скачать книгу бесплатно
– Дурницi! Нiчого, нiчого не може трапитися з бригом, – вигукнув вiн, немов полум’я його серця могло свiтити в темнi ночi на невiдомих морях, а образ Фреi – служити непогрiшним маяком серед прихованих мiлин; як нiби вiтри повиннi були охороняти його майбутне, а зiрки – боротися за нього на шляхах своiх; немов магiя його пристрастi мала владу керувати судном на краплi роси або провести його крiзь вушко голки тiльки тому, що цьому бригу випав чудовий жереб служити любовi, – любовi, сповненоi великоi принади, любовi, здатноi зробити всi земнi шляхи надiйними, легкими й променистими.
– Гадаю, – сказав я, коли вiн висмiяв мое досить невинне зауваження, – гадаю, сьогоднi ви вiдпливаете.
Справдi, такими були його плани. Вiн не знявся на свiтанку тiльки тому, що чекав мене.
– І уявiть собi, що сталося вчора! – вiв далi вiн. – Мiй помiчник несподiвано мене залишив. Мав виiхати. За такий короткий час нiкого не знайдеш, i я думаю взяти iз собою Шульца. Славнозвiсний Шульц! Що, трошки пiдстрибнули вiд несподiванки? Кажу вам, вчора, пiзно ввечерi, я пiшов i вiдкопав Шульца пiсля нескiнченних клопотiв. «Я – ваш слуга, капiтан, – сказав вiн своiм дивовижним голосом, – але з жалем мушу зiзнатися, що менi буквально нiчого надiти. Менi довелося поступово розпродати весь свiй гардероб, щоб роздобути трошки iжi». Що за голос у цiеi людини. Кажуть, голос може зворушити й камiнь! А ось люди начебто звикли до нього. Ранiше я нiколи його не бачив, i, чесне слово, у мене сльози навернулися на очi. На мое щастя було темно. Вiн спокiйно сидiв пiд деревом, у тубiльному селищi, худий, як дошка, а коли я придивився до нього, виявилося, що на ньому надiта всього-на-всього стара паперова фуфайка i рвана пiжама. Я купив йому шiсть бiлих костюмiв i двi пари парусинових туфель. Я не можу знятися з якоря без помiчника. Повинен взяти будь-кого. Тепер я iду на берег записати його, потiм повертаюся з ним на борт – i в дорогу. Ну, чи не божевiльний я, а? Звичайно, божевiльний! Нумо! Викладайте вiдверто. Дайте собi волю. Менi подобаеться, коли ви не стримуете себе.
Вiн явно чекав, що я буду лаятися. Тому я з особливим задоволенням був аж занадто спокiйним.
– Найгiрше, що можна сказати проти Шульца, – безпристрасно почав я, схрестивши руки, – це – неприемна звичка обкрадати комори кожного судна, на яке вiн тiльки потрапляе. Це вiн буде робити. Ось все, що можна проти нього сказати. Я рiшуче не вiрю цiй iсторii, яку розповiдае капiтан Робiнсон, нiби Шульц змовився в Чантабене з якимись негiдниками з китайськоi джонки вкрасти якiр iз носа шхуни «Богемська дiвчина». Взагалi iсторiя Робiнсона занадто хитромудра. Інша ж розповiдь механiкiв iз «Нань-Шаню». Вони нiбито застали Шульца опiвночi в машинному вiддiленнi, коли той трудився над мiдними пiдпорами, щоб знести iх на берег i продати. Це здаеться менi ймовiрнiшим. За винятком цiеi маленькоi слабкостi, дозвольте вам сказати, що Шульц як моряк кращий за багатьох iз тих, хто за все свое життя не взяв у рот нi краплi спиртного, можливо, в моральному вiдношеннi вiн навiть не гiрший за деяких людей, нам iз вами вiдомих, хто нiколи не крав жодного пеннi. Вiн може бути небажаною особою на борту судна, але оскiльки вибору у вас немае, я думаю, з ним вдасться впоратися. Тут важливо зрозумiти його психологiю. Не давайте йому грошей доти, доки з ним не покiнчите. Нi цента, як би вiн вас не просив. Мабуть, iз тiеi хвилини, коли ви дасте йому грошi, вiн i почне красти. Просто пам’ятайте про це.
