скачать книгу бесплатно
Лесь Курбас
Ростислав Григорович Коломiець
Знаменитi украiнцi
Шекспiрiвськi слова «Весь свiт – театр, i ми актори в ньому» були девiзом життя Леся Курбаса, iм’я якого овiяно суцiльними легендами i вигадками. Ще за життя його вважали титаном, творцем, пророком-iнтуiтом. «Заручником вiчностi в полонi часу» вважае Леся Курбаса автор цього видання – режисер, театральний iсторик i критик, педагог, перекладач Р. Г. Коломiець, доктор фiлософii, член-кореспондент Нацiональноi академii мистецтв Украiни, професор. Ця книжка – остання робота автора у циклi видань «Вибранi сторiнки сучасного театру», присвячених творчостi провiдних театрiв, видатних акторiв i режисерiв.
Ростислав Коломiець
Лесь Курбас
Неупереджений погляд
Театр у принципi – таiна, та феномен Леся Курбаса – загадка, й досi не розгадана украiнськими театрознавцями, культурологами, iсториками. Як юнак з Галичини iз незакiнченою вищою освiтою, з акторським досвiдом у трупах етнографiчно-побутовоi естетики зумiв створити вистави на рiвнi з вищими досягненнями европейськоi режисури, бiльше – створити украiнський театр, обов’язковий у европейському театральному процесi? Украiнцi сьогоднi з повним правом пишаються реформатором вiтчизняноi сцени Лесем Курба-сом, як, скажiмо, поляки – Єжi Гротовським, росiяни – Всеволодом Мейерхольдом, англiйцi – Гордоном Крегом, нiмцi – Максом Рейн-гардтом… Спiввiдноснi iмена, спiввiдноснi дiяння в европейському театральному просторi.
Мiж тим скiльки вже написано про Курбаса – бiльше науково-подiбного, менше – наукового, багато у мемуарному жанрi – в основному суцiльно апологетичного. Бiльшiсть театрознавчих розвiдок, бiографiчних вiдомостей, спогадiв зiбранi у мiсткому виданнi «Життя i творчiсть Леся Курбаса в рецепцii украiнського театрознавства». Тут мiстяться цiннi вiдомостi про життя i творчiсть майстра. Проте складаеться враження, що сучаснi дослiдники змагаються мiж собою, намагаючись категорично протиставити постать i творчiсть Курбаса радянському режимовi. Як ранiше, у 1920-тi роки, сучасники Курбаса намагались подати його творчiсть – художнiй вираз iдеi диктатури пролетарiату, а на початку 1930-х – як вираз украiнського буржуазного нацiоналiзму. Мiж тим орiентацiя Курбаса у соцiальному просторi була складнiшою i динамiчнiшою.
А вже скiльки написано про Курбаса-конструктивiста, символiста, iмпресiонiста, експресiонiста. Хто ж вiн був насправдi? Тут все непросто. Динамiка творчих пошукiв майстра вражае, хоча у знаменнику його творчостi лежить единий, ще нiким не помiчений принцип.
Суцiльнi легенди i вигадки навколо його iменi. Ще за життя його друг, украiнський поет високоi екзальтацii духу Михайль Семенко вважав Леся Курбаса титаном, творцем, пророком-iнтуiтом, револю-цiонером-велетнем. Сьогоднi ж в Украiнськiй державi постать Курбаса мiфологiзована. Проте загадок навколо його iменi не поменшало. Визнаного лiдера театрального процесу в радянськiй Украiнi роблять ворогом народу. Найлiпшi друзi вiдвертаються вiд нього. Останнiм мiсцем його роботи стае табiрний театр радянського абсурду. Йому б жити у часи ренесанснi, коли переважали тенденцii творення, а не руйнування. Втiм, «часи не вибирають, в них живуть i помирають…»
Пропонована бiографiя Леся Курбаса е дедуктивним поглядом на його життя. Це спроба розiбратися у феноменi митця. І тут на нас чекають неочiкуванi вiдкриття. І у пiзнаннi сутностi його реформаторськоi дiяльностi у тогочасному украiнському театрi – в контекстi европейського театрального розвитку. І в розумiннi динамiки його творчостi – тут я уникатиму науково подiбноi термiнологii, якою перенасиченi дослiдження. І в осяганнi суперечностей його особистостi – тут я спиратимусь на фройдистський психоаналiз, який здобув популярностi на початку ХХ столiття. І в обережному дотиканнi до перебiгу подiй його особистого життя – тут менi мають прислужитися фiлософськi засади теорii вiрогiдностi.
У вiдтвореннi тогочасних подiй, реконструкцii курбасiвських вистав, в оцiнцi його творчостi ви не вiдчуете унiсону вражень. «Почуете» рiзнi голоси – акторiв i театральних критикiв – учасникiв чи свiдкiв тогочасного театрального життя, однодумцiв та опонентiв
Курбаса, сучасних театральних iсторикiв i критикiв, якi аналiзують його творчiсть з оглядин часу. Тобто у книзi стикатимуться несхожi, часом – протилежнi, погляди на творчiсть Курбаса, бо вона не пiдлягае однозначним оцiнкам.
Маю попередити читачiв: невдячна це справа – реконструювати вистави минулих часiв. Театр живе тiльки тут, сьогоднi, зараз. Тому, оцiнюючи курбасiвськi вистави, спиратимуся хiба що на вiдтворення окремих – показових фрагментiв цих вистав i на опосередкованi свiдчення учасникiв i глядачiв курбасiвських дiйств.
І останне, про що маю попередити допитливого читача. Пропонований погляд на ключову постать в украiнському театрi Леся Курбаса – це особистий погляд. Не бiльше за це. Але й не менше. В процесi читання ви збагнете, чому я, спираючись на документальнi данi, пропоную свiй особистий погляд. Не можу писати про те, до чого так чи iнакше, нехай опосередковано, не дотикнувся. Рiч у тiм, що у кiнцi 60-х – у першiй половинi 70-х рокiв минулого столiття я працював режисером-постановником театру iменi Франка, i менi пощастило багато спiлкуватися з березiльською актрисою останнього призову, а тодi вже окрасою трупи франкiвцiв Наталiею Михайлiвною Ужвiй i дiзнатись вiд неi багато чого цiкавого i несподiваного про Курбаса. Окрiм цього, у щоденнику моеi бабусi, який вона заповiдала вiдкрити не ранiше 2010 року, мiстяться спогади про Вороного, Курбаса, Юру – вона iх знала особисто, а з Вороним навiть переписувалася, за що i постраждала.
