скачать книгу бесплатно
Семен Жук i його родичi
Олександр Кониський
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Семен Жук i його родичi» Олександра Кониського – це повiсть-хронiка, у якiй автор представив образ украiнського iнтелiгента як людини нового типу***. Твiр належить до найкращих зразкiв великоi прози Кониського разом iз повiстю «Юрiй Горовенко».
Олександр Кониський
СЕМЕН ЖУК І ЙОГО РОДИЧІ
Хронiка
Написав в 1873 роцi
О. Яковенко
ЧАСТЬ ПЕРША
I
Одного весняного дня 186… року, так як о пiвднi, на схiдцях унiверситетського рундука, у городi Н. сидiв, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лiктi у колiна й пiдперши щоки долонями, дивився вiн, через унiверситетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в головi ёго засiв цiлий рiй думок; що думки тi не аби-якi, не щоденнi, що вони витають десь далеко-далеко.
То був Семен Жук. Вiн скiнчив унiверситет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зiбравшись iхать до дому в Чернiговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрiм освiтився наукою. Обiйшовши тi авдиторii, де слухав лекциi, вiн сiв на рундуцi и дожидав свого товариша Антона Джура, скiнчившого тiеi-ж пори унiверситет з дипломом лiкаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрiя. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у життi, i про те, як простувать на тiм пути…
Аж ось скрипнули важкi дубовi дверi: Жук обернувся, з унiверситета вийшов Джур.
«Що,» спитав ёго Жук, «зовсiм?»
– «Зовсiм,» одповiв Джур.
«Поiдеш?»
– «Поiду.»
«Коли ж?»
– «Днiв через десять.»
«Овва!.. довго ждать!.. я думав сёгоднi.»
– «Не можна… чого не робив – Бокогрiй твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годi.»
«Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъiзджу до дядини, а через десять днiв вернусь за тобою… Ходiм!»
З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився унiверситетовi и сказав: «прощай! спаси-Бiг тобi!..»
Студенти пiшли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.
– «Чого ти, Семене! такий хмурий?» спитав Джур. «Спустив нiс на квiнту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрiзавшись на екзаминi… Ти-ж узяв кандитата… чого тобi ще?! тепер вольний козак на усi чотири боки…»
«Еге!.. вольний козак!..» одмовив якось нехотя Жук… «вольний… тим то я замислився, що вольний!.. вольний, та не знаю, що дiяти…»
– «Се-б то як?»
«Так! ти тiлько подумай: що перед нами… цiле море житя… а як ёго переплисти?»
– «Предки нашi плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…» шуткував Джур.
«Нi!.. ти не шуткуй, а слухай справдi… Ну, скiнчили ми унiверситет: ти лiкар, я кандидат прав, що-ж дальше? Дверi унiверситета за нами зачинились; а вiдчинились инчi дверi – дверi житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить порiг, треба ввiйти у тi дверi… Що-ж ми там робитимем? куди приставить нас, до якоi роботи приверне хозяiн того широкого поля, котре зветься – житем?… Ти лiкар! твоя стежка протоптана: поiдеш за кордон, вернешся, вiзьмеш катедру и почнеш: учить, та лiчить, «жить, та поживать, та грошей наживать…» Одно слово: твоя стежка видна; не видно на iй нi груди, нi гололедицi; рiвно як на столi…»
– «А хиба на тiй дорозi, котра веде у Жукiвку, есть и тепер, на веснi, и груда и гололедиця?» перебив шутками Джур…
«Цить бо! я веду рiч не шуткуючи… До Жукiвки ми доiдемо з тобою гарно, по рiвному; та в Жукiвцi треба шукать, треба вибирать стежку…»
– «И вибирай досхочу, залюбки…»
«Легко сказать: «вибирай!» Стежок багацько – та на яку йти, не знаеш! Глянеш на одну – багно; глянеш на другу – ожеледь и хвища; на третiй – скрiзь копцi, тiлько те и роби, йдучи по iй, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…»
– «Чудний ти чоловiк, Семене! на тебе найшли смутнi думки, ти й философуеш невiдь що. Менi гiрш нiж тобi! у мене вже скибка одрiзана! лiкар, тай годi! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лiчи, та з сiеi колii вже и не виходь: бо ся колiя – твiй хлiб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителi, хоч и в профессори – добивайся… Та тiлько на що се все тобi! У тебе – хвалить Бога, худiбчина не аби-яка; ти чоловiк з великими достатками… «лежи на печi, та iж колачi.»
