скачать книгу бесплатно
Вiн знову почав наводити приклади, чого вимагають вiд нього. У нерухомому повiтрi його грубий голос навiвав дрiмоту, мов настирливе дзижчання велетенського джмеля. Капiтан Уоллей не розумiв, яка сила чи яка слабiсть перешкоджала йому побажати на добранiч i вiдiйти. Чи це вiн так зморився, що не спроможен нi на найменше зусилля? Як чудно! Чуднiше за цi Недовi приклади. А може, то почуття бездiлля приголомшило його так i примушуе стояти тут, вислухуючи цi iсторii. Справжнього клопоту не знав Нед Елiот нiколи, i помалу почав капiтан Уоллей нiби пiзнавати, мов оповитий грубим ядушним гудiнням, бадьорий i чистий голос капiтана «Горлицi». Його вразила думка, невже i з ним самим сталась така змiна? І здалося йому, що голос старого товариша не так-то вже i змiнився… що людина зостаеться така, як була. Непоганий хлопець – цей веселий смiхотун Нед Елiот, доброзичливий, знавець своеi справи… i завжди трошки хвастовитий. Як забавляв Елiот його бiдну жiнку! Вона могла читати в ньому, мов у розгорнутiй книжцi. Коли «Кондоровi» i «Горлицi» траплялось стояти разом у порту, вона казала йому запросити капiтана Елiота на обiд. З того часу вони зустрiчалися рiдко. Може, раз на п’ять рокiв. Вiн дивився з-пiд сивих брiв на цього чоловiка, якому не мiг вiдкрити свого серця, а той вiв далi своi iнтимнi теревенi i був такий далекий вiд слухача, нiби балакав на вершинi горбка за милю звiдси.
Тепер вiн ушелепався в бiду з пароплавом «Софалою». Завжди виходить так, що кожне непорозумiння в порту кiнець кiнцем мае розплутувати вiн. Вiдчують вони його вiдсутнiсть, коли через пiвтора роки вiн вибереться звiдсiля, а на його мiсце, звичайно, посадять якогось вiдставного морського офiцера, що нiчого на цiй справi не тямить i не схоче тямити. Цей пароплав – каботажне судно – провадив торговi зносини з пiвнiчними портами аж до Тенассериму. Та, на лихо, не можна було знайти капiтана, що був би згоден вiдбувати на ньому регулярнi рейси. Нiхто не хотiв плавати на «Софалi». Капiтановi Елiоту, звiсно, несила була звелiти комусь, щоб став до цiеi роботи. Легко задовольнити вимоги генерального консула, але…
– Що таке з судном? – спокiйно перебив капiтан Уоллей.
– З судном нiчого. Мiцний старий пароплав. Сьогоднi пополуднi його власник був у мене в конторi. Рвав на собi волосся.
– Вiн бiлий? – спитав зацiкавлений Уоллей.
– Називае себе бiлим, – зневажливо вiдповiв начальник порту, – але якщо це правда, то бiла в нього тiльки шкiра. Я так i сказав йому в очi.
– Хто ж вiн такий?
– Вiн – головний механiк на «Софалi». Розумiете, Гаррi?
– Розумiю, – вiдказав замислено капiтан Уоллей. – Механiк. Розумiю.
Як цей чолов’яга зробився заразом i власником судна – це просто була якась казка. Вiн приiхав рокiв з п’ятнадцять тому, – пам’ятав капiтан Елiот, – третiм механiком на англiйському суднi, посваривсь iз шкiпером i першим механiком, i був звiльнений. Либонь, тi були дуже радi здихатися його тим чи iншим способом. Ясно, що хлопець мав невпокiйну вдачу. Отож вiн i залишився тут i всiм остогид: раз у раз наймався на судно i невдовзi його кидав, не здатний всидiти довго на одному мiсцi; перепробував машиновi примiщення мало не по всiх суднах, що належать колонii. І враз…
– Як ви думаете, Гаррi, що трапилося?