Отже, перед вами, допитливий читачу, життя в мистецтвi Леся Курбаса – як спроба розгадки доленосних питань його життя i творчостi.
I. Невiдворотнiсть долi
У випадку з Курбасом йдеться не про колоритнi перипетii побутування актора на територii театру, але про трагiчне буття в мистецтвi.
Із давнього життя десятилiть —
ось i тепер, в цi днi
(душа ж не мовчить)
так ясно чуеться в менi
Курбаса любий, доброзичливий голос —
повний, як колос:
долунюе хода,
завжди бадьора, владно-молода.
Із давнини часу,
що вже назад не вертае, передi мною
Леся Степановича дорогий образ
високо-чiтко виступае,
образ одного з творцiв
нового украiнського театру,
образ душевноi людини.
І весь час немовби дивляться на мене очi,
очi, в яких про оновлення драми
думок таiлися незмiрянi глибини…
Згадував на схилi лiт Павло Тичина про друга своеi юностi Леся Курбаса. Враження, що згадував iз вiдчуттям власноi провини, нiби вибачався. Вибачався на старiстi лiт за те, що зрадив iдеалам своеi юностi?..
Лесь Курбас народився для сцени так само, як Павло Тичина народився поетом. Обидва походили iз родин священикiв. Обидва починали у театрi Миколи Садовського: Курбас – актором-прем’ером, Тичина – помiчником хормейстера. У «Молодому театрi» Курбас ставив у 1919 роцi «Поетичний вечiр Павла Тичини» за його «Сонячними кларнетами». Обидва стали новаторами: Курбас – у театральному мистецтвi протягом усього театрального життя, Тичина – на ранньому етапi поетичноi творчостi. Обидва по-рiзному завершили свiй життевий шлях…
Так, Лесь Курбас народився для сцени. І справа не у сiмейнiй традицii, не в освiтi, ба навiть не у покликаннi, а в одвiчному хистi. Саме цей хист i лiпить долю – в ньому i тiльки в ньому справа. При цьому твердження, що Курбас народився в акторськiй родинi й тому його шлях до театру був визначений заздалегiдь, видаеться довiльним припущенням. Скiльки випадкiв, коли акторськi дiти обирали iншi професii. Напевне, iх бiльше, анiж випадкiв успадкування. До того ж, що у своiй творчостi Курбас не вiдштовхувався вiд театральноi практики своiх батькiв.
І все-таки… Це особливий випадок. Курбас усе життя провiв у театрi. А якщо конкретнiше – у театрах, ним створюваних i очолюваних: вiд студентських аматорських гурткiв до табiрного театру. Навiть усi щасливi i трагiчнi перипетii його особистого життя вiдбувалися у театрi. Поза театром у нього не було життя. Курбас – людина-театр.
Але якби оточення й не сприяло розвитковi хисту Курбаса на рiвнi тяжiння – вiдштовхування, вiн все одно став би… Стоп! Якби йшлося про актора, було б простiше. Але хист до режисури – цього не успадковують. Покликання до театру – це зрозумiло, а от хист до режисури – з цим не народжуються. Спробуемо розiбратися.
Погляд з вiдстанi часу. Театр увiйшов у життя Леся Курбаса ледь не з пелюшок, у буквальному розумiннi – ледь не з пелюшок. Народився в готелi галицького мiстечка Самбора, де його батьки перебували на гастролях. Визирав з-за лаштункiв львiвського пересувного театру «Руська бесiда», вишукуючи очима батька i матiр. Й надалi театром i у театрi вiн жив усе життя – гiмназiйнi й студентськi аматорськi театральнi гуртки, львiвський пересувний театр «Руська бесiда», «Гуцульський театр» Гната Хоткевича, театр «Тернопiльськi театральнi вечори», перший украiнський стацiонарний театр Миколи Садовсь-кого. Сюди вiн вписувався як актор. Далi вiн створюе мистецькi колективи – «Молодий театр», «Кийдрамте», «Березiль». У них вiн здiйснюе своi пошуковi режисерськi задуми. Нарештi, театр абсурду, де вiн i завершив свiй життевий шлях, репетируючи чергову виставу у табiрному театрi – виставу про табiрне життя i чудеса табiрного перевиховання…
Власне, й особисте його життя вiдбувалося в театрi. Перше – трагiчне – кохання сталося з провiдною актрисою театру «Руська бесiда». Разом вони грали головнi ролi у театрi. І раптом – вiдчайдушна спроба самогубства часiв дебюту в театрi у вiдповiдь на нероздiлене кохання до своеi сценiчноi партнерки Катерини Рубчаковоi. Одружився – вперше i востанне – з балериною Валентиною Чистяковою, яку, власне, й зробив актрисою.
Здiймаючись над його долею в життi, помiчаеш трагiчнi вiдмiти-ни – рани на серцi, якi нiколи не загоювались. Рання смерть батька, який керував театром «Руська бесiда». Рання смерть двох братiв у дитячому вiцi буквально на його очах. Смерть сiмнадцятирiчноi сестри Надii у розквiтi юностi у першi днi Першоi свiтовоi вiйни. Першу кулю – спроба самогубства у вiдповiдь на нероздiлене кохання – вiн носитиме пiд серцем все свое життя. Йому довелося пережити зраду друзiв, цькування влади. Другу кулю одержить вiд ката у концтаборi. Та знов-таки, все це пов’язане з театром.