Жук косо глянув на Джура, всмiхнувся и сказав: «не про се рiч… я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрiй моя праця принесла-б найбiльшу сумму громадскоi користи…»
– «От воно що!.. громадскоi користи» – переговорив ёго Джур, притискаючи останнi слова. – «Паничу забажалось працi»…
«Я з роду не був паничем!» сердито сказав Жук. «Та тепер и не час сидiть згорнувши руки…»
– «Годi, годi», перебив ёго Джур, «не сердься… йди в учителi.»
«Пiшов би, так хисту нема.»
– «Ну в судовики, тепер заводяться новi суди, треба нових людей; на юристiв тепер велика потреба.»
«Нi, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з вiку не пiду у судовики, мене аж мороз по шкурi дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розiбе голодний чоловiк шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскi роти!»
– «А по твоё муж як? погладить злодiя по головi, чи що?»
«Не треба гладить по головi, не треба й кожi здирать…»
– «Значить: не треба карать нi за яку провину?» перебив Джур.
«А ти думаеш, що треба?… а ще лiкар «друг людей,» гуманiст!.. Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле – лихо, як и провина? Рiжниця мiж карою й провиною тiлько та, що зле лихо-кару заподiвае цiла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тiлько на стiльки, на скiлько в iй есть потреба. От – и усе! Провинники люде недужi, хворi, iх треба гоiть, а не карать»… Жук трохи спочив, з очей ёго летiли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвiчених молодих людей. Далi вiн знов заговорив: «От – ти лiкар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину – ти став гоiти голодом?… Нападе на чоловiка пропасниця, и ти, яко лiкар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловiка до такого непокiрного ёго волi бажаня, що вiн мусить украсти бохонець – и ти, ставши суддею, замiсто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повiтрем, з голоднечею… Виходить так: за те, що на чоловiка напала пропасниця – ёму присудять ще сухоти… Скажеш, не правда се?»
– «Ти сёгоднi философуеш и вдарився в софизми… Поодинокi злучаi, похожi на той, який ти зараз привiв, бувають, але ти бери не поодинокi злучаi, а возьми и провини и провинникiв загалом, тогдi…»
«Теж святе буде,» перебив Жук махнувши по вiтру рукою. «Нi! нi! не пiду я в суддi. Нехай буде й по твоёму: нехай суддi будуть и потрiбнi, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народi правову сферу; але ся наука не по душi менi…»
– «Так в адвокати йди,» говорив нiби дразнячись Джур.
Жук сплюнув чогось на бiк, трохи помовчав и заговорив наче-б сам до себе: «Здаеться краще усёго зроблю, як стану хазяйнувати. Погано тiлько, що я в хозяйствi – наче Хома в дворянствi… нi теорii, нi практики нi аза не тямлю; але-ж не святi горшки лiплять!..»
