скачать книгу бесплатно
– Безсоромна дiвчино! Хiба ти невiльниця? – верещала розгнiвана матрона. – Закрий обличчя, негiднице! Ти, бiла гадюко, я не дозволю тобi!
На обличчi Олмейровому одбилося незадоволення, а також непевнiсть, оскiльки до речi встрявати до суперечки помiж матiр’ю та дочкою. Вiн скинув поглядом на гостя-малайця, що мовчки чекав кiнця подii з виразом веселого здивовання, й, зневажливо махнувши рукою, пробурмотiв:
– Дурниця якась. Щось там жiнки…
Малаець поважно хитнув головою, i обличчя його набуло виразу спокiйноi байдужости, як того вимагае етикет пiсля таких пояснень. Боротьба за запиналом скiнчилась, i, очевидно, перемогла Нiна, бо швидке дрiботiння закаблукiв на сандалях мiсiс Олмейр завмерло вдалинi. Заспокоений господар дому збирався провадити розмову, коли, здивований раптовою вiдмiною в обличчi гостевiм, повернув голову й побачив у дверях Нiну.
Пiсля того, як переможена мiсiс Олмейр утекла з поля бойовища, Нiна, зневажливо скрикнувши: «Це лише торговець!» – пiдняла запинало й спинилася, яскраво вся освiтлена на темному тлi передпокою. Уста ii були злегка розтуленi, волосся розмаяне пiсля боротьби, i вогонь гнiву ще не погас у блискучих ii очах. Скинувши швидким оком на гурток одягнених у бiле вбрання списоношiв, що стояли нерухомо в далекому кутку веранди, вона спинила цiкавий погляд на господаревi цього пишного почту. Вiн стояв майже проти неi, трохи-трохи набiк i, вражений красою цього несподiваного видовища, низько вклонявся, пiднiсши складенi руки над головою в ознаку глибокоi пошани, з якою малайцi вiтають лише великих владарiв. Яскраве свiтло лампи вiдбивалося на золотому гаптованнi його чорного шовкового жакета, розбиваючись на тисячi блискучих скалок, на прикрашеному самоцвiтами держалнi крiса, що виглядав з численних бганок червоного його саронга, перехопленого поясом на станi, й грало на самоцвiтах перснiв на темних його пальцях. Низько вклонившись, вiн одразу випроставсь i зграбно й непримушено поклав руку на держално важкого короткого меча, облямоване барвистою то-рочкою з фарбованого кiнського волосу. Нiна нерiшучо спинилася на порозi, дивлячись на рiвну гнучку постать середнього зросту з широкими плечами, що говорили про неабияку силу. Із-пiд бганок блакитного тюрбана, облямованi торочкою кiнцi якого падали зграбно на лiве його плече, дивилося смiливе, зважливе, добродушне обличчя, не позбавлене певноi величi. Масивна нижня щелепа, повнi червонi уста, тремтливi нiздрi та горда постава голови робили враження натури напiвдикоi, свавiльноi, можливо, жорстокоi, але це враження пом’якшувалось лагiдною нiжнiстю майже жiночих очей, загальною властивiстю усiеi раси. Тепер, коли минула перша хвилина здивування, Нiна побачила, що цi очi дивляться на неi з таким нестримним виразом захоплення й бажання, що вiдчула досi невiдоме iй почуття сорому, яке, перемiшуючись iз занепокоенням i радiстю, охопило всю ii iстоту. Знiяковiвши вiд цих незвичних для неi вражень, спинилась у дверях, iнстинктивно прикривши запиналом обличчя й лишивши на виднотi тiльки половину округлоi щоки, розмаяне пасмо волосся й одне око, що дивилось, не одриваючись, на пишну й смiливу iстоту, яка зовсiм не скидалася на тих купцiв, що вiдвiдували зрiдка iхню оселю i яких вона бачила ранiше на цiй самiй верандi.
Заслiплений несподiваним видивом, Дейн Марула забув знiяковiлого Олмейра, забув про свiй бриг та про людей почту, що стояли, пороззявлявши роти, зчудовано дивлячись на дiвчину, забув про мету своiх одвiдин i про все iнше, охоплений могутнiм бажанням якнайдовше дивитися на цю чарiвну iстоту, що вiн несподiвано тут побачив на мiсцi, яке, на його думку, зовсiм не пасувало до такоi зустрiчi.
– Це моя дочка, – знiяковiло промовив Ол-мейр. – Та дарма, бiлi жiнки мають власнi своi звичаi, як ти це, певно, знаеш, туане, бо кажеш, що чимало попоiздив свiтами. До речi, вже пiзно. Ми скiнчимо нашу розмову взавтра.
Дейн низько вклонився, скинувши востанне на дiвчину смiливим поглядом, яким намагався висловити все свое захоплення. За хвилину з поважною поштивiстю стискав Олмейрову руку, а на обличчi йому вiдбився вираз цiлковитоi байдужости до присутностi тут якоi б там не було жiнки. Почет його рушив довгою низкою вперед, i вiн поспiшив слiдом за ним, у супроводi кремезного, лютого вигляду суматрiйця, якого вiн, знайомлячи його з Олмейром, назвав капiтаном свого брига. Наблизившись до бильцiв веранди, Нiна дивилася на вiдблиск мiсячного сяйва на сталевих кiнцiвках списiв i слухала ритмiчний дзенькiт мiдяних бранзолетiв на щиколотках людей, якi тяглися низкою до причалу. Ще хвилина, i човен зрушив з мiсця, то чiтко вимальовуючись у всю свою величiнь пiд свiтлом мiсяця, то розпливаючись невиразною масою в легенькому мороцi, що оповивав рiчку. Дiвчинi здавалося, що вона бачить струнку постать купця, який стоiть, випроставшись, на кормi, але незабаром усе притьмарилось i зникло, розтанувши в бiлих пасмах туману, що заховав середину рiчки.
Олмейр наблизився до дочки й спинився, спершись обома руками на бильця веранди й похмуро дивлячись униз на купу смiття й порозбиваних пляшок.
– Що то був за гармидер? – роздратовано пробурчав вiн не обертаючись. – Як вам з матiр’ю не соромно? Чого вона хотiла? І навiщо ти вийшла?
