скачать книгу бесплатно
Косили траву на гiрських луках один раз на рiк у першiй половинi вересня, а сiножатi бiля хат, а також на угноенiй землi – двiчi на рiк.
Скошену траву («полiг») сушили у покосах («валах», «валках»), пiд час затяжних дощiв – на 2—3-метрових зрубаних i спецiально оброблених яличках, смереках, а бiля хати – на стояках, збитих горизонтально iз жердин [1, c. 170].
Просохле в копицях сiно зносили на «носилках» (двох жердинах) до стогу («стояння на зиму») або складали в невеликi низькi копицi. При складаннi сiна в стiг забивали в землю «остреву» i перев’язували ii сiном. Подавав сiно чоловiк вилами, а жiнка трамбувала його на стозi [1, c. 54].
Складали сiно поблизу господарських будiвель на спецiально вiдгородженiй для цього площi («стежiрах»). Всерединi загороди було два або три обороги – з чотирьох вбитих у землю колiв («оборожина»).
Громадили («гребли») сiно саморобними дерев’яними граблями. Лiщинове граблище («держак», «держало», «держино», «держiвно») мало природну розвилку («розкiл»), або його кiнець розколювали, вправляли в середню частину валка i зв'язували. Валок i зубки виготовляли переважно з ясеня [1, арк. 8, 12].
При обмолотi та збираннi зернових, заготiвлi сiна користувались дерев’яними вилами. Для сiна i соломи брали вила з 2–3 рогами, для снопiв – переважно дворогi з лiщиновоi гiлляки. Дерев’янi вила на 4 роги застосовувались для сiна. В кiнцi XIX – на початку XX ст. цi роботи вже виконували залiзними вилами.
Основним знаряддям молотьби на Гуцульщинi, як i на iншiй територii Украiни, а також бiльшостi народiв Європи, був цiп, що мав таку саму конструкцiю, як i скрiзь на Украiнi,– складався з круглого грабового або букового бича («билень», «цiпень») i лiщинового, рiдше смерекового держака («ручник», «цiпилно», «цiпивно»). Бич i держак мали у верхнiх кiнцях шкiрянi капицi («вугол», «угловень», «уголово»), що з’еднувались мiж собою ув’яззю iз шкiри («ременем», «ремiнником», «остушкою»). Капиця на держаку поверталась, а на бичi – нi.
Обмолочене зерно обчищали вiд полови i смiття жолобоподiбною липовою, рiдше вербовою лопатою з малою або великою ручкою («вiялка», «вiячка», «вiяшка»). Нею пiдкидали на протяг або проти вiтру у стодолi, на тоцi чи в сiнях зерно з половою або кидали його проти вiтру, i полова вiдвiювалась. Інколи провiювали зерно вiд полови на вiтрi. Набране в корито або цебер сипали зверху на розстелене рядно або просто на тiк чи в iнше корито i цебер.
У 20—30-х роках XX ст. заможнi селяни почали користуватись для вiяння зернових саморобними або фабричними вiялками, так званими млинками.
В домашнiх умовах зерно на Гуцульщинi, як i на всiй територii Украiни, розмелювали на ручному млинi («жорнах»). Конструкцiя жорен на Гуцульщинi була подiбною до тих, що побутували в центральних областях Украiни. На дослiджуванiй територii переважав вiдкритий тип жорен. Складався вiн з двох каменiв: майже наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого i нижнього вiдшлiфованого («спiдник») – нерухомого, з’еднаних по вертикалi металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхнiй камiнь обертався на «обичайцi» за допомогою ручки («погонича»), вставленоi в отвiр («каганець») на краю верхнього каменя i з’еднаноi з дiркою перекладини («кросен»), вставленоi у колоду. Зерно для помолу засипали в отвiр («горницю»), що знаходився посерединi верхнього каменя. Борошно висипалось через бiчний отвiр («мучник») у пiдставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку i в млинах.
