скачать книгу бесплатно
Фрея iз Семи Островiв
Joseph Conrad
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Фрея – едина дочка Нельсона, власника маленького острова з невеликоi групи островiв, якi прозвали «Сiм Островiв». Крiм краси й гострого розуму вона вирiзнялася урiвноваженим характером i розважливiстю. Фрея стае об’ектом уваги голландського офiцера Хiмскiрка й англiйського шкiпера Джаспера Аллена. Проте перевагу вiддае шкiперу, за що Хiмскiрк мститься: вiн затримуе бриг Аллена й усвiдомлено веде судно на риф, де вiн i гине. Джаспер же найбiльше у свiтi любив тiльки бриг i Фрею, i питання в тому, кого з них вiн любив бiльше.
Джозеф Конрад
Фрея iз Семи Островiв
© Б. Е. Носенок, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Фрея iз Семи Островiв
(переклад Б. Носенок)
I
Якось – це було багато рокiв тому – я отримав довгого, багатослiвного листа вiд одного з моiх старих приятелiв i товаришiв по бродяжництву в схiдних водах. Вiн усе ще був там – придбав сiм’ю та сивину вiку. Я представив його собi – погладшав, втягнувся в рутину домашнього життя. Кажучи коротко, його пiймала доля, спiльна для всiх за винятком тих улюбленцiв богiв, яких рано б’е по головi життя, якi вмирають молодими. Лист нагадував послання типу «а ти пам’ятаеш?..» – сумний лист, звернений до минулого. Мiж iншим, там значилося: «Напевно, ти пам’ятаеш старого Нельсона…»
Пам’ятати старого Нельсона! Звичайно ж. І почати слiд з того, що його звали зовсiм не Нельсоном. Англiйцi з Архiпелагу звали його Нельсоном, – гадаю, так iм було зручнiше, а вiн нiколи не протестував проти цього. Це було б порожнiм педантством. Справжнiм же його прiзвищем було – Нiльсен. Вiн поiхав на Схiд до появи телеграфного кабелю, служив у англiйських фiрмах, одружився з англiйкою, протягом багатьох рокiв був одним iз нас: довгi роки торгував й у всiх напрямках зборознив Схiдний архiпелаг – уздовж i впоперек, по дiагоналi й перпендикулярно, колами, напiв колами, зигзагами i вiсiмками. Так тривало роки й роки.
Не було жодного закутка в цих тропiчних морях, куди б тишком-нишком не проник iз наймиролюбнiшими намiрами пiдприемливий старий Нельсон (чи Нiльсен). Його слiди, якщо нанести iх на мапу, покрили б, наче павутиною, всю карту Архiпелагу – всю за винятком Фiлiппiн. Вiн нiколи не наближався до цiеi дивноi мiсцини. Його утримував якийсь незрозумiлий страх перед iспанцями, точнiше – перед iспанською владою. Важко сказати, чого вiн побоювався. Може, у якийсь момент свого життя вiн читав розповiдi про iнквiзицiю.
Однак вiн узагалi боявся того, що називав «владою». Мова йде не про англiйську владу: до англiйцiв вiн ставився з довiрою i повагою. Йдеться про двi iншi нацii, якi правили в цiй частинi свiту. Вони викликали у нього неприязнь i страх. Голландцi лякали його менше, нiж iспанцi, але вiн ставився до них iз ще бiльшою недовiрою: справдi, надзвичайно пiдозрiло. Голландцi, на його думку, здатнi були «зiграти погану штуку з людиною», яка мала нещастя iм не сподобатися. В них були своi закони i правила, але вони не мали й гадки про належне iх застосування. Шкода було бачити, з якою тривожною настороженiстю звертався вiн до тих чи тих офiцiйних осiб, але не варто забувати, що цей самий чоловiк безстрашно тинявся селом канiбалiв у Пiвденнiй Гвiнеi (зауважте, що вiн усе життя був людиною в тiлi й, смiю сказати, здавався вельми апетитним шматочком), пропонуючи бартер, прибуток вiд чого не перевищував п’ятдесяти фунтiв.
Пам’ятати старого Нельсона! Ще б пак! Правда, жоден iз мого поколiння не знав Нельсона в днi його розквiту. В наш час вiн уже «вiдiйшов вiд справ». Купив, а можливо, орендував у султана частину маленького острiвця з невеликоi групи, званоi «Сiм Островiв», що лежала трохи на пiвнiч вiд Банки. Вважаю, це була законна угода, але я не маю жодного сумнiву, що, будь вiн англiйцем, голландцi знайшли б пiдставу викурити його звiдти без всяких церемонiй. У цьому разi справжне його прiзвище послужило йому вiрну службу. Голландцi дали йому святий спокiй як невибагливому данцю, чия поведiнка була цiлком нормальною. Вклавши всi своi грошi в обробку землi, вiн, природно, намагався не викликати навiть тiнi непорозумiння i, керуючись саме цими розсудливими мiркуваннями, не надто прихильно поглядав на Джаспера Аллена. Однак про це – пiзнiше. Так! Усi ми добре пам’ятаемо великий гостинний бунгало, споруджений на схилi острова, всi ми пам’ятаемо старого Нельсона – його огрядну фiгуру, одягненого завжди в бiлу сорочку й штани (у нього вкоренилася звичка за будь-якоi нагоди знiмати свiй альпаковий пiджак), його круглi блакитнi очi, розпатланi пiсочно-бiлi вуса, що стирчали на всi боки, як голки розсердженого дикобраза, його манiр несподiвано сiдати й обмахуватися капелюхом. Проте не мае сенсу приховувати те, що найкраще ми пам’ятаемо його дочку, яка в той час приiхала на острiв, оселилася з ним i стала такою собi Ледi Островiв.
