скачать книгу бесплатно
Кiнець неволi
Joseph Conrad
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Джозеф Конрад (справжне iм’я – Юзеф Теодор Конрад Коженьовський) – класик англiйськоi лiтератури польського походження. В юностi був моряком i життя його було сповнене пригод. Пiзнiше присвятив себе лiтературнiй працi.
Провiдний мотив Конрадовоi прози – самовизначення особистостi у духовному, моральному сенсi. «Кожний крок – учинок, за який неминуче доводиться вiдповiдати, й марнi сльози, скрегiт зубовний i жалкування слабкого, який мучиться, охоплений страхом, коли опиниться перед наслiдками своiх власних дiй».
Повiсть «Кiнець неволi» (1902) належить до так званого «епосу капiтанiв». Старий капiтан Уоллей раптом усвiдомлюе, що його кращi часи минули, свiт навколо змiнився, але незмiнними е його батькiвський обов’язок i професiйна честь.
Джозеф Конрад
Кiнець неволi
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
І
Ще довго пiсля того, як пароплав «Софала», змiнивши курс, повернув до суходолу, низький багнистий берег здавався тiльки темною плямою по той бiк осяйноi стяги. Пекуче сонячне промiння падало на спокiйне море i немов розбивалось об його дiамантову поверхню на мерехтливий порох, на огняне марево, що слiпило очi i втомлювало мозок мiнливим своiм блиском.
Капiтан Уоллей не дивився на берег анi на море. Коли його серанг[1 - Боцман з тубiльцiв (мал.).], наблизившись до просторого тростяного крiсла, де вiн сидiв, сказав йому стиха, що треба змiнити курс, вiн вiдразу звiвся на ноги i стояв обличчям наперед, доки нiс його судна окреслював чверть кола. Вiн не вимовив нi слова, не звелiв навiть закрiпити стерно. Серанг, пiдстаркуватий спритний маленький малаець, iз дуже темною шкiрою, сам дав пошепки стерничому наказа. І тодi капiтан Уоллей знову сiв повiльно у крiсло, на капiтанському мiстку, i втупив очi в палубу помiж своiми ногами.
На цьому морському шляху не сподiвався вiн побачити нiчого нового. Вiн плавав уздовж цих берегiв останнi три роки. Вiд Низького рогу до Малантаiна було п’ятдесят миль, – шiсть годин дороги старiй суднинi – за припливу, i сiм годин – пiд час вiдпливу. Потiм пароплав брався до суходолу, i помалу вимальовувалися на небi три високi i стрункi пальми. Розкуйовдженими своiми верхами вони нахилились одна до одноi, неначе критикуючи конфiденцiально нетрi темних мангровiй. «Софала» пливла навскiс до берега, i певного часу спалахувало на тьмянiй пасмузi узбережжя кiлька блискучих заломiв – повноводе гирло рiки. Рудою рiдиною, де на три чвертi було води, а на одну чверть чорноi землi, геть та геть помiж низькими берегами, – на три чвертi з чорноi землi i на чверть iз солонуватоi води, – пробивалась устрiч течii «Софала». Це робила вона вже сiм лiт, коли не бiльше, ще задовго перед тим, як довiдався капiтан Уоллей про ii iснування, ще коли вiн i гадки такоi не мав, що вiзьме участь у незмiнних ii подорожах. Старе судно, напевно, краще знало свою путь, анiж його екiпаж, бо команда мiнялася; краще за вiрного серанга, якого взяв собi капiтан за помiчника зi свого останнього корабля; краще за нього самого, що був капiтаном на «Софалi» лише три останнi роки. На «Софалу» завжди можна було звiритися в дорозi. Їi компаси нiколи не псувались. З нею не було жодного клопоту, так наче похилий вiк надiлив ii знанням, мудрiстю та непохитнiстю. Приставала вона до берега в певному мiсцi, певного часу, майже хвилина в хвилину. Коли капiтан сидiв понурившись на мiстку або лежав безсонний у лiжку, вiн мiг будь-якоi хвилини, знаючи день i час, точно визначити, де саме перебувало тепер судно. Знав вiн добре i цi одноманiтнi мандри дрiбних крамарiв-корабельникiв угору i вниз по Протоцi[2 - Малайська протока, що вiдокремлюе пiвденний край Індо-Китаю (Малайський пiвострiв) вiд острова Суматри.], знав розпорядок i методу торгiвлi, знав людей. Перша зупинка була в Малаццi удень, а присмерком судно рушало в дорогу, щоб перетяти цей великий шлях Далекого Сходу, залишаючи позад себе простий фосфоричний слiд. Темрява i переблиск води, яснi зорi на чорному небi, коли-не-коли вогнi европейського пароплава, який прямуе серединою протоки, iнодi униклива тiнь тубiльного корабля з рогожаними вiтрилами, що трiпотять безгучно в повiтрi, а вдень, по другий бiк, не щезае з очей низький берег. Опiвднi витають три пальми – ознака другоi зупинки, при березi дрiмливоi рiки. Живе там одним-один бiлий – молодий вiдслужений моряк, i з ним пiд час своiх незлiченних подорожей капiтан заприязнився. Ще шiстдесят миль, i знову пристань, у глибокiй бухтi, а на березi тiльки й е два будинки. Отак прямуючи, кидаючи подекуди якiр, пiдбираючи вантаж на зупинках i пропливши наостанку сотню миль серед лабiринту острiвцiв, пiдходить «Софала» до великого тубiльного мiста, крайнього пункту свого рейсу. Там старе судно вiдпочивае три днi, i потiм капiтан подаеться назад, бачить тi самi береги в поворотному напрямку, чуе тi самi голоси на тих самих мiсцях i нарештi повертаеться до того порту, де зареестрована «Софала». У цьому порту, на великiм шляху на Схiд, пароплав стоятиме на якорi майже навпроти великоi кам’яницi – портовоi управи, доки знову не вирушить у ту саму путь, роблячи 1600 миль за тридцять день. Не дуже-то розгонисте життя капiтановi Уоллею, Генрi Уоллею, iнакше Очайдушному Гаррi, Уоллею з «Кондора», – прославленого свого часу клiпера. Нi, не цiкаве це життя для людини, що служила у славетних фiрмах, плавала на славетних вiтрильниках (i декотрi з них були ii власнi), для людини, що вiдбувала славетнi рейси, вiдкривала новi шляхи i новi торговi пункти, плавала в недослiджених просторах пiвденних морiв i бачила схiд сонця на незанотованих на картах островах. П’ятдесят рокiв на морi, i сорок, зокрема, – на Сходi («непоганий моряцький стаж», говорив вiн посмiхаючись) зробили його iм’я почесно вiдомим цiлому поколiнню судновласникiв i купцiв в усiх портах вiд Бомбея до роздорiжжя Сходу i Заходу – берегiв обох Америк. Його славу вiдзначено навiть не дуже широкомовно, та досить виразно, на адмiралтейських картах. Хiба немае отам десь мiж Австралiею i Китаем острова Уоллея i рифу Кондора? На цю небезпечну коралову скелю наскочив був знаменитий клiпер, i три днi капiтан i команда скидали одною рукою вантаж за борт, а другою – вiдбивалися вiд озброеноi флотилii дикунiв. На ту пору нi острова, нi рифу на картах не iснувало. Згодом офiцери парового його королiвськоi величностi судна «Стрiлець» здобули наказ дослiдити нову путь i, назвавши острiв i риф цими йменнями, вiддали належне заповзяттю людини i витривалостi корабля. А до того кожний, кому це цiкаво, може побачити, що в «Загальному покажчиковi», том II, стор. 410, – опис перегону Малоту або Уоллея починаеться словами: «Цю зручну путь вiдкрив, р. 1850, Уоллей, капiтан корабля «Кондор» тощо, i кiнчиться щирою порадою плисти цiею дорогою всiм тим суднам, що вирушають з китайських портiв на пiвдень будь-якого з п’яти мiсяцiв вiд грудня по квiтень включно.
То був найчистiший прибуток, що перепав йому вiд життя. Цiеi слави нiхто не мiг украсти в нього. Прориття Суецького каналу, мов прорив греблi, вiдкрило дорогу на Схiд силi нових кораблiв, новим людям, новим методам торгiвлi. Змiнилися на вигляд схiднi моря, змiнився самий дух життя, i новiй генерацii морякiв уже був нi до чого досвiд капiтана Уоллея.
За тоi давнини через його руки перейшло чимало тисяч фунтiв – хазяйських i його власних грошей. Вiн служив вiрою й правдою судновласникам, фрахтiвникам i страховим товариствам, хоч iхнi iнтереси не завжди збiгалися. Вiн не загубив жодного судна, не пiшов на жодну сумнiвну угоду. Вiн дуже зажився на свiтi, i наостанку пережив тi умови, що дали його iменi славу. Вiн поховав свою жiнку (у Печiлiйськiй затоцi), вiддав дочку свою за чоловiка, на якому спинилась вона невдалим вибором, i втратив свою бiльше нiж заможнiсть, коли збанкрутувало вiдоме Траванкорсько-Деканське банкiрське товариство, струсонувши, мов землетрус, увесь Схiд своiм падiнням. І було капiтановi Уоллею шiстдесят п’ять рокiв.