Зерно подрiбнювали на крупу або очищали його вiд лушпиння на ножнiй ступi («нiжна ступа»), рiдко – на ручнiй. Виготовляли ножну ступу з горизонтально поставленоi колоди – основи з видовбаним отвором («емою»), званим ще «ступа», «ступка», дно якого покривали бляхою («капою»). До колоди прибивали два дерев’янi бруси («пiдвалини»), якi трималися на нiжках («лабках») i були з'еднанi «попругою». Посерединi пiдвалин був пристрiй («ручник»), за який трималися руками пiд час товчення зерна. Мiж «пiдвалинами» обертався бiгун («вал») з «клюпачем» (довгий, товстий дерев’яний брус), на кiнцi якого знаходилась «клюпа» (що товкла зерно), покрита зiсподу «залiзним постолом». Подiбнi ножнi та ручнi ступи побутували також у схiдних та захiдних слов’ян i народiв Прибалтики.
__________________________
1. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 253.
2. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 251. Зош. 1.
3. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 256. Зош. 1.
4. Горленко В. Ф., Бойко. І Д., Куницький О. С. Народна землеробська технiка украiнцiв. Киiв, 1971.
5. Жерела до iсторii Украiни-Руси. Львiв, 1895. Т. 1.
6. Історiя мiст i сiл УРСР. Івано-Франкiвська область. 1971.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. С. 36.
8. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. С. 164.
9. Falkowski J. Pоlnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny. S. 56.
10. Moszynski К. Kultura ludowa slowian. Cz. 1. S. 196.
Бджiльництво
Користь меду та воску здавна була вiдома людям, що спонукало iх займатися «полюванням» на диких бджiл, якi природним способом роiлися у дуплах дерев, а згодом плеканням цих цiнних комах. Поряд з iснуванням бортництва (давньоi форми бджiльництва, при якiй утримували бджiл у природних, а згодом штучних дуплах дерев), iсторики припускають досить раннi початки «домашнього», присадибного бджiльництва (пасiчництва), тобто появу пасiк, що складалися з колодних вуликiв. Перша вiдома нам звiстка про iснування пасiк на Гуцульщинi походить з початку XV ст., хоча вони, безперечно, iснували значно ранiше, нiж з’явилися про них згадки. Так, у дарчiй грамотi князя Свидригайла Максиму Владу Драгосиновичу на с. Косово, Березово i Жаб’е (1424 р.) читаемо: «А тако даемо и дали ему с лесы, с бортми, с пасеками» [4, c. 100]. Досить велике поширення колодних пасiк на дослiджуванiй територii у XVI ст. засвiдчують тогочаснi архiвнi джерела, зокрема матерiали люстрацiй королiвщин. У податкових описах 1565–1566 рр. зазначено велику кiлькiсть вуликiв («пнiв») в окремих селах Гуцульщини (Кути – 210, Рибно – 40, Здвижин – 130) [2, c. 20–21, 23], вiд утримання яких пасiчники в той час платили бджiльну десятину («очкове»). У XVII ст. пасiчники-крiпаки Рахова щороку платили вiд кожноi колоди по 4 крейцари. На жаль, тогочаснi джерела подавали винятково кiлькiснi характеристики, не зупиняючись на зовнiшньому виглядi та конструктивних деталях iснуючих вуликiв-колод.
У другiй половинi XIX – на початку XX ст. на територii Гуцульщини спiвiснували та змiнювали один одного в хронологiчнiй послiдовностi рiзнi види дорамкових (колоди, дуплянки, сапетки) та рамкових (Дзержони, слов’яни, Дадани) вуликiв, якi виробилися пасiчниками в процесi багатовiкового виробничого досвiду. Довбанi вулики виготовляли з колод здебiльшого хвойних порiд дерева – смерек, ялин, а також лип. Їх в народi називали «кругляки», «пнi», «кадовби», «кадуби», «кадлуби», «колоди», «довбанки», «вулиi», «штубеi». Такий вулик, встановлений вертикально на пiдставцi з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого пiд певним кутом – «лежак».