Фрея Нельсон (або Нiльсен) була однiею з тих дiвчат, якi зостаються в пам’ятi надовго. Овал обличчя був прекрасний. У цiй чарiвнiй рамцi гармонiйне розташування всiх рис i яскравий рум’янець справляли враження здоров’я, сили i, якщо можна так висловитися, несвiдомоi самовпевненостi – чудовоi примхливоi рiшучостi. Я не хочу порiвнювати ii очi з фiалками – вони були променистi й не такi темнi. Розрiз очей був широкий, i вона завжди дивилася на людей вiдкрито й прямо. Я нiколи не бачив цих довгих темних вiй опущеними, – гадаю, iх бачив Джаспер Аллен як особа привiлейована, – але я не сумнiваюся, що вона справляла приемне, чарiвне враження. Вона могла, – Джаспер розповiдав менi про це якось зi зворушливим iдiотським захопленням, – сiсти на свое волосся. Так, це можливо, цiлком можливо. Менi не судилося спостерiгати цi чудеса. Я задовольнявся тим, що милувався ii витонченою зачiскою, що дуже пасувала iй, пiдкреслюючи красиву форму ii голови. У напiвтемрявi, коли жалюзi на захiднiй верандi бували опущенi, або в тiнi фруктових дерев бiля будинку, ii пишне блискуче волосся, здавалося, випромiнювало свое власне золотаве свiтло.
Вона зазвичай одягалася в бiле й вдягала короткi спiдницi, якi не заважали ходьбi й вiдкривали ii витонченi, зашнурованi коричневi черевики. І тiльки блакитна обробка iнодi оживляла ii костюм. Нiякi фiзичнi зусилля начебто не втомлювали ii. Я якось бачив, як вона вийшла з човна пiсля довгоi прогулянки на сонцi (вона багато гуляла): подих ii був, як i ранiше, рiвним, i жодна волосинка не вибилася з ii зачiски. Вранцi, коли вона виходила на веранду, щоб подивитися на захiд, у бiк Суматри, вона здавалася такою ж свiжою й осяяною, як крапля роси. Однак крапля роси – це явище одного моменту, феномен вельми ефемерний, а Фрея була жива й зовсiм не ефемерна. Я пам’ятаю ii округлi сильнi руки з тонкими зап’ястками, широкi й мiцнi, здiбнi кистi рук iз тонкими пальцями.
Я не знаю, чи справдi вона народилася на морi, але менi вiдомо, що до дванадцяти рокiв вона плавала зi своiми батьками на рiзних кораблях. Пiсля того як старий Нельсон втратив дружину, перед ним постало серйозне питання – що робити з дiвчинкою. Одна добра ледi з Сiнгапуру, розчулена його нiмим горем i скрутним становищем, запропонувала взяти на себе турботу про Фрею. Ця угода тривала шiсть рокiв, а тим часом старий Нельсон (або Нiльсен) «вiдiйшов вiд справ» i влаштувався на своему островi. Ось тодi й було вирiшено (оскiльки добра ледi iхала в Європу), що його дочка мае приеднатися до нього.
Як першу й найважливiшу пiдготовку до цiеi подii старий замовив негайно через свого сiнгапурського агента «величезний» рояль Штайна i Ебгарта. Тодi я командував маленьким пароплавом, який торгував з островами, i менi було дещо вiдомо про «величезний» рояль Фреi, бо на мою долю випало вiдвезти його до неi. Насилу вивантажили ми величезний ящик на пласку поверхню скелi серед чагарникiв, i пiд час цiеi морськоi операцii ледь не вибили дно в однiй iз моiх шлюпок. Участь у цьому пiдприемствi брала вся команда, разом iз механiками й кочегарами, i, вклавши сюди всю свою винахiдливiсть, вдавшись до важелiв, канатiв, валiв i нахилених площин iз намилених дощок, працюючи на сонцi, подiбно до стародавнiх египтян, що споруджували пiрамiди, ми дотягли його до дому й поставили на захiднiй верандi, що була в бунгало за вiтальню. Потiм ми обережно вибили дошки ящика, i перед нами, нарештi, постало це масштабне чудовисько з рожевого дерева. З побожним хвилюванням ми дбайливо присунули його до стiнки i вперше за цiлий день зiтхнули вiльно. Безсумнiвно, це був найважчий предмет на всьому островi з дня створення свiту. Гучнiсть звукiв, якi вiн видавав у цьому бунгало (що вiдiгравав роль деки), була воiстину дивовижною. Вiн солодко гримiв прямо над морем. Джаспер Аллен казав менi, що рано вранцi на палубi «Бонiто» – його дивно швидкого й гарного брига – вiн абсолютно чiтко чув, як Фрея розiгруе гами. Правда, цей хлопець завжди кидав якiр нерозважливо близько вiд берега, про що я йому не раз казав. Звичайно, цi моря спокiйнi до одноманiтностi, а Сiм Островiв – особливо тихе й безхмарне мiстечко. Але все ж iнодi полуденна буря над банком або навiть один iз тих лиховiсних густих шквалiв вiд далекого берега Суматри раптово влаштовували вилазку на острови, заволiкаючи iх на двi-три години вихорами й синювато-чорним мороком – надзвичайно зловiсним. Тодi опущенi очеретянi жалюзi вiдчайдушно стукали вiд поривiв вiтру, все бунгало здригалося дощенту, i тодi Фрея сiдала за рояль i в слiпучих спалахах громовицi грала дику музику Вагнера, а навколо обрушувалися громовi удари, вiд яких волосся ставало дибки. В такi хвилини Джаспер застигав на верандi, милуючись ii гнучкою, стрункою фiгурою, дивним сяйвом ii бiлявого волосся, швидкими пальцями на клавiшах, бiлизною ii шиi… а там, бiля мису, бриг здiймався, натягуючи канати у якiйсь сотнi ярдiв вiд небезпечних, до блиску чорних скель. Ух!
