скачать книгу бесплатно
«На що лiкаря?» сполохнувся Жук.
– «Кажуть вiспа в селi Куликах, що зараз за Жукiвкою.»
«А в Жукiвцi?»
– «Там нiчого не чути… Так ви се у Жукiвку у гостi, чи що iдете?» допитувався погонич.
– «Хто в гостi, а хто до дому,» одповiв Джур.
– «Так ви може Жученки?»
– «Один Жученко, а другий – нi!»
– «Еге! бачте, а я й не знав… нiо!» Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проiхали верстов двi, дорога почала твердiйша, курява стала далеко менша и перед проiзжими явився чудовний краёбраз! На версi чималоi гори бiлiла церква, на котрiй сяяв золочений хрест; на взгiрьi в садах, наче в зеленiм морi, розкошував бiлий панский будинок з зеленим зелiзним дахом; округ ёго визирали невеличкi, чепурнi, огряднi хатки селян: з десяток, чи и менше; по пiд горою, мов срiбний пояс, текла рiчечка, на другiм боцi рiчки, тож на взгiрю, розкинулось чимале село.
«Ото де церква,» сказав Жук, то наш хутор – Жукiвка; там тiлько наше дворище, та священника; а ото на тiм боцi козаче село – Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором… Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогдi, як сонце сходить. Просто рай! рiчка оддае червоною гадюкою… Ну, хлопче! торкай, торкай! от – от дома будемо.»
Жук замовк. Мовчки въiхали в село; в селi тихо – наче в могилi: нiгде нi що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.
Въiхали в двiр… и тут тиша! З пiд комори тiлько якась сiра собака гавкнула на дзвiнок, та й вона скоро замовкла. Пiдвернули до рундука. З будинку одчинились дверi и показався старий, заспаний чоловiк, в сiрих штанах городянского крою, босий, в жилетцi. Вiн протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвiнок.
«Здоров був Иване!» озвався до ёго Жук. «Се ти – ще?»
– «А, а – а! се ви паничу! Я се вас и не пiзнав, так вас занесло пилом… Та таки, признаться, задрiмав трохи, скучно одному.»
«А де-ж матуся и сестри?» спитав Жук Ивана.
– «Усi на косовицi, ще зранку поiхали. Там и повар, там и обiдатимуть.»
«Отаке! чи даси-ж нам чого попоiсти?»
– «Нема у мене нiчого! хиба самовар нагрiю, та у ключницi вiзьму масла и молока.»
«Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися.»
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзiй ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
«А де косять?» спитав Жук.
– «В Нестратовщинi.»
«Ми, перекусивши, подамось туди-ж.»
– «Хиба пiшки,» сказав Иван; «бо дома коней нема.»
– «Далеко та Нестратовщина?» спитав Джур.
«Верстов чотири.»
– «Нi! не буде и трох,» перебив Йван, «тiлько що жарко дуже.»
«Се дарма! ми пiдемо, як трохи спаде жара,» одповiв Жук.
Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пiшли до косарiв. Йшли вони не проiздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повiтрi стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкi могили засiянi житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примiтною хвилею. Де-не-де манячили невеличкi гайки: небо було чисте, блакитне, нiгде нi хмариночки… Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сiльске повiтре.
«Дивись!» сказав Жук; «он-он манячить лiс; ото й наша Нестратовщина…»
– «А, ну! давай спiвать!» заговорив Джур. «Я хоч и не поет, и не люблю идилii, але в такому мiсцi, в такому часi – сам не знаеш, яка сила заохочуе тебе до пiснi.» И два голоснi баритони полились по полю! Слова пiснi «в чистiм полi трава росте» котились по житам, як котиться живе срiбло розсипане на столi.
Великий луг, кругом оперезаний березиною, липиною, кленом и осичняком, а инде й дубиною, – були Нестратовщина. Як тiльки нашi молодики ступили в сей луг, iх обдало чудовним ароматом свiжо покошеного сiна, материнки, дикоi гвоздики и инчих полёвих квiток.
Одна, бiльша половина луга була покрита товстими свiжими покосами; на другiй пишалось ярко зелене озеро трави, заквiтчаноi такими узорами квiток, яких не виводила ще нi одна щiтка художника и якi умiе виводити тiлько один великий художник – мати природа! В однiм мiсцi кизлики и звiробой розсипались по травi крапельками золотого дощу; в другiм, мов срiбнi зiрки на зеленому оксамитовому килимi, блищали бiлi гвоздики; в трейтiм – пахуча материнка сидiла великими кущами и так гордо виглядувала, так мило и приязно, наче невiста на вiнкоплетинах!.. А далi рiзнi колёри – то зливались, то розходились. И всяка рослина жила повним житем, дихала повним зiтханем, не вважаючи на свiй близький кiнець, не гадаючи про те, що от-от пiдступить до неi косар, махне косою и гострою сталью пiдотне ii бiля кореня, и вона, пишна и горда краса лугу, викохана природою, схилиться, впаде, засохне и пiде на сiно скотинi!.. Отак и мiж людьми! Клекотить молода кров, високими чистими чувствами хвилюеться серце; святою, мiцною надiею наливаеться душа; и квiтчаеться и пишаетьея повне щастя молоде жите, аж гульк! пiдкралась смерть, неначе злодiй у ночi, махнула косою – и, Боже! де та краса, де та сила, де та надiя? Нема iх! зостався один холодний труп, над котрим льються гарячi слёзи приятелiв, родичiв, дружини и крiвавi слёзи матери, над котрим, мовчки, стоiть батько: – вiн не плаче, у ёго нема слiз; печаль так здавила ёго серце, туга так пригнiтила ёго душу, що нiкуди просунуться з очей слёзi! О, тяжкi й гарячi отi невидимi батькiвскi слёзи! Знаю я iх!.. крий Боже, вилилась би з очей та батькiвска слёза! Здаеться вона б спалила и камiнь, и воду, и лiд….