Колоди виробляли з гладко обтесаних, позбавлених гiлок стовбурiв зрiзаних дерев, якi за допомогою сокири i рiзновидiв долота роздовбували всерединi i робили порожнину – для отримання отвору для гнiзда (с. Бiлi Ослави, Микуличин, смт Делятин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi). На початку XX ст. уже переважали колоди вiдносно невеликих розмiрiв – заввишки 0,6–1 м, завширшки 0,2–0,5 м. У колодi за допомогою свердла з робочою частиною ложкоподiбноi форми з гострими краями на перпендикулярно прикрiпленiй на верхньому кiнцi ручки прокручували отвiр для вильоту комах («отвiр», «воронку», «вiчко»). Внизу над самим дном робили отвiр iз засувкою («дверцi», «отворець»), необхiдний для чищення вулика i вибирання меду. Зверху колоду накривали гонтовим двосхилим дашком або корою смереки («луб'ем»). До колод, середину яких творила конусоподiбна порожнина, вкладали кiлька перекладин-планок («перехресте», «бильця», «патички», «островець»), до яких бджоли крiпили вощину. Традицiйнi колоднi вулики збереглися в селянських пасiках Гуцульщини до перших десятилiть XX ст. включно [1, арк. 15, 17, 24, 44, 45]. З початку столiття окремi гуцульськi пасiчники почали модифiкувати колоднi вулики, встановлюючи у них рамки (с. Пiстинь Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi).
Колодний вулик – одинарний i подвiйний;с. Пiстинь Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Поряд з колодами у дослiджуваному регiонi побутували дуплянки – примiтивнi нерозбiрнi вулики, значно наближенi до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Дуплянку встановлювали лише вертикально – на землю чи дошку. Пiд нею можна було робити пiдставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину i переконатися у достатку корму для бджiл. У гуцулiв переважали дуплянки, видовбанi з порохнявого дуплистого обрубка найчастiше смереки, рiдше липи, висотою 0,6–0,7 м, iнодi до метра, шириною 0,3–0,4 м. Льотки («прорiзи») розташовувалися з однiеi сторони – в нижнiй частинi або посерединi, пiд якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладенi у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закрiплення вощини. Зверху дуплянку накривали дерев'яним дашком, лубом або круглою дерев'яною накривкою. На Гуцульщинi дуплянки набули поширення наприкiнцi XIX ст. Головним недолiком дуплянок було знищення (закурювання) бджiл пiд час вибирання з них меду. У 30-х роках ХХ ст. дуплянки, якi ще продовжували подекуди побутувати (с. Старi Кути Косiвського р-ну, с. Микуличин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi), почали обладнувати рамками.
Спорадично для плекання бджiл мешканцi регiону використовували солом'янi вулики («кошики», «кошi»). Вони були значно дешевшими вiд колод, а також зручнiшими при обслуговуванi. З паличок робили вiдповiдну форму, плели довгу косу з соломи – i розпочинали виробництво коша. Для плетiння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Накривали солом'яник гонтами i ставили на пiдпорах. На Гуцульщинi траплялися солом'яники круглоi форми. В середньому товщина стiнки становила 5–6 см, висота 0,7–1 м, ширина 0,6 м. Побутування кошiв таких розмiрiв зафiксовано у смт. Делятин Надвiрнянського р-ну, с. Яворiв, Брустури Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Кошi належно виконували своi функцii в перiод екстенсивного ведення бджiльництва. Із запровадженням рацiональних методiв утримання бджiл вони стали гальмом на шляху подальшоi еволюцii вуликiв. Кошi мали кiлька основних вад. Їх не можна було розбирати, що ускладнювало детальний огляд бджолиного гнiзда. У цих вуликах важко було пiдсадити нову матку у випадку ii втрати чи замiни; нелегко було розпiзнати появу хвороб. Мед i вiск вибирали з кошiв, знищуючи комах. Та все ж солом’янi вулики збереглися у селянських пасiках деяких мiсцевостей до кiнця 30-х рокiв XX ст. [3, c. 77].