II
Вiн легко нiс свiй вiк i зубожiння свого не стидався. Не вiн один вiрив у тривалiсть банкiрського товариства. Люди, тямущi на фiнансових справах не менше, нiж вiн тямить на пароплавствi, визнавали, що капiтал покладено до надiйного банку, i самi втратили багацько грошей пiд час великого краху. Тiльки й було рiзницi помiж ним i ними, що вiн утратив усе чисто. Дещо, зрештою, йому лишилося. Вiд загиблого багатства йому зостався маленький гарненький вiтрильник «Красуня». Вiн купив його, щоб мати чим забавити свое дозвiлля, коли подасться на спокiй, – «щоб було з чим погратися», як вiн сам висловлювався.
За рiк перед доччиним одруженням вiн формально об’явив, що йому докучило море. Та коли молоде подружжя оселилось у Мельбурнi, вiн зрозумiв, що не може почувати себе щасливим на суходолi. Вiн надто довго служив у торговому флотi, щоб мореплавство задля розваги могло його вдовольнити. Йому потрiбна була iлюзiя працi, i придбання «Красунi» допомогло йому жити так, як вiн жив переднiше. Своiм знайомим вiн вiдрекомендував ii за останне судно, що плавае пiд його командуванням. Коли вiн так спорохнiе, що йому не можна буде доручити корабля, то розснастить ii i зiйде на берег, i нехай поховають його на суходолi. У своему заповiтi вiн накаже, щоб у день похорону «Красуню» вивели на буксирi з гаванi, провертiли у нiй дiрки i затопили пристойно на глибокому мiсцi. Дочка не ремствуватиме на нього за його бажання, щоб нiхто не порядкував на останньому суднi, яким вiн командував. Проти того майна, що вiн iй залишить, вартiсть 500-тонного баркасу нiчого не важить. Усе це вiн говорив жартiвливо, пiдморгуючи оком: кремезний дiд був надто повний життевоi сили, щоб вiдчувати сентиментальну розчуленiсть. Але заразом була в його очах пiд час тих розмов i якась задума, бо вiн любив життя i щиро втiшався його дарами – своею доброю славою i багатством, любов’ю до дочки i радощами, якi давало йому судно, – забавка його самотнього дозвiлля.
Каюту вiн опорядив згiдно з простим своiм iдеалом комфорту на морi. Одну стiну зайняла книжкова шафа (вiн кохався в читаннi); навпроти лiжка висiв портрет олiйними фарбами його покiйноi дружини: профiль молодоi жiнки, довгий чорний кучер подовж щоки. Три годинники присипляли капiтана цоканням i вiтали його навперебивки своiм дзвоном, коли вiн прокидався вдосвiта. Вiн вставав щодня о п’ятiй годинi. Помiчник, вистоюючи ранкову вахту, пив бiля стернового колеса вранiшню каву i чув крiзь широку вiдтулину мiдного вентилятора, як полоскався, чмихав i гомонiв капiтан, вiдбуваючи свiй туалет. Цi шелести заступало приглушене, стримане бурмотiння гучного поважного голосу, що проказував отченаш. По п’яти хвилинах голова i плечi капiтана Уоллея виринали знизу. Зупинившись на сходинцi трапу, вiн обводив оком обрiй, дивився на поставу вiтрил, глибоко вдихав свiже повiтря. Тiльки пiсля цього здiймався вiн на ют i, пiднiсши руку до козирка кашкета, велично й ласкаво вiтався: «Доброго вам ранку». Рiвно до восьмоi години вiн ходив по палубi. Інколи – не частiше, нiж двiчi на рiк, – вiн спирався на грубу, як дрючок, палицю, бо йому затерпало стегно. На думку капiтанову, то був легкий напад ревматизму. Опрiч цього не знав вiн iнших фiзичних хвороб. Коли дзвiнок кликав до снiданку, капiтан спускався вниз, годував своiх канарок, накручував годинники i сiдав на чiльному мiсцi за столом. Перед його очима на кленовiй перебiрцi кают-компанii висiли в чорних рамках великi фотографii дочки, ii чоловiка i двох немовлят з пухкими нiжками – капiтанових онукiв. По снiданковi капiтан своiми руками стирав хусточкою порох iз скла цих фотографiй i обмiтав олiйний жiнчин портрет мiтелкою, що висiла на мiдному гачку поряд важкоi позолоченоi рами. Потiм, зачинивши дверi своеi каюти, вiн усiдався на канапi пiд портретом, щоб прочитати роздiл iз грубоi кишеньковоi Бiблii – ii Бiблii. Але часом вiн сидiв там мало не пiвгодини, заклавши пальця помiж сторiнки i не розгортаючи книжки, що лежала у нього на колiнах. Може, в такi хвилини вiн згадував раптом, як любила небiжка море.
Вона була йому вiрна жiнка i справжнiй товариш. Капiтан непохитно вiрив, що не було i не могло бути нi на водi, нi на суходолi розкiшнiшоi, веселiшоi господи, нiж та його домiвка на кормi «Кондора», з великою – бiлою з золотом – кают-компанiею, оздобленою, немов для безнастанного свята, вiчно свiжою гiрляндою. Посерединi кожноi панелини, вгорi, мiсiс Уоллей намалювала по букетовi европейських квiток. Дванадцять мiсяцiв пiшло на цю роботу, виконану з найбiльшою любов’ю. Капiтан завжди вважав ii за диво мистецтва, за найвище досягнення смаку i таланту, а старий Свiнберн, його помiчник, раз у раз, спускаючись у кают-компанiю до столу, зупинявся i споглядав, пойнятий захватом, як посувалася праця. «Здаеться, що можна почути, як пахнуть цi троянди», говорив вiн, вдихаючи легкий дух скипiдару. В той час у кают-компанii завжди тхнуло скипiдаром, i цей пах (признавався згодом помiчник) таки вiдбивав йому хiть до iжi. Зате тiшитися з ii спiвiв йому не заважало нiщо. «Панi Уоллей спiвае, пане капiтане, як справжнiй соловейко», – говорив вiн глибокодумно, уважно дослухавши над заскленим люком кiнця пiснi. Погожоi години, на вранiшнiй вахтi, капiтан i помiчник прислухалися до ii трелей та рулад у супроводi пiанiно, що долiтали знизу. Вiн виписав пiанiно з Лондона того ж дня, коли вони заручилися, але iнструмент прибув лише через рiк по iх одруженнi, обiйшовши рiг Доброi Надii. Великий ящик був частиною першого вантажу, заадресованого прямо на Гонконзький порт. Юрбам на дiловитих сьогочасних набережних ця подiя видаеться такою ж туманно-далекою, як темнi вiки iсторii. Але капiтан Уоллей мiг за пiвгодини самоти пережити вдруге все свое життя з усiм його романтизмом, iдилiчнiстю i горем. Йому самому випало закрити iй очi. Їi ховали з-пiд прапора[3 - Людину, що померла на суднi пiд час рейсу, ховають у морi: зашитого в полотно мерця кладуть на спецiальний помiст, накривши, на знак останньоi пошани, нацiональним прапором; помiст перехиляють через борт, i тiло «з-пiд прапора», який залишаеться на помостi, падае у воду.]: вона вiдiйшла, як жiнка моряка, i сама – моряк душею. Вiн читав над нею молитви з ii ж власного молитовника, i голос йому нi разу не ввiрвався. Пiдводячи очi, вiн бачив перед собою старого Свiнберна, що притискував до грудей свого кашкета; сльози текли по суворому, запаленому вiтром, нерухомому обличчю, що скидалося на змочений зливою обтiсок червоного гранiту. Добре було цьому старому морському вовковi, що мiг вiн плакати. А капiтан Уоллей мусiв дочитати до кiнця. Але кiлька день пiсля того, як сплеснула вода, капiтан ходив, мов стуманiлий. Лiтнiй матрос, вмiючи орудувати голкою, пошив дитинi жалобне вбраннячко з чорноi небiжчиноi спiдницi.
Забути ii вiн не мiг. Але ж не можна загатити життя, мов дрiмотний струмок. Воно вирве греблю, залле смуток людини, зiступиться над журбою, як iзступилося море над мертвим тiлом, хоч яке велике кохання пiшло на дно. Та й свiт не такий уже кепський. Люди поставилися добре до нього, а надто мiсiс Гарднер, жiнка старшого спiльника фiрми «Гарднер, Петтiсон i К°», що iй належав «Кондор». Мiсiс Гарднер iз власноi волi взялася доглядати дiвчинку, а потiм вiдвезла ii до Англii (тодi це була чималенька подорож), разом iз трьома своiми доньками – доходити освiти. І тiльки через десять рокiв побачив вiн знову свою дочку.
