скачать книгу бесплатно
IV. Акторська стежина
Де вiднайти свiй театр, близький йому духом творчих шукань?..
І – чи е такий театр, де вiдбуваеться чи може вiдбутися творчий пошук?..
Завершивши унiверситетське навчання, пройшовши через захоплення теософiею, iншими фiлософськими течiями, – ознайомившись з культурним, театральним життям Вiдня, споглядаючи за розвитком новiтнього европейського мистецтва, Курбас нiби призупинився перед широтою можливостей, що вiдкривалися перед ним. Питання ким бути – не стояло, вiд раннiх лiт вирiшив присвятити себе театровi.
22 лютого 1912 року Курбас, на запрошення Гната Хоткевича, стае актором i режисером гуцульського театру. Готуе гастролi театру у Москвi. Та розгорнутись у цьому театрi не вдалося.
Вже 21 вересня 1912 року двадцятип’ятирiчний Лесь Курбас дебютуе як актор на професiйнiй сценi в театрi «Руська бесiда», який ще пам’ятав блискучi виступи батькiв молодого актора – подружжя Яновичiв. Сталося це – я не шукаю штучноi символiки, але й не сказати про це не можу – у мiстi Самборi, де народився Лесь. Керiвник театру Йосип Стадник першим розпiзнав у акторовi-початковцю риси видатного. Вiн одразу призначив його на головнi ролi, навiть на тi, якi з успiхом грав сам. Курбас грае султана Гiрея у виставi «Маруся
Богуславка», якого до цього п’ять рокiв грав Йосип Стадник i нiби передав цю роль молодому акторовi у спадок. Тут вiн з успiхом грае такi несхожi ролi, як Михайло Гурман в «Украденому щастi» Івана Франка, Астров у «Дядi Ванi» Антона Чехова, Потап в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницi» Михайла Старицького, Васька Попел у «На днi» Максима Горького, Подорожнiй у «Зимовому вечорi» Михайла Старицького.
З рецензiй видатного украiнського композитора Фiларета Колесси дiзнаемось про появу на украiнськiй сценi культурного, iнтелiгентного актора, його швидке художне удосконалення i разом з тим – про надмiр темпераменту, зайвий пафос у вiдтвореннi персонажiв. В iсторii галицького театру «збереглися» сценiчнi дуети Леся Курбаса i «галицькоi Заньковецькоi», як тогочасна критика називала Катерину Рубчакову, в «Украденому щастi». Акторська доля Курбаса складалася, як на перший погляд, напрочуд щасливо. Але тiльки на перший погляд…
Життя Курбаса могло урватись у 1912 роцi. По дорозi з Рави-Русь-коi у Кракiв, куди театр вирушав на гастролi, Курбасовi випало iхати поруч з Катериною Рубчаковою. Видатна драматична актриса та оперна спiвачка, дружина Івана Рубчака, мати двох дiтей, Катерина Рубча-кова (1881–1919) присвятила себе жертовному служiнню украiнськiй сценi i жодного разу не вiдгукувалась на найспокусливiшi пропозицii чоловiкiв. Вона була, як ви побачили, старша Курбаса на шiсть рокiв. Безнадiйне кохання. Та його повело. Спонтанно освiдчився у коханнi. Але обраниця, мов на сценi, картинно розсмiялася. Курбас у розпачi випустив кулю собi у серце. Його ледь врятував хiрург, не ризикнувши при цьому витягнути кулю iз серця…
Але куля пiд серцем постiйно нагадувала про себе. Березiльцi розповiдають, як, розхвилювавшись на репетицii, Курбас нерiдко хапався за серце, замовкав, вiдключався. Наставала пауза. Друзi розумiюче перезиралися…
«Вибач, що не змiг зробити тебе щасливою». Передсмертну записку Курбаса знайшла у своеi матерi ii донька Ольга Рубчакiвна, яка згодом стала дружиною Гната Юри, спiвтворця Курбаса у «Молодому театрi». Цю записку вона зберiгала усе свое життя.
З Рубчаковою Курбас продовжуе грати. Нiби нiчого i не було?.. Особливим успiхом користувалося «Украдене щастя»: Михайла грав Курбас, Анну – Рубчакова. Якось, у 1913 роцi, виставу «Украдене щастя» вiдвiдав Іван Франко, який уважно стежив за галицьким театральним життям.