Я насолоджувався недовiрливим подивом Джаспера.
– Чорт би його побрав! – вигукнув вiн. – Так навiщо це йому? Чи не хочете ви пожартувати надi мною, друже?
– Нi, зовсiм не хочу. Ви повиннi зрозумiти психологiю Шульца. Його не можна назвати нi бродягою, нi пiжоном. Не схоже, щоб вiн став шлятися i розшукувати людину, яка запропонувала б йому стаканчик. Але уявiть собi: вiн сходить на берег iз п’ятьма доларами або п’ятдесятьма – це все одно – в кишенi… Пiсля третьоi або четвертоi склянки вiн п’янiе i стае щедрим. Вiн або розсипае грошi по всiй пiдлозi, або розподiляе мiж усiма присутнiми; дае кожному, хто тiльки бере. Потiм йому спадае на думку, що ще занадто рано, а йому i його друзям потрiбно до ранку випити ще чимало склянок. І ось вiн весело вiдправляеться на свое судно. Ноги його i голова нiколи не пiддаються хмелю. Вiн пiднiмаеться на борт i просто бере перший-лiпший предмет, який здаеться йому гiдним, – лампу з каюти, бухту каната, мiшок сухарiв, бiдон з олiею – i без всяких роздумiв обмiнюе це на грошi. Такий процес, що вiдбуваеться в ньому. Це так i тiльки так. Вам потрiбно стежити за ним, щоб вiн не вiддався слабкостi. От i все.
– До бiса його психологiю, – пробурчав Джаспер. – Але людина з таким голосом, як у нього, гiдна розмовляти з ангелами. Як ви думаете, вiн невилiковний?
– На мою думку, вiн був невилiковним. Його нiхто не переслiдував судовим порядком, але жодна людина бiльше його не наймала. Я боявся – вiн закiнчить тим, що помре у якiйсь дiрi.
– Так… – розмiрковував Джаспер. – Але «Бонiто» не веде торгiвлi з цивiлiзованими портами. Тут йому буде легше не збитися з прямого шляху.
То була правда. Бриг вiв справи на берегах, не займаних цивiлiзацiею, з невiдомими раджами, що мешкали в майже недослiджених гаванях; iз тубiльними поселеннями, розкиданими по течiях таемничих рiчок – iз похмурими, облямованими лiсом гирлами серед блiдо-зелених рифiв i слiпучих мiлин, серед рiчок, що котяться в пустельнi протоки, де спокiйна блакитна вода iскриться сонячним свiтлом. Самотнiй, далеко вiд уторованих шляхiв, бриг ковзав, увесь бiлий, навколо темних, похмурих пiщаних кiс, вiн випливав, як привид, через миси, що чорнiють у мiсячному свiтлi, або лежав, подiбно сплячiй морськоi птицi, в тiнi безiменноi гори в очiкуваннi сигналу. В туманнi непогожi днi вiн раптом з’являвся у Яванському морi, презирливо розрiзаючи короткi ворожi хвилi; або його бачили далеко-далеко – маленьку блискучу бiлу плямочку, що ковзала вздовж пурпуровоi маси грозових хмар, якi нагромаджувалися на горизонтi. Інодi, на рiдкiсних поштових лiнiях, де цивiлiзацiя стикаеться з лiсовими таемницями, наiвнi пасажири, товплячись бiля поручнiв, кричали, з цiкавiстю вказуючи на бриг: «А, ось яхта!», – а голландський капiтан, кинувши ворожий погляд, зневажливо бурчав: «Яхта! Нi! Це всього-на-всього англiець Джаспер. Дрiбний торговець…»
– Хороший моряк, ви кажете! – вигукнув Джаспер, усе ще обмiрковуючи питання про безнадiйного Шульца з дивно зворушливим голосом.
– Першокласний. Запитайте кого завгодно. Рiдкiсна знахiдка, але неможлива людина, – заявив я.
– Йому випаде нагода виправитися на бригу, – зi смiхом сказав Джаспер. – Там, куди я на цей раз вирушаю, вiн не матиме спокуси нi пиячити, нi красти.