Малою дитиною вона не боялась негоди i завжди просилася, щоб ii винесли на палубу. Вiн тримав ii на руках, обтуливши своiм цератовим пальтом, а вона дивилась, як розбиваються об борти «Кондора» величезнi хвилi. Вири i рев води, здавалось, перехоплювали iй дух i виповняли захватом ii маленьке серце. «Розбещений хлопчисько», – говорив вiн жартом про неi. Вiн назвав ii Айвi[4 - Ivy (загальне iм’я) – плющ.], бо любив це iм’я, а до того ще був зачарований якоюсь неясною асоцiацiею iдей. Вона обвилася тiсно круг його серця, i вiн хотiв, щоб завжди горнулась вона до свого батька, мов до непереможноi вежi. Поки Айвi була мала, вiн забував, що згодом вона, мабуть, захоче, як повелося те на свiтi, пригорнутися до когось iншого. Але вiн дуже любив життя i, не зважаючи на передчування особистоi втрати, навiть у цiй думцi знаходив певне задоволення.
Купивши «Красуню», щоб забавити свое дозвiлля, вiн поквапився взяти невигiдний фрахт до Австралii з единою метою: вiдвiдати дочку в ii власнiй господi. Вiн побачив там, що дочка його тулиться тепер до iншого. Та не те його засмутило: сумно було виявити, пильнiше придивившись, що пiдпора, яку вибрала собi Айвi, – лиш «мiзерна жердина» навiть щодо здоров’я. Урочиста зятева ввiчливiсть, мабуть, чи не бiльше не сподобалася йому, нiж його манера поводитися з тими грiшми, що дiсталися Айвi вiд батька. А втiм, про побоювання своi не прохопився капiтан Уоллей i словом. Тiльки в день вiд’iзду, на прощаннi, взяв вiн руки Айвинi в своi руки i, пильно дивлячись у доньчинi очi, промовив: «Пам’ятай, моя люба, – все, що я маю, належить тобi i твоiм дiтям. Пиши менi вiдверто». Вона кивнула йому на вiдповiдь ледве помiтно головою. Вона скидалася на матiр кольором очей, на матiр була схожа вдачею i тим, що розумiла його без слiв.
І справдi, iй довелося писати. Читаючи декотрi з цих листiв, капiтан Уоллей пiдводив своi сивi брови. Проте вiн уважав, що життя щедро нагородило його, давши йому змогу задовольняти ii прохання. З того часу, як померла жiнка, вiн нiколи ще так не тiшився. Досить характерно для капiтана Уоллея, що повсякчаснi невдачi зятевi викликали в ньому на вiддаленнi своерiдну прихильнiсть до цiеi людини. Хлопець так часто черкався мiлини, що було б очевидною несправедливiстю поясняти цi аварii лише необережною плавбою. Нi! Капiтановi було вiдомо, у чому тут справа. Талану бiдолаха не мае! Йому самому на диво добре велося, але на своему вiку вiн бачив силу добрих людей, морякiв та iнших, що потопали пiд тягарем недолi. Отже, не мiг вiн не пiзнати фатальних знакiв. Вiн мiркував про те, як би зберегти кожний пеннi, що мае припасти дочцi, коли нараз розiйшлися першi лункi чутки (iх вiдгомiн наздогнав його у Шанхаi), а потiм ударив i грiм великого банкрутства. Остовпiння, недовiра, обурення, – вiн перейшов усi цi фази, i нарештi мусiв визнати, що залишити на спадок своiй дочцi не зможе нiчого.
Його пристерiгало ще одне лихо: той безталанний мельбурнський невдаха немовби тiльки й чекав на цю катастрофу, щоб зректися своеi втратноi гри i остаточно сiсти на мiлинi – цим разом у крiсло iнвалiда. «Вiн нiколи не зможе ходити», – писала його дружина. І вперше за свого життя капiтан Уоллей похитнувся.
Тепер «Красуня» мала взятися насправжки до гiркоi працi. Вже не про те йшлося, щоб пiдтримувати в схiдних морях пам’ять про Очайдушного Гаррi Уоллея чи то постачати старому дрiбняки на щоденнi витрати, на вбрання та яку сотню першосортних сигар – пiд кiнець року. Вiн мусiв пiдтягти пояса i перевести на голодну пайку позолоти лiпну оздобу на носi i кормi «Красунi».
Нестаток вiдкрив йому очi, i вiн побачив, якi величезнi змiни зайшли на свiтi. Вiд минулого залишились подекуди тiльки знайомi ймення, а речi та люди, що iх вiн знав, позникали без слiду. Гарднерове i Петтiсонове iмена ще майорiли на стiнах прибережних торгових складiв, на мiдних табличках та вiтринах по дiлових кварталах кiлькох схiдних портiв, але ж у фiрмi вже не було нi Гарднера, нi Петтiсона. У приватнiй конторi фiрми капiтан Уоллей уже не мiг сподiватися на вигiдне крiсло, щиру гостиннiсть та зисковний фрахт, який доручали давньому приятелевi заради колишнiх його послуг. Зятi Гарднеровi сидiли за бюрками в тiй самiй кiмнатi, куди, за старого Гарднера, капiтан мав вiльний доступ ще довго пiсля того, як покинув службу. На iхнiх суднах стримiли тепер жовтi димарi з чорними верхами, а в конторi висiв розпис пароплавних рейсiв, схожий на отой мерзенний розпис трамвайного руху. Грудневi й червневi вiтри iх не бентежили; iхнi капiтани (хорошi хлопцi – цього вiн був певний), звичайно, добре знали острiв Уоллей, бо уряд спорудив недавно бiлоогнистий маяк на пiвнiчнiм кiнцi острова i поставив червоне поплавище близько рифу Кондора, але вони дивом здивувались би, коли б довiдалися, що й сам капiтан Уоллей ще iснуе на свiтi, – старий дiдуган, що блукае по всiх кутках та закутках, силкуючись пiдхопити, де тiльки можна, вантаж для своеi маленькоi барки.
І скрiзь було те саме. Перевелися люди, що кивали похвально головою, зачувши його iм’я, i вважали за справу своеi честi зробити щось для Очайдушного Гаррi Уоллея. Минулися добрi нагоди, якi вiн знав би, як використати, а заразом розлетiлась i бiлокрила зграя клiперiв, що жила по мiнливiй волi буйного вiтру, збираючи скарби, мов шумовиння з пiнявих хвиль. У свiтi, здатному перераховувати два рази за день своi вiльнi фрахти, у свiтi, де можливiсть заробити дiйшла мiнiмуму, а мiзернi умови перехоплюе телеграф за три мiсяцi наперед, – у такому свiтi нема надii на добрий заробiток, та навряд чи й е мiсце пiд сонцем людинi, що мандруе навмання iз своею маленькою баркою.
Жити дедалi було скрутнiше. Вiн дуже страждав, що мае змогу посилати дочцi лише невеличкi суми. Тим часом вiн кинув курити добрi гавани i обмежив себе шiстьма на день другосортними сигарами. Про свiй скрут вiн iй нiколи не згадував, а вона не розводилася нiколи про своi злиднi. Вони вiрили одне одному, i пояснення були iм зайвi, а розумiючи одне одного, не потребували широкомовних подяк, анi жалощiв. Вiн був би неприемно вражений, якби iй спало на думку подякувати йому багатослiвно, але вважав за рiч цiлком природну ii повiдомлення, що iй потрiбнi двiстi фунтiв.
Шукаючи фрахтiв, вiн зайшов iз «Красунею», з баластом замiсть вантажу, до того порту, де була зареестрована «Софала», i тут одержав листа вiд дочки. Змiст листа був той, що не варт прикрашати факти. Єдиний iй порятунок – вiдкрити мебльованi кiмнати. Вигляди на успiх, гадала вона, були безперечнi. Отож, рада вона чи не рада, а мусить вiдверто його повiдомити, що з двомастами фунтiв вона могла б почати. Вiн похапки розiрвав конверт на палубi, де йому подав листа посланець корабельного постачальника, коли «Красуня» закидала якiр. І другий раз за свого життя жахнувся капiтан Уоллей. Вiн зупинивсь, як прикипiв до мiсця, бiля дверей каюти, а лист тремтiв йому в руцi. Держати мебльованi кiмнати! Двiстi фунтiв на початок! Єдиний порятунок! А вiн не знав, де б розжитися на двiстi пенсiв.
Усю ту нiч вiн ходив по палубi, на ютi свого судна, що стояло на якорi, немов збирався пiдiйти до берега за густого туману, i не мiг визначити, де саме опинився вiн iз своiм кораблем по довгiй низцi сiрих днiв, коли не видно було нi сонця, нi мiсяця, нi зiр. Чорна нiч блимала вказiвними вогнями гаванi i простою лiнiею берегових огнiв. Навкруг «Красунi» мандрiвнi вогники суден кидали мерехтливi пасма на воду рейду. Але капiтан Уоллей не бачив анi проблиску свiтла, доки не розвиднiло, i вiн помiтив, що одежа на ньому наскрiзь набралася важкоi роси.