Перехiдним типом мiж нерозбiрними (колоди, дуплянки, сапетки) i рамковими вуликами був вулик Дзержона, сконструйований 1859 р. у Сiлезii. З його винаходом з’явилася можливiсть розбору i огляду бджолиного гнiзда. У ньому, на вiдмiну вiд пiзнiших рамкових вуликiв, замiсть звичайних рамок мiстилися лише верхнi планки (снози), до яких бджоли прикрiплювали верхню частину щiльника, а iншi краi прикрiплялися ними до стiнок вулика. Оглянути гнiздо вулика i витягнути планку з медом можна було, попередньо вiддiливши щiльники ножем вiд бокових стiнок, що спричиняло великi незручностi. На теренах Гуцульщини (с. Пiстинь Косiвського р-ну, с. Печенiжин Коломийського р-ну, м. Надвiрна Івано-Франкiвськоi областi) вулики Дзержона («гержони») поширилися наприкiнцi XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнанi «вiкном», а бiля нього розташовувалася «поличка», по якiй пересувалися бджоли.
Слов’янський вулик. Пасiка св. Миколая; с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Пiсля ухвалення 1875 р. рiшення про прийняття та поширення серед пасiчникiв рамкового вулика Т. Цесельського, названого згодом слов’янським, у селянських пасiках Гуцульщини слов’яни почали з’являтися з кiнця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. Це був перший у краi прямокутноi форми рамковий вулик-стояк з довгими вузькими рамками, якi слугували основою для будiвництва вощини i значно полегшували працю пасiчника. Вiн складався з корпусу та двосхилого даху.
Стандартна рамка – 480x220 мм.
Глибина вулика розрахована на 10 рамок. Слов’янськi вулики пасiчники переважно виготовляли власноруч з дерева – смереки, ялини, липи. У цих вуликах незручним було те, що вхiд до них вiв збоку, тому, щоб подивитися на бджiл, пасiчниковi необхiдно було вийняти усi рамки.
Кiлькiсть рамок у вуликах, виготовлених пасiчниками власноруч, могла коливатися вiд 6 до 20. Подекуди слов'янськi вулики проiснували до 40—50-х рокiв минулого столiття (с. Пiстинь Косiвського р-ну с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну).
Слов’янський вулик-«чворак». Пасiка св. Миколая; с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Крiм одинарних («поединчих») у бджолярiв регiону побутували вулики на чотири («чвораки») бджолосiм’i зi спiльними чотирма стiнками, що економило будiвельний матерiал (с. Рiчка Косiвського р-ну). Оригiнальним явищем була пасiка на 120 слов’янських вуликiв В. Петричука з с. Бабин Косiвського р-ну у 1930-х роках. Його вулики на 8 та 12 бджолосiмей мали висоту 2–3 м i були виконанi у виглядi гуцульськоi хати, багатоповерховоi хати, церкви 13 заломами даху [6, c. 197–198].
У 20—30-х роках XX ст. на Гуцульщинi поширився вертикальний одно-корпусний вулик Дадана з низько-широкою рамкою (300x435 мм), який в народi ще називали «американом» (його сконструював американський бджоляр Шарль Дадан). У вулику вмiщалося 20 рамок, були чотири заставнi дошки, засувка для вiчка та поличка для бджiл. Доступ до гнiзда бджiл зручний, оскiльки вхiд був зверху.
В украiнцiв Гуцульщини протягом столiть виробився багатий виробничий досвiд плекання бджiл. Найпоширенiшою була порода середньоевропейськоi сiроi бджоли, особливо видiлялася карпатська бджола, яка домiнувала. Наприкiнцi XIX ст. у пасiках гуцулiв (смт Верховина, с. Зелена, Криворiвня Верховинського р-ну, с. Брустури Косiвського р-ну) з’явилися iталiйськi бджоли («iталiенки», «волоськi», «желтобрушки»).
Турбота про бджiл розпочиналася з розташування пасiки на присадибi – у садках чи городах поблизу хат i господарських будiвель, в сусiдствi iз сiножатями, левадами з рiчками. Наявнiсть дерев була одним з найважливiших чинникiв при виборi мiсця для пасiки. Водночас необхiдно було обрати пiд пасiку помiрно сонячне мiсце, аби до вуликiв проникало свiтло i тепло; тому iх переважно ставили на пiвденному схилi, льотками до пiвдня чи сходу. Пасiку намагалися розташувати у тихому, спокiйному, зручному для бджiл, затишному вiд вiтру мiсцi, далеко вiд дороги чи iншого джерела шуму, з водою поблизу, й огороджували плотом. Вулики розставляли в один або кiлька рядiв чи без дотримання певного порядку.