І причина цього, якщо хочете, була одна: коли вiн повертався вночi на борт i опускав голову на подушку, то вiдчував, що вiн так близько вiд своеi Фреi, яка спала в бунгало, як тiльки можливо за цих обставин. Чи чули ви про щось подiбне? І, зауважте, цей бриг мав стати будинком – iхнiм будинком – плавучим раем, який Джаспер поступово споряджав, як яхту, щоб блаженно проплавати на ньому все свое життя разом iз Фреею. Дурень! Проте хлопець завжди ризикував.
Пам’ятаю, якось я спостерiгав iз веранди разом iз Фреею, як бриг наближався з пiвночi до мису. Мабуть, Джаспер побачив дiвчину у свою довгу пiдзорну трубу. І що ж вiн зробив? Замiсть того щоб плисти милю-iншу вздовж берега, а потiм за всiма морськими правилами кинути якiр, вiн знайшов просвiт мiж двома огидними старими зубчастими рифами й раптово повернув кермо, стрiлою пустивши туди бриг. Усi вiтрила його тремтiли й трiщали так, що цей трiск ми могли чути на верандi. Мушу вам сказати, що я свиснув крiзь зуби, а Фрея вилаялася. Так! Вона стиснула своi мiцнi кулаки, тупнула нiжкою в красивому коричневому черевику й сказала:
– Чорт забирай!
Потiм, глянувши на мене, злегка почервонiла, правда, не дуже сильно, сказала:
– Я забула, що ви тут, – i засмiялася.
Так i було, так i було. Коли з’являвся Джаспер, вона забувала буквально про все. Стривожений цiеi божевiльною витiвкою, я не втримався, щоб не звернутися за спiвчуттям до ii здорового глузду.
– Ну чи не дурень вiн! – з почуттям сказав я.
– Повний iдiот, – гаряче погодилася вона, прямо дивлячись на мене своiми широко розкритими серйозними очима, а на щоках ii грали усмiхненi ямочки.
– І все це, – наголосив я, – тiльки для того, щоб зустрiтися з вами на якiсь двадцять хвилин ранiше.
Ми чули, як опустився якiр, а потiм вона вдала себе дуже рiшучою й загрозливою.
– Зачекайте хвилинку. Я навчу його.
Давши менi iнструкцii, вона пiшла у свою кiмнату й зачинила дверi, залишивши мене одного на верандi. Задовго до того, як на бригу були прибранi вiтрила, з’явився Джаспер, стрибаючи через три сходинки. Вiн забув привiтатися й нетерпляче поглядав туди й сюди.
– Де Фрея? Хiба ii щойно тут не було?
Коли я пояснив йому, що вiн буде позбавлений радостi бачити мiс Фрею протягом цiлоi години з однiею тiльки метою «провчити його», Джаспер заявив, що, безсумнiвно, це я ii налаштував проти нього, i вiн боiться, як би йому не довелося пристрелити мене якогось прекрасного дня. Вона i я дуже подружилися. Потiм вiн кинувся на стiлець i почав розповiдати менi про свое плавання. Однак правда в тому, що хлопець по-справжньому страждав. І це було помiтно. Голос у нього обiрвався, i вiн сидiв мовчки, дивлячись на дверi з виразом обличчя, повним страждань. Це факт… А ще смiшнiше було те, що менше нiж через десять хвилин дiвчина спокiйнiсiнько вийшла зi своеi кiмнати. І тодi я пiшов. Я вiдправився розшукувати старого Нельсона (або Нiльсена) на заднiй верандi – його власному куточку, що дiстався йому пiсля розподiлу будинку, – з благим намiром втягнути його в розмову, щоб вiн не надумав, чого доброго, бродити навколо кiмнати, i не пролiз би через незнання туди, де в ньому наразi не було потреби.