Судно його прокинулось. Вiн зупинився, провiв рукою по вогкiй своiй бородi i спустився втомлено з юту. Побачивши його, перший помiчник, що тинявся пiвсонний по шканцях, застиг iз роззявленим ротом, не докiнчивши могутнього удосвiтнього позiху.
– Доброго дня вам, – урочисто промовив капiтан Уоллей, простуючи до каюти. Але на дверях вiн зупинився i сказав не обертаючись:
– До речi, десь там у шпиталi мае бути порожнiй дерев’яний ящик. Вiн ще не розiбраний, га?
Помiчник затулив рота i потiм, мов приголомшений, спитав:
– Який порожнiй ящик, пане?
– Великий плаский ящик з-пiд того портрета, що висить у моiй каютi. Звелiть винести його на палубу, i хай тесля його огляне. Вiн може бути менi потрiбний.
Перший помiчник стояв, мов укопаний, доки не почув, як грюкнули за капiтаном дверi каюти. Тодi вiн кивнув пальцем до другого помiчника i повiдомив його, що «в повiтрi на щось заноситься».
Коли продзвонив дзвiнок, владний капiтанiв голос вигукнув крiзь зачиненi дверi: «Сiдайте до столу i не ждiть на мене». І враженi помiчники сiли по своiх мiсцях, перезираючись та перешiптуючись через стiл один з одним. Як! Не снiдатиме? Та ще пiсля того, як, мабуть, усю нiч мiряв палубу кроками? Ясно, що в повiтрi таки на щось заносилось. Над iхнiми головами, нахиленими в задумi над тарiлками, погойдувались i дзеленькотiли бiля заскленого люку три дротянi клiтки, де плигали стурбованi, голоднi канарки. Помiчникам було чути, як пораеться неквапно в своiй каютi iх «старий». Готуючись з повсякчасною своею повiльною пунктуальнiстю зiйти на берег, капiтан Уоллей методично накручував годинники, змiтав порох з портрета небiжки жiнки, дiставав з комода чисту бiлу сорочку. Того ранку iжа не йшла йому до горла. Вiн поклав продати «Красуню».
III
Саме того часу японцi нишпорили по всiх усюдах, вишукуючи судна европейськоi будови, i йому не важко було знайти покупця, спекулянта, що хоч i дуже збив цiну, але заплатив за «Красуню» готовими грiшми, сподiваючись вигiдно ii перепродати. Отож настала днина, коли капiтан Уоллей вийшов опiвднi з одноi з найважливiших у схiдних морях поштових контор[5 - Мабуть, у тому порту, де зареестрована «Софала» (Конрад його нi разу не називае). Треба думати, що це мiсто – Сiнгапур, столиця англiйськоi колонii Малакки (Straits Settlements).] i спускався сходами, тримаючи в руцi клаптик синявого паперу. То був квиток рекомендованого листа з долученим чеком на двiстi фунтiв, вiдiсланого до Мельбурна. Капiтан Уоллей засунув папiрець у кишеню жилета, взяв з-пiд пахви у руку палицю i пiшов вулицею.
Це був недавно прокладений, неохайний проспект з недоробленими пiшоходами, вкритий м’яким, як пуховиця, шаром пороху. Один його кiнець притикав до брудноi вулицi з китайськими крамничками, недалеко гаванi, а другий – тягся милi зо двi серед порослих бур’яном i схожих на джунглi незабудованих дiльниць аж до ворiт нового «Об’еднаного товариства докiв». Невикiнченi чола нових урядових будинкiв чергувались iз наскрiзними парканами пустирiв, i незамкнене будiвлями небо неначе робило ще розлогiшим шир алеi. На нiй було порожньо. Тубiльцi обминали ii пiсля того, як завмирало тут дiлове життя, немов боялись, аби один з тих тигрiв, що не перевелися ще в околицi нових водогiнних споруджень на пагорбку, не збiг учвал з гори, щоб запопасти собi на вечерю якогось крамаря-китайця. Але пустиннiсть велично спланованоi вулицi не принизила капiтана Уоллея: вiн мав для цього надто солiдну статуру. Це була самотня постать замисленоi людини. Довга сива борода робила його схожим на пiлiгрима, а його груба палиця видавалася зброею. По один бiк визирали присадистi колони низького неопорядженого кружганку при новому будинковi судовоi палати, прихованi кiлькома старими деревами. По другий бiк павiльйон новоi колонiальноi скарбницi винiс своi крила до самоi вулицi. Минаючи цi будiвлi, капiтан Уоллей, який не мав тепер нi судна, нi власноi хати, пригадав собi, що, приiхавши замолоду з Англii, вiн побачив на цьому самому мiсцi рибальську слобiдку: кiлька хатин з рогожаними стiнами зносилися на палях помiж болотяною рiчкою i багнуватою стежкою, що вилась i губилась у гущавнику, – не було тут нi докiв, нi водогiнних споруджень.
Нема судна – нема хати. І бiдна його Айвi, ген там на чужинi, теж не мала хати. Яка ж це господа – готель з пансiоном? – нехай i дае вiн щось на прожиток. Думка про мебльованi кiмнати його обурювала. Людина iз суто аристократичною вдачею, ворог усьому вульгарному, вiн мав деякi упередження щодо певних професiй. Вiн сам, iз свого боку, завжди волiв плавати на торгових суднах (це пристойна праця), а не гендлювати товарами, бо суть торгiвлi полягае в тiм, щоб когось обдурити, – негiдне змагання, хто кого перехитруе. Батько його був вислужений полковник, з дуже обмеженими, опрiч пенсii, коштами, але з добiрними зв’язками. В дитинствi капiтановi Уоллею часто доводилось чути, як лакеi в готелях, сiльськi крамарi та iншi дрiбнi люди звали старого вояка мiлордом, бо врода його iмпонувала.
І сам капiтан Уоллей (вiн вступив би до королiвського флоту, якби батько не помер, коли синовi ще не вийшло чотирнадцять рокiв) скидався своею величною постаттю на старого вславленого адмiрала. Але тепер вiн загубився, мов соломина в чорториi, в юрбi брунатних i жовтих людей, що загатили вулицю. Пiсля просторого i порожнього проспекту, яким вiн iшов допiру, ця вулиця здалася йому вузькою, як стежка, але вона клекотiла кипучим життям. Стiни будинкiв були блакитнi; китайськi крамницi зяяли, мов лiгва в печерах; купи всяких можливих товарiв переповняли пiтьму аркад, а заграва вiд заходу сонця затоплювала середину вулицi, вiд краю до краю, ясним полум’ям, схожим на вiдсвiт пожежi. Сонячне сяйво лилося на барвисте вбрання i темнi обличчя босоногого натовпу, на блiдо-жовтi спини пiвголих метушливих кулi, на дивовижний мундир кавалериста з роздвоеною бородою i грiзними вусами – солдата з племенi сикхiв[6 - Спочатку монотеiстична секта, заснована одним з реформаторiв новоiндiйських релiгiй, Нанаком (XV–XVI ст.), у Пенджабi, потiм фанатична вiйськова теократiя, що провадила вперту боротьбу з могутньою iмперiею Великих Моголiв i до середини ХІХ ст. успiшно опиралась англiйцям, – тепер сикхи (iх бiльше як мiльйон) становлять окрему iндiйську «нацiю» з власною релiгiею, з власним релiгiйним та культурним центром – м. Амрiтсаром у Пенджабi. Хоч колишнiй iхнiй фанатизм ущух, але вони i донинi зберiгають свою войовничу вдачу. Вони постачають найкращих солдатiв англо-iндiйськiй армii.], що стояв на вартi коло ворiт полiцiйного вiддiлу. В червоному маревi пилу, ген-ген пiднiсшись над головами юрби i раз у раз розтинаючи повiтря гудками, повний ущерть людей, вагон трамваю обережно посувався вперед стрижнем людського потоку, немов пароплав, що наослiп пливе в туманi.
Капiтан Уоллей перебрався крiзь натовп i виринувши, мов плавець, на другому боцi вулицi, зупинився в безлюдному затiнку помiж стiнами зачинених пакгаузiв i скинув капелюха, щоб освiжити лоб. Було щось низьке в професii хазяйки мебльованих кiмнат. Кажуть, що цi жiнки жаднючi, несовiснi, нечеснi, i хоч вiн – борони Боже! – не гордував нiким iз своiх ближнiх, але йому здавалося неподобною рiччю, щоб когось iз родини Уоллеiв, його дочку, могли пiдозрювати в нечесностi. Проте вiн ii не корив. Вiн вiрив, що вона подiляе його почуття, жалував ii, покладався на ii мiркування. Його тiшило, що вiн ще раз може iй допомогти, але десь глибоко в серцi вiдчував вiн, що йому було б легше, якби вона стала швачкою. Вiн згадував собi напiвзабутий, багато рокiв тому прочитаний зворушливий вiрш, що звався «Пiсня про сорочку». Прекрасна праця – складати вiршi про бiдних жiнок. Внучка полковника Уоллея держить готель з пансiоном! Пфе! Вiн надiв капелюх, помацався в кишенях, пiднiс запалений сiрник до кiнця дешевоi сигари i з гiркiстю видихнув хмарку диму в лице тому свiтовi, що презентуе такi несподiванки.