– «Так!.. а менi здаеться,» сказав Джур, «що хозяiнуючи, ти пiдеш на ту стежку, по якiй найменше добудеш користи для громади.» Останне слово Джур вимовив з таким притиском, наче хотiв чимсь докорити Жуку. А Жук не звернув уваги на той потайний докiр и сказав:
«От же й нi! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодiя, що з голоду вкрав мiрку борошна; осудив я ёго на пiвроку в тюрму, тай кажу: дивiться люде! не крадiть, бо й вам те буде. – Отсе раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорiю науки; знаю: коли, як и чим треба пiдгноiти яку землю; коли виорать; яку пашню пiсля якоi лучше посiять; жну не руками, а машиною; молочу не цiпом, а машиною; из такоi ж ниви, з якоi сусiда мiй темний Ничипор збирае двi-три копи, я зберу десять, або и двадцять… Ничипор дивиться; потайно завидуе, а в слух глузуе з мене, скаже, що «богатому чорт дiтей колише», а далi – стане потрохи придивляться на мое хозяйноване, тай собi так…»
– «Який ти швидкий!» перебив Джур. «Справдi ти менi нагадуеш про Манилова… Твiй Ничипор надивиться на твоi машини, тай у себе позаводить.»
«Сам не позаводить; бо у ёго в кишенi злиднi… Але коли бiльша частина Ничипорiв стануть оброблять землю по моёму, оратимуть ii плугами, а не ковиряти муть, як тепер, ралами, тогдi у iх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять… а там, коли не вони, так дiти iх заведуть гуртовi машини… Ну, тепер кажи: де бiльш користи?»
– «Коли б твоiми устами та мiд пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне нашi умiють гуртом тiлько шинки заводить та горiлку пить… Жди, покiль тота освiта просвiтить заслiпленi панскою и жидiвскою експлоатациею очи… Улита iде, та коли то вона приiде!»
«Колись приiде, коли почала iхать; аби iхала, аби не сидiла на однiм мiсцi… Швидкоi роботи не хвалять. Та треба звернуть и на те увагу, що народ наш знаходиться у такiй темнотi, у такому убожествi духовному и матерiяльному, що й грiх и сором винуватити ёго за те, що вiн черепашою ходою йде по стежцi свого економiчного розвою… вже й те добре, що вiн не стоiть, а йде… А яка велика мiцна сила повинна бути у тiм народi, котрий умiе йти на перед; дарма, що на кожному ступнi ёго ходу зупиняе и жидiвска кабала процентами, и панскi утиски землею й лiсами и тисяча инчого. Найголовнiйша ж притичина, котра зупиняе економiчну ходу сiльского люду – та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усiм селам один банкир – жид, а жид – тепер у нас усюди велика сила.»
– «Сю силу и я знаю,» сказав смiючись Джур, «бо платив iй по 40/0 мiсячно.»
«Бач! бач!.. а що!» скрикнув Жук, наче зрадiвши; «ну слухай же дальше: котре лiто у нас у Чернiговщинi плохi урожаi – трохи що не голод; хвороба на скотину; заробиткiв нема; винокурнi и сахарнi заводи у панiв запустiли; пани збiднiли; а налоги ростуть и ростуть… Мужик платить… а з чого вiн платить? Прийде збiрщик: «давай подушне!» а подушного нiчим заплатить и продать нiчого; клуня и комора пустi!.. А все таки: «давай подушне, а то оцiнують и ту останню телицю, котроi взять и чума посоромилась.» От и несе мужик жiнчину плахту до жида у застанову; позичае у Ицька два карбованцi, оддае iх збiрщиковi, а жидовi через зиму заплатить втрое… От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панiв… Заведи ти на селi хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидiвскоi кабали… Хиба тут не буде громадскоi користи?» спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид – банкир, що закрепостив селян.
– «Поможи тобi Боже!» одповiв Джур. «Тiлько навряд чи послухае твоеi проповiди мужик, хоч ти й надiнеш народне убране – и пiдеш за плугом…»
«Цить, цить, цить!» заторохтiв Жук. «Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмiю; проповiди нi якоi не держатиму, бо добре знаю, що народовi вже й попiвска проповiдь остила… Я буду тiлько працювать, учить дiлом и давать пораду тiлько тогдi, як у мене питатимуть.»
– «Добре, добре…» говорив Джур. «А жида де дiнеш? Покiль вiн шинкувати ме у селi – уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горiлку.»
«Не вся, а певно якась частка ii ити ме; бо без горiлки не можна, и ми пемо…»
– «Пемо, та не упиваемось.»