І ось це передчуття, потiм вiдчуття, а чимдалi – усвiдомлення своеi мiсii в мистецтвi сповнили його життя особливим духовним змiстом. Оглядаючи його творчi здобутки, спiввiдноснi з вищими досягненнями европейського театрального мистецтва, кидаеться в очi месiанська ураженiсть Курбаса театром, його пророча роль в украiнському театральному процесi 20-х – першоi половини 30-х рокiв XX столiття. Погодьтесь, ми вже говоримо не про прекрасного актора, не про видатного режисера, але про керманича украiнського театрального процесу. Шекспiрiвськi слова «Весь свiт – театр, i ми актори в ньому» були девiзом життя Леся Курбаса.
Прекрасно i точно визначила масштаб i сутнiсть подвижництва у мистецтвi Неля Корнiенко, засновниця Нацiонального центру Леся Курбаса: «Театровi нiколи не бракувало мрiйникiв. Однi, як Гордон Крег, мрiяли про всесвiтню Академiю театру й актора-надмарiонетку як про вище втiлення режисерськоi вiртуозностi, iншi, подiбно до Таiрова та слiдом за Достоевським, мрiяли про Красу як аналог рятiвноi духовностi, третi галюцинували безсловесним театром, котрий став би останнiм словом iнтуiтивних одкровень. Та були серед мрiйникiв i такi, котрi зусиллями Архiмедового важеля перевернули театральний свiт. Ми – про театральних Архiмедiв». Це, як ви розумiете, про Леся Курбаса. Додав би: Курбас був мрiйником-утопiстом…
Але ж, як зауважував Арiстотель, кожна iсторiя мае свiй початок, середину i кiнець. Тож почнемо вiд початку, маючи на увазi факти, гiпотетичнi припущення i дедуктивнi висновки про долю Леся Курбаса.
II. Увертюра до театру
…Незважаючи на всi драматичнi випробування, що випали на його долю, Лесь виглядав молодиком веселоi i безжурноi вдачi, жартiвливим, балакучим та спритним у рухах, жестах, мiмiцi.
Уважно придивiмось до його дитинства. Народився в iнтелiгентнiй родинi. По чоловiчiй лiнii у родi Курбасiв усi чоловiки були священиками. Дiд Леся – Пилип Іванович спочатку був парохом у селi Куроп’ятники, що поблизу Бережан, а потiм, понад сорок рокiв, до кiнця життя – у Старому Скалатi Пiдволочиського району на Тернопiльщинi. Парох у Галичинi – це не тiльки релiгiйний, але й культурний лiдер громади. Згадаймо отця Івана Озаркевича, який органiзував у Коломиi у 1848 роцi перший украiнський професiйний театр у Галичинi. У будинку отця Пилипа зберiгалась i була вiдкритою для загального користування велика, зi смаком пiдiбрана бiблiотека. Проте Пилип Іванович Курбас рiшуче не подiляв прихильностi своiх дiтей i онукiв до театру, очевидно вважаючи, що сцена – це вiчна бiднiсть, невiдворотнi спокуси й суцiльнi розчарування. Для цього у нього було достатньо пiдстав, виходячи з практики тогочасного галицького театру «Руська бесiда».
Проте середнiй син Степан, усупереч сiмейнiй традицii, де чоловiки йшли у священики, й тому накликавши гнiв батька, став украiнським актором. Закiнчивши сьомий клас гiмназii в Бережанах, у 1884 роцi подаеться до театру «Руська бесiда». Степан Пилипович Курбас (1862–1908), за сценiчним псевдонiмом Янович, батько Леся, зробив блискучу, хоч i недовгу, акторську кар’еру у львiвському пересувному театрi товариства «Руська бесiда». Але й передчуття Пилипа Івановича збулися…
Мати Леся Курбаса Ванда Адольфiвна Тейхман (1867–1950), донька дрiбного службовця з Чернiвцiв, який долучився свого часу до будiвництва Коломийськоi народноi початковоi школи, закiнчила коломийську гiмназiю. Крiм загальноосвiтнiх предметiв, тут навчали грати на фортеп’яно та кiльком iноземним мовам. По-справжньому навчали. Курбасiвська актриса Софiя Федорцева, що була своею у кур-басiвськiй оселi, згадувала, що якось Ванда Адольфiвна, готуючи обiд, поринула у читання роману нiмецькою мовою…
Так от, Ванда Тейхман, також всупереч волi батькiв, вирiшила присвятити себе украiнськiй сценi. У сiчнi 1885 року Ванду приймають актрисою до театру «Руська бесiда». Тут i перетнулися шляхи два-дцятидворiчного Степана i сiмнадцятирiчноi Ванди. Спалахнула iскра: вибуховий темперамент актора-прем’ера i стiйкий характер, схований до якогось часу за привабливою зовнiшнiстю тендiтноi дiвчини. За рiк вони одружуються, також проти волi батькiв. Благословили на шлюб молодих директор i актор театру Іван Бiберович та актор i режисер Іван Гриневецький. Й надалi актори «Руськоi бесiди» опiкуються долею Леся Курбаса. І вiн, як свiй, стае актором цього театру.
Отака собi романтична iсторiя. Кохання всупереч волi батькiв, попри обставини – назустрiч долi.
А долi судилося таке. 20 лютого 1887 року театр «Руська бесiда» прибувае на мiсячнi гастролi до мiста Самбору. Вiвторок 25 лютого 1887 року був морозний, ясний i чарiвний у снiговому вбраннi. Ввечерi Степан Янович мав грати Карла Моора у шiллерiвських «Розбiйниках». Тодi ж у единому на той час в мiстi готелi у дев’ятнадцятирiчноi Ванди народжуеться первiсток, якого за тамтешнiм звичаем батьки назвали подвiйним iм’ям – Олександром-Зеноном. Мати звала його Лесь-ком, для друзiв вiн був Лесем, актори називали його «паном Лесем».
Дитинство Леся пройшло у мандрах. Подii розгортались наступним чином. Акторське подружжя сподiвалося, що з появою сина вiдбудуться змiни у стосунках з батьками. Пiд час гастролей театру в Тернополi вони очiкували приiзду пароха Пилипа Курбаса, щоб охрестити онука, проте той не приiхав. Майже 11 мiсяцiв дитя Яно-вичiв не було вписане в «метрикальнi книги». І лише за допомоги артистки театру Іванни Гриневецькоi, родом з Перемишля, 8 сiчня 1888 року Леся охрестили в Перемишлi, де в той час гастролював театр «Руська бесiда». З обох бокiв – Курбасiв i Тейхманiв – негайного прощення не вiдбулося. Щоправда, бабуся Леся з боку Курбасiв Осипа Григорiвна, як пише дослiдник галицького перiоду життя режисера Петро Медведик, «не могла стерпiти вiдчуженостi чоловiка до сина Степана i потаемно допомагала Яновичам матерiально».