Незважаючи на гучний успiх на сценi, Курбас, не пропрацювавши i двох сезонiв, 1 липня 1914 року з Гнатом Юрою i Семеном Семдором (Дорошенком) виходить зi складу театру «Руська бесiда». Разом, на запрошення Курбаса, вони iдуть до Старого Скалату, гостюють у родинi пароха Пилипа Курбаса. Їдуть не вiдпочивати. То була знаменна зустрiч. Вони обмiрковують поiздку до Киева, репертуар i кредо майбутнього театру, який вони задумали створити там спiльними зусиллями. Курбас уже тодi вiдчував себе керманичем майбутнього театру. Нового украiнського театру – европейський репертуар, нова сценiчна естетика, виховання нового украiнського актора. І повна конфронтацiя з iснуючим i усталеним украiнським театром часiв епiгонiв корифеiв.
Тодi ж уперше Курбас у «Театральному листi» до панi Лiллi (Катерини Лужицькоi. – Р К.), яку вiн запрошуе до майбутньоi спiвпрацi, виникае назва нового театру – Молодий театр: «Ми е молодi i з акторськими вдачами… Це буде зовсiм iнший тип актора. Не гордий, напарфумований побiдник безiменноi публiки… Це буде розумний Арлекiн. Стiльки ж саме освiчений, що й митцi iнших видiв мистецтва, який буде себе вiльно почувати в тiй сферi виiмкового вiдчування i думання, з якоi народиться мистецтво XX столiття. Театр буде зватись “Молодий Украiнський театр”».
Та всi плани були зруйнованi – почалася Перша свiтова вiйна. Унеможливився перетин кордону. Можна подивитись на органiзацiю Курбасом театру «Тернопiльськi театральнi вечори» як на вимушений крок, обумовлений необхiднiстю прилаштувати акторiв, якi опинилися на окупованiй росiйськими вiйськами територii. Хоча можна трактувати ii i як свiдому нацiонально-патрiотичну акцiю, адже «Тернопiльськi театральнi вечори» мав стати першим у Галичинi стацiонарним професiйним украiнським театром. Як би там не було, «Тернопiльськi театральнi вечори» був першим кроком Курбаса на шляху до створення Свого Театру. У ньому грають професiйнi актори i аматори. З деякими з них Курбас зустрiнеться пiзнiше, запросивши iх до «Молодого театру». Яким вiн мислив цей театр, судити важко, адже перший сезон в ньому грали апробованi i популярнi серед глядачiв класичнi украiнськi п’еси. Але 28 березня 1916 року Курбас передае справи «Тернопiльських театральних вечорiв» Миколi Бенцалю i виiжджае iз матiр’ю до Киева.
Тут на запрошення Миколи Садовського навеснi 1916 року Курбас стае провiдним актором його першого стацiонарного театру, заступивши Івана Мар’яненка в його коронних ролях. Вiн грае ролi, якi принесли йому славу ще у «Руськiй бесiдi», зокрема – Михайла Гурмана в «Украденому щастi» Івана Франка, Збiгнева у «Мазепi» Юлiу-ша Словацького i Степана у «Невольнику» Марка Кропивницького. Славу i популярнiсть у столичноi публiки йому приносить виконання ролi Хлестакова у гоголiвському «Ревiзорi».
Здавалося, молодий актор мiг би розгорнутися у Миколи Садовського. Та в нього, як побачимо, були iншi плани i замiри. Швидкiсть, з якою вiн змiнював театри, говорить сама за себе. Приводи до змiни мiсця роботи були побутовi, причини – глибшими.
Львiвська «Руська бесiда», пiвроку у «Гуцульському театрi» Гната Хоткевича, «Тернопiльськi театральнi вечори», сезон у киiвському першому стацiонарному театрi Миколи Садовського не дали вiдповiдь на це питання. Однак вочевидь його не влаштовувала робота в жодному з украiнських театрiв, хоча в кожному з них вiн за короткий термiн перебування ставав помiтною сценiчною постаттю. Впритул пiдiйшовши до свого театрального самовизначення i випробовуючи своi акторськi сили i можливостi, Курбас збагнув, що в iснуючих украiнських театрах не зможе здiйснити омрiянi сценiчнi реформи. Вiн не побачив себе у жодному з цих театрiв. Не знайшов себе.
Спробував – вiдмовився, спробував – вiдмовився. До чого ж вiн прагнув?