«И селяне не упиваються; не вiр тому, хто говорить, буцiм селане стали бiльш пить: пють вони и тепер стiлько, скiлько пили и 20 лiт назад; але пропивають тепер бiльш; бо колись за вiдро горiлки платили пять золотих, а тепер пять карбованцiв: виходить, що пють в одну мiру а пропивають бiльш нiж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитае: дасть в набор кварту, а запише – двi…»
– «Чим же ти запоможеш сему лиху?» допитувався Джур.
«Треба чимсь запомогти, та вже в сiм разi «запомога не од нас, а хиба од Бога»…
– «От тобi й на!» зареготався Джур. – «От тобi й «сила», котра не знае чим побороть жида й горiлку.»
«Не регочись, брате!» визвiрився Жук. «Буцiм ти й не розумiеш, що жид – тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашiм государствi складуеться з горiлки.»
– «Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз – по боку!»
«А ти думав як? щоб тiлько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!..» Жук засмiявся тим смiхом, в котрому можна почути не одну тiлько веселу иронiю, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоi кватири.
«Заходь, покуримо», сказав Жук.
– «Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрiя.»
«Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днiв поiдемо до мене в хутор… чуеш?»
– «Чую, чую… прощай!»
«На здорове!»
– «Щасливоi дороги.»
Товаришi розiйшлись.
Жук прийшовши до дому, довго мiряв ступнями свою кiмнату и вдовж и впоперек, покiль не ввiйшла дiвчина и не покликала ёго обiдати.
II
Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Чернiговщинi коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копицi сiна.
Почтовим шляхом по дорозi до Батурина iхав простий вiзок трояком. На передку сидiв погонич, хлопя лiт пiд 16, босе, в однiй сорочцi и в соломяному брилi: спека була велика, так варом и варило. На задi воза сидiло двое проiзжих. И одежу, и лиця iх так занесло курявою, що не можна було розпiзнати, хто з iх бiлявий, а хто чорнявий… Конi тюпали помаленьку и пiднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворi була така тиша, така тиша, що навiть листя на вербах нi каплi не тремтiло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалiбно голосив, наче й ёго добрала лiтня спека.
То iхали Жук и Джур в рiдну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
«Ану хлопче! торкай пристяжних,» заговорив Жук до погонича… «Он – бач права зовсiм не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!.. от – от – недалеко. То й пече-ж!.. Господи!»
– «Добре таки пече,» сказав погонич, буцiм не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
«Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись – iдемо наче з копами. Ну!.. приiдемо до дому – мiй могорич»
– «Дякую! я не вживаю,»
– «Чого не вживаеш?»
– «Горiлки.»
«Ну четвертака дам, тiлько швидче поганяй!
– «Ей! ви гаспiдскi конi! нiо!!» крикнув погонич на коней; сiпнув оглобельну за вiжки и махнув пугою на пристяжних. А конi й байдуже собi!
– «Ти-б iх пугою свиснув!» сказав Джур.
– «Не поможе! сiеi жидiвскоi худоби й колком не пiдженеш! Ти на iх: нiо! а вони тобi: тюп, та тюп! – Нiо! що-б ви поздихали ёму на радiсть!» гукнув погонич из усiеi сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
«Хто держить станцию?» спитав у погонича Жук.
– «Звiстно хто: жид! хиба по коням не видно: такi шкапини тiлько у жидiв бувають… Нiо!» И пуга знов простяглась по коням.
«Чи дома то моя матуся?» заговорив Жук.
– «Певно, що дома,» одповiв Джур; «час робочий, косовицi; де-ж iй тепер бути, як не дома?»
Замовкли; бесiда якось не йшла; спека не давала и говорить.
– «Ви до Батурина, паничi?» спитав погонич.
«Нi,» одповiв Жук, «не до Батурина, а в Жукiвку… Знаеш дорогу?»
– «Як не знать! учора там був… якогось лiкаря возив.»