– Мати не хотiла, щоб я виходила, – вiдповiла Нiна. – Вона дуже розгнiвалася. Каже, що чоловiк, який допiру пiшов, – раджа. І тепер, я вважаю, вона мала рацiю.
– Ви обидвi несповна разуму, – буркнув Олмейр. – Що вам до цього чоловiка? Вiн хоче збирати трепангiв та пташинi гнiзда на островi, оцей ваш раджа. Прийде ще i взавтра. Я хотiв би, щоб ви з матiр’ю тримались десь поза домом i дали менi можливiсть спокiйно провадити своi справи.
Дейн Марула прийшов другого дня й держав довгу розмову з Олмейром. З цього часу помiж них почалася приязнь, на яку спочатку населення Самбiру звернуло велику увагу, а потiм звикли, часто бачачи, що в садибi Олмейровiй палае сила багать, бiля яких люди Марули грiються холодними ночами пiд час пiвнiчно-схiдних мусонiв, тодi як господар iхнiй веде довгi наради з туаном Путай, як вони називали Ол-мейра. Новий купець викликав величезну цiкавiсть у Самбiрi. Чи бачив вiн султана? Що йому султан сказав? Чи давав вiн якi подарунки? Що вiн купуватиме? Що продаватиме? Такi питання палко обговорювали мешканцi бамбукових халуп понад рiчкою. Навiть у солiднiших будiвлях, як оселя Абдули, що правила за резиденцiю головним купцям – арабам, китайцям i бугiсам, панував пiднесений настрiй, який тривав багато часу. З властивою iм пiдозрiлiстю вони не йняли вiри тим звичайним поясненням, якi завжди готовий був дати сам молодий купець. Хоч усе видавалося дуже ймовiрним. Вiн казав, що продае рис. Гутаперчi або воску купувати не хотiв, бо мав намiр доручити численному своему екiпажевi збирати трепангiв на коралових рифах поза гирлом рiчки, а також i пошукати пташиних гнiзд на островi. Оцей крам вiн залюбки купить, якщо хто мае його на продаж. Казав, що вiн з Балi, брамiн, i це останне доводив тим, що завжди вiдмовлявся вiд iжi, частенько одвiдуючи Лакамбову та Олмейрову оселi. До Лакамби ходив переважно ввечерi, маючи довгi наради. Балабатчi, що завжди був третьою особою в цих нарадах владаря з купцем, умiв одвадити всiх цiкавих, що хотiли довiдатися про змiст цих частих довгих нарад. Коли поважний Абдула з лiнькуватою цiкавiстю питав його, вiн, уставившись у просторiнь единим своiм оком, надавав собi придуркуватого виразу.
– Я лише раб своему господаревi, – бурмотiв вiн, нiби вагаючись, а тодi, немов раптом зважившись на безоглядну щирiсть, повiдав Абдулi про якусь торговельну справу з рисом, повторюючи слова: «Сто великих чувалiв купив султан, аж сто, туане», – таемничо-урочистим голосом. Абдула, твердо переконаний, що вiдбулися далеко крупнiшi операцii, приймав, проте, цi iнформацii з усiма ознаками чемного здивування. Тодi обидва розходились, араб – кленучи в душi хитрого собаку Балабатчi, а сам Балабатчi простував далi запорошеною стежкою, похитуючись i задравши догори рiденьку сиву борiдку та скидаючись на цiкавого цапа, що вирушив кудись у шкоду. А за кожним його рухом стежили цiкавi очi. Джiм Енг, угледiвши здалека Балабатчi, струшував з себе апатiю, властиву затятому курцевi опiю, i шкандибав назустрiч значнiй цiй особi, гостинно запрошуючи завiтати до його оселi. Але стриманостi Балабатчi не могла навiть подолати мiшанина мiцного джину з запевненнями в щирiй приязнi простодушного китайця, i Джiм Енг, так i не дiзнавшись новин, мусiв визнати себе переможеним i сидiв, сумно дивлячись на порожню пляшку та на постать самбiрського державного мужа, який похитуючись простував своiм шляхом, що звичайно доводив його до Олмейровоi садиби. З того часу, як Дейн Марула замирив бiлого свого приятеля з раджею, одноокий дипломат знов зробився частим гостем у оселi голландця. На величезне незадоволення Олмейрове, вiн здибував його повсякчас, або як вiн з байдужим виглядом шкандибав верандою, або прокрадався передпокоем i взагалi несподiвано з’являвся у рiзних кутках, завжди готовий розпочати конфiденцiйну розмову з мiсiс Олмейр. Боявся лише самого господаря, нiби непевний, чи не виллються почуття до нього бiлоi людини несподiваним стусаном. Та кухонне накриття було улюбленим його мiсцем, i вiн зробився звичайним гостем там, цiлими годинами сидячи навпочiпки помiж заклопотаних жiнок, спершись пiдборiддям на колiна й обхопивши тонкi ноги худими руками, тодi як едине його око неспокiйно позирало навкруги – справжне втiлення сторожкоi потворностi. Не раз хотiв Олмейр поскаржитись Лакамбi на настирливiсть першого його мiнiстра, та Дейн Марула розраджував його.
– Ми слова не можемо промовити, щоб вiн не чув, – нарiкав Олмейр.
– Тодi приходь розмовляти до мене на бриг, – говорив зi спокiйною посмiшкою Дейн. – Але краще хай вiн залишаеться тут. Лакамба вважае, що вiн багато знае. Можливо, султан гадае, що я можу втекти.
Краще хай уже одноокий крокодил грiеться на сонечку в твоiй садибi, туане.
І Олмейр незадоволено поступався, бурмочучи невиразнi загрози, що колись таки викине геть нахабу, й зi зненавистю дивлячись на старого дипломата, що з спокiйною настирливiстю сидiв бiля його родинного огнища, де варився рис.
