вже видавалася маленькою плямою, зникаючи в сутiнку, що все темнiшав. Деревина вже зникла з очей, а вiн думав, чи далеко вона випливе в море? На пiвдень чи на пiвнiч винесе ii течiя? Певно, на пiвдень, аж до Целебесу, можливо, до Макассару.
Макассар! Швидка Олмейрова уява випередила дерево в його гаданiй мандрiвцi, а спогади вернулися щось рокiв за двадцять назад, i вiн побачив одягненого в бiле молодого, стрункого, соромливого Олмейра, побачив, як вiн зсiдае з голландського поштового човна на вкритий порохом макассарський берег здобувати щастя-долi у старого Гедiга. Знаменна це була подiя – початок нового життя для нього. Олмейрiв батько, службовець ботанiчного саду в Бiтенцоргу, залюбки пустив сина працювати до такоi фiрми, як у старого Гедiга. Сам молодий Олмейр теж був не вiд того, щоб залишити нездоровi береги Яви та мiзернi статки батькiвського бунгало, де цiлими днями батько нарiкав на глупоту садiвникiв-тубiльцiв, а мати, з глибини свого фотелю, оплакувала пишноту Амстердама звiдки вона так далеко заiхала, та шкодувала, що втратила свое становище дочки цигарового купця.
Олмейр залишив рiдну оселю з легким серцем та легким гаманцем. Добре розмовляючи англiйською мовою та дужий в арифметицi, готовий був здобути весь свiт, i на мить не припускаючи сумнiвiв, що його не здобуде.
І тепер, через двадцять рокiв, стоячи тут у духотi борнейського вечора з почуттям солодкого суму, Олмейр згадував високi прохолоднi Гедiговi комори з довгими рiвними шерегами скриньок джину та сувоями манчестерськоi мануфактури; величезнi дверi, що вiдчинялися зовсiм нечутно; тьмяне освiтлення, таке приемне пiсля блиску сонцем осяяних вулиць; маленьке огороджене мiсце помiж стосiв краму, де китайцi-клерки, чепурнi, стриманi, з сумними очима, мовчки, шпарко писали помiж гуркоту та гармидеру, що здiймавсь од роботи, коли гуртки робiтникiв котили барила та переносили скриньки, спiваючи монотонноi пiснi, яка кiнчалася безнадiйним зойком. Зверху, просто величезних дверей, огороджено було бiльше мiсця, добре освiтленого. Гамiр працi приглушувала тут просторiнь, i навколо вставав лише дзенькiт срiбних гульденiв, що iншi, так само стриманi, китайцi рахували й складали купками пiд доглядом мiстера Вiнка, скарбника, духа-охоронця цього мiсця й правоi руки господаревоi.
На цьому освiтленому мiсцi сидiв за своiм столом i Олмейр, недалеко зелених, пофарбованих маленьких дверей, де стояв завжди малаець у червоному поясi та тюрбанi, держачи в руцi маленький мотузок, що звисав зверху, й, наче машина, вправним рухом то попускав його вгору, то смикав униз. Цей мотузок прив’язано було до величезного вiяла по той бiк зелених дверей у так званому особистому кабiнетi, де сидiв на тронi сам господар – старий Гедiг, приймаючи галасливих одвiдувачiв. Часом маленькi дверi вiдчиняли, i крiзь синювату iмлу тютюнового диму видко було довгий стiл, застановлений рiзноманiтними пляшками й високими глеками на воду. Галасливi люди лежали в зручних очеретяних фотелях, а господар виглядав крiзь одчиненi дверi й, тримаючись за ручку, щось конфiденцiйно бурмотiв Вiнковi: може, посилав якогось грiзного наказа вниз у комору, або, угледiвши нерiшучого чужинця, вiтав його дружнiм окликом: «Здоровi, капiтане! Здалека приiхали? З Балi, так? Привезли кiстку? Менi саме треба кiстки. Треба всього, що ви привезли. Ха-ха-ха! Заходьте!» – i пiд бурю вигукiв тяг чужинця до кабiнету. Дверi зачинялися, i навколо знов лунав звичайний гамiр – пiсня робiтникiв, гуркiт барил, рип швидких пер, а над усiм панував мелодiйний дзенькiт срiбних грошей, що безупинним потоком точився крiзь жовтi пальцi уважних китайцiв.