Я не наполягав на бiльш певних вiдомостях. Оскiльки ми з ним спiлкувалися досить близько, то я був досить обiзнаний про хiд його справ.
Коли ми мчали до берега в його гiчцi, вiн несподiвано запитав:
– До речi, чи не знаете ви, де Хiмскiрк?
Я крадькома глянув на нього й заспокоiвся. Це питання вiн поставив не як закоханий, а як торговець.
– Я чув, що вiн у Палембанзi. «Нептун» несе службу близько Флореса i Сумбави, i повiдомив йому про це.
Хiмскiрк опинився осторонь вiд його шляху. Аллен був задоволений.
– Знаете, – вiв далi вiн, – цей хлопець бавиться бiля берегiв Борнео тим, що скидае моi буi. Менi довелося поставити ще кiлька в гирлах рiчок. На початку року один торговець iз Целебесу, захоплений штилем, застав його за цiею справою. Вiн пустив свою канонерку прямо на них, розбив на шматки один за iншим два буi, а потiм спустив човен, щоб витягнути третiй буй. А я пiв року тому порався без кiнця, щоб змiцнити його в брудi, як вiху. Чули ви про будь-що бiльш провокацiйне, а?
– Я б не став сваритися з цим ницим чоловiком, – зауважив я недбало, але насправдi сильно стривожився цiею новиною. – Воно того не вартуе.
– Я – сваритися! – вигукнув Джаспер. – Я не хочу сваритися. Я не стану чiпати жодного волоска на його потворнiй головi. Друже, коли я думаю про день повнолiття Фреi, весь свiт менi стае милим, включно з Хiмскiрком. Але все-таки це паскудна, злiсна забава.
Ми розпрощалися досить поспiшно на набережнiй, бо кожен iз нас поспiшав у своiх справах. Я був би сильно пригнiчений, знай тодi, що це поспiшне рукостискання й «До побачення, друже. Хай щастить», – було нашим останнiм прощанням.
Коли вiн повернувся в Протоки, я був у плаваннi, й вiн поiхав, не дочекавшись мого повернення. Вiн хотiв зробити три рейси до дня народження Фреi. У бухтi Нельсона я розминувся з ним усього на кiлька днiв.
Фрея i я з великим задоволенням i повним схваленням розмовляли про «цього безумця» й «повного iдiота». Вона вся iскрилася веселощами, хоча тiльки що розлучилася з Джаспером. Але ця розлука мала бути останньою.
– Вiдправляйтеся на борт якнайшвидше, мiс Фрея, – благав я.
Вона прямо подивилася менi в обличчя, злегка почервонiла й вiдповiла з якимось серйозним запалом, наче голос у неi здригнувся:
– Наступного ж дня.
О, так! Наступного ж дня пiсля того, як iй виповниться двадцять один рiк. Я був задоволений цим натяком на глибоке почуття. Здавалося, i вона, нарештi, втомилася вiд вiдстрочки, на якiй сама наполягала. Я подумав, що на неi сильно подiяло нещодавне вiдвiдування Джаспера.
– Правильно, – додав я. – Менi буде значно спокiйнiше, знаючи, що ви взялися доглядати за цим божевiльним. Не втрачайте нi хвилини. Вiн, звичайно, з’явиться вчасно… якщо небеса не впадуть.
– Так. Якщо тiльки не… – повторила вона задумливо пошепки, пiднявши очi до вечiрнього неба, не заплямованого жодною хмаркою. Деякий час ми мовчки дивилися на море, що розкинулося внизу. В сутiнках воно здавалося таемниче спокiйним, немов довiрливо готувалося до довгого сну в цю теплу тропiчну нiч. І тиша навколо нас, здавалося, не мала меж, не мала кiнця.
А потiм ми знову стали говорити про Джаспера у звичайному нашому тонi. Ми погодилися, що в багато в чому вiн занадто безрозсудний. На щастя, бриг був на висотi. Здавалося, все було йому пiд силу.
– Справжнiй скарб, – сказала мiс Фрея.