Роздiл V
Кiнець кiнцем хвилювання в Самбiрi заспокоiлось. Мешканцi його звикли до того, що помiж Олмейро-вою оселею та об’якореним бiля протилежного берега бригом частенько сновигали човни, а обговорення гарячковоi працi Олмейрових човнярiв перестало одривати вiд домашнiх обов’язкiв жiнок селища. Навiть одурений у своiх сподiванках Джiм Енг облишив турбувати затуманений свiй мозок торговельними таемницями i знову взявся до люльки з опiем, яка давала йому можливiсть зазнавати райських утiх, не звертаючи бiльш уваги на Балабатчi, коли той проходив повз його оселю.
Отож цього гарячого дня, коли порожня рiчка вилискувалась пiд прямовисним сонячним промiнням, державний муж самбiрський без перепон з боку цiкавих приятелiв мiг одв’язати маленького човна з-пiд кущiв, куди вiн звичайно ховав його на час од-вiдин Олмейровоi оселi. Зiгнувшись у човнi, Балабатчi повiльно грiб, ховаючись, оскiльки можливо, пiд велетенськими крисами свого бриля вiд нестерпноi спеки, сонячного промiння, що вiдбивалось од води. Вiн не поспiшав. Його господар Лакамба вiдпочивав, звичайно, в цю пору дня. Вiн мав досить багато часу, щоб переплисти рiчку й привiтати його по пробудженнi важливими новинами. Як вiн до них поставиться? Чи застукотить сердито цiпком з чорного дерева об пiдлогу, лякаючи його вибухом безглуздоi лайки, а чи приклякне навпочiпки з добродушною посмiшкою на обличчi i, розтираючи черево, знайомим йому рухом почне вiдхаркуватись рясно у мiдяну плювальницю, задоволено щось бурмочучи? Отакi думки опосiли Балабатчi, поки вiн повагом грiб, простуючи рiчкою до раджевоi садиби, огорожа якоi виглядала з-помiж густого листя насупроти Олмейрового бунгало на протилежному березi.
А в нього справдi були новини. Нарештi щось певнiше вiд щоденних оповiдань про ознаки близькостi помiж Дейном Марулою та Олмейровою дочкою, прихованi погляди, якi йому щастило спостерегти, та уривчастi палкi слова, якi траплялося перехопити. Лакамба слухав цi його оповiдання спокiйно, з виразною неймовiрнiстю. Та тепер вiн переконае Лакамбу, бо мае певнi докази, якi здобув цього самого ранку, вудячи вдосвiта рибу в струмку бiля оселi Буланджi. Сидячи в своему човнику, вiн угледiв довгий каюк Нiни, що плив повз нього, а на кормi сидiла сама дiвчина, схилившись над Дейном, що лежав на днi, поклавши iй голову на колiна. Поплив за ними назирцi, але за коротку мить обое взялися за весла й зникли у нього з очей. За кiлька хвилин побачив невiльницю Буланджi, що iхала каюком до мiста, везучи пирiжки на продаж. Вона теж бачила у сiрому свiтанку закохану пару. І Балабатчi посмiхнувся, згадавши стурбоване обличчя дiвчини, сумний вираз ii очей, та як тремтiв iй голос, коли вона вiдповiдала на його запитання. Маленька Тамiна, певно, сама закохана в Дейна Ма-рулу. Так ще краще. І Балабатчi голосно засмiявся на цю думку, але враз споважнiв i за якоiсь дивноi асоцiацii почав мiркувати, за яку цiну може продати дiвчину Буланджi. Журливо похитав головою, згадавши, що зажерливий Буланджi вiдмовився продати цю саму Тамiну за сто доларiв лише кiлька тижнiв тому. Тодi зненацька спостерiг, що, поки вiн мiркував, човен однесло течiею далеко вниз. Одкинувши сумнi думки з приводу скнаростi Буланджi, взявся за весла й, ударивши ними кiлька разiв, пристав бiля причалу раджевоi садиби.
Сьогоднi, як i весь останнiй час, Олмейр вештався на березi, доглядаючи за працею бiля човнiв. Нарештi вiн зважився. Прочитавши з староi Лiнгардовоi записноi книжки уривки деяких iнформацiй, вiн надумав вiдшукати золотi розсипи, такi багатi, що треба лише нахилитися, аби взяти незчисленнi скарби й здiйснити нарештi юнацькi своi мрii. Потребуючи допомоги, мусiв подiлитися своiми вiдомостями з Дейном Ма-рулою i взяти до спiлки Лакамбу, який обiцяв свою допомогу, якщо йому дадуть певну частину скарбiв. Олмейр принiс в офiру свою гордiсть, честь i вiдданiсть урядовi задля неймовiрних труднощiв, якими загрожувала експедицiя, опрiч того, ще й заслiплений блискучими наслiдками, якi дасть ця неприемна, але потрiбна спiлка. Небезпека була величезна, але Ма-рула мав безоглядну вiдвагу, а люди його скидались у цьому на свого господаря, та й допомога Лакамби забезпечувала успiх. Останнi два тижнi, захоплений лаштуванням до експедицii, Олмейр, немов сновида, тинявся помiж робiтникiв та невiльникiв. Практичнi мiркування, як лагодити човни, перемiшувались у нього з мрiями про нечуванi скарби, i всi невигоди сучасного, пекуче сонце, багнистi нездоровi береги рiчки зникали в блискучому видивi пишного майбутнього для його й Нiни. Вiн ледве чи бачив цими останнiми днями Нiну, хоч образ улюбленоi дочки панував увесь час у нього в уявi. Не звертав уваги й на Дейна, чия постiйна присутнiсть у його оселi зробилася для нього звичайною справою, тепер, коли iх з’еднували спiльнi iнтереси. Зустрiчаючи молодого ватажка, вiн неуважно вiтався з ним i йшов собi далi, певно уникаючи його, прагнучи забути осоружне сучасне за працею, або поринувши у мрii, коли думки залiтають понад верхiвки пальм, линучи на величезних бiлих хмарах на захiд, туди, де рай Європи чекае на майбутнього схiдного мiльйонера. І Марула тепер, коли умову було складено й усi справи обговорено, не шукав товариства бiлоi людини. Але Дейн завжди никав бiля оселi, хоч рiдко лишався довго на березi. Щоденно вiдвiдуючи бiлу людину, малайський ватажок волiв тихенько прослизнути крiзь головний передпокiй дому й вийти до саду позад його, де горiло багаття пiд кухонним накриттям i гойдалися над ним казани з рисом пiд дбайливим доглядом господинi. Обминаючи це накриття з його чорним димом та гомоном нiжних жiночих голосiв, Дейн повертав лiворуч. Тут, край банановоi плантацii, росла купка бананiв та мангових дерев, утворюючи затiнок. Кiлька кущiв зовсiм вiдокремлювали це мiсце вiд усього свiту, й лише коли-не-коли сюди линув гомiн голосiв невiльниць та випадковий вибух реготу. Заходячи в цей захисток, вiн ховався вiд усiх очей i, прихилившись до рiвного стовбура високоi пальми, чекав з блискучими очима та упевненою посмiшкою на устах, поки не зашарудить злегка суха трава пiд легкими кроками Нiни.