Капiтан Уоллей, що неначе був заглибився в якiсь своi вираховування, легко здригнувся. Нi, справдi, нi, вiн не мiг собi уявити. Напружений голос начальника порту хрипiв i глухо вiбрував. Так от, хлопцевi пощастило взяти другий з бiльших виграшiв у манiльськiй лотереi. Всi цi механiки та помiчники купували лотерейнi бiлети. Наче яка манiя iх усiх опала.
Тепер усi сподiвалися, що вiн забереться звiдси разом iз своiми грiшми на батькiвщину або подасться собi до бiса, куди йому заманеться. Таж нi! Власники «Софали», вважаючи ii за надто малу i не досить сучасну для тоi торгiвлi, яку провадили, виписали собi новий пароплав з Європи, а «Софалу» пустили в продаж за невелику цiну. Вiн кинувся до них i купив ii. Доки не зробився вiн власником судна, в ньому непомiтно було жодного знаку того розумового отруення, до якого можуть спричинитися несподiвано здобутi великi грошi. Але тiльки вiн купив «Софалу», як зразу втратив рiвновагу. Вiн вперся в портову управу, саме коли там кипiла важлива праця; насунувши кашкета на лiве вухо i вимахуючи цiпком, вiн повiдомив усiх по черзi клеркiв, що тепер нiхто не зможе його виштирити. Прийшла, мовляв, i його черга. Нема на землi i нiколи не буде над ним пана. Вiн вихвалявся i гордовито походжав помiж столами, репетував на все горло i ввесь час трусився, мов з пропасницi, так що доки вiн був у конторi, поточна праця припинилась, i в великiй кiмнатi всi стояли, пороззявлявши роти, i дивилися на його кривляння. Потiм можна було бачити, як у найлютiшу спеку гасав вiн з огняно-червоним обличчям по набережних, споглядаючи свое судно то з того, то з того мiсця. Здавалося, вiн ладен був спинити кожного стрiчного, щоб довести до його вiдома, що вiднинi не буде над ним пана; вiн купив судно, i нiхто на землi не зможе тепер виштирити його з машинарнi.
Хоч як задешево продавалась «Софала», але за неi довелося викласти майже всi вигранi грошi. Йому не лишилося капiталу, з яким можна було б почати дiло. Це нiчого не важило, бо то були щасливi днi для каботажноi торгiвлi, поки кiлька англiйських пароплавних фiрм не надумали заснувати спецiальний мiсцевий флот для обслуговування своiх головних лiнiй. Коли справу було налагоджено, цi фiрми, звiсно, повiдкраювали собi найсмачнiшi кавалки вiд пирога, а потiм вдерлась на Схiд через Суецький канал триклята зграя нiмецьких волоцюг i попiдбирала всi кришки. Цi зайдисвiти вганяли за дешевиною i нишпорили вздовж узбережжя та промiж островами, мов тi акули у водi, готовi лигнути все, що ви пустите з рук. І тодi прийшов кiнець добрим старим часам. Кiлька лiт «Софала» заробляла, на його думку, стiльки, аби лише не злиднювати. Капiтан Елiот уважав за свiй обов’язок усiма способами пiдтримувати англiйське судно. Ясно було, що не знаходячи собi капiтана i пропускаючи рейси, «Софала» розгубить незабаром усi своi торговi зв’язки. От у яку вскочив капiтан Елiот халепу. Хлопець показав себе аж надто сперечливим.
– Такий з нього судновласник, як з холопа пан, – пояснив капiтан Елiот. – Його вдача дедалi псувалась. За три останнi роки вiн перемiнив одинадцять шкiперiв, перебрав, либонь, усiх тутешнiх капiтанiв, за винятком тих, що служать на регулярних лiнiях. Я остерiгав його свого часу, що так не годиться робити. А тепер, звичайно, нiхто й дивитись не хоче на «Софалу». Я закликав до себе щось iз двое-трое людей i балакав з ними; та яка рацiя, – вiдповiли вони менi, – найматись до нього, цiлий мiсяць жити собачим життям, а потiм забирати своi манатки по скiнченнi першого ж рейсу? Хлопець, певна рiч, верзе менi, що все це дурниця: вже давно змовляються на нього i тепер таки допнулись свого. Усi шибеники-шкiпери змовились поставити його навколiшки, бо вiн – механiк.