Одного вiн був певний: Айвi, справдi, була дочкою розумноi матерi. Тепер, перемiгши бiль розлуки з судном, вiн зрозумiв, що цей крок був неминучий. Вiн знав це, може, вiддавна, та навiть самому собi не признавався. А вона там далеко, мабуть, iнтуiтивно це вiдчула. Вона не побоялася зазирнути правдi в вiчi, знайшла в собi мужнiсть висловити правду. Така ж була й ii матiр, i тому-то завжди умiла небiжка дати добру пораду.
В усякому разi, до цього все йшлося! Щастя, що Айвi примусила його зробити цей крок. Ще рiк чи два, i вже не можна було б продати. Щоб пiдтримувати судно в порядку, вiн дедалi заплутувався. Проти лукавства недолi вiн був беззахисний. До вiдвертого бою вiн став би мужньо, мов скеля, що стоiть непохитно i гордо серед бурхливого моря, не знаючи, що пiдступнi хвилi пiдмивають ii низ. Тепер, коли вiн виплатився з боргiв i вчинив ii волю, йому лишилося п’ятсот фунтiв: вiн iх поклав у надiйне мiсце. Крiм того, вiн мав ще при собi сорок фунтiв – цього стане сплатити готельний рахунок, якщо не надто заживеться вiн у скромнiй спальнi, де знайшов собi притулок.
Ця вбого опоряджена кiмната з навоскованою пiдлогою виходила на одну з бокових веранд. У готелi, безладному цегляному будинку, мов у пташинiй клiтцi, гульма гуляв вiтер i безнастанно торгав тростянi жалюзi, що висiли промiж вибiлених чотирикутних колон фасаду, поверненого до моря. Кiмнати були високi, на стелях мiнилися барвами жмури сонячного промiння. Перiодичнi находи туристiв з того чи iншого пасажирського пароплава, що прибув до порту, виповняли будинок гамором незнайомих голосiв; в обвiяному вiтром сутiнку покоiв з’являлись на мить i зникали новi обличчя, немов то бiгли, юрба за юрбою, мандрiвнi тiнi, рокованi стрiмголов оббiгати земну кулю, нiде не лишаючи слiду. Їхне лопотання вщухало так само раптово, як i починалось. Коридори, де ходив протяг, i канапки на верандах не бачили бiльше цих шукачiв нових вражень, що завжди кудись квапились або вiдпочивали знесиленi, набiгавшись. А капiтан Уоллей, поважний i анiтрохи не схожий на тiнь, зостаючись майже сам-один на ввесь готель пiсля кожного веселого юрбища, почувався чимраз прикрiше, як викинутий на берег турист, що не мае жодноi мети, як мандрiвник, покинутий i безпритульний. Вiн курив замислений i самотнiй у своiй кiмнатi, поглядаючи на двi морськi скринi, де сховано було все те, що вiн мiг назвати своiм у цьому свiтi. В кутку стирчав грубий сувiй з карт у парусиновому футлярi; плаский ящик з портретом i трьома фотографiями був засунутий пiд постiль. Капiтана Уоллея стомило обмiрковування умов, огляд «Красунi», де вiн мусiв узяти участь, уся та дiлова тяганина. Що для iнших було лише звичайним продажем судна, те йому видавалося знаменною подiею, яка примушувала зовсiм по-новому поглянути на життя. Вiн знав, що пiсля цього корабля другого вже не буде, а всi сподiвання його молодости, всi його звички, кожне почуття i кожний здобуток його мужнього вiку були нерозривно пов’язанi з суднами. На багатьох суднах вiн служив, чимало суден були його власнiстю, i навiть тi роки, коли вiн вiдiйшов вiд моря, робила стерпними думка, що досить простягти руку з пригорщею грошей, щоб купити собi корабель. Вiн мав тодi право почувати себе власником усiх кораблiв, якi тiльки е на свiтi. Продаж цього останнього судна був марудною працею. Але продавши його нарештi, пiдписавши останню розписку, посiло капiтана Уоллея таке почуття, нiби жодного корабля не лишилось на свiтi, а вiн покинутий на березi повiк неприступного йому океану, з сьома сотнями фунтiв у руках.
Твердою ходою, непохапливо йшов капiтан Уоллей надбережною вулицею, вiдвертаючи очi вiд знайомого рейду. Два поколiння морякiв народились на свiт з того дня, як вiн перший раз подався на море, – вони стояли мiж ним i всiма цими суднами на рейдi. Його власне судно продане, i вiн питав сам себе: «Що ж далi?»
Почуття самотностi, внутрiшньоi порожнечi i втрати, – немов витягли з нього силомiць саму душу, – попервах навернули його на думку негайно iхати до дочки i оселитися в неi. «От останнi моi пенси, – скаже вiн iй, – вiзьми iх, моя люба. А от твiй старий батько: ти мусиш прийняти i його».
Але вiн зразу жахнувся цiеi думки, немов переляканий тим, що ховалося за першим його поривом. Вiдступити? – Нiколи в свiтi! Коли людина зморена, всяка нiсенiтниця лiзе iй у голову. Гарненький був би подарунок бiднiй жiнцi – сiмсот фунтiв, а на додаток кремезний дiдуган, що, мабуть, ще протягне не один рiк. Хiба вiн не здатний умерти в шорах, як хто-будь iз тих юнакiв, що командують отими суднами, там на рейдi? Вiн i нинi такий же здоровий, як був колись. Але хто дасть йому роботу, – оце вже iнша справа. Коли вiн iз своею вродою та минулим шукатиме нижчих посад, то люди здумають – боявся вiн, – що вiн жартуе; якщо ж йому пощастить переконати iх, вони, може, пожалiють його, а це все одно, що роздягтися голим, щоб вас вiдшмагали. Вiн не хотiв задурно вiддатись у неволю. Нiчиi жалощi йому не потрiбнi. З другого боку, командування, – едине, чого вiн мiг домагатися, додержуючи звичаю, – навряд чи дожидало його на розi найближчоi вулицi. З командуванням тепер до вас не набиваються. Вiдколи вiн перебрався на берег, щоб упоратися з продажем судна, вiн увесь час прислухався, але не чув жодного натяку на вiльне мiсце. Та навiть якби i знайшлася посада, його славне минуле стало б йому на завадi. Вiн задовго був сам собi паном. Єдиною посвiдкою, яку вiн мiг показати, було свiдоцтво всього його життя. Чи можна вимагати кращоi рекомендацii? Але вiн вiдчував неясно, що цей единий документ здасться архаiчною дивиною схiдних морiв, надгробком, де накресленi незрозумiлi слова напiвзабутоi мови.
IV
Заглибившись у цi думки, вiн простував уздовж балюстради набережноi, широкогрудий, рiвний, наче його плечi нiколи не почували тягара, який йому випало нести вiд колиски до домовини. Жодна зрадницька зморшка, анi похмура риска не знекрашала йому спокiйного обличчя. Воно було повне i незасмагле; верхня частина лиця, масивна i лагiдна, виринала з срiбноi хвилi довгого волосся; колiр обличчя був нiжний i ясний, чоло – широке i енергiйне, погляд – вiдвертий i бистрий, мов у хлопчика. Але кошлатi снiжно-бiлi брови робили цей привiтно-уважний погляд суворим, допитливим i гострим. Старiючи, капiтан трохи набрав тiла, розрiсся, немов старе дерево, що не проявляе найменшоi ознаки загнивання, i навiть густа лискучо-хвиляста сива борода на грудях видавалась емблемою здоров’я та невичерпноi енергii.
Колись вiн пишався iз своеi великоi фiзичноi сили та власноi вроди, знав собi цiну i був непохитний у своiй прямизнi. Немов у спадок вiд колишньоi заможностi, дiстав вiн спокiйнi манери людини, що таки довела свою пристосованiсть до того життя, яке добрала собi до вподоби. Вiн простував великими кроками пiд захистом староi ширококрисоi панами. Бриль був низьковерхий, з вузькою чорною биндою довкола; згортка перетинала верх вiд краю до краю. Трохи вицвiла i незношувана панама давала змогу легко пiзнати здалеку капiтана Уоллея на багатолюдних пристанях i дiлових улицях. Капiтан Уоллей нiколи не носив модних коркових шоломiв. Йому не подобалась iхня форма, i вiн сподiвався довiку зберегти свiжою свою голову, не вдаючись до всяких там витiвок гiгiенiчноi вентиляцii. Волосся було в нього низько пiдстрижене, сорочка завжди бездоганно бiла; широкого крою одежа з тонкоi сiроi фланелi, приношена, але старанно вичищена, надавала його дужiй постатi ще огряднiшого вигляду. Лiта перетворили колишню його добрячiсть i непохитну вiдважнiсть на безжурну яснiсть. Своею палицею з залiзним наконечником вiн недбало постукував по кам’яних плитах, i цей упевнений стукiт вторував його крокам. Не можна було уявити собi, щоб цю вродливу, спокiйну на вигляд людину гризла несита турбота злиднiв; здавалось, що все ii життя мае бути безбiдне i легке, що в коштах вона так само вiльна, як вiльний на нiй одяг.