У тi часи в Макассарi пишно буяло життя й комерцiя. До цього мiста на островi збиралися всi непосидючi, у кого не бракувало вiдваги. Звiдси виряджали шхуни на австралiйський берег, опосiдали Малайський архiпелаг, шукаючи грошей та пригод. Вiдважнi, одчайдушнi, меткi в справах, не вiд того, щоб при потребi встряти до бiйки з пiратами, яких багато тодi було на тих берегах; здобувачi грошей мали звичай збиратися тут у порту, щоб поладнати комерцiйнi своi справи та погуляти. Голландськi купцi називали цих людей англiйськими гендлярами. Дехто з них були справжнi джентльмени, що мали певну насолоду з такого життя, бiльшiсть морцi. З-помiж них усiх визнаним королем був Том Лiнгард, вiн, кого всi малайцi, чеснi й безчеснi, мирнi рибалки й одчайдушнi горлорiзи, звали Раджа Лаут – Морський Король.
Олмейр почув про нього, не пробувши ще й трьох день у Макассарi. Почув про його дивовижнi справи, про його кохання, про одчайдушнi бiйки з пiратами Сулу, романтичне оповiдання про дитину-дiвчинку, яку переможець Лiнгард знайшов у пiратськiм прау, коли, пiсля довгого бою, взяв на абордаж судно, викинувши екiпаж за борт. Усi знали, що цю дiвчинку вiн прийняв за свою, дав освiту в якомусь iз явських монастирiв i, завжди говорячи про неi, називав ii «моя дочка». Вiн заприсяг, що вiддасть ii за бiлого й залишить iй усi своi грошi. «А у капiтана Лiнгарда сила грошей, – урочисто сказав мiстер Вiнк, схиливши набiк голову. – Силенна сила грошей – бiльше, нiж у Гедiга. – Потiм, помовчавши саме стiльки, щоб дати слухачам отямитись од дива, пiсля такого неймовiрного повiдомлення, пошепки додав: – Знаете, вiн винайшов рiчку».
Правда, вiн винайшов рiчку. Цей факт ставив старого Лiнгарда понад усiма морцями-авантурниками, що вели справи з Гедiгом, п’ючи шампан, граючи та виспiвуючи галасливих пiсень удень i залицяючись до дiвчат-полукровок на широких верандах готелю «Сен-да» ввечерi. Цiею рiчкою, що вхiд до неi лише сам вiн знав, Лiнгард возив манчестерську мануфактуру, бронзовi гонги, рушницi та порох. Його бриг «Блискавка», яким вiн сам керував при такiй оказii, зникав тихенько з рейду вночi, тодi як його товаришi мiцно спали по нiчнiй пиятицi. Лiнгард лише пiсля того виходив на палубу, коли бачив, як вони, упившись, валилися пiд стiл, тодi як на нього питво не робило найменшого впливу. Чимало було охочих простежити за ним та знайти цю краiну, багату на гутаперчу, iндiйський очерет, перловi мушлi, пташинi гнiзда, вiск та гуму. Але маленька «Блискавка» могла випередити кожний корабель у цих морях. Декотрi з цiкавих порозбивалися на мiлинах та коралових рифах i, втративши все, ледве врятували життя iз жахливоi пастки цього сонячною усмiшкою осяяного моря. Іншi зневiрилися. А зеленi лагiднi острови багато рокiв ховали вхiд до обiтованоi землi, держачи таемницю з жорстокою лагiднiстю тропiчноi вдачi. Тим часом Лiнгард iздив туди й сюди в своi таемнi та вiдомi всiм експедицii, зробившись героем в очах Олмейрових одчайдушнiстю своiх пригод та неймовiрно великими прибутками. Вiн видався якимсь казковим велетнем юнаковi, коли вперше прийшов до комори, пробуркотiвши: «Як ся маете?» – Вiнковi та привiтавши Гедiга, господаря, галасливим: «Здоров, старий пiрате! Живий iще?» – як вступ до якоiсь торговельноi умови, що мала вiдбутися за маленькими зеленими дверима. Часто увечерi, коли в порожнiй крамницi панувала вже тиша, Олмейр, збираючи папери, щоб разом з Вiнком iти до його домiвки, де вiн оселився, спинявся, прислухаючись до гармидеру палкоi суперечки в особистому кабiнетi господаревому. Вiн чув глухе монотонне буркотiння Гедiгове та галасливi заперечення Лiнгардовi – двох псiв, що гризлися за маслак, – та Олмейровi вчувалася тут суперечка титанiв – змагання богiв.