На отiм-то зеленому, заквiтчаному озерi йшла валка косарiв; так рiвно, поважно один за другим, наче колись козацькi чайки плили по Чорному морю за тихоi години. Коси тiлько блищали против сонця: блисне коса, сховаеться в траву и почуеться тобi такий шелест, мов трава зiтхнула останнiм зiтханем. Першу ручку, звичайно, вiв отаман, чоловiк вже не молодий, високий, широкоплечий, чорноусий; полудневе сонце так засмалило ёму лице, що являвся дуже рiзкий контраст смуглого чорного лиця против бiлоi груди, котра виглядувала з пазухи розхристаноi сорочки.
– «Не одставай, а то пiдрiжу!» шутковали заднi косарi з тих, котрi йдучи в серединi не поспiвали за передними.
«Бог помоч!» сказали паничi отамановi, знимаючи брилi.
– «Дякувати вам!» озвавсь отаман, не перестаючи косить.
«А де панi?» спитав Жук.
– «Там десь бiля катряги; мабуть полудень приготовляють.»
Геть з боку пiд кучерявою березою стояв панский тарантас; бiля ёго два простi вози; на iх лежали харчi прикритi вiд сонця бiлими, наче снiг, ряднами. Бiля возiв була розкинута катряга. На таганку висiв невеличкий казанок, а рядом з ним на сишках кипiли два величезнi казани: в iх варилась каша косарям на полудень. З пiд воза вискочила ряба собака и кинулась на Жука.
«Тю-тю! дурний Рябко! не пiзнав свого хазяiна, чи що?.. Пiшов вон!» закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собi не няв вiри: чи справдi Жук ёго хазяiн, чи нi?
«День добрий!» озвався Жук до молодицi, котра сидiла бiля казанiв и мiшала ополоником кашу.
– «Здоровi були! а чого вам треба?» спитала молодиця.
«Проведи спершу од собаки.»
– «Та йдiть, не бiйтесь, вiн не вкусить!.. Цить! навiжений!» гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго полiном. Рябко одскочив в бiк и, пiдобравши хвiст, поплентався собi пiд вiз у холодок.
«Де панi?» спитав Жук.
– «А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.»
– «Сеня! Сеня!» закричала молода дiвчина, бiжучи супротив Жука и розставивши руки, буцiм хотiла пiймати ёго.
«Рися!» скрикнув и Жук и побiг на зустрiч сестрi. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и крiпко-крiпко поцiловались. Голосне цiловане оддалось луною у лузi. – «Коли-ж ти приiхав?» спитала Рися.
– «Сёгоднi!.. Як ти, Рисю, пiдросла, випрямилась… яка краля!..» и Жук ще раз поцiловав сестру. «А деж матуся?» спитав вiн.
– «Тут, усi тут; ми тебе не сподiвались сёгоднi, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдiть! Сеня приiхав… Мамо!..»
– «Иду, иду,» почувся за кущами голос. Жук побiг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и цiловала в голову, а вiн припав устами до неньчиних грудей… и кiлька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.
– «Скiнчив?» спитала мати.
«Скiнчив, матусю! скiнчив: кандидат.»
Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: «Слава Тобi, Царице небесная! слава Тобi!.. Як же ти, Сеню, сюди попав?»
«Просто: Иван сказав, що ви усi тут: ну, ми напились чаю, попоiли, та и сюди, пiшки.»
– «Боже-ж мiй, ти втомився! Ну, дякую-ж тобi, синку!.. Дай ще раз поцiлую… Який ти жвавий, та гарний!.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покiйного…» И з пiд старих рiсниць скотились у ii двi слёзи.
«Де-ж, мамо, Соня?» питав Жук.
– «Тут, тут и Соня; десь гриби збирае.»
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
«Лишенько-ж менi!» сказав Жук, «я й забув. Матусю! отсе мiй приятель лiкар Джур», додав вiн указуючи на Джура.
– «Спаси-Бiг вам, спаси-Бiг!» говорила стара Жучиха Джуровi. «Спаси-Бiг, що завернули до нашоi хати. Вибачте, що дома не застали: не сподiвалась сёгоднi гостей.»
«Де-ж отсе Соня, що ii не видко?» допитувався Жук и на все горло гукнув: «Соню!!»