Нерозважний страх доторкнутися до п’ятьох сот фунтiв, щоб покрити своi особистi витрати в готелi, порушував його рiвновагу. Не можна гаяти часу. Рахунок невпинно зростае. Капiтан плекав надiю, що цi п’ятсот фунтiв, в останньому разi, допоможуть йому знайти роботу, яка прогодуе його самого (потреби в його невеликi) i дасть йому змогу пiдсобляти дочцi. На нього думку, вiн користувався з ii власних грошей, але робив це лише з одною метою – пiдтримувати батька ради доччиного добра. Дiставши роботу, вiн посилатиме Айвi бiльшу частину свого заробiтку; вiн проживе ще чимало, i хоч якi б там були сподiванки на майбутне, – мiркував вiн, – та не стануть же цi мебльованi кiмнати з самого початку якимсь золотим дном? Але де дiстати роботу? Вiн ладен був негайно взятись до будь-якоi працi, тiльки б була вона чесна, бо п’ятсот фунтiв треба зберегти в цiлостi. Це найголовнiше. Маючи непочатi п’ятсот фунтiв, маеш грунт пiд ногами. І капiтановi здавалося, що якби ця сума скоротилась до чотирьохсот п’ятдесяти або навiть до чотирьохсот вiсiмдесяти фунтiв, то грошi втратили б свою цiну, немов у цьому круглому числi була якась магiчна сила. Але до якоi взятись роботи?
Це невiдчепне питання не давало йому спокою, немов настирливий дух, якого вiн не умiв заклясти, i вiн спинився посерединi вигнутого мiстка, що стрiмко стягував гранiтнi береги маленького каналу. Пришвартована помiж биками, напiвховаючись пiд камiнними арками, лежала на водi морська малайська пiрога iз спущеними реями, вкрита вiд корми до носу матами з пальмового листя; на нiй не чути було жодного поруху. Позад капiтана Уоллея залишились розпеченi брукiвки, обведенi кам’яними стiнами будинкiв, що тяглися вздовж набережноi, мов прямовиснi стромовини; а перед ним схожий на лiс, дбайливо розпланований парк розгортав подiбнi до зелених килимiв своi зеленi галяви, довгi своi алеi, облямованi, немов велетенськими колонами, темними стовбурами, куди спиралося склепiння вiт.
Декотрi з цих алей доходили до самого моря. Берег спускався терасами; а далi, на морськiй гладiнi, глибокiй i мерехтливiй, мов погляд темно-синiх очей, простягалась навскiс крапчаста пурпурова смуга жмурiв, прорвавшись на простiр крiзь щiлину помiж двома зеленими близнятами-острiвцями. Щогли i реi кiлькох кораблiв, ген-ген на обрii, пiдносилися над водою, неначе тонке павутиння рожевих лiнiй, накреслених на затiненому тлi схiдного небосхилу. Капiтан Уоллей обвiв iх довгим поглядом. Судно, що було колись його власнiстю, стояло там, на зовнiшньому рейдi. Моторошно було i здумати, що вiн уже не мае змоги найняти човна бiля тами i вирядитись, як звечорiе, до свого корабля. Судна нема! Може, бiльше нiколи не буде. Доки не скiнчено було продаж i не сплачено грошi, вiн щодня проводив кiлька годин на «Красунi». Грошi вiн одержав цього ранку, i тодi враз не стало судна, куди вiн мiг би податись, коли йому заманеться; не стало судна, якому була б потрiбна його присутнiсть, щоб справляти свою справу – щоб жити. Таке становище здавалося йому неймовiрним, надто химерним, щоб довго тривати. А на морi було повно геть усяких суден. От i ця пiрога, що так тихо лежить на водi, повита саваном з позшиваного докупи пальмового листу, – вона також мае потрiбну iй людину. Вони живуть одне одним – той малаець, якого вiн нiколи не бачив, i ця маленька пiрога з високою кормою, що, мабуть, спочивае пiсля довгоi подорожi. І кожне з оцих суден, поблизу i далеко, мало свою людину – людину, без якоi найкращий корабель робиться мертвою рiччю, колодою, що гойдаеться безцiльно на хвилях.
Обвiвши поглядом рейд, вiн пiшов далi, бо нiхто тепер не чекав його повороту, а час треба було якось згаяти. Високодеревi алеi перетинали еспланаду, перехрещуючись рiзнокутно одна з одною, схожi внизу на ряди колон, укритих буйним листям. Вгорi – немов завмерло переплетене гiлля. Жодний листок не рухався. Чавуннi лiхтарнi стовпи посеред дороги, позолоченi, мов скiпетри, бiгли, дедалi зменшуючись, довгою лавою в далечiнь, а бiлi порцеляновi кулi на iх верхiв’ях скидались на якусь варварську оздобу з розташованих низкою страусових яець. Полум’яне небо запалювало кармазинову iскорку на лискучiй поверхнi кожноi порцеляновоi шкаралупи.
Опустивши пiдборiддя, заклавши руки за спину i виводячи позаду на пiску алеi кiнцем своеi палицi легку хвилясту лiнiю, капiтан Уоллей мiркував про те, що коли корабель без людини – все одно, що тiло без душi, то й моряк без судна не бiльше важить у цьому свiтi, нiж ота деревина, що гойдаеться безцiльно на хвилях. Вона може собi бути мiцна i тверда, i ii важко зруйнувати, – та що з того! І нагальна свiдомiсть безпорадного безсилля обтяжила йому ноги, мов безмiрна втома.
Валка за валкою вiдкритi екiпажi котились недавно прокладеною надбережною дорогою. Крiзь широкi галяви видно було верткi кружала колiсних шпиць. Похитувались барвистi парасольки, вихиляючись за лiнiю екiпажа, неначе доповна розквiтлi квiтки – за вiнця вази. Колеса крутились, i конi бiгли на тлi спокiйноi темно-синьоi гладiнi моря, перетятоi пурпуровою смугою, тим часом як завоi слуг-iндiйцiв пiдносилися над рiвнем обрiю i швидко пливли на блiдiшому фонi небесноi блакитi. На чистому мiсцi, недалеко мiстка, екiпажi спритно завертали широкою дугою, вiддаляючись вiд заходу сонця; потiм, раптово стримавши хiд, виiздили на головну алею i довгою валкою повiльно посувалися наперед, залишаючи позаду безмежний червоний спокiй неба. Стовбури могутнiх дерев з одного боку геть були заллятi червоним полум’ям; унизу, пiд високим верховiттям, полум’янiло повiтря, i навiть земля пiд копитами в коней була червона. Урочисто крутились колеса, один по одному схилялися парасолi, згортаючи своi фарби, як розкiшнi квiти згортають проти вечора своi пелюстки. Протягом пiвмилi жодний людський голос не вимовив нi одного виразного слова. Чути було лише неясне гудiння всумiш з легким брязкотом, i нерухомi голови та плечi чоловiкiв i жiнок, що сидiли парами в екiпажах, пiдносилися над спущеними будами, немов дерев’янi. Але один екiпаж, що прибув пiзнiше, не приеднався до валки.
Вiн проiхав безгучно, та на в’iздi в алею один з темно-гнiдих коней зафоркав сполохавшись, вилучив шию i метнувся вбiк, до дишла. Клаптик пiни впав з удила на атласисте рамено коневi, а смуглявий фурман раптом подався вперед i пiдiбрав вiжки. Це було довге темно-зелене ландо на ресорах, вигнутих на зразок лiтери С, легкоходе, добiрне та iмпозантне. Воно здавалось мiсткiшим за звичайнi екiпажi, i конi були начебто трохи бiльшi, оздоба – дещо краща, передок – трошки вищий. Сукнi трьох жiнок – двi були молодi i гарненькi, а третя – вродлива, огрядна i лiтня – майже виповняли ввесь екiпаж. Четвертим в екiпажi був чоловiк з аристократичним хоробливо-блiдим обличчям, важкими повiками, густими, темними з сивизною, еспаньйолкою та вусами, що надавали йому поважного вигляду. Його вельмож- нiсть…
Тiльки одно це ландо проiхало прудко головною алеею, i супроти нього iншi екiпажi видалися непомiрно гiршими, потертими, а iхнiй повiльний хiд нагадував плазування слимака. Ландо одним духом перегнало всю валку; обличчя чотирьох осiб, що сидiли в ньому, – холоднi, байдужi, з застиглим поглядом, – загубились з очей, i коли остаточно зникло з поля зору i саме ландо, вся пишна перспектива алеi, не вважаючи на довгу валку екiпажiв, що завертали дугою близько мiстка, здалася порожньою i велично-самотньою.