Щось через рiк, часто здибуючися з Олмейром у комерцiйних справах, Лiнгард якось раптом, i як на стороннього спостерiгача, несподiвано, вiдчув приязнь до молодоi людини. Пiзно увечерi вихваляв його на всi боки своему товаришевi за чаркою вина в готелi «Сенда», а вранцi здивував Вiнка, повiдомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капiтанового клерка, так би мовити, щоб вiдав усiею писаниною». Гедiг згодився.
Олмейр, з властивим юнаковi прагненням шукати щастя-долi, теж був не вiд того й, спакувавши невеличке свое добро, вирушив у довгу мандрiвку на «Блискавцi», бо старий морець мав звичку заiздити майже до кожного острiвця на Архiпелазi. Минали мiсяцi, й приязнь Лiнгардова до юнака, здавалося, зростала. Часто походжаючи разом з Олмейром по палубi, коли легенький нiчний вiтрець, насичений пахучими випарами островiв, гнав злегка бриг уперед пiд лагiдним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнаковi. Розповiв про свое минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезнi своi прибутки та про новi торговельнi комбiнацii, якi дадуть у майбутьому ще бiльший зиск. Згадував не раз про свою дочку, що дитиною знайшов у пiратськiм прау, й говорив про неi з дивним почуттям батькiвськоi нiжностi. «Вона мусить бути вже великою дiвчиною тепер, – говорив вiн звичайно. – Це вже чотири роки, як я ii не бачив. І хай мене чортяка вхопить, коли я оце не мав на думцi заiхати в цю подорож до Сурабаi». Завжди пiсля таких розмов, iдучи до своеi каюти, вiн бурмотiв: «Треба щось зробити, неодмiнно треба». Не раз дивував вiн Олмейра тим, що пiдiйде бувало раптом до нього, прочистить горлянку могутнiм «гм!», нiби щось збираючись сказати, а тодi враз одвернеться й одiйде до борту, де й стане, схилившись мовчки на облавок, i стоiть нерухомо цiлими годинами, стежачи, як море спалахуе фосфоричними iскрами, лижучи боки корабля. І саме напередоднi прибуття до Сурабаi пощастило капiтановi довести до кiнця своi спроби щось сказати. Прочистивши горлянку, вiн почав говорити. Сказав, що хоче, аби Олмейр одружився з його приймачкою. «І не говорiть менi, що одмовляетесь тому, що ви бiлий! – гукнув вiн зненацька, не давши часу здивованому юнаковi й слова вимовити. – І не кажiть менi такого! Нiхто й не побачить, якого кольору шкiра вашоi жiнки. Для цього занадто багато в нас доларiв! І, майте на увазi, iх буде ще бiльше, заким я помру. Будуть мiльйони, Каспаре! Мiльйони, я кажу! І все це для неi i для вас, якщо ви з нею одружитесь».
Заслiплений несподiваною пропозицiею, Олмейр хвилину вагався, не говорячи й слова. Обдарований багатою уявою, в одну коротку мить вiн побачив, нiби в променi слiпучого свiтла, блискучi купки гульденiв i збагнув усi можливостi, що дае багатство. Пошана, безтурботне ледаче iснування, яке, вiн почував, дуже до вподоби йому, – власнi кораблi, власнi крамницi, власна торгiвля (старий Лiнгард не житиме вiчно) i, нарештi, як пишний вiнець усьому, в далекому майбутньому маячило, немов зачарований палац, видиво – велика оселя в Амстердамi, цьому раю на землi, як звик вiн про нього мрiяти, а в пишнiй оселi вiн сам, король помiж усiма, яким зроблять його Лiнгардовi грошi, бавитиме там час, помiж розкошiв i блиску. Другий бiк справи – шлюб з дiвчиною-малайкою, цiею спадщиною пiратського прау, – лише дав йому легеньке почуття нiяковости, сорому бiлоi людини. Правда, вона чотири роки виховувалась у монастирi… Кiнець кiнцем, може, йому пощастить, i вона помре. Йому завжди щастило, а грошi всемогутнi. Отож не варто сушити голову цим. У нього ворухнулась невиразна думка, як усунути ii якось та кудись геть iз свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жiнкою, зрештою невiльницею, як здавалося це схiдному розуму Олмейра.