З першоi хвилини, як очi його угледiли цю, на його думку, досконалу вроду, вiн вiдчув у серцi певнiсть, що вона буде належати йому. Вiдчув легкий подих обопiльного розумiння помiж первiсних iхнiх натур i зовсiм не потребував посмiшок мiсiс Олмейр, якими вона хотiла надати йому мужностi, використовуючи всi можливостi, аби зблизитись iз дiвчиною. І щоразу, коли вiн промовляв до неi, щоразу, коли дивився iй в очi, Нiна, хоч i одвертала обличчя, але почувала, що цього молодика iз смiливими очима та палкими словами, якi вона так залюбки слухала, судила iй, певне, доля. Вiн був немов втiлення ii мрiй – вiдважний, жорстокий, завжди напоготовi з метким ударом крiса для ворога й палкими обiймами для коханоi – iдеал малайського ватажка за традицiями ii матерi.
З солодким тремтiнням страху вiдчула таемну свiдомiсть свого спорiднення з його iстотою. Прислухаючись до його слiв, думала, що лише тепер справдi на свiт народилася, що живе лише бiля нього й, пiддаючись почуттю мрiйливого щастя, напiвзакривши обличчя, як звичай наказуе малайськiй дiвчинi, мовчки слухала мову Дейнову, що розсипала перед нею всi скарби кохання й жаги первiсноi його натури, з палким захопленням людини, незачепленоi впливом цивiлiзацii й позбавленоi стриманостi.
Багато щасливих скороминучих годин пролинуло пiд захистом мангових дерев за густою запоною приязних кущiв, поки верескливий голос мiсiс Олмейр не давав знаку, що настала мить небажаноi розлуки. Мiсiс Олмейр поклала на себе приемне завдання стежити, щоб якось ненароком чоловiк ii не перешкодив плавкому ходовi кохання ii дочки, до якого вона ставилася з великою прихильнiстю й iнтересом. Почувалася щасливою й гордою, бачачи пристрасне кохання Дейнове до Нiни. Вважала його за могутнього ватажка, а щедрiсть Дейнова задовольняла ii користолюбство.
Наперододнi того ранку, коли Балабатчi на власнi очi побачив, що пiдозрiння його мали рацiю, Дейн та Нiна довше звичайного лишались у своему захистку. На верандi вже залунали важкi кроки Олмейровi й нетерпляча вимога iжi, коли мiсiс Олмейр зважилась гукнути застереження. Марула, легко перестрибнувши через низьку бамбукову огорожу, прокрався непомiтно крiзь бананову плантацiю до мулкого берега струмка, тодi як Нiна поволi попростувала додому подавати батьковi iжу, як вiн того завжди вимагав. Цього вечора Олмейр почував себе досить щасливим. Всю працю було майже скiнчено, взавтра вiн спустить на воду човни. В уявi вже бачив скарби майже в руках i, держачи олив’яну ложку, забув про тарiлку рису, що стояла перед ним, упиваючись пишним бенкетом, який дадуть на честь його прибуття до Амстердама. Нiна, сидячи в довгому крiслi, слухала неуважно одрубистi беззмiстовнi речення, що зривалися з батькових уст. Експедицiя! Золото! Хiба це все ii обходить? Але коли батько згадав Дейна Марулу, дiвчина вся насторожилась. Дейн поiде взавтра бригом униз рiчкою й повернеться за кiлька день, говорив Олмейр. Дуже неприемна оця затримка. Лише Дейн повернеться, вони, не гаючи часу, вирушать у дорогу, бо вода в рiчцi прибувае. Вiн не здивуеться, якщо почнеться повiнь. Одсунувши нетерплячим рухом тарiлку, встав од столу. Але Нiна вже не слухала його. Дейн поiде! Тому вiн i наказав iй тим лагiдно-владним тоном, якому вона з такою радiстю корилася, зустрiти його на свiтанку в струмку Буланджi. Чи ж е весла в ii човнi? – думала вона. Чи все в ньому як слiд? iй доведеться вирушати ще вдосвiта, о четвертiй ранку, всього за кiлька годин вiдтепер.
Подумала, що iй не завадить одпочити перед тим, як вирушати в довгу плавбу вдосвiта, й пiдвелася з крiсла. Лампа горiла тьмяно, i батько, стомлений цiлоденною працею, лежав уже в гамаку. Нiна погасила лампу й увiйшла до великоi кiмнати, лiворуч передпокою, в якiй жила разом iз матiр’ю. Вона побачила, що мiсiс Олмейр, уставши з купи мат у кутку кiмнати, яка правила iй за постiль, нахилилася над одчиненою величезною дерев’яною своею скринею. Долi стояла половинка кокосовоi шкаралупи, налита олiею з бавовняною ганчiрочкою, заправленою замiсть гнота, i крiзь чорний запашний дим на мiсiс Олмейр падав червоний ореол свiтла. Спина ii була зiгнута, а голова й плечi заховались у глибокiй скринi. Вона нишпорила руками всерединi, звiдки лунав тихий дзенькiт немов срiбних монет. Спочатку не помiтила дочки, й Нiна, спинившись мовчки позад неi, дивилася на силу маленьких полотняних торбинок на днi скринi, звiдки мати виймала жменями блискучi гульдени та мексиканськi долари, пропускаючи iх струмочком крiзь пальцi, що скидалися на кiгтi. Їi, здавалося, тiшив музичний дзенькiт срiбла, а в очах iй вiдбивався блиск новеньких монет. Буркотiла сама до себе: «Це, це й оце! Незабаром вiн дасть бiльше – стiльки, скiльки я забажаю. Вiн – великий раджа, син неба. А вона буде ранi – вiн дав усе це за неi! Хто коли заплатив що за мене? Я – невiльниця! Нi, я мати великоi ранi!» Зненацька зауважила присутнiсть дочки й припинила свое бубонiння, з розгону зачинивши скриню. Тодi, не розгинаючись, глянула вгору на дочку, що стояла з невиразною посмiшкою на замрiянiм обличчi.
– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все мое – за тебе. Але цього не досить! Вiн дасть бiльше, ранiш нiж забере тебе на пiвденний острiв, де його батько королем. Ти чуеш мене? Ти варта бiльшого, внучка раджiв! Бiльшого! Бiльшого!
З веранди долинув сонний голос Олмейрiв, наказуючи мовчати. Мiсiс Олмейр, погасивши каганець, лягла в кутку кiмнати. Нiна лежала горiлиць на купi м’яких мат, закинувши за голову руки й дивлячися в дiрку – вiкно у стiнi, на зорi, що мерехтiли в чорному небi. Вона чекала на той час, коли вирушить на призначене побачення. З почуттям тихого щастя думала про зустрiч у величезному лiсi, далеко вiд усiх людських очей i голосiв. Їi душа дикунки, охоплена знову примiтивними пучуттями, а генiй цивiлiзацii пiд керiвництвом мiсiс Вiнк нiколи не мiг iх цiлком знищити, вiдчувала й гордiсть, i легеньке занепокоення з тоi високоi цiни, що призначила за неi практична ii матiр, але, згадавши палкi погляди й слова Дейновi, заспокоiлась i заплющила очi, здригаючись од приемного передбачення майбутньоi зустрiчi.
Бувае часом становище, коли варвари й так званi цивiлiзованi люди мають однаковi почуття. Можна припустити, що Дейн Марула не дуже захоплювався майбутньою своею тещею, не дуже високоi був думки i про апетит цiеi шановноi особи до блискучих доларiв. Але цього туманного ранку, коли Балабатчi, вiдкинувши набiк усi державнi турботи, поiхав оглянути своi рибальськi снастi в струмку Буланджi, Марула, не маючи жодних сумнiвiв i не почуваючи нiчого, опрiч нетерплячки та жаги, веслував до схiдного берега острова, що його оточував саме цей струмок. Заховавши човен у кущах, вiн мерщiй пройшов острiвець, нетерпляче продираючись крiзь густий чагарник, що перетинав йому шлях. Із обережностi вiн не пiд’iздив човном до самого мiсця зустрiчi, як робила це Нiна, а лишав його в головному рукавi, тодi як сам простував пiшки на той бiк острова. Теплий густий туман щiльно огорнув його, але вiн устиг побачити мерехтливий вогник лiворуч iз оселi Буланджi i скерував вiдповiдно свiй шлях. Далi вже нiчого не бачив у вогкому запиналi туману, що все густiшав, i лише iнстинктивно не збився зi стежки, що вивела його саме на те мiсце по той бiк острiвця, куди вiн хотiв трапити. Вода прибила сюди величезну колоду, пiд прямим кутом до острова, й утворилося щось, немов невелика гатка, об яку, шумуючи й дзюркочучи, розбивалась прудка течiя. Вiн ступнув швидким упевненим кроком на колоду й за два стрибки опинився з другого ii краю, де бiля нiг його пiнячись вирувала вода.
Стоячи тут, самотнiй, вiдокремлений од усього свiту, тодi як небо, землю i навiть рiчку, що шумувала бiля нього, проковтнув густий ранiшнiй туман, Дейн прошепотiв iм’я Нiни в невидиму просторiнь, певний, що вона його вчуе, iнстинктивно почуваючи, що кохана дiвчина близько, що вона так само вiдчувае присутнiсть його, як вiн ii.
Над колодою виринула прова каюка Нiни. Вона високо стримiла над водою, бо дiвчина сидiла на кормi. Марула схопився рукою за борт i легко стрибнув у каюк, сильно вiдштовхнувшись. Легенький човник, корючись новому напрямку, обiгнув колоду, майже торкаючись ii, а рiчка, немов вiрний товариш, слухняно схопила його, повернула по течii i мовчки й прудко понесла помiж невидимих берегiв. І знову бiля нiг Нiни Дейн забув увесь свiт, вiдчуваючи, що його пiдхопила могутня хвиля кохання, порив радостi, гордостi й жаги. Знову переконався, що життя його неможливе без цiеi iстоти, яку вiн стискае в палких, могутнiх i довгих обiймах.
Нiна нiжно визволилася з його рук, тихенько засмiявшись.
– Ти перекинеш човна, Дейне, – прошепотiла вона.
Вiн з хвилину палко дивився iй ув очi, а тодi, зiтхнувши, вiдпустив ii i лiг на днi каюка, поклавши голову iй на колiна, й, дивлячись угору, закинув назад руки, оповивши ними стан дiвчини. Вона схилилася над ним, струсонувши головою, й довгi пасма ii чорного волосся закрили обличчя обом.
Так вони пливли течiею. Вiн говорив з грубим красномовством дикоi натури, що цiлком оддаеться могутньому почуттю жаги; вона, низько схилившись над ним, слухала гомiн його слiв, солодший для неi над саме життя. Для них обох не iснувало нiчого поза тендiтним iхнiм човником, тут був iхнiй власний свiт, сповнений потужного всеосяжного iхнього кохання. Вони не бачили, що туман перед свiтанком усе густiшае, а вiтер ущух, забули про велетенськi лiси, якi оточували iх, i про всю тропiчну природу, що завмерла в урочистiй тишi, чекаючи сходу сонця.