Капiтан Уоллей пiдвiв голову, щоб подивитися на ландо; нитка його тривожних думок увiрвалася, i вiн замислився, як це часто трапляеться, про всякi стороннi речi. Йому навернулось на пам’ять, що до цього самого порту, де вiн оце продав свiй останнiй корабель, прибув вiн з першим своiм власним судном, захоплений планом розпочати торгiвлю з далекими островами Архiпелагу. Тодiшнiй губернатор пiдтримував його, чим тiльки мiг. Вiн не був «його вельможнiстю» – цей мiстер Денгем, що ходив собi скрiзь без пiджака. Як ненька з самозабуттям та вiдданiстю доглядае коханоi дитини, так клопотався вiн удень i вночi добробутом колонii, що розросталася i багатiла. Нежонатий, вiн жив самотньо, мов у таборi, з кiлькома служниками i трьома собаками в так званому губернаторському бунгало – низьковерхому будинку на пiврозчищеному схилi горбка. Над чiльною стiною стримiв новий флагшток, а на верандi стояв вартовий полiцейський. Капiтан Уоллей пригадав собi, як вiн здирався на цей горбок пiд пекучим сонячним промiнням, поспiшаючи на аудiенцiю до губернатора. Холодок неприбраноi темноi кiмнати; на одному кiнцi довгого стола – пака паперiв, а на другому – двi рушницi, мiдний телескоп i пляшечка олii з пером у шийцi. З якою втiшною увагою поставився до нього цей можний чоловiк! Справа, про яку прийшов говорити капiтан Уоллей, була дуже рискована, але двадцять хвилин розмови в губернаторському бунгало на горбку усунули всi труднощi. Коли вiн уклонився на прощання i пiшов, мiстер Денгем, уже засiвши за своi папери, крикнув йому навздогiн: «За мiсяць “Дiдона” виходить у море i буде в тих краях; я накажу ii капiтановi завiтати до вас i розвiдатись, як посуваеться справа». «Дiдона» була одним з чепурних фрегатiв, що крейсерували в китайських водах, а тридцять п’ять рокiв – добрий кавалок часу. Тридцять п’ять рокiв тому подiбна справа чимало важила для колонii, i доглядати ii доручено було фрегатовi королiвського флоту. Добрий кавалок часу! Тодi ще рахувалися з окремими людьми… З такими людьми, як капiтан Уоллей, або, примiром, сердешний Івенс – червоновидий Івенс, з чорними, як вугiлля, баками i бистрими очима, що збудував перший елiнг для пiдлагоджування дрiбних суден, у пустиннiй бухтi, на узлiссi, за три милi вiд берега… Мiстер Денгем пiдтримував i цю справу, але якось воно вийшло так, що сердешний Івенс помер на батькiвщинi в жахливiй скрутi. Його син, переказували, добував олiю з кокосових орiхiв на якомусь Богом забутому острiвцi в Індiйському океанi i тим заробляв собi на прожиток. Але з того першого елiнга у вiдлюднiй лiсистiй бухтi виросли майстернi «Об’еднаного товариства докiв», з трьома сухими доками, витесаними з каменю, з пристанями, тамами, електричною станцiею i велетенським коловоротом, здатним пiдiйняти найтяжчу вагу, яку тiльки перевозили коли морем. Пiд’iжджаючи до новоi гаванi з заходу, ви бачили шпиль цього коловороту: вiн стирчав, мов верх якогось дивовижного пам’ятника, над чагарями i пiщаними косами.
Був час, коли з людьми рахувалися. В колонii не було тодi стiльки екiпажiв, хоч мiстер Денгем мав, либонь, кабрiолет. І хвиля спогадiв закрутила капiтана Уоллея i, здавалось, понесла його геть з широкоi алеi. Вiн пригадав собi тванистi береги, гавань без набережних, одним одну дерев’яну таму (будування ii було громадською справою), що вганялась загинисто в море, згадав першi вуглянi склади на Мавпячому розi, що зайнялись не знати з якоi причини i курилися кiлька день, так що здивованi судна ввiходили до рейду, повитi сiрчаним димом, i сонце висiло опiвднi криваво-червоне. Вiн пригадав собi речi, обличчя i ще щось, неначе легкий дух келиха, випитого до дна, неначе нiжне мерехтiння повiтря – мерехтiння, якого немае в атмосферi наших днiв.
Викликаючи в пам’ятi швидкоплиннi, повнi подробиць о5брази минулого, капiтан Уоллей немов при сполоховi магнiю зазирав у нiшi темноi зали спогадiв. Вiн бачив речi, що колись багато важили, бачив зусилля дрiбних людей, зростання великого дiла, тепер збезцiненого величнiстю здобуткiв i надiй… На мить вiн майже фiзично вiдчув спливання часу, так усвiдомив незмiннiсть наших почуттiв, що зупинився разом, ударив палицею об землю i скрикнув в уявi: «Якого чорта я тут роблю!» Вiн, здавалось, нестямився з подиву; коли це хтось покликав його задиханим голосом, потiм ще раз, – i вiн повiльно повернувся на каблуках.
До нього наближався, велично перехиляючись, старомодний i подагричний на вигляд чоловiк, з таким же сивим, як i в капiтана Уоллея, волоссям, але з голеними рум’яними щоками. Цупкi кiнцi краватки, схожоi на шийну хусточку, витикалися з-пiд його пiдборiддя. Вiн мав круглi ноги, круглi руки, круглий тулуб, кругле обличчя, – взагалi вся його постать справляла таке враження, нiби ii розтягли за допомогою повiтряноi помпи, доки витримали шви одежi. Це був начальник порту. Начальник порту – те саме що й доглядач гаванi, тiльки вищого рангу, – на Сходi досить велика персона у своiй сферi: урядовець, хазяiн над водами гаванi, з широкою, але погано визначеною адмiнiстративною владою над моряками всiх рангiв. Зокрема за цього начальника порту говорили, що вiн уважае своi права за мiзернi i невiдповiднi до його урядового стану, бо вони не поширювались на життя та смерть морякiв. Але це було лише жартiвливе перебiльшення. Капiтан Елiот був цiлком вдоволений своiм становищем i тлумачив дуже широко свою владу. Його зарозумiлiсть i деспотизм не давали iй зав’янути в його руках невикористаною. Буйна холерична його вiдвертiсть у мiркуваннях про вдачу i поведiнку людей справдi нагонила страх. Хоч було багато таких, якi запевняли, що не звертають на нього найменшоi уваги, а iншi весело усмiхалися, почувши його iм’я, хоч дехто навiть зважувався узивати його «старим задиракою, що скрiзь суне свого носа», а проте, майже кожному з таких було так само до вподоби зустрiтися вiч-на-вiч з капiтаном Елiотом, коли той лютував, як i пiти на певну згубу.
V
Приступивши близенько, вiн пробуркотiв:
– Що я чую, Уоллею? Чи правда, що ви продаете «Красуню»?
Капiтан Уоллей, вiдвернувшись, вiдповiв, що справа вже скiнчена, грошi сплаченi сьогоднi ранком, – i начальник порту похопився похвалити такий надзвичайно розумний учинок. Потiм вiн повiдомив, що злiз iз своеi бiдки, щоб розiм’яти перед обiдом ноги. Сер Фредерiк мае непоганий вигляд напередоднi демiсii. Правда?
Капiтан Уоллей не мiг нiчого вiдповiсти на це запитання: вiн встиг лише помiтити, як проiхав сера Фредерiка екiпаж.
Начальник порту, засунувши руки в кишенi альпакового кiтеля, неподобно куцого i вузького для людини його вiку i статури, виступав бундючно, трохи шкутильгаючи; його голова ледве сягала по плече капiтановi Уоллею, що йшов легкою ходою, дивлячись просто себе. Багато рокiв тому вони були добрими товаришами, майже приятелями. Тим часом як Уоллей командував уславленим «Кондором», Елiот був капiтаном на мало не такiй же славетнiй «Горлицi», що належала тим самим власникам; а коли було утворено посаду начальника порту, з капiтана Уоллея мiг бути Елiотовi единий серйозний конкурент. Але Уоллей, що був тодi в розквiтi свого вiку, поклав собi не служити нiкому iншому, крiм своеi власноi, прихильноi до нього Фортуни. Захоплений працею в далеких краях, вiн був радий почути про приятелiв успiх. Товстий Нед Елiот мав якусь свiтську гнучкiсть, що могла стати йому в пригодi на цiй офiцiйнiй посадi. По сутi, вони були надто несхожi мiж собою. І тепер, повiльно простуючи алеею повз собор поплiч Елiота, капiтановi Уоллею i на думку не спало, що вiн мiг би сидiти на посадi цiеi людини, забезпечений до смертi.