– «Що, Марусе! чи готов полудень?» спитала Жучиха куховарку.
– «Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.» Маруся набрала з казана в ополоник кашi, простудила ii и подала Жучисi. Жучиха покоштовала и сказала: «Еге! нехай ще раз закипить; та здаеться, треба-б присолити.»
– «Нi, панi, лучше не солить; недосiл на столi, часом переборщиш, хуже буде… на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свiй смак присолить.»
– «А наш полудень поспiв?» спитала Рися у куховарки.
– «Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се вiн дiвся? у ёго пiд казанком и огонь потух… Опанас! Опанас! де ти?» гукала куховарка.
– «Ось-де я! на що тобi здався я? скучила без мене чи що?» озвався за катрягою Опанас.
– «Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Панi питають: чи готов полудень?»
– «Зараз буде готов… вареники лiплю.»
«З чим, Рисю, будуть вареники?» спитав Жук.
– «З полуницями; я з Сонею назбирала.»
«Отсе добре! я дуже люблю вареники.»
– «По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!» гукали косарi.
– «Еге! бач синку! ми загомонiлись, та й байдуже про косарiв; пора вже порцию нести,» сказала Жучиха.
– «По корячку! по коррячку!»
«Зараз, зараз!» одгукнув Жук. «Давайте, матусю, я iм понесу.»
И влявши двi боклаги з горiлкою, Семен пiшов швиденько до косарiв. Тим часом, поки Семен частовав косарiв, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дiвчина, вже не першоi молодости, але ще й не пристаркувата, лiт може з тридцять: з лиця вона була бiлява, очи на викотi, великi, оловянi; рот невеличкий, губи тоненькi, зуби бiлi як крейда, на лицi широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою нiхто б ii не назвав. Се була гувернантка Рисi и Сонi, Frдulein Ганна з Берлiна. Соня була дiвчина 19 лiт; бiле, аж матове лице оддiлялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорнi як нiч и блискучi як зiрки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався пiд довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Сонi – звичайний, трошки розкритий, спiдня губа видавалась трохи наперед; нiс кирпою; шия довга, бiла як снiг; здаеться бiлость шиi и плечей спорилась з бiлостю украiнскоi вишитоi и вимережаноi сорочки, котра покривала груди и плечи Сонi; голова уся заквiтчана полёвими квiтками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить ii вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим бiльш дивишся на ii, тим бiльш становиться вона перед тобою красивiйш и красивiйш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неi думав: король-дiвка!.. Рися була ще дитина, iй йшов 16-ий рiк; невеличкий зрiст, бистрi чорнi палкi оченята; повне свiже з румянцем смугловате лице, коралёвi тонесенькi губки, каштанове волосе… от и вся Рися…
Стара Жучиха зазнаемила Джура з Сонею и Ганною.
– «Дивiться, матусю, скiлько я набрала грибiв,» сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибiв.
– «Бач! а я скiлько ходила, хоч би тобi поганого знайшла; навiть и мухомора не бачила,» озвалась Рися.
– «Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,» вмiшався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до ii спiдницi.
– «Ну – бо, Опанасе! чи даси сёгоднi полудновать, чи нi? ти хиба забув, що паничi не iвши?» сказала Жучиха поваровi.
– «Готово! готово!» озвався Опанас, «зараз даватиму.»
– «А в тебе, Марусю, готово?»
– «Готово, панi.»
– «Коли готово, так гукай на косарiв, нехай полуднують.»
Панночки розiслали пiд березою килим; Опанас постановив на килимi тарiлки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розiслала рядно, положила ложки; узяла високу вiху, напяла на неi Опанасову кирею, пiдвела ii у гору и гукнула: «полудновать! полудновать!»
– «Даремно гукаеш!» глузовав Опанас, «ти ростом, хоч и з вiху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почуе тебе… А ну, крiпче гукни!»
– «Почують и так, коли захочуть,» сказала Маруся.
– «Нi, не почують.»
– «А ну, я гукну!» сказав Джур и так ревнув «полудновать!», що аж Рябко вискочив з пiд воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.
– «От – як гукають,» сказав Опанас; «а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!»
– «Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобi, не бачиш, що косарi йдуть!»
Жучиха, пiднiсши косарям до полудня по корячку, и сама сiла з дiтьми полудновать. В косарскiм полуднi хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловiк вже пiдтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смiшкам и вигадкам и кiнця не було; звiсно як бувае на косовицi у доброго хазяiна.
Пополудновавши, Жучиха звелiла Опанасовi iхать до дому и приготовлять вечеру. Косарi трохи спочили, хто поклепав косу, хто тiлько помантачив, и пiшли докошувать.
– «По чiм у вас косять?» спитав Джур.
– «Вони в мене не за грошi,» одказада Жучиха, «а толокою. За грошi в один раз такоi громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло – 120 чоловiк… За грошi б и сходнiйше було для мене, менше коло iх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорiйше и чепурнiйше роблять.»
– «Як же так, що за грошi б сходнiйше, аж ви iм нiчого не платите?»