Туман низько стелився над водою, ховаючи човен з двома переповненими щастя й жаги юними iстотами, зорi зблiдли, а зi схiдного обрiю впала на небо срiблясто-сiра тiнь. Вiтрець анi подихав, i не ворушився причаiвшись лист. Безмежноi тишi широкоi рiчки не порушувала сонним сплеском риба, й усi живi створiння немов завмерли на березi. Землю, небо й рiчку – все огорнув глибокий сон, вiд якого, здавалося, нiколи не буде пробудження. Всi вияви життя й руху тропiчноi природи немов зосередились у палких поглядах очей i бурхливому стукотiннi сердець двох закоханих у хиткому човнику пiд бiлим запиналом туману на рiвнiй поверхнi рiчки.
Зненацька з-понад чорного муру дерев на березi Пантаi вибухнув величезний снiп жовтого промiння. Зорi згасли. Маленькi чорнi хмарки на зенiтi на мить спалахнули багрянцем. Легенький вiтрець – подих пробудженоi природи, – заворушивши густий туман, розiрвав його й закрутив химерними пасмами й уривками, здмухуючи його iз збриженоi поверхнi рiчки, що запроменiла лелiтками пiд яскравим денним свiтлом. Величезнi зграi бiлих птахiв кигикаючи закружляли над верховiттям пальм. На схiдному березi встало сонце.
Дейн перший вернувся до турбот буденного життя. Пiдвiвшись, скинув швидким поглядом угору й униз по рiчцi. Угледiв каюк Балабатчi позаду й маленьку чорну пляму на мерехтливiй поверхнi води спереду – це був човен Тамiни. Обережно посунувся до прови й, приклякши навколiшки, взявся за гребку. Нiна теж схопилася за весло. Обое заповзято гребли, iз кожним помахом весел кидаючи вгору бризки, й легенький каюк прудко летiв уперед, лишаючи за кормою вузький слiд, облямований блискучим бiлим мереживом пiни. Дейн, не повертаючи голови, сказав:
– Позад нас хтось пливе, Нiно. Не треба, щоб вiн нас наздогнав. Гадаю, тепер вiн надто далеко, щоб упiзнати нас.
– І попереду теж хтось, – уривчасто дихаючи, вiдповiла Нiна, не перестаючи гребти.
– Здаеться, я пiзнаю, хто це, – мовив Дейн. – Хоч сонце й заслiплюе очi, але, я гадаю, це дiвчина Тамi-на. Вона щоранку приiздить на мiй бриг продавати пирiжки й часто лишаеться на цiлий день. Та дарма, керуй до берега. Ми можемо заховатись у чагарнику. Недалеко звiдси мiй човен.
Говорячи це, вiн стежив очима за широколистими нiпа, якi вони обсипали бризками, мовчки й швидко веслуючи.
– Глянь, Нiно, – мовив вiн нарештi. – Бачиш, де кiнчаються пальми, стоiть дерево, схиливши вiти? Кермуй на оту велику зелену гiлку.
Вiн пiдвiвся, чекаючи, а човен поволi наближався до берега. Нiна пiдганяла його легенькими ударами весла. Досить наблизившись, Дейн схопився за величезну гiлку й, одкинувшись назад, проштовхнув човен пiд зелене склепiння гiлки, рясно оповитоi чiпкими рослинами, в маленький затишний куточок, немов у крихiтну бухточку, яку розмила в березi вода пiд час останньоi повенi. Дейнiв човен стояв тут, об’якорений закинутим у воду каменем, i Дейн перелiз до нього, держачи руку на борту Нiниного каюка. За хвилину обидва човни гойдалися спокiйно поруч, одбиваючись у чорнiй водi пiд тьмяним освiтленням, що ринуло крiзь зелений намет густого листя. Високо вгорi, на сонячному свiтлi, горiли полум’ям ряснi багрянi квiти, обсипаючи iм голови дощем великих червоних пелюсток, що, виблискуючи росою й повiльно кружляючи, падали пахучим струмком. І вгорi, i внизу, i в соннiй водi, усюди, навколо помiж буйноi рослинностi, що купалась у теплому повiтрi, видихаючи мiцнi й терпкi пахощi, провадила iнтенсивну роботу тропiчна природа. Рослини тяглись угору, сплутуючись, переплiтаючись у неймовiрному безладдi, в дикому божевiльному прагненнi, чiпляючись одна за одну й мовчки, в безнадiйному зусиллi тягнучись угору до життедайного сонячного свiтла, немовби iх опосiв раптовий жах гнилоi маси внизу, злякали смерть i гниття, з яких вони народилися.
– Тепер ми мусимо попрощатися, – мовив Дейн пiсля довгоi мовчанки. – Тобi треба вже вертатися, Нiно. Я чекатиму, поки сюди надiйде бриг, i тодi сяду на борт.
– Тебе довго не буде, Дейне? – тихо спитала Нiна.
– Довго! – вигукнув Дейн. – Чи згодиться людина довго лишатись у темрявi? Коли я далеко вiд тебе, Нiно, то я немов слiпий. Як можу я жити без свiтла?
Нiна перехилилась через борт, щасливо й гордо посмiхаючись, i, взявши помiж рук обличчя Дейно-ве, глянула йому в очi нiжним запитливим поглядом. Очевидячки, вона знайшла в них пiдтвердження слiв, щойно сказаних, бо почуття радостi полегшило iй сум розлуки. Вона вiрила, що йому, нащадковi великих раджiв, синовi славетного ватажка, владаревi життя й смертi сонце свiтить лише в ii присутностi. Могутня хвиля вдячностi й кохання залила iй серце. Як зможе вона висловити своi почуття до того, хто дав iй стiльки радостi й гордостi? І в бурхливому поривi жаги, немов блискавка, спалахнув у неi спогад про осоружну й майже забуту цивiлiзацiю, на яку вона лише одним оком глянула в давнi днi примусу, горя й гнiву. У холодному попелi свого ненависного й гiркого минулого вона знайшла ознаку любовi, гiдний вияв безмежного захоплення, що вiдчувала в цю мить, i запоруку яскравого пишного майбутнього. Оповивши руками шию Дейнову, вона припала до його вуст довгим жагучим поцiлунком. Вiн заплющив очi, здивований i зляканий бурею, яка знялась у нього в грудях од цього, досi йому незнаного дотику, й довго пiсля того, як Нiна проштовхнула свiй каюк у рiчку, вiн лишався нерухомим, не наважуючись розплющити очей, iз страху втратити почуття п’янкого раювання, яке вiн уперше вiдчув.