Поряд з розмiщенням вуликiв на вiдкритому повiтрi на Гуцульщинi побутували i закритi пасiки, в яких стацiонували вулики. Було два види пасiчницьких споруд закритого типу: окремi будiвлi та прибудови до хат. До першого виду належать характернi для кiнця XIX ст. «пасiки», якi зводили з семи-восьми стiн. Зверху споруду накривали дахом, а всерединi був «прозiр» – некрите мiсце, «яким мухи на пашу ходе» [7, с. 110–111]. Така пасiка з с. Замагорiв Верховинського р-ну експонуеться в Музеi народноi архiтектури та побуту у Львовi. Це невелика будiвля завширшки 3, заввишки 1,5 i завдовжки 8 м, зрубно-каркасноi конструкцii. Стiни зведенi зi смерекових плениць. Оригiнальною конструкцiею вiдрiзняеться двосхилий дах пiд дранкою – на висотi 1 м вiд стiн влаштовано вирiз, призначений для вильоту бджiл. Всерединi пiд стiнами, накритими дашком, встановленi вулики. Мiж iх рядами утворюеться дворик (1,5x6 м), який забезпечуе зручний вилiт комахам та роботi пасiчника. Майже подiбний тип пасiки зафiксовано в с. Криворiвня Верховинського р-ну. Вiдмiннiсть споруди полягае в тому, що для льоткiв робили не суцiльнi прорiзи, а для кожного вулика окреме вiчко [5, c. 49]. На теренах Гуцульщини побутував i другий вид закритих стацiонарних пасiк у виглядi прибудови до хати чи господарського примiщення. Такi «пасiки» зафiксованi на Буковинськiй Гуцульщинi (с. Шепiт, Селятин Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.) [1, арк. 16–17, 20]. У них на лавках стояли зарубленi в стiни вулики, в яких були прорiзи для вильоту бджiл, що виходили назовнi. Вхiд до примiщення вiв через дверi.
Робота у пасiцi потребувала використання необхiдного пасiчницького приладдя. До складу iнвентаря, потрiбного при доглядi за бджолами, належали засоби захисту пасiчника (сiтки, димарi) та пристосування для збирання роiв (помпи, рiйницi). Засоби захисту пасiчника пiд час проведення ним необхiдних манiпуляцiй на пасiцi (розбирання бджолиного гнiзда з метою перегляду чи вибирання меду) подiляються на пристроi для охорони вiдкритих дiлянок тiла вiд укусiв бджiл та пiдкурювання iх димом. Здавна ефективним засобом захисту вiд бджолиного жала вважали сiтку, яка захищала обличчя. Найпростiша лицева сiтка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мiшковиною, яке одягали на голову; ii на Гуцульщинi використовували повсюдно. Побутували дротянi сiтки й iншоi форми. Так, у с. Яворiв Косiвського р-ну ми виявили опуклу овальну сiтку (35x26 см), яка нитками пришита до полотнища з густоi мiшковини, завдовжки 56 см. На початку XX ст. значне поширення набув iнший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом'яний (полотняний) капелюх, на який спереду надягали дротяну або полотняну сiтку. У 20—30-х роках дрiт i нитки замiнили газ i тюль; iх зшивали у виглядi мiшка, в який з одного боку вставляли гумку.
Закрита пасiка; с. Замагорiв Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
У засобах для пiдкурювання бджiл основна роль вiдводилася диму, який вiдганяе бджiл в глибину вулика, зменшуючи iхню агресивнiсть. Практикували два способи отримання диму: шляхом вiдкритого горiння та горiння матерiалу в закритому просторi. Суть першого полягала в тому, що запалювали туго скручену тканину («катран») в руцi або шматок порохна («порохня, «головенька») чи губки (висушене плодове тiло гриба-трутовика) з дерева, якi добре займалися i давали не полум'я, а лише дим. Подекуди (с. Яворiв Косiвського р-ну) пiдкурювали бджiл запаленою губкою та порохном на глинянiй пiдставцi, яку пiдставляли до вулика i дмухали ротом. Цей дуже архаiчний i примiтивний спосiб пiдкурювання бджiл продовжував використовуватись гуцулами у 20—30-х роках, а у с. Бiлi Ослави та Микуличин Надвiрнянського р-ну ще навiть у 40-х роках XX ст.