Вiн знав про прибуття брига, але не знав, що Джаспер уже з його дочкою. Менi здаеться, вiн думав, що за цей час неможливо дiйти до бунгало. Будь-який батько вчиняв би так, як вiн. Вiн пiдозрював, що Аллен закоханий у його дочку. Птицi в повiтрi й риба в океанi, бiльшiсть торговцiв Архiпелагу i всi жителi Сiнгапуру про це знали. Але вiн нездатний був зрозумiти, до якоi мiри дiвчина захоплювалася ним. У нього склалося враження, нiби Фрея занадто розумна, щоб захопитися ким би то не було – захопитися, я хочу сказати, до такоi мiри, коли нiякий контроль здорового глузду вже неможливий. Нi, не це змушувало його сидiти на заднiй верандi й нишком страждати пiд час вiзитiв Джаспера. Його турбувала голландська «влада». Рiч у тiм, що голландцi косо дивилися на Джаспера Аллена, власника й шкiпера брига «Бонiто». Вони вважали його занадто заповзятливим у торгових справах. Не знаю, чи вчиняв вiн будь-що протизаконне, але, менi здаеться, його палка енергiя була неприемна цим тугодумним, повiльним людям. Нехай там як, на думку старого Нельсона, капiтан «Бонiто» був справним моряком i славним хлопцем, але знайомство з ним швидше було небажаним для нього. Воно, бачте, дещо компрометувало його. З iншого боку, вiн не хотiв просто попросити Джаспера забратися геть. Бiдолаха Нельсон сам був славним хлопцем. Я думаю, вiн посоромився б образити почуття навiть якогось кудлатого канiбала – хiба що пiд впливом сильного роздратування. Я кажу – почуття, але аж нiяк не тiло. Коли в хiд пускалися списи, ножi, сокири, дубини або стрiли, старий Нельсон умiв постояти за себе. У всiх iнших вiдносинах душа його була боязкою. Отже, вiн сидiв зi стурбованою фiзiономiею на заднiй верандi й усякий раз, як до нього долинали голоси його дочки i Джаспера Аллена, роздував щоки, а потiм похмуро зiтхав iз виглядом вкрай пригнiченоi людини.
Зрозумiло, я висмiював його страхи, якими вiн почасти зi мною дiлився. Вiн до певноi мiри рахувався зi мною i поважав моi думки – не за моi моральнi якостi, але за те, що я пiдтримував нiбито добрi вiдносини з голландською «владою». Я знав напевно, що головне джерело його страхiв – губернатор Банки – чарiвний, запальний, добросердний контрадмiрал у вiдставцi, – без сумнiву, симпатизував йому.
Я завжди акцентував його увагу на цiй втiшнiй гарантii, й чоло старого Нельсона (або Нiльсена) зазвичай на секунду прояснялося. Але потiм вiн починав похитувати головою з таким виглядом, нiби хотiв сказати: все це чудово, але в самiй природi голландськоi влади прихованi такi глибини, що нiхто, крiм нього, не може iх пiзнати. Яка безглуздiсть!
У той день, про який я кажу, старий Нельсон був особливо дратiвливий. Я намагався розсмiшити його веселою i дещо скандальною iсторiею, що трапилася з одним iз наших спiльних знайомих у Сайгонi, як раптом вiн несподiвано вигукнув:
– Якого бiса йому тут потрiбно? Навiщо вiн сюди прийшов?
Зрозумiло, що вiн не чув жодного слова. Це мене розлютило, бо анекдот справдi був хороший. Я пильно подивився на нього.
– Заспокойся! – вигукнув я. – Невже тобi невiдомо, навiщо Джаспер Аллен сюди приходить?
Це був перший зрозумiлий натяк, який я будь-коли робив, – натяк на справжнiй характер стосункiв мiж Джаспером i його дочкою. Вiн вислухав його дуже спокiйно.
– О, Фрея – дiвчина розумна, – неуважно пробурмотiв вiн, а його уявний погляд був, без сумнiву, прикутий до «влади». Нi, Фрея недурна. Щодо цього вiн не турбувався. Вiн рiшуче нiчого проти не мав. Вона просто проводила з ним час; хлопець ii розважае, i бiльше нiчого.
Коли проникливий стариган перестав бурмотiти, в будинку запанувала тиша. Тi двое проводили час дуже тихо i, безсумнiвно, вiд щирого серця. Яку бiльш поглинальну й менш гучну розвагу вони могли знайти, нiж будування планiв на майбутне? Сидячи поруч на верандi, вони, мабуть, дивилися на бриг – третього учасника в цiй захопливiй грi. Без нього не було й майбутнього. Вiн був для них i щастям, i будинком, i великим вiльним свiтом. Хто це порiвнював корабель iз в’язницею? Нехай мене з ганьбою повiсять на нок-реi, якщо це справедливо. Бiлi вiтрила цього судна були бiлими крилами – мабуть, «крилами» звучить поетично, – бiлими крилами iхнього легкого кохання. «Легкого» – це стосуеться швидше Джаспера. Фрея, як всi жiнки, мiцнiше трималася мирських умовностей.
Однак Джаспер вiдiрвався вiд землi того самого дня, коли вони разом дивилися на бриг, i мiж ними простяглося мовчання – те мовчання, яке е однiею-единою досконалою формою спiлкування мiж iстотами, надiленими даром мови, – i коли вiн запропонував iй роздiлити з ним володiння цим скарбом. Звичайно, вiн презентував iй бриг весь, цiлком. Проте його серце було вiддано бригу з тiеi хвилини, коли вiн купив його в Манiлi в лiтнього перуанця у скромному чорному сукняному костюмi, загадковому й велемовному. Може, той вкрав його бiля берегiв Пiвденноi Америки, звiдки, за його словами, приiхав на Фiлiппiни «за сiмейними обставинами». Це «за сiмейними обставинами» звучить виразно добре. Жоден справжнiй кабальеро не стане далi розпитувати пiсля такоi заяви.