Побувавши у Вiднi, ознайомившись з тим, як розвиваеться у ХХ столiттi европейське мистецтво – театр, музика, образотворче мистецтво, архiтектура, Курбас по-iнакшому подивився на театр «Руська бесiда». Вiн не те що розчарувався в ньому, але вразився тому вузькому творчому дiапазону, в якому той перебував – соцiально-психологiчний театр у формах самого життя. У Вiднi Курбас зiткнувся з тим, що в Європi вiдбуваеться рiшуче оновлення мистецтва. Живопис, музика, архiтектура, театр бурхливо вступали у постреалiстич-ний перiод свого розвитку – iмпресiонiзм, експресiонiзм, конструктивiзм, кубiзм. Виявляеться, iснуе iнший, не кращий i не гiрший, але у деяких суттевих рисах вiдмiнний вiд украiнського, театр. «Руська бесiда» – i Бургтеатр. Іван Бiберович – i Йосиф Кайнц. Режисура Йосипа Стадника i Макса Рейнгардта. Театр Миколи Садовського – i… Нема з чим порiвняти, нема кого протиставити.
* * *
Тепер варто, хоча б побiжно, зупинитися на тих процесах, якi вiдбувалися в украiнському театральному життi на початку минулого столiття. У 1904 роцi iнiцiативою Миколи Лисенка була органiзована музично-драматична школа з програмою вищого навчального театрального закладу. Курбас свого часу навiть викладатиме у нiй. Але потiм – очевидно, невдоволений системою навчання у театральнiй школi – налагоджуе навчання акторiв i режисерiв у власному театрi.
У Киевi Курбас збагнув сутнiсть конфлiктноi ситуацii, що склалася мiж новою украiнською, ширше, мiж новою европейською драматургiею i сценою. Вiн, звiсно, знав про це i ранiше. Імена Лесi Украiнки, Винниченка, Олеся, Зудермана, Грiльпарцера, Ібсена були у театралiв, як то кажуть, на слуху. У театрi Садовського вiн побачив, що корифей украiнськоi сцени прагне рiшуче розширити репертуарнi кордони. Сценiчне життя уперше побачили опери «Галька» Монюшка, «Сiльська честь» Масканьi. Тут на театр чекав успiх.
Але побачив вiн i труднощi, з якими стикався кращий на тi часи украiнський театр у постановцi новоi, так би мовити, посткорифей-ськоi украiнськоi драматургii. Довгi переговори Миколи Садовського i Лесi Украiнки щодо постановки «Лiсовоi пiснi» i, зрештою, вiдмова вiд постановки. «Дон Жуана» Лесi Украiнки Садовський включив до репертуару театру, але вiдмовився ставити, запросивши до постановки росiйського режисера, а сам зiграв роль Командора. Без успiху йшла у Садовського одна з перших п’ес Винниченка «Блакитна троянда»… Курбас збагнув, що нова театральна естетика, пропонована украiнськими драматургами новоi хвилi, та й новiтня европейська драматургiя не пiд силу кращому на той час украiнському театру, яким був театр Садовського, що вже казати про iншi украiнськi трупи. Це, власне, розумiв i Садовський. Те, що нова украiнська драматургiя потребуе сцени, вiн розумiв, як розумiв i те, що актори староi творчоi генерацii не в змозi iх вiдтворити на сценi. Тобто в украiнському культурному середовищi до Курбаса не було режисера, який би знайшов засоби сценiчноi виразностi, спiввiдноснi з новою драматургiчною естетикою.
Курбас збагнув, що украiнський театр ще не вступив до ХХ сторiччя i, таким чином, не опинився на територii европейських театральних шукань нового часу. Оце розумiння i непереборне бажання змiнити украiнську театральну ситуацiю, власне, i визначило його подальший шлях в мистецтвi.
І ось тут виявляеться, що до 16 травня 1916 року вся театральна праця Курбаса – i участь в аматорських театральних гуртках Львова (1909—19i0), i «Гуцульський театр» Гната Хоткевича (1912), i «Руська бесiда» (1912–1914), i «Тернопiльськi театральнi вечори» (1915–1916), i театр Миколи Садовського (1916) – була передiсторiею до створення ним власного театру. Зрештою, Курбас, зорiентувавшись у киiвському театральному просторi, йде з театру Миколи Садовсь-кого i приступае до здiйснення своеi мети.