Димар з механiчним роздмухуванням вогню
Сикавка i пасiчницький нiж
До засобiв для отримання диму, в яких горiння вiдбувалося у закритому просторi, належали димарi. З кiнця XIX ст. вiдомi димарi з механiчним роздмухуванням вогню, що вiдзначалися великою ефективнiстю дii. У селянських пасiках обстежуваного терену димарi почали з'являтися i поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобнi пристроi у виглядi гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мiдноi гiльзи чи переробленого протигазу часiв Першоi свiтовоi вiйни, з мiхом зi шкiри на дерев'яних дощечках. У 1920— 1930-х роках на дослiджуванiй територii набули розповсюдження фабричнi димарi, що складалися з цилiндричного корпусу з вiдкидним верхом i шкiряного мiху, за допомогою якого пiдтримували горiння палива i спрямовували струмiнь диму в необхiдне мiсце.
Невiд'емний компонент пасiчницького приладдя становила помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привитi на деревах та роiвтi-качi. Як свiдчать данi польових обстежень, на Гуцульщинi побутували помпи домашнього виробництва пасiчникiв – рiзних розмiрiв, якi дiяли за принципом поршня. За матерiалом виробництва iх класифiкують на дерев'янi, бляшанi i комбiнованi. Дерев'янi помпи виготовляли переважно з «бзини» (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На територii сучасного Надвiрнянського р-ну ми зафiксували побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристроi завдовжки 50—140 см. Денце залiзноi трубки закривали пробкою з отвором; в останнiй вставляли бляшаний поршень з дiркою, на одному кiнцi якого навивали клоччя. Спорадично використовували i бляшанi помпи фабричного виробництва, а також комбiнованi, що складалися iз залiзноi трубки з денцем i дерев'яного поршня з гумою, яким набирали воду.
Необхiдною приналежнiстю пасiки було пристосування для знiмання бджолиноi сiм'i з мiсця привою в перiод роiння i перенесення ii на мiсце стацiонарного перебування (у вулик), вiдоме як рiйниця. Пасiчники регiону для збирання роiв використовували спецiально виготовленi з цiею метою рiйницi i рiзноманiтне полiфункцiональне приладдя (кошики, вiдра, «коновки»). Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. на територii дослiдження побутували рiзнi види саморобних рiйниць, якi виготовляли з соломи, лубу, дерева. Одним iз поширених типiв була солом’яна рiйниця («кошиль»), плетена спiральною технiкою. З соломи виготовляли довгий спiральний валок (кiску), для скрiплення спiраль обплiтали пасмами лика чи лозою. Спiральна технiка плетiння обумовлювала округлу форму рiйницi, яка нагадувала перекинутий зрiзаний широкий конус, тобто вiдро, емнiстю до 15 л. З поширенням у дослiджуваному ареалi рамкових вуликiв пасiчницький iнвентар для знiмання роiв поповнився рiйницями чотиригранноi форми з дощок, фанери або товстого паперу, в якi вставляли рамки з медом, щоб привабити рiй. Це були скриньки з бiчною стiнкою на засувцi, в якiй зроблено льоток. Останнiй закривала тонка дротяна сiтка. По обох боках рiйницi розташовували отвори, необхiднi для вентиляцii. До скриньки прикрiпляли шнурок, за допомогою якого ii чiпляли на дерево. Побутування описаних рiйниць зафiксували ми у с. Шепiт Путильського р-ну Чернiвецькоi обл., с. Бистрець Верховинського р-ну, с. Яворiв, Пiстинь, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Микуличин, смт Делятин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Зiбравши бджiл до такоi рiйницi, пасiчники накривали ii зверху рiдкою мiшковиною. Окрiм того, приладдям для знiмання роiв слугував дерев’яний посуд – «вiдра» (Косiвський р-н), «балii» (Верховинський, Косiвський р-ни). Для зняття привитих на деревах роiв бджолярi пiдставляли описанi пристроi на довгiй жердинi пiд дерево, де звився рiй, або пiднiмалися з ними на дерево за допомогою драбини.
Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасiчницькi ножi та медогонки. Данi польових обстежень дають пiдстави видiлити на територii Гуцульщини два iснуючi типи пасiчницьких ножiв залежно вiд системи вулика, в якому iх застосовували. Хронологiчно давнiшим е довгий нiж, один кiнець якого загнутий пiд прямим кутом, а другий – долотоподiбно загострений. Серед пасiчникiв вiн вiдомий як «правий нiж», «нiж на патичку» (с. Яворiв Косiвського р-ну). Цим ножем користувалися у нерозбiрних вуликах; зачепивши зiгнутим кiнцем щiльники, iх пiднiмали догори, повертаючи нiж на 90° i пiдрубуючи залежно вiд необхiдностi. Протилежним кiнцем ножа вiдрiзали щiльники вiд стiнок вулика. «Кривий» нiж (на вiдмiну вiд «правого») – продукт пiзнiшого перiоду, що набув поширення в кiнцi XIX – на початку XX ст. Вiн мав довжину до 30 см, загострене з обох бокiв лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двiчi загнуте пiд прямим кутом (на зразок мулярськоi кельнi), що полегшувало розпечатування щiльникiв та зрiзування трутовоi черви у рамкових вуликах, оскiльки рiвним ножем це зробити неможливо.
До складу пасiчницького iнвентаря гуцулiв належить також медогонка – пристрiй для здобуття меду зi щiльникiв, не руйнуючи iх. Принцип дii медогонки грунтуеться на використаннi вiдцентровоi сили. Основнi складовi пристрою – центрифуга (коловорот) з хрестовиною для рамок на рухомiй основi та корпус, у якому вона розмiщуеться. У середовищi сiльських пасiчникiв дослiджуваного регiону медогонка, винайдена у Чехii ще 1865 р., освоюеться лише з настанням XX ст. Упродовж 1920—30-х рокiв ареал поширення медогонок охоплював вже чимало мiсцевостей Гуцульщини (с. Бабин, Рiчка, Яворiв, Брустури, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Бiлi Ослави, Зарiччя, Микуличин Надвiрнянського р-ну). У практицi ведення пасiчницького господарства переважно застосовувались медогонки власноi конструкцii та виробництва.
Зiбраний польовий етнографiчний матерiал дае змогу видiлити побутування трьох типiв медогонок. Перший тип був найпростiшим – вiсь крутили рукою, а медогонка мала вигляд дерев’яноi бочки бондарноi роботи (с. Бабин, Брустури, Пiстинь, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну). В середину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вiсь», «веретено»), який виступав понад край медогонки i приводився в рух рукою, та хрестовини для рамок. Щоб в процесi обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сiткою або обсновували нитками. У стiнцi бочки при самому днi було влаштовано отвiр, крiзь який отриманий мед переливали до пiдставленого начиння. У другому типi видiлимо два пiдтипи: коловорот, встановлений у «ширiцьку» бочку, обертають за допомогою шнурка, що закручуеться на осi (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну); коловорот обертають ручкою, насадженою на вiсь – «коритце», прикрiплене на дерев’яному стержнi (с. Яворiв Косiвського р-ну). У 30-х роках траплялися вже технiчно досконалiшi (тип 3) медогонки, встановленi у дерев’яному корпусi, в яких вiсь оберталася ручкою за допомогою приводiв (трансмiсiя). Привiд утворювали два – менше («трибок») i бiльше («точило») гладкi колiщатка, з’еднанi мiж собою шкiряним пасом або зубцями токарноi роботи (шестернi); на «точило» насаджували ручку, з допомогою якоi пристрiй приводили в рух (с. Яворiв, Рiчка Косiвського р-ну).
Залежно вiд клiматичних умов та сили бджолиноi сiм’i у даному роцi медозбiр на Гуцульщинi вiдбувався вiд одного до трьох разiв, починаючи
з травня i до серпня. Найчастiше мед брали двiчi – у кiнцi травня – на початку червня та у липнi. Кiлькiсть одержаного пасiчником меду залежала вiд погодних умов, цвiтiння медодаiв та сили бджолиноi сiм’i. Так, у сприятливi роки на Гуцульщинi з одного вулика брали вiд 5 до 7 кг меду. Мед найдовше зберiгався у дерев’яному начиннi – липових, ялинових, смерекових та дубових бочках, «бербеницях», дiйницях, фасках, а також у глиняних глеках, горшках, баньках.