А Джаспер, звичайно, був справжнiм кабальеро. Бриг же був весь чорний, загадковий i дуже брудний: потьмянiла перлина моря, або, точнiше, занедбаний твiр мистецтва. Так, вiн, без сумнiву, був художником, цей невiдомий будiвельник, який надав бездоганнi обриси корпусу з найтвердiшого тропiчного дерева, скрiпленого найчистiшою мiддю. Одному Богу вiдомо, у якiй частинi свiту був побудований цей бриг. Сам Джаспер не мiг дiзнатися його iсторiю вiд свого красномовного похмурого перуанця – якщо хлопець був перуанцем, а не переодягненим чортом, як жартiвливо стверджував Джаспер. На мою думку, бриг був такий старий, що мiг належати останнiм пiратам або торговцям невiльниками; а можливо, вiн був клiпером, який перевозив опiй, а колишнiми господарями були, вiдповiдно, торговцi опiумом або контрабандисти.
Хоч би що там було, бриг був повнiстю справним, як того дня, коли його вперше спустили на воду. Вiн плавав-лiтав, як вiдьма, добре слухався керма, немов маленька гичка, ходив пiд вiтрилами, як чарiвне судно, i, подiбно до красивих жiнок, якi прославилися в iсторii своiм бурхливим життям, здавалося, зберiгав секрет вiчноi молодостi. Тому нiчого неприродного не було в тому, що Джаспер Аллен поводився з ним, як закоханий. Таке поводження повернуло бригу блиск його краси. Джаспер покрив його кiлькома шарами кращоi бiлоi фарби так дбайливо, майстерно, артистично накладеноi й пiдтримуваноi в такiй чистотi його заляканим екiпажем iз добiрних малайцiв, що дорогоцiнна емаль, якою користуються ювелiри для своiх виробiв, не могла мати кращий вигляд i бути нiжнiшою на дотик. Вузька позолочена облямiвка оперiзувала його витончений корпус, i своею красою бриг легко затьмарював будь-яку професiйну яхту для прогулянок, що колись з’являлася в тi днi на Сходi. Повинен сказати, що я особисто вiддаю перевагу темно-малиновiй облямiвцi на бiлому корпусi: вона видiляеться бiльш рельефно i коштуе дешевше. Так я i сказав Джасперу. Але де там! Вiн визнавав тiльки краще листкове золото, хоча, по сутi, нiяка прикраса не могла бути досить достойною для майбутнього житла його Фреi.
У його серцi почуття до брига й до дiвчини були нерозривно злитi: так можна сплавити в одному тиглi два дорогоцiнних метали. А полум’я було гаряче, можу вас запевнити. Воно викликало в ньому якесь шалене внутрiшне хвилювання, що виявлялося як у вчинках, так i в бажаннях. Сухорлявий, довготелесий, iз тонким обличчям, хвилястим каштановим волоссям, iз напруженим блиском сталевих очей i швидкими, рвучкими рухами, вiн iнодi нагадував менi блискучий вiдточений меч, що безперестанку виймаеться з пiхов. І тiльки коли вiн перебував бiля дiвчини, – коли вiн мiг на неi дивитися, – ця дивна напруженiсть змiнювалася серйозною вiдданою увагою, з якою вiн стежив за найменшими ii рухами й словами.
Їi холоднокровне, тверезе, добродушне самовладання, здавалося, змiцнювало його серце. А може, на нього так заспокiйливо дiяла чарiвнiсть ii обличчя, ii голосу, ii поглядiв? Однак доводиться думати, що саме все це й запалювало його уяву, якщо джерела любовi лежать в уявi. Проте я не такий, щоб дослiджувати глибше подiбнi таемницi, й менi здаеться, ми забули про бiдного старого Нельсона, що сидить на заднiй верандi й тривожно роздувае щоки.
Я вказав йому, що Джаспера не можна назвати частим вiдвiдувачем. Вiн i його брат плавали по всiх водах Архiпелагу. На це дiдуган Нельсон вiдповiв тiльки – i вiдповiв стурбовано:
– Сподiваюся, Хiмскiрк сюди не загляне, доки тут стоiть цей бриг.
Вiн уже ставився до Хiмскiрка наче до страхопуда! Хiмскiрк! Справдi, йому бракувало терпiння…
II
Ну хто, скажiть, будь ласка, був цей Хiмскiрк? Ви вiдразу побачите, яким нерозумним був цей страх перед Хiмскiрком… Звичайно, чоловiк вiн був досить шкiдливий. Це вiдразу впадало в очi, досить було послухати, як вiн смiеться. Нiщо не викривае яснiше таемних властивостей людини, нiж необережний вибух смiху. Але – боронь боже! – якби ми здригалися вiд кепського реготу, немов заець вiд будь-якого звуку, нам нiчого iншого не залишалося б, як самотностi пустелi або вiдокремленого скиту вiдлюдника. І навiть там нам довелося б терпiти неминучу присутнiсть диявола.
Однак вiн – персона значуща, вiн знав кращi днi й високо стояв у iерархii небесного воiнства. Проте в iерархii земних голландцiв Хiмскiрк, чиi раннi роки навряд чи вiдрiзнялися особливим блиском, був всього-на-всього сорокарiчним флотським офiцером, без будь-яких особливих знайомств чи здiбностей, якими можна похвалитися. Вiн командував «Нептуном» – маленьким канонерським човном, що ходив у водах Архiпелагу й стежив за торговцями. Справдi, не надто високе положення. Повторюю, це був звичайнiсiнький лейтенант, середнiх рокiв, який чесно прослужив двадцять п’ять рокiв i, ймовiрно, в недалекому майбутньому збирався вийти у вiдставку. От i все.