Священна будiвля, споруджена в урочистiй самотинi на перехрестi висаджених велетенськими деревами алей немовби для того, щоб навiвати в години дозвiлля поважнi думки про небо, пiдставляла зачинений готичний портал пiд пишне сяйво заходу. Скло розети над стрiльчастим склепiнням пломенiло, мов розжеврiле вугiлля, в глибокiй западинi, стисненiй круглою камiнною облямiвкою.
– Я скажу вам, Уоллею, що iм годилось би незабаром зробити, – буркнув раптом капiтан Елiот.
– Що?
– Вони повиннi прислати сюди справжнього лорда, коли сер Фредерiк добуде свого термiну. Як по-вашому?
Капiтан Уоллей наiвно не розумiв, чому справжнiй лорд буде кращий, нiж хто iнший. Але супутник його додержувався iнакшого погляду.
– Нi-нi! Посада розростаеться. Нiщо тепер не може спинити ii зростання. Досить гарна для лорда, – бурчав вiн короткими фразами. – Подивiться, якi змiни сталися за нашого часу. Нам тут потрiбний тепер лорд. До Бомбея призначили ж вони лорда.
Раз чи двiчi на рiк вiн обiдав у губернаторському будинку, в палацi з арками i силою вiкон, поставленому серед садкiв на перехрещенiм дорогами пагорбку. А недавно вiн возив на своему катерi одного герцога i показував йому удосконалення, запровадженi в гаванi. Перед тим вiн «надзвичайно люб’язно» сам вибирав зручну якiрну постоянку для герцоговоi яхти. Потiм його запрошено поснiдати на яхтi. Сама герцогиня снiдала разом з ними. Огрядна жiнка з червоним обличчям. Обпалена сонцем. Мабуть, колiр обличчя вкрай зiпсований. Дуже гречна особа. Вони iдуть до Японii.
Вiн випорскував цi подробицi капiтановi Уоллею на науку, спинявся, щоб роздути щоки, начебто пiдкреслюючи цим важливiсть своiх слiв, i раз у раз випинав своi товстi губи, так що тупий рожевий кiнчик його носа мовби поринав у молочно-бiлi вуса. Посада розростаеться, варта не абиякого лорда i не завдае клопоту, за винятком працi в морському урядництвi, – «в морському урядництвi», сказав вiн удруге i, гучно пирхнувши, почав розповiдати, як цими днями генеральний його величностi консул у французькiй Кохiнхiнi вдався телеграфно до нього (особи на офiцiйнiм урядi), прохаючи прислати людину, що згодилася б командувати судном iз Глазго, капiтан якого помер у Сайгонi.
– Я оповiстив про це офiцерський вiддiл Дому морякiв, – провадив вiн далi i, роздратовуючись чимраз бiльше, зашкутильгав сильнiш. – Народу там по самi вiнця. Людей – удвое бiльше, нiж посад на торгових суднах. Усi прагнуть легкого взятку. Людей удвое бiльше… i… що ви собi думаете, Уоллею?..
Вiн разом спинився i, стиснувши кулаки, засунув iх глибоко в кишенi кiтеля. Ще мить, здавалося, – i кишенi трiснуть. Легке зiтхання вихопилось iз уст капiтана Уоллея.
– Га? Ви, може, думаете, що вони зчепились один з одним? І не подумали! Побоялися iхати на батькiвщину. Їм уподiбнiше вилежуватися тут у теплi на верандi, дожидаючи роботи. Я сиджу i чекаю у своiй конторi. Нiкогiсiнько. Що вони убгали собi в голову? Що я сидiтиму йолоп-йолопом перед телеграмою генерального консула? Е нi, лебедики! Я переглянув список, – вiн у мене напохватi, – послав по Гамiльтона – найбiльший ледацюга в усьому гуртi – i примусив його iхати. Настрахав, що звелю завiдувачевi Дому морякiв вигнати його в три вирви. Вiн, бачте, вважае, що посада не досить гарна для нього. «Отут маете ваш рахунок, – сказав я йому. – Ви зiйшли на берег пiвтора року тому i вiдтодi не працювали i шести мiсяцiв. Заборгували за харчi в «Домi» i десь певно сподiваетесь, що морський уряд кiнець кiнцем сплатить ваш борг, га? А звiсно, сплатить. Тiльки ж, голубе, якщо не скористаетеся з цiеi нагоди, то вас випровадять за так грошей до Англii на першому ж пароплавi, що повертатиметься додому. Ви не кращий за старця. Нам тут бiлих старцiв не треба». Нагнав я йому холоду. Але тiльки уявiть собi, скiльки мав я з цим клопоту!
– Ви не мали б жодного клопоту, – промовив майже мимохiть капiтан Уоллей, – коли б послали по мене.
Цi слова надзвичайно потiшили капiтана Елiота, i вiн затрясся з реготу. Але враз перестав смiятися. Йому навернулось на пам’ять, як ото пiсля краху Траванкорсько-Деканського банку пiшли чутки, що бiдолашний Уоллей дощенту знищений. «Далебi, хлопець попав в анацiю!» – подумав вiн i зиркнув з-пiд лоба на свого супутника. Але капiтан Уоллей усмiхався суворо, дивлячись просто себе, i високо тримав свою голову, що аж нiяк не вiдповiдало уявленням про злиднi, i капiтан Елiот заспокоiвся. Нi, неможливо. Не мiг вiн усе втратити. «Красуня» була йому лише забавкою. Людина, що одержала цього самого ранку немаленьку, мабуть, суму, навряд чи захотiла б стати на службу з мiзерною платнею. Це мiркування остаточно вернуло капiтановi Елiоту добрий гумор. Проте розмова надовго ввiрвалася, i не знаючи, з чого почати знову, вiн пробурчав розважно:
– Нам, старим, слiд би тепер i вiдпочити.
– Декому з нас найкраще було б умерти за веслом, – зауважив недбало капiтан Уоллей.
– Годi вам! Невже вас не втомила уся ця пантомiма? – пробурмотiв той сердито.
– А вас?
Капiтан Елiот утомився. Хай йому лихо, так натомився! Вiн чiплявся за свою посаду, щоб вислужити собi найвищу пенсiю, i потiм податись до рiдного краю. Та й так доведеться бiдувати, бо пенсiя все ж невелика, але тiльки вона i врятуе його вiд божого дому. Та ще родина. Три дочки, як вiдомо Уоллею. Вiн натякнув «старому Гаррi», що цi трое дiвчат були йому за джерело найбiльших турбот i душевноi муки. Задосить, щоб збити людину з розуму.
– Чому? Що вони тепер роблять? – спитав капiтан Уоллей, посмiхнувшись неуважно.
– Що роблять?! Нiчого не роблять! Отак-таки нiчогiсiнько. Лавн-тенiс та дурнi романи з рання до смер- кання…
Коли б хоч одна з них була хлопчиком. Та нi – всi трое – дiвчата! І, як на лихо, в усьому свiтi немов не лишилося жодного пристойного юнака. Роздивляючись на всi боки у своему клубi, вiн бачить лиш набрiд самовдоволених фертiв, надто егоiстичних, щоб запалитись бажанням зробити щасливою жiнку. Останнi злиднi чекають його, якщо йому доведеться годувати цю галайстру. Вiн живе надiею поставити собi хатину в провiнцii… у Серреi, примiром… i там дотягати вiку, але боiться, що ця надiя нездiйсненна… На цьому вiн з таким патетично-заклопотаним виглядом закотив догори своi витрiщенi очi, що капiтан Уоллей, погамувавши болiсне бажання засмiятися, спочутливо кивнув до нього головою.
– Ви самi повиннi це знати, Гаррi. З дiвчатами до бiса турбот та клопоту.
– Це так. Але моя поводиться добре, – промовив капiтан Уоллей, дивлячись у глиб алеi.
Начальниковi порту було приемно це чути. Надзвичайно приемно. Вiн добре ii пам’ятае. Гарненька була дiвчинка.
Капiтан Уоллей, спокiйно простуючи, мов крiзь сон, потвердив:
– Була гарненька.
У процесii екiпажiв починався нелад.
Один по одному вони покидали валку i роз’iздились. Конi бiгли вклус, ужвавлюючи широку дорогу безладним рухом. Але незабаром велична самотнiсть знов опанувала простору алею. Конюший, убраний у бiле, стояв на заворотi алеi коло бiрманського понi, запряженого в полаковану бiдку. І кiнь i повозка справляли враження дитячоi iграшки, забутоi пiд знесеним геть у небо верховiттям. Капiтан Елiот почвалав перевальцем до бiдки i вже був налагодився лiзти на неi, але спинився. Поклавши руку на голоблю, вiн iзнов перевiв розмову з пенсii, з своiх дочок та злиднiв на другу свою улюблену тему, – заговорив про морське урядництво, про людей i судна порту.