Тож вiд початку життя майбутнiй реформатор украiнськоi сцени дихав театральним повiтрям, виховувався за лаштунками. Напевне, хлопчик бачив на сценi батька. Звiсно, не знаючи анi назви п’еси, де вiн грав, анi ролi, яку вiн виконував. В уявi Леся, який причаiвся за лаштунками, напевне закарбувався контраст. Поруч, за крок, – яскраво освiтлений простiр, де вiдбуваються чудеса, де вирiзьблюеться гордовита постать батька, що перебувае у центрi подiй. І на вiддаленнi, у глибинi – темний, загадковий глядний зал, де люди смiються i плачуть, де чути оплески i вигуки «Браво!». Так вiдбувалося щеплення театром…
Початкову школу Лесь почав вiдвiдувати, так би мовити, на хурi, переiжджаючи з мiста в мiсто з батьками i театром, з книгами пiд пахвою. Як згадуе його шкiльний i студентський товариш Хома Водяний, книги i зошити йому купили i вчився на початку вiн сам – з матiр’ю, батько у цi справи нiколи не втручався.
Зрештою, з часом Пилип Іванович подобрiшав i забрав онука до себе. Уперше з дiдусем Лесь познайомиться у семирiчному вiцi й житиме у Старому Скалатi кiлька рокiв. Починае вiдвiдувати початкову школу. У дiда був старий рояль, i за ним нерiдко можна було побачити Леся з матiр’ю. То були першi уроки музики майбутнього актора. Усе життя вiн полюбляв iмпровiзувати на фортеп’яно на теми улюблених класичних творiв. У книжкових шафах дiда зберiгалась унiкальна фамiльна бiблiотека. Згодом Лесь сам збиратиме потрiбнi й улюбленi книги у власнiй бiблiотецi. З молодшим братом Нестором i дiтьми акторiв «Руськоi бесiди» вiн розiгрував вистави для дiтей…
Це дозволило батькам бiльше часу i сил вiддавати своему професiйному зростанню й мистецькому самоствердженню. Для Ванди то був час розквiту ii таланту характерноi артистки. Була знаменитою виконавицею ролей Стехи у трагедii «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, Пронi Прокопiвни у комедii Михайла Старицького. Степан уславився виконанням головних ролей в сучасних украiнських п’есах, зокрема, Михайла Гурмана в «Украденому щастi» Івана Франка, Гриця в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницi» Михайла Старицького, Гната у «Безталаннiй» Івана Карпенка-Карого, Івана Непокритого у «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького. У вихованнi Леся батько практично не брав участi.
У 1891 роцi Степан Янович одержуе вiдрядження вiд керiвництва «Руськоi бесiди» й вiдвiдуе Надднiпрянську Украiну, щоб ознайомитись з практикою театру корифеiв. Пiсля цiеi поiздки, пройшовши, говорячи сьогоднiшньою мовою, курси пiдвищення квалiфiкацii, Степан Янович стае у 1893 роцi головним режисером трупи «Руськоi бесiди». Лiдерськi якостi провiдного актора – в наявностi. Подружжя вирiзняе помiж iнших украiнських акторiв Іван Франко, зокрема, вважаючи Яновича «головною силою украiнськоi сцени» i пророкуючи йому подальше творче зростання, розширення репертуару вiд героiчних до характерних ролей. Перед Вандою i Степаном розгорталося заманливе майбутне.
Але так тiльки здавалося. Занадто вразливий Степан не мiг спокiйно витримувати негаразди кочового акторського життя. А коли вiн очолив театр, його обурювали iнтриги, неминучi у мандрiвному колективi. Свiй депресивний стан вiн почав гасити оковитою. Вочевидь, за свiдченням Хоми Водяного, у Леся було подвiйне ставлення до батька: пошана змiшувалась з гiрким болем, а чимдалi – роздратуванням.
Нiхто й гадки не мав, що на 36-му роцi життя Степановi доведеться покинути сцену, якiй вiн вiддав 15 рокiв. Хвороба з невизначеним дiагнозом. Хтось припускав тяжке нервове захворювання. Іншi трактували його як психiчне захворювання. Шкiльний та унiверситетський товариш Леся Хома Водяний розшифрував дiагноз хвороби Степана Курбаса недвозначно – delirium tremens, тобто бiла гарячка…
Лесь Курбас був байдужий до алкоголю, проте ймовiрно припустити, що психiчна неврiвноваженiсть, генетично успадкована сином вiд батька, надавала гармонiйнiй постатi Леся Курбаса якоiсь дивноi хиткостi й тендiтностi…
Але повернемося до кiнця позаминулого столiття. Степан Курбас не може змиритися iз розлученням зi сценою, поза сценою не бачить себе. У помешканнi батька вiн не знаходить спокою i, трохи перепочивши i пiдлiкувавшись, рветься до сцени. Влiтку того ж 1898 року, забравши дружину, iде працювати у сезонний театр Кам’янця-Подiль-ського. Тут у Лiтньому театрi Старого мiста вони грають два сезони. 1900 року обое повертаються було до «Руськоi бесiди». Але хвороба Степана Пилиповича прогресувала – почастiшали рецидиви збуд-ження-депресii, що унеможливлювало систематичну роботу в театрi. І, навiть не доторкнувшись сцени, Яновичi знову повертаються до Старого Скалату – до батькiвськоi оселi, де Пилип Іванович, нарештi, бере пiд свою опiку й виховуе Леся, i де Лесь здобувае початкову освiту пiд родинним дахом.