Вiн нiколи не обтяжував своеi голови роздумами про те, що робиться на Семи Островах, доки не почув iз розмов у Мiнтоцi або Палембанзi про красиву дiвчину, що оселилася там. Думаю, цiкавiсть спонукала його заглянути на Острови, а раз побачивши Фрею, вiн взяв собi за правило заiжджати до Нельсона щоразу, як перебував на вiдстанi полудня шляху вiд Островiв.
Я не хочу сказати, що Хiмскiрк був типовим голландським флотським офiцером. Я бачив iх у достатнiй кiлькостi, щоб не допустити цiеi безглуздоi помилки. В нього було велике, гладко виголене обличчя з пласкими смуглявими щоками, а мiж ними розташовувався пухкий рот. У його чорному волоссi срiблилися бiлi нитки, а його неприемнi очi теж були чорними. У нього була погана звичка кидати на всi боки косi погляди, не повертаючи голови, низько посадженоi на короткiй, круглiй шиi. Товстий круглий торс у темнiй куртцi iз золотими джгутами на плечах був поставлений на парi розчепiрених товстих круглих нiг у бiлих дiагонально скроених штанiв. Його круглий череп пiд бiлим кашкетом також здавався надзвичайно товстим, але мiзкiв у ньому було досить, щоб виявити та злiсно використовувати страх бiдолахи Нельсона перед тим, що було надiлено хоча б мiзерною краплею влади.
Хiмскiрк висаджувався на мисi й, перш нiж з’явитися в будинку, мовчазно обходив всю плантацiю, немов це була його власнiсть. На верандi вiн вибирав кращий стiлець i залишався до снiданку або до обiду, не чекаючи навiть натяку на запрошення.
Його слiд було б вигнати вже за одне його ставлення до мiс Фреi. Будь вiн голим дикуном, озброеним списами й отруеними стрiлами, старий Нельсон (або Нiльсен) вийшов би на нього з кулаками. Але цих золотих джгутiв на плечах – до того ж голландських джгутiв – було досить, щоб налякати старого. Вiн дозволяв негiдниковi ставитися до нього з тупою зневагою, пожирати очима його дочку й спустошувати пляшки з його маленького винного льоху.
Дещо не вислизнуло вiд моеi уваги, та якось я спробував висловитися з приводу цього питання. Шкода було бачити страх, що з’явився в круглих очах старого Нельсона. Насамперед вiн заявив, що лейтенант – його добрий друг, дуже славний хлопець. Я не спускав iз нього пильного погляду, i нарештi вiн став заiкатися й зiзнався, що, звичайно, Хiмскiрк не справляе враження людини життерадiсноi, але все ж у глибинi душi…
– Я ще не зустрiчав тут життерадiсних голландцiв, – перебив його я. – Врештi-решт, життерадiснiсть великого значення не мае, але невже ти не бачиш…
Тут Нельсон несподiвано так перелякався, що в мене забракло духу вести далi. Звичайно, я збирався йому сказати, що хлопець переслiдуе його дочку. Це дуже вдалий вираз. Не знаю, на що мiг сподiватися Хiмскiрк, або що вiн задумав зробити. Може, вiн уважав себе чарiвним, або його ввели в оману живi, впевненi, невимушенi манери Фреi. Але факт залишався фактом. Вiн переслiдував дiвчину. Нельсон це не мiг не бачити. Але… вiн уважав за краще закривати на це очi. Вiн не бажав, щоб йому про це говорили.
– Усе, чого я хочу, – це жити з голландською владою мирно та спокiйно, – з присоромленим видом пробурмотiв вiн.
Вiн був невилiковний. Менi стало його шкода, i, думаю, мiс Фрея теж шкодувала свого батька. Вона стримувалася заради нього й робила це просто, без афектацii, навiть добродушно, як i все, що вона робила. Завдання було не з легких, бо залицяння Хiмскiрка мали нахабний вiдбиток презирства, з яким нелегко було примиритися. Голландцi цiеi породи бувають зарозумiлими з тими, хто нижче iх за своiм становищем, а цей офiцер уважав старого Нельсона та Фрею у всьому нижчими за себе.
Не можу сказати, що менi було шкода Фрею. Вона була не з тих, хто ставиться до чого б то не було трагiчно. Можна було спiвчувати iй у ii труднощах, але вона завжди здавалася на висотi свого становища. Своею незворушною яснiстю вона швидше викликала захоплення. Тiльки коли Джаспер i Хiмскiрк бували разом у бунгало, як це iнодi траплялося, вона вiдчувала напруженiсть становища, але й тут не всякий би мiг це помiтити. Тiльки моi очi могли виявити легку тiнь на ii осяяному обличчi. Якось я не втримався, щоб не висловити iй свого схвалення:
– Клянусь, мiс, ви просто чарiвнi.
Вона зустрiла цi слова зi слабкою посмiшкою.
– Найголовнiше – це втримати Джаспера вiд нерозумного вчинку, – сказала вона, i в спокiйнiй глибинi ii чесних очей, що прямо дивилися на мене, я мiг помiтити справжню тривогу. – Ви менi допоможете його стримати правда?
– Звичайно, ми повиннi стримати його, – заявив я, прекрасно розумiючи ii занепокоення. – Адже вiн стае зовсiм божевiльним, коли дратуеться.
– Так! – м’яко погодилася вона: ми з нею завжди жартома лаяли Джаспера. – Але я його трошки приручила. Тепер вiн зовсiм хороший хлопчик.