Тепер, вiн гадав, йому бракуе лише безсмертя, щоб стати богорiвним, i iстота, яка вмiе так одчиняти йому браму раю, мусить належати йому – незабаром буде належати йому назавжди!
Розплющив очi саме вчасно, щоб побачити крiзь зелене склепiння витких рослин прову брига, що повагом плив униз рiчкою. Йому треба було сiдати на корабель, але брав жаль залишити те мiсце, де вiн зазнав стiльки щастя. «Встигну ще. Хай собi пливе», – пробурмотiв сам собi Дейн, знов заплющивши очi пiд червоним дощем пахучих пелюсток i намагаючись викликати в уявi минулу подiю i розкошi раювання, i тремтiння страху.
Вiн мусiв, кiнець кiнцем, вчасно сiсти на бриг та виконати купу справ, i даремно Олмейр чекав на швидке повернення свого приятеля. Низ рiчки, куди так часто й так нетерпляче дивився Олмейр, лишався порожнiм, хiба коли-не-коли промайне якийсь рибальський човен. Але з верховини сунули чорнi хмари, й частi дощi вiшували, що мае установитися дощова пора з грозовицями та зливами, якi зроблять рiчку неприступною для тубiльних човнiв.
Тиняючись мулким берегом бiля своеi оселi, Олмейр занепокоено стежив за рiчкою, що поволi бут-нiла цаль за цалем, пiдповзаючи до човнiв, уже полагоджених та вишикуваних у шерег пiд накриття iз мат. Доля, здавалося, насмiялася з нього, й, чалапаючи знесилено туди й сюди пiд дошем, що лив безупинно з низького тепер неба, вiн вiдчував якусь безнадiйну байдужiсть. Про що, зрештою, говорити? Таке вже його щастя. Цi два мерзенних дикуни – Ла-камба й Дейн, обiцяючи свою допомогу, пiдбили його витратити останнi долари на устаткування човнiв, а тепер один десь завiявся, а другий замкнувсь у своiй оселi, не подаючи жодних ознак життя. Навiть пройдисвiт Балабатчi, думав Олмейр, не показуе носа з тоi пори, як вiн продав йому весь рис, мiдянi гонги та тканини на потреби експедицii. Витягли у нього останнiй грiш, а тепер iм байдуже, чи вiн поiде, а чи залишиться. І, безнадiйно махнувши рукою, Олмейр починав поволi здиратися на веранду нового свого будинку, щоб заховатись од дощу i, схилившися на бильця та втягттти голову в плечi, поринав у гiрку задуму, забувши й про час, i про голод, глухий до верескливого голосу дружини, що кликала його вечеряти. Тодi, вiдiрвавшись од журливих думок при першому гуркотi вечiрнього грому, вiн поволi волiкся на мерехтливий огник староi своеi оселi. Напiвзавмерла надiя надприродно загострювала йому слух, роблячи його чутливим до найменшого згуку на рiчцi. Кiлька вечорiв поспiль чув вiн плюскiт весел на водi й бачив невиразнi обриси човна. Окликав людей, що маячили перед ним у млi, й серце йому тремтiло в раптовiй надii почути Дейнiв голос. Щоразу тяжко зневiрявся, бо в одповiдь чув, що це якiсь араби iдуть одвiдати сидня Лакамбу. Це спричинилося до багатьох безсонних ночей, витрачених на мiркування, якi ще пiдлоти надумують йому оцi поважнi люди. Нарештi, коли всi надii, здавалося, вмерли, вiн зрадiв, почувши Дейнiв голос. Хоч Дейн дуже хапався побачити Лакамбу, i Олмейр вiдчув занепокоення, бо не вiрив у приязнь Лакамби до нього. Проте Дейн вернувся кiнець кiнцем. Очевидячки, мае намiр виконати свою умову. Сподiванки його ожили знов, i цiеi ночi Олмейр мiцно спав, тодi як Нiна стежила за розгнiваною рiчкою, що пiд бичем зливи бiгла прудко до моря.
Роздiл VI
Дейн не дуже барився, перепливаючи рiчку пiсля того, як залишив Олмейра. Зсiв на березi бiля купки хаток, що належали до резиденцii самбiрського раджi. Тут, певно, когось чекали, бо ворота стояли вiдчиненi, й люди зi смолоскипами в руках напоготовi були проводити гостя похилим дерев’яним помостом, що вiв до бiльшого будинку, який посiдав сам Лакамба й де обговорювалися та вирiшувались усi державнi справи. В iнших будiвлях жили численнi жiнки та родина владаря.
Оселя Лакамбова мiстилась у мiцнiй будiвлi з грубих дошок на високих палях, з верандою iз розщепленого бамбуку, яка оточувала весь будинок, i неймовiрно високою гостроверхою покрiвлею з пальмового листя, що спиралася на почорнiлi вiд диму численних смолоскипiв крокви.
Будiвля стояла рiвнобiжно рiчцi одним боком до шлюзу, звiдки йшов похилий помiст просто до дверей. Пiд нерiвним освiленням димних смолоскипiв Дейн угледiв невиразнi постатi озброених людей у чорному затiнку праворуч. З iхнього гурту вийшов Балабатчi, щоб одчинити дверi, i Дейн увiйшов до раджевого покою, де той приймав численних своiх одвiдувачiв. Це була приблизно третина всiеi будiвлi, вiдокремлена вiд решти помешкання важкими запонами з европейськоi тканини. Бiля самоi запони стояло велике крiсло з якогось чорного дерева, прикрашене рiзьбленими вiзерунками, а бiля нього незграбно змайстрований стiл. Поза цим кiмнату умебльовано лише силою мат. Лiворуч од входу стояли грубi козла, до яких прихилено було три рушницi з приладженими до них багнетами. У затiнку пiд стiнкою особиста охорона Лакамбова – усе родичi або приятелi – спали безладною купою брунатних рук, нiг та рiзнобарвних уборiв, часом порушуючи тишу випадковим хропiнням або стогоном. На столi стояла пiд зеленим дашком европейська лампа, освiтлюючи Дейновi все в покою.