Вона i ii батько провели день на борту. Джаспер пригощав iх чаем. Батько бурчав… Я чiтко побачив пiд бiлоснiжним тентом брига старого Нельсона, охопленого тривогою. Вiн, як завжди, обмахувався капелюхом. Комедiйний татусь… Я дiзнався про нову форму божевiлля Джаспера: вiн був засмучений тим, що не мiг приробити до всiх дверей кают ручки з масивного срiбла.
– Нiби я дозволила б йому це! – з жартiвливим обуренням помiтила мiс Фрея.
Мiж iншим, я дiзнався ще, що Шульц, морський клептоман iз патетичним голосом, поки що тримаеться на своему мiсцi зi схвалення мiс Фреi. Джаспер довiрив дамi серця свiй намiр виправити психологiю цього хлопця. Так звичайно. Весь свiт був його другом, – адже вiн дихав одним повiтрям iз Фреею.
Випадково в розмовi я згадав iм’я Хiмскiрка i, на превеликий свiй подив, налякав мiс Фрею. Очi ii висловили щось схоже на страждання, i водночас вона прикусила губу, наче стримуючи вибух смiху. О, так! Хiмскiрк був у бунгало одночасно з Джаспером, але вiн приiхав на день пiзнiше. Поплив вiн в один день iз бригом, але через кiлька годин пiсля нього.
– Якою перешкодою, мабуть, вiн був для вас двох, – спiвчутливо сказав я.
Вона глянула на мене якось злякано й весело i раптом вибухнула дзвiнким смiхом:
– Ха-ха-ха!
Я вiд щирого серця приеднався до неi, але мiй смiх лунав не так чарiвно.
– Ха-ха-ха!.. Ну, хiба це не гротеск? Ха-ха-ха!
Безглуздо лютi круглi очi старого Нельсона i його запобiгливе ставлення до лейтенанта – все це викликало новий напад смiху.
– Вiн мае вигляд, – ледве вимовив я, – вiн мае вигляд – ха-ха-ха! – серед вас трьох… як нещасний чорний тарган. Ха-ха-ха!
Вона знову дзвiнко розсмiялася, втекла у свою кiмнату й зачинила за собою дверi, залишивши мене в глибокому подивi. Я вiдразу перестав смiятися.
– Над чим ви смiялися? – пролунав голос старого Нельсона зi сходинок веранди.
Вiн пiднявся, сiв i роздув щоки з невимовно дурним виглядом. Однак менi вже не хотiлося бiльше смiятися. «І над чим, чорт забирай, ми так нестримно смiялися?», – запитував я себе. Раптом я вiдчув смуток.
Та точно ж! Першою засмiялася Фрея. «Дiвчина перевтомлена», – подумав я. І, справдi, це було не дивно.
Я не мав вiдповiдi на запитання старого Нельсона, але вiн був занадто засмучений вiзитом Джаспера, щоб думати про щось сторонне. Вiн навiть запитав мене, чи не вiзьмуся я натякнути Джасперу, що тут, на Семи Островах, у ньому немае потреби. Я заявив, що не бачу потреби в цьому. Грунтуючись на деяких обставинах, що недавно дiйшли до мого вiдома, я смiю думати – в недалекому майбутньому Джаспер Аллен не стане його турбувати.
Вiн серйозно вигукнув:
– Слава Богу! – так що я знову мало не розреготався, однак вiн не зрадiв.
Мабуть, Хiмскiрк доклав цього разу всiх зусиль, щоб залишити максимально неприемне враження. Лейтенант сильно налякав старого Нельсона, висловивши похмуре здивування, що уряд дозволив бiлiй людинi оселитися в цих мiсцях.
– Це суперечить нашiй полiтицi, – зауважив вiн.
Вiн також звинуватив старого в тому, що вiн, власне, не краще вiд англiйця, i навiть намагався затiяти з ним сварку через його незнання голландськоi мови.
– Я занадто старий, щоб вивчати ii тепер, сказав я йому, – сумно зiтхнув старий Нельсон (або Нiльсен). – А вiн каже, що менi вже давним-давно слiд було вивчити голландську. Я оселився на проживання в голландських колонiях. Мое незнання голландськоi, каже вiн, обурливе. Вiн так люто зi мною поводився, немов я – якийсь китаець.