– І все-таки вiн розчавив би Хiмскiрка, як того чорного таргана, – зауважив я.
– Мабуть! – прошепотiла вона. – А це не годиться, – додала вона поспiшно. – Уявiть собi, у якому становищi опинився б бiдний тато. Крiм того, я думаю стати господинею цього славного брига й плавати в цих морях, а не блукати за десять тисяч миль звiдси.
– Чим швидше ви зiйдете на борт, щоб доглядати за шкiпером i за бригом, тим краще, – серйозно сказав я. – Вони обидва потребують вашоi пiдтримки. Не думаю, щоб Джаспер став тверезим доти, доки не вiдвезе вас трохи далi з цього острова. Ви його не бачите, коли вiн пробувае далеко вiд вас, а я бачу. Вiн постiйно збуджений, i такий його стан майже лякае мене.
Тут вона знову посмiхнулася й знову стала серйозною. Їй, iмовiрно, було неприемно слухати про свою силу, i в неi було усвiдомлення своеi вiдповiдальностi. Несподiвано вона вислизнула вiд мене, бо Хiмскiрк, якого супроводжував старий Нельсон, пiдiйшов до веранди. Ледве його голова опинилася на рiвнi пiдлоги, як неприемнi чорнi очi вже почали метати погляди на всi боки.
– Де ваша дочка, Нельсоне? – запитав вiн таким тоном, наче був необмеженим володарем всесвiту. Потiм вiн повернувся до мене: – Богиня полетiла, а?
Бухта Нельсона, – так ми ii зазвичай називали, – була в той день заповнена кораблями. Спочатку тут був мiй пароплав, потiм – канонерський човен «Нептун» i нарештi бриг «Бонiто», котрий, як i завжди, стояв на якорi так близько до берега, що, здавалося, досить спритна та вправна людина могла б перекинути шапку з веранди на його сумлiнно вичищений пiском квартердек. Мiдь на ньому блищала, як золото, його пофарбований бiлою фарбою корпус сяяв, мов атласна мантiя. Полiроване дерево щогл i великi реi, поставленi поперек судна, надавали йому войовничо-елегантного вигляду. Бриг був гарний. Тож не дивно, що, володiючи таким судном i заручившись обiцянкою такоi дiвчини, як Фрея, Джаспер постiйно перебував вiчно захопленим – землi не чув пiд собою, а це не зовсiм безпечно в нашому свiтi.
Я ввiчливо зауважив Хiмскiрку, що, маючи трьох гостей у будинку, мiс Фрея, безсумнiвно, повинна бути заклопотана по господарству. Звичайно, я знав, що вона вирушила на побачення з Джаспером – на мiсцину бiля берега джерельця – единого на острiвцi Нельсона. Командир «Нептуна» кинув на мене недовiрливий чорний погляд i став влаштовуватися як вдома: вiн опустив свiй щiльний цилiндричний тулуб у гойдалку й розстебнув мундир. Старий Нельсон iз найскромнiшим виглядом сидiв навпроти нього, неспокiйно вирячивши своi круглi очi й обмахуючись капелюхом. Я спробував завести розмову, щоб якось згаяти час. Це виявилося нелегко: похмурий закоханий голландець увесь час переводив погляд з одних дверей на iншi й кожне мое зауваження зустрiчав насмiшкою або незадоволеним бурчанням.
Однак вечiр пройшов чудово. На щастя, ступiнь блаженства був надто значущий для надмiрно ярого захоплення. Джаспер був спокiйний i зосереджений, мовчав i дивився на Фрею. Коли ми поверталися на своi кораблi, я запропонував наступного ранку взяти його бриг на буксир. Я це зробив, щоб вiдвезти його як можна ранiше. У перших холодних променях свiтанку ми пройшли повз канонерського човна, чорного – вiн завмер у гирлi скляноi бухти. Тиша тут не порушувалася жодним звуком. Але сонце з тропiчною швидкiстю встало над горизонтом на висоту, що вдвiчi перевищувала його дiаметр, перш нiж ми встигли обiйти риф i порiвнятися з мисом. Там, на найвищiй скелi, стояла Фрея, вся в бiлому, схожа у своему шоломi на статую войовничоi жiнки з рожевим обличчям. Я прекрасно бачив ii в бiнокль. Вона виразно розмахувала носовою хусткою, а Джаспер, пiдiйнявшись на щоглу свого бiлого гордовитого брига, у вiдповiдь замахав капелюхом.
Незабаром пiсля цього ми розлучилися. Я вiдплив на пiвнiч, а корабель Джаспера, якого пiдганяв легкий вiтер iз корми, повернув на схiд. Здаеться, його шлях лежав до Банджармасiну i двох iнших портiв.
Цей мирний день був останнiм, коли я бачив iх усiх разом. Чарiвно бадьора, рiшуча Фрея, старий Нельсон iз безневинними круглими очима, Джаспер, палкий, сухорлявий i стрункий, iз вузьким обличчям, дивно стриманий, бо бiля своеi Фреi вiн був безмежно щасливий. Усi трое високi, бiлявi, з блакитними очима рiзноманiтних вiдтiнкiв, i серед них похмурий гордовитий чорнявий голландець, майже на цiлу голову нижчий i такий же товстiший за кожного з них, що здавався iстотою, здатною роздуватися, – химерним екземпляром мешканця якоiсь iншоi планети.