Подальша доля акторськоi родини складалася драматично. Вандi Адольфiвнi судилося пережити чоловiка i своiх дiтей. Одна трагiчна подiя накладалася на другу. У квiтнi 1895 року – смерть сина Корнила. Захворiвши на тиф, помер 1902 року син Нестор, гiмназист-третьокласник. Вандi Адольфiвнi довелося пережити смерть свого чоловiка у 1908 роцi. У 1915-му померла вiд сухот ii сiмнадцятирiчна дочка Надiя. Й вiд 1916 року вона пов’язала свое життя з Лесем, Лесь-ком, як вона його називала. Спiвпрацювала з ним як актриса у театрi «Тернопiльськi театральнi вечори». Виходила на сцену в 1920–1921 роках у театрi «Кийдрамте», органiзованому сином, грала стару чорницю у знаменитих курбасiвських «Гайдамаках». Роздiляла його долю у киiвському i харкiвському перiодi «Березолю». «Урiвноважена, спокiйна, стримана, вона завжди смiливо йшла назустрiч долi» – згадуе про Ванду Адольфiвну актриса Софiя Федорцева. Зрештою, мати пережила й останнього з живих свого сина. Доживала свого вiку удвох з його дружиною…
Вiд батька Лесь успадкував запальний i бунтiвний характер, вiд матерi – велике, щире серце i вроджену iнтелiгентнiсть…
А поки що 1900 року Лесь стае третьокласником тернопiльськоi украiнськоi гiмназii Франца-Йосифа. Зазначу, що тернопiльська гiмназiя була класичним навчальним закладом, де окрiм загальноосвiтнiх предметiв (iсторii, географii, математики, фiзики, пропедевтики), особлива увага придiлялася вивченню мов – латинськоi, давньогрецькоi, нiмецькоi, польськоi. Нiчого спiльного iз сучасною середньою загальноосвiтньою школою.
Чи ж доводиться дивуватися, що в майбутньому Курбас залюбки i з нагоди подальшоi постановки вiльно перекладав п’еси з нiмецькоi, польськоi, англiйськоi…
Взагалi тернопiльська гiмназiя уславилась своiм викладацьким складом. Так, географiю викладав Григорiй Величко, друг Івана Франка, котрий брав участь в австрiйськiй експедицii з вивчення Землi Франца-Йосифа. Нiмецьку мову i лiтературу викладав Євген Мандичевський, украiнський письменник, видавець тернопiльського журналу «Молодiж». В гiмназii iснувала i добре вкомплектована бiблiотека, де поруч з украiнською класикою зберiгалися в оригiналi твори польськоi, нiмецькоi, росiйськоi лiтератур, лiтературно-науковi видання – «Записки наукового товариства iменi Шевченка», «Лiтературно-науковий вiсник» (ЛНВ), «Киевская старина».
Й нема нiчого дивного, що захоплення лiтературою надихае Леся на власнi проби пера. У квiтнi 1906 року у ЛНВ, що виходив того часу за редакцiею Івана Франка, пiд псевдонiмом Зенон Мислевич з’являеться один з перших лiтературних дописiв Курбаса «В гарячцi», а за рiк – оповiдання «Син». Як не погодитись з оцiнкою дослiдницi творчостi молодого Курбаса Ірини Волицькоi, що у психологiчнiй атмосферi твору, його нервовому iмпресiонiстичному стилi вiдчуваеться засвоення молодим автором досвiду новоi украiнськоi прози. Леся Украiнка, Олександр Олесь, Володимир Винниченко входять в його життя як сьогодення украiнського мистецтва, як актуальний його вираз.
Хома Водяний вiдзначав надзвичайний енергiйний запал свого товариша у засвоеннi гуманiтарних знань i рiзнобiчнiсть, рiзноске-рованiсть його творчих нахилiв i проявiв. Як читець i солiст вiн був незмiнним учасником шкiльних концертiв. Успадкувавши вiд матерi музичнi здiбностi, Лесь прекрасно грав на роялi, читав ноти з листа й усе життя залюбки iмпровiзував на теми популярних музичних творiв. Вiдчуваючи потяг до малювання, Лесь особливо цiкавився графiкою, мистецтвом карикатури, а у старших класах гiмназii навiть iлюстрував гiмназiйний пiдпiльний сатиричний журнал.
III. Прорив до Європи
…Ймовiрно – i це схоже на правду, – вiн бачив «Царя Едiпа» у знаменитiй постановцi Макса Рейнгардта. Можливо, брав участь у масових сценах вистави – i це недалеко вiд iстини.
І все-таки, незважаючи, а може, завдячуючи рiзноскерованостi мистецьких уподобань, Курбас ще у гiмназiйнi роки визначае свiй домiнантний iнтерес до театрального мистецтва. В гiмназii його називали не iнакше як комедiант, арлекiн, клоун, гансвурст. Гансвурст – це хто? В буквальному перекладi – Ванька-ковбаса, комiчний персонаж нiмецького народного театру. Не виглядае притягнутим до цього припущення, що бажання присвятити себе театру пiдживлювали юнацькi враження гiмназиста Леся вiд гри Миколи Садовського i Марii За-ньковецькоi, якi з 1905 по 1906 рiк очолювали театр «Руська бесiда» i чия гра визначала кращi риси украiнського акторського мистецтва того часу.
Звучить голос Леся Курбаса. З висоти рокiв вiн згадуе свiй шлях до театру:
– Дiд мiй мрiяв зробити з мене священика. А я змолоду мрiяв про астрономiю. Зорi вивчав за Фламарiоном. Лише у Вiднi зрозумiв, що всi релiгii свiту – фантастична романтика людства в порi його юностi. Потяг до прекрасного, пошук iстини… Почав слухати лекцii з iсторii, фiлософii, багато думав про виникнення свiту, про людську природу.