Зрозумiло, що його мучили навмисне. Вiн не згадав про те, скiльки пляшок свого найкращого кларета вiн виставив на вiвтар примирення. Мабуть, вливання були ряснi. Однак старий Нельсон (чи Нiльсен) по натурi своiй був гостинним. Проти цього вiн нiчого не мав; а я шкодував тiльки про те, що ця чеснота звернулася на лейтенанта – командира «Нептуна». Я горiв бажанням повiдомити йому, що, цiлком iмовiрно, вiн буде позбавлений також i вiдвiдувань Хiмскiрка. Я цього не зробив тiльки зi страху (безглуздого, мабуть) викликати в нього будь-якi пiдозри. Начебто вони могли виникнути у цього простодушного комедiйного батька!
Досить дивно, що останне слово на тему про Хiмскiрка сказала Фрея й саме в такому сенсi. За обiдом лейтенант вперто не сходив з язика старого Нельсона. Нарештi я ледь чутно пробурчав:
– Чорт би забрав того лейтенанта!
Я бачив, що дiвчину також охоплював вiдчай.
– І вiн був зовсiм нездоровий – правда, Фрее? – голосив старий Нельсон. – Може, тому-то вiн i був таким сварливим, а, Фрее? Вiн мав дуже поганий вигляд, коли залишив нас так раптово. Може, й печiнка у нього не в порядку.
– Ну врештi-решт вiн видужае, – нетерпляче сказала Фрея. – І досить вже про нього турбуватися, тато. Дуже можливо, що ти довго його не побачиш.
Погляд, яким вона вiдповiла на мою стриману посмiшку, був невеселий. За останнi двi години очi ii нiби запали, обличчя зблiдло. Ми занадто багато смiялися. Вона перевтомилася! Схвильована наближенням вирiшального моменту, щира, смiлива, самовпевнена, вона, проте, повинна була, вирiшивши, вiдчувати бiль i докори сумлiння. Та сила любовi, яка привела ii до цього рiшення, повинна була, з iншого боку, викликати в нiй сильну напругу, що не була позбавлена, можливо, i легких докорiв сумлiння. Вона була чесна… а тут, навпроти неi, за столом, сидiв бiдний старий Нельсон (або Нiльсен) i дивився на неi круглими очима, такий кумедний у своiй лютi, що мiг зворушити найбезтурботнiше серце.
Вiн рано пiшов до своеi кiмнати, щоб заколисати себе перед сном переглядом рахункових книг. Ми вдвох ще близько години сидiли на верандi, мляво обмiнюючись порожнiми фразами, немов були душевно виснаженi нашою довгою денною розмовою на одну-едину важливу тему. І, проте, було щось, про що вона могла сказати друговi, але не сказала. Ми розпрощалися мовчки. Може, вона не довiряла моему чоловiчому здоровому глузду… О, Фрее!
Спускаючись крутою стежкою до пристанi, я зустрiв у тiнi валунiв i чагарнику закутану жiночу фiгуру. Спочатку вона мене злякала, несподiвано з’явившись на стежцi через скелi, але через секунду менi спало на думку, що це тiльки покоiвка Фреi, покруч – наполовину малайзiйка, наполовину португалка. Бiля будинку часто миготiло ii оливкове обличчя й слiпучо-бiлi зуби. Інодi я стежив за нею здалеку, коли вона сидiла поблизу будинку в тiнi фруктових дерев, розчiсуючи i заплiтаючи в коси свое довге волосся кольору воронячого крила. Здавалося, це було ii головне заняття у вiльний час. Ми часто обмiнювалися кивками та посмiшками, а iнодi й кiлькома словами. Вона була гарненьким створiнням. А якось я спостерiгав, як вона робить кумеднi, виразнi гримаси за спиною Хiмскiрка. Я знав вiд Джаспера, що вона посвячена в таемницю – як субретка в комедiях. Вона повинна була супроводжувати Фрею на ii незвичайному шляху до шлюбу та щастя «до кiнця життя». Але навiщо вона бродить поблизу бухти вночi – якщо не через своi власнi любовнi справи, питав я себе. Однак, як я знав, нiкого для неi не знайшлося по всiй групi Семи Островiв. Раптом менi спало на думку, що вона пiдстерiгала тут мене.