В монастир чи ще деiнде. З церемонiями чи без них.
Олмейр пiдвiв голову й глянув у стурбоване обличчя морцевi.
– Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капiтане Лiнгарде.
– Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазi, Каспаре, я завжди знаю, що роблю. Але й ти не в тiм’я битий.
Олмейр добре пам’ятав той вечiр – вигляд капiтанiв, iнтонацiю його слiв, враження, яке вони зробили на нього, власнi його мiркування. Пам’ятав вузьку скiсну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морськоi поверхнi, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, мiсяць. Вiн пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевiльноi радостi, що охопило його, коли вiн подумав, яке щастя пливе йому до рук. Вiн не був дурнем тодi, не був ним i тепер. Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надiя ще залишилась.
Затремтiв у нiчнiй прохолодi й ураз спостерiг густу темряву, що пiсля заходу сонця огорнула рiчку, заховавши обриси протилежного берега. Лише вiдблиск iз багаття, яке горiло за парканом садиби раджi, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червонi плями на рiчку, якою пливли зламанi дерева, поспiшаючи крiзь непроглядний морок до моря. Олмейр невиразно пригадував, що кiлька разiв його кликала жiнка. Певно, обiдати. Та людина, що в загравi нових надiй дивиться на руiну свого минулого, не може вiдчувати голоду, хай навiть для неi зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пiзно.
Обережно ступив на розхитанi дошки, простуючи до сходiв. Злякана шумом ящiрка з жалiсним скрекотом зашарудiла в травi на березi. Олмейр обережно зiйшов сходами, тепер уже цiлком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерiвну землю, вкриту камiнням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовiрному безладдi. Ідучи до будинку, де жив, до своеi «староi хати», як вiн називав його, зненацька вчув плюскiт десь у темрявi на рiчцi. Спинився на стежцi, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти рiчкою в таку пiзню годину, та ще й у повiнь. Уже виразно чув плюскiт весел, тиху розмову й важкий вiддих веслових, що змагалися з прудкою течiею, держачись берега, де вiн стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крiзь густi заростi кущiв.
– Певно, араби, – пробурмотiв сам собi Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що iм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!
Човен надiйшов ще ближче.
– Гей, люди! – гукнув Олмейр.
Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як i ранiш. Тодi затремтiли кущi просто нього, й тишу ночi порушив стукiт весел у кочетах. Човен саме минав кущi, й Олмейр ледве мiг роздивитися над берегом обриси чоловiчоi голови й плечей.
– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.
Поважний голос одповiв:
– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабiв тут нема.
Серце Олмейровi скинулось од радощiв.
– Дейне! – вигукнув вiн. – Нарештi! Нарештi! І вдень, i вночi чекав я на тебе. Майже втратив надiю, що ти вернешся.
– Нiщо не могло мене спинити вернутися сюди, – вiдповiв той майже жорстоко. – Навiть смерть, – пошепки додав вiн сам до себе.
– Це мова приятеля i дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своiм людям варити рис у моiй садибi, поки ми з тобою поговоримо в хатi.
На цi запросини не було вiдповiдi.
– Що таке? – занепокоено спитав Олмейр. – Сподiваюся, бриговi нiчого не сталося?
– Бриг там, де нiхто з оранг-бленда не може покласти рук на нього, – вiдповiв Дейн з виразом суму в голосi, чого Олмейр не спостерiг у своему хвилюваннi.
– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоiх людей? Я бачу лише двох з тобою.
– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоiй оселi, й тодi ми поговоримо. Тепер я мушу iхати до раджi.
– До раджi? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?
– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелi. Я мушу бачити Лакамбу сьогоднi.
– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерiшуче запитав Олмейр.
– Хiба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.
Невиразнi обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, i вiн зi свистом вирiвнявся, обдавши Олмейра дощем каламутноi води, тодi як вiн нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.