І дiйшов висновку: наука – рiч нестала, постiйно мiняе своi iстини, своi форми… згоджуюся на одному – приходить якийсь Коперник чи Галiлей – i все iде в iнший бiк. Лише мистецтво – явлення вiчностi. «Vita brevis, ars longa»[1 - Життя коротке, мистецтво вiчно (лат.).] – генiально. Моi батьки – актори. Вони влили менi вогонь любовi до штуки, i я зрадив дiдовi сподiвання. Не вийшло з мене священика. Хоч теологii не полишив, правду кажуть – без Бога нi до порога. Мама дуже боялася, що я пiду в театр, батьковим шляхом – вiн був великий актор, який скiнчив трагiчно, розчарувався у сценi… Десь ви знайдете у Франка, що Степан Янович був першою силою на галицькому театрi – це так. Але що являв собою цей галицький театр? Затиснутий помiж двома iмперiями, латаний-перелатаний, генii якого мусили грати в стодолах i клунях…
Доля юнака складалася примхливо, та шлях до театру видавався невiдворотнiм, поза театром вiн не бачив i не уявляв себе. Ще у тернопiльськiй гiмназii брав участь у театральному гуртку. А далi, таемно вiд батькiв, написав листа до управи «Руськоi бесiди», аби йому, як сину актора, видiлили стипендiю для навчання у драматичнiй школi. Чи не у вiденськiй? У Львовi театральноi школи тодi не було. Але театр вiдмовив за сакраментальноi причини – вiдсутностi грошей. Тодi Лесь, закiнчивши гiмназiю екстерном, наважився на самостiйний крок.
11 жовтня 1907 року записуеться на перший семестр Вiденського унiверситету «звичайним слухачем фiлософського факультету». Чому все-таки не пiшов шукати акторського щастя у вiденськiй драматичнiй школi? Ще за юнацьких рокiв не передбачав собi акторськоi долi? Передчував, бачив себе лiдером украiнського театрального процесу. Амбiцii, що й казати, грандiознi. Мати Леся, нiби передчуваючи його трагiчну долю, рiшуче заперечувала тому, щоб ii син пов’язав свое життя з театром. Вона панiчно боялася, що вiн може кинути унiверситет i пiти до театру. Щомiсяця Лесевi висилали з дому – очевидно, це робив дiд Пилип Іванович – грошi. Сорока крон на мiсяць студентовi Вiденського унiверситету вистачало.
Замолоду Курбас знав кiлька мов. Хтось твердить, що вiсiм, хто припускае, що шiсть, а дехто фантазуе, нiбито шiстнадцять. А якщо дотримуватись фактiв? Англiйську вiн вивчив ще у шостому класi гiмназii, аби читати Шекспiра в оригiналi. А у восьмому класi – норвезьку – заради перекладiв украiнською творiв Ібсена. Духовну спрагу вгамовували й спецiальнi заняття з старослов’янськоi мови i санскриту. Про iншi мови можемо сказати, що вiн iх вивчав. Потяг до нових знань був у Курбаса нестримний i самоосвiта важила для нього не менше, нiж унiверситетськi лекцii. Вражае бiблiотека Курбаса, яку вiн збирав усе життя…
Що означав прорив до Вiдня для юнака з великими амбiцiями i поки що не проясненими цiлями? Ну, зрозумiло, приiхавши в одну з найбiльших столиць Європи iз провiнцiйного Тернополя (в дитинствi, очевидно, з трупою руського театру, де працювали його батьки, бував у Львовi; однак i Львiв у порiвняннi з Вiднем був провiнцiею), юнак був, без сумнiву, приголомшений масштабами багатомовного i багатокультурного мiста. У модернiстському Вiднi все знали про останнi мистецькi подii в Парижi i в Берлiнi…
Вступивши на фiлософський факультет унiверситету, Курбас захоплюеться теософiею. У Вiднi перед ним вiдкрилися новi сторiнки потаемних знань. Особливо чулим вiн виявився до кумира европейського студентства, австрiйського фiлософа, езотерика Рудольфа Штайнера, який вiдкривав людям шлях до таемниць духовних знань, розкривав космологiю i iсторiю людства. У його фундаментальнiй працi «Теософiя. Вступ у надчуттеве пiзнання свiту i призначення людини» Курбас, певне, знаходить складнi формули людини, знаходить твердження, що надлюдське, природно-божественне, космiчнi начала – едине Створiння, одна iстота, одна сутнiсть. Ця людина цiкавить Курбаса у першу чергу… «Людина е мiкрокосм, що несе в собi всi тайни макрокосму», – стверджував Штайнер, пропонуючи «спiвробiтництво», спiвтворчiсть людини iз всесвiтом, пiзнання не лише iнтелектуальне, а й… пiзнання через пiднесення духу, екстаз, через мобiлiзацiю пiдсвiдомого, постiйно формуючого людину…
Курбас, як розповiдала його мати, був знайомий зi Штайнером, навiть вiдвiдував його лекцii, а потiм був членом киiвського гуртка, де вивчали штайнерiвську фiлософiю. Захоплений штайнерiвською iдеею повернення до колискових форм театру, занотовував у щоденнику 1920 року: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своеi первiсноi форми – форми релiгiйного акту. Воно все-таки в сутi своiй – акт релiгiйний. Воно – могутнiй засiб перетворення грубого в тонке, пiдйому у вищi сфери, перетворення матерii. Тодi дiйсно театр – храм, i мусить бути тихим i чистим, хоч i всякi молитви будуть у ньому». З цих позицiй вiн i оцiнював мистецьку ситуацiю в Європi.
Лiтературний рух «Молодий Вiдень» захопив на початок ХХ столiття усi види мистецтва, дав поштовх до створення об’еднання «Молодi». Їх гасло «Епосi – ii мистецтво, мистецтву – його свободу!» стало девiзом нового мистецького напряму «Сецесiя». На час приiзду Курбаса до Вiдня «Сецесiя» стала панiвним напрямом мистецтва вiденцiв. Лесь не мiг не помiтити бунтарського руху «Молодих», якi пропагували розрив iз традицiею i закликали творити нове, сучасне мистецтво.