Вона коливалася з хвилину, закутана з голови до нiг, темна й сором’язлива. Я пiдiйшов до неi, а що я вiдчував – до цього нiкому немае дiла.
– Що таке? – запитав я дуже тихо.
– Нiхто не знае, що я тут, – прошепотiла вона.
– І нiхто нас не бачить, – шепнув я у вiдповiдь.
До мене долинув шепiт:
– Я так злякалася.
Раптом зi ще освiтленоi веранди на висотi сорока футiв над нашими головами пролунав дзвiнкий владний голос Фреi, який змусив нас здригнутися:
– Антонiе!
З приглушеним вигуком полохлива дiвчина зникла зi стежки. В ближнiх кущах зашарудiло, потiм настала тиша. Я чекав у подивi. Вогнi на верандi згасли. Почекавши ще трохи, я спустився вниз, до човна, дивуючись бiльше нiж будь-коли.
Менi особливо запам’яталися всi подробицi цього вiзиту – останнього мого вiзиту в бунгало Нельсона. Прибувши в Протоку, я знайшов телеграму, яка змусила мене негайно залишити службу й повернутися додому. Менi довелося вiдчайдушно повозитися, щоб захопити поштове судно, яке вiдправлялося на наступний день, але я знайшов час накидати двi коротенькi записки: одну – Фреi, другу – Джасперу. Пiзнiше я написав довгого листа, на цей раз одному Аллену. Вiдповiдi я не отримав. Тодi я вiдшукав його брата, точнiше – единокровного брата, лондонського адвоката, блiдого спокiйного маленького чоловiчка, що задумливо поглядав на мене поверх окулярiв.
Джаспер у батька був единою дитиною вiд другого шлюбу, який не зустрiв схвалення з боку першоi, вже дорослоi сiм’i.
– Ви не чули про нього цiлi столiття! – повторив я з прихованою досадою. – Насмiлюся запитати, що ви маете на увазi у цьому разi пiд «столiттями»?
– А те, що менi немае дiла, чи почую я про нього будь-коли, чи нi, – заявив маленький адвокат, одразу стаючи неприемним.
Я не мiг сварити Джаспера за те, що вiн не витрачав часу на листування з таким обурливим родичем. Але чому вiн не написав менi – врештi-решт порядному товаришу? Я намагаюся вибачити його мовчання забудькуватiстю, природною в станi безмежного блаженства. Я поблажливо чекав, але так нiчого й не отримав. І Схiд, здавалося, випав з мого життя без всякого вiдгомону, як камiнь, що падае в загадкову глибину бездонного колодязя.
IV
Я вважаю, похвальнi мотиви е достатнiм виправданням майже будь-якого вчинку. Що може бути – абстрактно – бiльш похвальним нiж рiшення дiвчини не турбувати «бiдного тата» i ii прагнення будь-що-будь утримати свого обранця вiд необачного вчинку, який може поставити пiд загрозу iхне щастя? Не можна собi уявити нiчого бiльш неясного й обережного. Слiд також зважити на самовпевнений характер дiвчини й небажання, що властиве всiм жiнкам, – я кажу про жiнок розважливих, – здiймати галас навколо подiбних питань.
Як вже було сказано вище, Хiмскiрк з’явився в бухту Нельсона через деякий час пiсля приiзду Джаспера. Побачивши бриг, що стоiть на якорi перед самим бунгало, вiн вiдчув сильне роздратування. Вiн не помчав на берег, ледь якiр торкнувся дна, як зазвичай робив Джаспер. Замiсть цього вiн забарився на квартердеку, бурмочучи собi пiд нiс; потiм сердитим голосом наказав спустити човен. Існування Фреi, що приводило Джаспера у стан блаженного ширяння над землею, для Хiмскiрка було приводом до таемних страждань i довгих похмурих роздумiв.