Контраст впав менi в очi раптово, коли ми вiдiйшли вiд обiднього столу й стояли на освiтленiй верандi. Вiн переслiдував мене весь вечiр, i я пам’ятаю донинi це враження чогось кумедного i водночас зловiсного.
III
Кiлька тижнiв потому, повернувшись рано вранцi в Сiнгапур пiсля подорожi на пiвдень, я побачив бриг, що стояв на якорi в усiй красi й пишнотi, немов його тiльки що вийняли зi скляного ящика i дбайливо опустили на воду.
Вiн стояв в кiнцi рейду, але я просунувся вперед i став на свое звичне мiсце прямо проти мiста. Не встигли ми поснiдати, як менi доповiли, що човен капiтана Аллена наближаеться до нас.
Його святкова гiчка зупинилася борт до борту з нами, у два стрибки вiн вбiг по парадному трапу i, потиснувши менi руку своiми нервовими пальцями, допитливо вп’явся в мене очима: вiн припускав, що дорогою я заглянув на Сiм Островiв. Я полiз у кишеню за акуратно складеною записочкою, яку вiн вихопив у мене з рук без всяких церемонiй i пiшов з нею на мiсток, щоб прочитати ii на самотi.
Через деякий час – досить значний – я пiшов за ним нагору й застав його, коли вiн крокував уперед i назад: емоцii робили його неспокiйним навiть у момент найглибшого роздуму.
Вiн пiднесено кивнув менi головою.
– Ну, дорогий мiй, – сказав вiн, – тепер я буду рахувати днi.
Я зрозумiв, що вiн хотiв сказати. Я знав, що молодi люди вирiшили втекти з дому i повiнчатися без попереднiх формальностей. Справдi, це було розумне рiшення. Старий Нельсон (або Нiльсен) нiколи не погодився б мирно вiддати Фрею цьому компрометовному Джасперу. Боже! Що скаже голландська влада про такий шлюб! Це курйозно. Але у свiтi немае нiчого бiльш себелюбного й наполегливого, нiж боязка людина, що тремтить над своiм «маленьким маетком», як називав свiй будинок i дiлянку – з постiйними вибаченнями – старий Нельсон. Серце, охоплене цим своерiдним страхом, здатне чинити опiр розуму, почуттям i глузуванню. Воно – кремiнь.
Джаспер усе одно хотiв просити його згоди, а потiм вчинити по-своему. Проте Фрея вирiшила нiчого не говорити, бо «тато тiльки доведе себе до божевiлля». Вiн i справдi мiг захворiти, а тодi в неi забракло б духу його залишити. Ось вам здоровий глузд жiнки й прямота жiночих мiркувань. А потiм – мiс Фрея могла читати «бiдного дорогого тата», подiбно до будь-якоi жiнки, яка читае чоловiка, як розкриту книгу. Якщо дочка вже пiшла, старий Нельсон не став би мучитися. Вiн пiдняв би крик, i кiнця не було б скаргам i нарiканням, але це вже iнша iсторiя. Вiн був би позбавлений справжньоi тортури вагання i не мучився б суперечливими почуттями. А оскiльки вiн був занадто боязкий, щоби бiснуватися, то по закiнченнi перiоду нарiкань присвятив би себе своему «маленькому маетку» й пiдтриманню добрих вiдносин iз владою.
Час зцiлив би все. Фрея думала, що вона може почекати, керуючи поки що своiм власним будинком на чудовому бригу й чоловiком, який ii любив. Це було найкраще життя для неi – вона навчилася ходити не на сушi, а на палубi корабля. Вона була дитям корабля, морською дiвою, якщо така колись iснувала. І, звичайно, вона любила Джаспера i довiряла йому. Але до ii радостi домiшувався i вiдтiнок занепокоення. Дуже красиво й романтично володiти для себе прекрасно загартованим i вiрним мечем-клинком, але чи можна цiею зброею протистояти палицям Долi – це iнше питання.
Вона знала, що в нiй було бiльше «субстанцii», нiж в iнших, – не треба дешевого красномовства, я не кажу про фiзичну вагу. Вона тiльки злегка турбувалася, коли вiн iхав, i в неi був я, який на правах випробуваного довiреного обличчя насмiлювався частенько iй нашiптувати:
– Чим ранiше – тим краще.
Однак у мiс Фреi була особлива жилка впертостi. Вона завжди знаходила пiдставу для вiдтермiнування:
– Не ранiше нiж менi виповниться двадцять один рiк. Тодi люди не вважатимуть мене недостатньо дорослою, щоб вiдповiдати за своi вчинки.
Почуття Джаспера були до такоi мiри поневоленi, що вiн навiть жодного разу не заперечував проти такого рiшення. Вона була чудова – в усьому, що б не робила або не говорила, i… на цьому вiн ставив крапку. Думаю, вiн був досить тонкий, щоб вiдчувати себе навiть задоволеним – час вiд часу. А на втiху в нього був бриг, який, здавалося, був просякнутий душею Фреi, бо все, що б вiн не робив на борту, було освячено його любов’ю.
– Так. Незабаром я почну рахувати днi, – повторив вiн. – Ще одинадцять мiсяцiв. За цей час менi доведеться зробити три рейси.
– Дивiться, як би не сталося бiди, якщо ви будете дуже поспiшати, – застерiг його я.
Але в нього був гордовитий вигляд, i, смiючись, вiн вiдмахнувся вiд мого застереження.