Прямуючи до унiверситету, украiнський студент цiлком ймовiрно мiг зустрiчатися iз Зiгмундом Фройдом, який проживав поруч. Фройд набував популярностi у тi часи, i я не здивуюся, якщо Курбас, коли й не зустрiчався особисто iз ним, був обiзнаний iз основами психоаналiзу, теорiею розшифровки сновидiнь…
І вже напевне Курбас був знайомий з творчiстю швейцарського сценографа, режисера i теоретика театру Адольфа Аппiа, зокрема з його книгами «Сценiчне втiлення вагнерiвськоi драми» i «Музика та ii сценiчне втiлення», «Опера i постановка», де розроблялася iдея адекватностi сценiчного простору часовiй структурi музики. Не могла його не зацiкавити система «ритмiчноi гiмнастики» швейцарця Емi-ля Жак-Делькроза. Сутнiстю його системи «одухотворених тiлесних вправ» було твердження, що музику можна не лише чути, але й бачити, передавати в людських рухах. Творчi iдеi Аппiа i Далькроза були глибоко засвоенi Курбасом i знайшли своi втiлення у студiйних заняттях акторiв «Молодого театру» i у сценопобудовах самого Курбаса…
Задля справедливостi скажу, що у списках студентiв вiденського унiверситету Лесь не значився – у 1907–1908 роках був вiльним слухачем. У цiй якостi вiн i закiнчив перший курс навчання. Тодi iснувала така форма навчання в унiверситетi: вона не давала слухачевi диплому, проте дозволяла пройти курс навчання за учбовими програмами. Причому курс лекцiй студент обирав самостiйно. Гадаю, для Леся вiльне вiдвiдування лекцiй мало винятково важливе значення у тому сенсi, що вiн отримував можливiсть поринути у вiденське культурне життя. Ось i товариш Курбаса часiв навчання у вiденському унiверситетi Хома Водяний свiдчив, що Лесь бiльше цiкавився театральним життям, анiж власне унiверситетськими лекцiями. Отже, унiверситетськi заняття Лесь вiдвiдував, так би мовити, несистематично. Натомiсть щовечора бував у театрi. В рiзних театрах. Вiн отримав можливiсть поринути у культурне життя Вiдня i скористався з цiеi можливостi сповна.
У Вiднi вiн вiдвiдував драматичну школу, згадуе, як про незаперечний факт, Хома Водяний. Справдi, при Вiденськiй консерваторii iснувала драматична школа. В анкетi 1925 року на питання, де вiн навчався, зазначае, що у Вiднi, в драматичнiй школi. Але як це може бути вiдомо за вiдсутностi пiдтверджуючих документiв? Але й те, що вiдвiдував заняття, заперечити не можна, адже в нiй викладав Йозеф Кайнц, який справив незабутне враження на украiнського студента, що пiдступався до театру.
Вiденськi театри шокували Леся – нiчого спiльного з «Руською бесiдою»! Бургтеатр, Придворний оперний театр, Народний оперний театр, театр класичноi оперети «Театр пiд Вiднем», театри вiденських передмiсть – Карлстеатр i Театр на Йозеф-штадтi, Інтимний театр, Малий театр, Лiтнiй театр… Для молодого театрала, який не знав iншого театрального мистецтва, нiж соцiально-побутовий i побутово-етнографiчний театр, а саме таким був театр «Руська бесiда», поринути у театральне розмаiття було справжнiм святом. Вiн давно вирiшив присвятити себе сценi i сповна скористався прекрасною можливiстю для вибору власних уподобань. Вiдвiдування вiденських театрiв стало другим унiверситетом для Леся.
Як справедливо, хiба що дещо категорично, вiдмiтила допитливий дослiдник театральноi юностi Курбаса Ірина Волицька, Лесь як митець формувався на спогляданнi батькiвськоi долi, категорично не сприймаючи ii. І вiденськi театральнi враження посiяли в його душi першi зерна любовi й ненавистi до старого украiнського театру. Я б не казав «ненавистi», радше, вiдштовхування вiд практики епiгонiв театру корифеiв.
Бургтеатр! Недарма ж бо цей театр називали другим унiверситетом, я б назвав його театральним унiверситетом. Таким вiн i став для украiнського студента, який тiльки-но закiнчив тернопiльську гiмназiю. Тут украiнський студент-гуманiтарiй мiг побачити – й напевне побачив – постановки за шiстьма п’есами Вiльяма Шекспiра, десятьма п’есами Фридрiха Шиллера, трьома п’есами Йоганна Вольфганга фон Гете, п’ятьма п’есами Франца Грiльпарцера. У травнi-червнi 1908 року протягом десяти вечорiв давався цикл вистав за п’есами Шиллера. Не могла не вразити Леся сучасна европейська драматургiя, не знайома украiнському театровi, зокрема драматургiя Герхар-дта Гауптмана – «Затонулий дзвiн», «Бобровий кожух», «Ганнеле», «Бiдний Генрiх» i Германа Зудермана – «Морiтурi», «Троянди», «Бiй метеликiв»…
Особливо вразила юного Курбаса драматургiя Генрiка Ібсена – «Ляльковий дiм», «Стовпи суспiльства», «Йун Габрiель Боркман», «Привиди», «Гедда Габлер», «Дика качка», «Жiнка з моря». У березнi 1908 року з нагоди 80-рiччя вiд дня народження норвезького драматурга протягом семи вечорiв було показано цикл iбсенiвських вистав. Мине час, i Курбас звернеться до драматургii Ібсена, перекладаючи i ставлячи ii, введе цi драматургiчнi перлини до украiнського сценiчного простору.
Порiвнюючи гру украiнських акторiв з австрiйськими, нiмецькими, Лесь був вражений насамперед мистецтвом прем’ера Бургтеатру
Йозефа Кайнца. Вiн бачив його у рiзноманiтних ролях – Торквато Тассо в однойменнiй трагедii Гете, Леона у «Горе брехуновi» Грiльпар-цера, Марка Антонiя у «Юлii Цезарi» Шекспiра, Мефiстофеля у другiй частинi «Фауста», i визначив для себе те спiльне, що було притаманне акторськiй манерi майстра. Вразило його насамперед те, що батько нiмецького модернiзму Герман Бар назве «видовищною духовнiстю». Тобто те, що Кайнц був одним з перших майстрiв европейського театру, «творчi принципи якого значною мiрою формували переконання Леся Курбаса в тому, що “театр завжди потребуе якогось пiдкреслення, якихось котурнiв, i тiльки натуралiстична школа позбавила його цих рис”. Пристрасне звернення до духовного свiту героiв, байдуже, класичних чи сучасних, виявляло свою iстинно театральну природу, де психологiчнi iмпульси матерiалiзувалися у пiдкреслено виразному сценiчному жестi i словi…» Курбас не раз згадував iм’я Кайнца з його досконалою пластикою, виразним, гнучким тiлом, коли ставив перед акторами свого театру завдання оволодiти пластичною культурою, виразити думку i почуття в жестi, у русi. Бiльше, у творчостi Кайнца вiн знаходив наснагу для замiни побутовоi, психологiчноi пластики театральною, пiдкреслено видiленою.