Пропливаючи повз бриг, вiн грубо гукнув його i запитав, чи е на борту капiтан. Шульц, красивий i витончений у своему бездоганно бiлому костюмi, перехилився через гакаборт, знайшовши це кумедним. Вiн з гумором подивився на човен Хiмскiрка i вiдповiв iз люб’язними iнтонацiями своiм прекрасним голосом:
– Капiтан Аллен нагорi в будинку, сер.
Однак вираз його обличчя вiдразу змiнився, коли у вiдповiдь на це повiдомлення Хiмскiрк люто загарчав:
– Чого ви, чорт забирай, посмiхаетеся?
Шульц дивився йому вслiд: Хiмскiрк висадився на берег i замiсть того, щоб йти до будинку, пiшов iншою стежкою вглиб острова.
Охоплений пристрастю голландець знайшов старого Нельсона (або Нiльсена) у його сараях, де той спостерiгав, як збирають тютюн. Тютюн у нього був надзвичайно якiсним, хоча врожай – невеликий. Старий насолоджувався вiд щирого серця, але Хiмскiрк швидко поклав край цiй невиннiй розвазi. Вiн сiв поруч зi старим i, завiвши розмову, яка, як йому було вiдомо, найкраще досягала мети, швидко увiгнав його в пiт i довiв до стану прихованого хвилювання. Це була жахлива розмова про «владу», а старий Нельсон намагався захищатися. Якщо вiн i мав справу з англiйськими купцями, то тiльки тому, що йому доводилося якось розподiляти свою продукцiю. Вiн говорив найбiльш запобiгливим тоном, i здавалося – саме це й розпалило Хiмскiрка, який почав сопiти, i гнiв його все зростав.
– А цей Аллен гiрше за них усiх, – гарчав вiн. – Ваш близький друг, а? Ви залучили сюди цiлу купу цих англiйцiв. Не слiд було дозволяти вам тут селитися! Не слiд було. Що вiн тут робить?
Старий Нельсон (або Нiльсен), сильно хвилюючись, оголосив, що Джаспер не належить до кола його близьких друзiв. Вiн зовсiм йому не друг. Вiн – Нельсон – купив у нього три тонни рису для своiх робiтникiв. Хiба це доказ дружби? Нарештi Хiмскiрк випалив те, що його гризло:
– Так! Продае три тонни рису й флiртуе три днi з вашою дочкою. Я вам кажу, як друг, Нельсоне: так не годиться. Вас тут тiльки терплять.
Старий Нельсон був захоплений зненацька, але оговтався досить швидко. Не годиться! Зрозумiло! Звичайно, так не годиться! Остання людина у свiтi. Проте його дочка байдужа до цього хлопця й занадто розважлива, щоб у когось закохатися. Вiн дуже серйозно намагався вселити Хiмскiрку свою власну впевненiсть у цiлковитiй безпецi. А лейтенант, кидаючи навсiбiч недовiрливi погляди, все ж схильний був йому вiрити.
– Багато ви знаете, – пробурчав вiн, однак.
– Проте я знаю, – наполягав старий Нельсон iз тим бiльшим завзяттям, що хотiв заглушити сумнiви, що виникли в його власнiй головi. – Моя власна дочка! У моему власному домi, й щоб я нiчого не знав! Та що ви! Славна була б штука, лейтенанте.
– Здаеться, вони непогано розважаються, – похмуро зауважив Хiмскiрк. Імовiрно, вони й зараз разом, – додав вiн, вiдчуваючи гострий бiль, що змiнив його глузливу посмiшку – такою вiн уважав ii сам – в дивну гримасу.
Змучений Нельсон замахав на нього руками. У глибинi душi його зачепила ця наполегливiсть, а безглуздiсть ii навiть почала його дратувати.
– Дурницi! Дурницi! Ось що я вам скажу, лейтенанте: iдiть ви в будинок i випийте перед обiдом краплю джину. Покличте Фрею. Я повинен простежити, щоб останнiй тютюн прибрали до ночi, але я швидко прийду.
Хiмскiрк почув цю пропозицiю. Вона вiдповiдала його таемному бажанню, але думав вiн не про спиртне. Старий Нельсон дбайливо крикнув услiд широкiй спинi, щоб вiн комфортно влаштовувався – на верандi стоiть ящик iз манiльськими сигарами.