– Щасливий вiтати тебе тут i запропонувати вiдпочинок, – мовив Балабатчi, запитливо дивлячись на Дейна.
– Менi треба поговорити з раджею, – вiдповiв Дейн.
Рухом висловивши згоду, Балабатчi повернувся до мiдяного гонгу, що стояв пiд козлами, й двiчi з силою вдарив у нього.
Лункий дзвiн розбудив охорону. Хропiння ущухло, розкиданi ноги пiдтяглись, уся купа заворушилась i поволi почала набувати вигляду окремих людей, якi, позiхаючи, протирали заспанi очi. Поза запоною ви-бухла жiноча балаканина. Тодi долинув бас Лакамби:
– Це арабський купець?
– Нi, туане, – вiдповiв Балабатчi. – Це, нарештi, вернувся Дейн. Вiн прийшов на важливу розмову з тобою, бiтчара, якщо твое милосердя дае згоду.
Очевидячки, у Лакамби вистачило на це милосердя, бо за якусь коротку мить вiн вийшов iз-за запони. Та воно не сягало так далеко, щоб походити бiля свого туалету. Короткий червоний саронг, обмотаний нашвидку навколо стегон, було все його убрання. Милосердний владар Самбiру видавався сонним та сердитим. Вiн сiв у крiсло, розкарячивши ноги, спершись руками на поруччя й опустивши голову на груди, та, сопучи, наче ковальський мiх, злiсно чекав, поки Дейн розпочне важливу розмову.
Та Дейн не квапився починати. Утупивши погляд у Балабатчi, що з комфортом умостився навпочiпки бiля нiг свого господаря, вiн, злегка схиливши голову, стояв мовчки, немов уважно чекаючи на мудре слово.
Нахилившись уперед i стримано кашлянувши, Балабатчi пiдсунув кiлька мат, щоб сiсти Дейновi, тодi палкою швидкомовкою почав запевняти його верескливим своiм голосом про велику радiсть усiм з так довго сподiваного Дейнового повернення. Серце його, Балабатчi, зголоднiло, не бачучи обличчя Дейнового, а вуха зiв’яли, не чуючи свiжих згукiв Дейнового голосу. Вуха й серця усiх iнших теж у такому сумному станi, запевняв Балабатчi, широким рухом показуючи на другий берег рiчки, де спокiйно дрiмало селище, несвiдоме тiеi великоi радостi, що чекае на них узавтра, коли стане вiдома присутнiсть Дейнова помiж них. «Бо, – провадив Балабатчi, – що може дати радiсть бiднiй людинi, як не щедрiсть багатого купця або могутнього…»
Тут вiн враз урвав з удаваною нiяковiстю, бiгаючи оком по пiдлозi, а на знiвечених його вустах промайнула винувата посмiшка. Раз чи двiчi пiд час його промови по обличчi Дейновiм пробiгав смiхотливий вираз, що потiм його заступила удавана поважнiсть. Чоло Лакамбi похмурилось, а вуста злiсно сiпались, коли вiн слухав красномовство першого свого мiнiстра. В мовчанцi, що запала пiсля того, як Балабатчi перестав говорити, залунав хор рiзнотонного хропiння з кутка, де охоронцi поновили перерваний сон, але вiддаленого гуркоту грому, який викликав у серцi Нiни турботу за коханого, трое чоловiкiв не чули, кожний заглиблений у думки про власнi своi справи, де важилося життя i смерть.
Пiсля короткоi мовчанки Балабатчi, облишивши тепер пишне двiрське красномовство, знову почав говорити, але короткими уривчастими реченнями й притишеним голосом. Вони дуже непокоiлись. Чому Дейна так довго не було? Люди, що живуть на низах рiчки, чули вибухи з гармат i бачили вiйськовi кораблi голландцiв у лиманi помiж острiвцiв. Тому вони дуже непокоiлись. Кiлька день тому до Абдули дiйшли чутки про якесь лихо, i з того часу вони чекали на приiзд Дейнiв, боючись, що з ним трапилась якась нещаслива пригода. O^ днi вони зi страхом заплющували очi й прокидалися занепокоенi й тремтячи ходили берегом, немов чекаючи ворожого нападу. Але все це почували, лише турбуючись про Дейна. Чи не заспокоiть вiн тепер iхнього страху, не за них самих, а за нього? Вони за себе спокiйнi, бо вiрнi й вiдданi могутньому раджi Батавii, – нехай доля даруе йому перемогу на радiсть i щастя його пiдданцiв! «Потiм, – провадив Балабатчi, – Лакамба, мiй господар, змарнiв у турботах за купця, якого вiн узяв пiд свою охорону. Так само й Абдула, бо невiдомо, що сказали б недобрi люди, якби випадково…»
– Мовчи, дурню! – злiсно буркнув Лакамба.
Балабатчi урвав iз задоволеною посмiшкою, тодi як Дейн, що, немов зачарований, стежив за ним, зiтхнувши з полегкiстю, повернувся до самбiрського владаря. Лакамба не ворохнувся й, не пiдводячи голови, дивився спiдлоба на Дейна, голосно сопучи й зi страшенно незадоволеним виглядом надувши губи.
– Говори, Дейне! – промовив вiн нарештi. – До нас доходило багато чуток. Багато вечорiв поспiль мiй приятель Решид приходив до мене з поганими звiстками. Новини рознеслись по всьому надбережжю. Та, можливо, вони брехливi. В устах людей тепер бiльше неправди, як за днiв моеi молодостi, але мене й тепер не легко пiддурити.
– Усi моi слова правдивi, – безтурботно мовив Дейн. – Якщо хочеш спитати, що трапилося з моiм бригом, то знай, що вiн у руках голландцiв. Вiр менi, раджо, – провадив вiн з раптовою енергiею, – у оранг-бленда е добрi приятелi в Самбiрi, бо iнакше звiдки б вони знали, що я iду звiдси?
Лакамба глипнув коротким ворожим поглядом на Дейна. Балабатчi спокiйно пiдвiвсь i, попростувавши до козел, ударив в гонг.
За дверима залопотiв тупiт босих нiг. У хатi прокинулась охорона й сидiла, дивлячись перед себе з сонним здивуванням.