На творчiсть Кайнца Курбас посилатиметься i у своiх спробах замiни побутово-достовiрного мовлення на сценi ритмiчно органiзованим. Та й лекцii Леся Курбаса «березiльського» перiоду пiдтверджують принцип ритмiчноi побудови словесного шару дii, що майстер пояснював на прикладi виконання Кайнцем ролi Марка Антонiя. Словом, на постатi Кайнца фокусуеться яскравий доказ активного сприйняття молодим Курбасом явищ театрального життя Вiдня.
Але Курбас проходив «стажування» i в iнших вiденських театрах. На сценi Нiмецького народного театру вiн мав можливiсть вiдкрити для себе драматургiю Франка Ведекiнда, у травнi 1908 року подивитись його «Пробудження весни», п’есу, яка порушуе проблеми статевого виховання та претендуе на критику святенницькоi моралi. Такого ще не знав украiнський театр. Ірина Волицька справедливо вважае, що ранне знайомство з Ведекiндом пiдготувало Курбаса до сприйняття нiмецькоi експресiонiстськоi драми й вiдкрило гiпотетичнi можливостi для сполучання пантомiми i словесноi драми, звуку мови i лiтургii, пластики i музики.
З Вiднем Курбас був пов’язаний i пiзнiше, уже не будучи студентом унiверситету. У столицi iмперii iснувало кiлька украiнських товариств – «Сiч», «Родина», «Поступ», куди входили робiтники, студенти – вихiдцi з Галичини. Вiденське земляцтво украiнцiв запрошувало його на своi вечори як читця-декламатора, зокрема на вечiр пам’ятi Шевченка. Пiд час одного з таких приiздiв до Вiдня Курбас, ймовiрно, мiг виступити як статист у «Едiпi» Макса Рейнгардта. Вiдомо, що, гастролюючи, Макс Рейнгардт нерiдко запрошував мiсцевих студентiв взяти участь у масових сценах вистави. Якщо така можливiсть iснувала, то ж як допитливому i жадiбному до театральних знань i умiнь нею не скористатися? Цiлком ймовiрно. Фактично це була чи не едина спроба побачити принципово iншу сценiчну естетику.
Минуть роки, i Курбас поставить одну з кращих своiх вистав «Цар Едiп». І скiльки б не теоретизували театрознавцi щодо самобутностi курбасiвськоi постановки, i самий факт його звернення до цiеi п’еси, i сама естетика постановки – не окремi мiзансцени, а саме естетика – обумовленi незабутнiми враженнями вiд постановки Макса Рейнгардта…
Улiтку 1908 року пiсля закiнчення першого курсу Вiденського унiверситету Лесь Курбас повертаеться до родинного гнiзда у Старому Скалатi. Батько почувався вкрай погано. 10 вересня 1908 року Степана Курбаса, видатного актора i режисера театру «Руська бесiда» не стало. Про повернення до Вiдня уже не йшлося. Майбутне матерi i сестри Надii залежало тепер вiд Леся. На сiмейнiй нарадi було вирiшено, що Лесь продовжуватиме навчання у Львiвському унiверситетi – ближче до матерi, що залишилася при хворому отцi Пилипi.
І знов-таки, як у гiмназii, вiн стае учасником аматорського студентського драматичного гуртка. У березнi 1909 року в рецензii на постановку театральним гуртком «Сокiл» чи не вперше промайнуло iм’я Курбаса, який грав у «смiшнiй нiсенiтницi» Коцебу «Псотник». У листопадi того ж року вiн уже ставить «Жидiв» Євгена Чирикова у Драматичнiй комiсii УСС (Украiнського студентського союзу) i сам грае головну роль Нахмана.
Тут вчасно зазначити, що полiтика рано увiйшла у життя Леся Курбаса. Й нiчого дивного. Соцiалiстичнi iдеi подiляв Іван Франко, соцiал-демократичних поглядiв притримувалися Симон Петлюра i Володимир Винниченко. «Примикав до соцiал-демократii з 1903-го по 1910 рiк», – напише вже 1934 року Курбас, заарештований НКВС у протоколi слiдчоi комiсii. Проте полiтичнi погляди студента Львiвського унiверситету були досить-таки розпливчастими. Соцiал-де-мократичнi iдеi були широко розповсюдженi у тi часи серед iнтелiгентноi молодi. «Інтернацiонал» Ежена Потье переклав свого часу украiнською Микола Вороний:
Чуеш, сурми заграли,
Час розплати настав,
В Інтернацiоналi
Здобудем людських прав.
Повстаньте, гнанi i голоднi
Робiтники усiх краiв,
Як у вулкановiй безоднi
В серцях у нас клекоче гнiв.
«Хто був нiким, той стане всiм»?.. Дiалектика соцiального i нацiонального у розумiннi соцiалiстичних iдей у Курбаса за часiв його студентства нiби не проглядалася, хiба що захоплення iдеею зруйнування свiту насильства i побудови нового свiту загальноi справедливостi спiввiдносилася ним з iдеею вiдкидання здобуткiв старого (посткорифейського. – Р К.) театру i побудови нового украiнського театру. У полонi цих iлюзiй Лесь Курбас перебував до тих пiр, аж поки практика будiвництва соцiалiзму в СРСР не зруйнувала iх. Але це станеться не швидко…
1 липня 1910 року Курбас взяв участь у бурхливiй студентськiй демонстрацii, на якiй висувалася вимога вiдкриття украiнського унiверситету. В результатi вiн, як один iз призвiдникiв студентських заворушень, був вiдсторонений вiд унiверситетських занять.