_________________________________
1. Архiв Інституту народознавства НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Спр. 435. Арк. 15, 24, 44, 45; Спр. 413. Арк. 17.
2. Жерела до iсторii Украiни-Руси. Львiв, 1895. Т. 1.
3. Леонович С. Село Чорноголова пiд оглядом господарсько-соцiальним. Пiдкарпатська Русь. Ужгород, 1932. № 4—. С. 74—6.
4. Розов В. Украiнськi грамоти. Киiв, 1928. Т. 1. 176 c.
5. Скуратiвський В. Традицiйнi форми пасiчницьких будiвель та комплексiв на Украiнi Народна творчiсть та етнографiя. Киiв, 1980. № 6. С. 42—0.
6. Старчук І. Пасiка в с. Бабин (Косiвщина). Життя i Знання. Львiв, 1932. № 7. С. 197—98.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. Матерiали до украiнсько-руськоi етнологii Львiв, 1899. Т. 2.
Народна архiтектура
(поселення, садиба, житло, господарське, високогiрне будiвництво, промисловi та громадськi споруди села)
Гуцульськi поселення формувалися протягом тривалого часу. Загальний вигляд населених пунктiв змiнювався повiльно упродовж столiть. Виникнення постiйних поселень на Гуцульщинi пов’язано з переходом до осiлого способу життя, з освоенням для господарських потреб лiсових масивiв. Села не творили тут вiдокремленоi цiлiсностi (вони могли займати й кiлька десяткiв квадратних кiлометрiв) [10, с. 183]. У ХІХ – на початку ХХ ст. найбiльш характерними для Гуцульщини були поселення безсистемно розсiяноi форми (див. вкладку: iл. 1). Це передовсiм пов’язане з тим, що домiнуючим у структурi господарських занять гуцулiв було тваринництво, тому садиби розташовували в долинах та на схилах гiр поблизу пасовищ та сiнокосiв [12, с. 137]. Селянськi обiйстя хаотично розсiювалися по всiй долинi та гiрських схилах. Осередок села виникав зазвичай бiля рiчки чи потока. Паралельно до течii рiки пролягала, зазвичай, головна сiльська дорога. Тут же в долинi мiстилася церква, будинок адмiнiстрацii, школа, крамниця, корчма, якi утворювали своерiдний центр села. Бiльшiсть дворiв розташовували у долинi рiки, потоку, були розкиданi по пагорбах, схилах гiр, у сухiших мiсцях, захищених вiд холодних вiтрiв та виливiв потокiв. Натомiсть бiля дороги було лише кiлька «оседкiв» [10, с. 38–39; 15, с. 71]. Поселення безсистемно розсiяноi форми домiнували на теренах Гуцульщини й упродовж усього ХХ ст., проте у цей перiод, особливо у його другiй половинi, вiдбулося поступове зростання забудови осередку (центральноi частини) села як за рахунок житлових, так i громадських (дитячi садочки, школи, адмiнiстративнi будiвлi) споруд.
У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулiв побутувало два типи дворiв: вiльноi забудови (iз не зблокованими чи частково зблокованими будiвлями (див. вкладку: iл. 2) i замкнутий двiр (див. вкладку: iл. 3), в якому усi споруди блокували помiж собою у виглядi прямокутника i перекривали спiльним дахом («гражда», «хата з граждою», «дiм граждою», «хата в брамах», «брами») [6, с. 29].
Як i в iнших мiсцевостях Карпатського краю, тут простежували кiлька варiантiв дворiв вiльноi забудови, проте переважали «оседки» з нерiвномiрно розкиданими будiвлями – так званий безсистемний двiр [12, с. 89]. Двори регулярноi забудови (периметральнi, паралельнi, П- та Г-подiбнi) здебiльшого траплялися у сiльських осередках – бiля дороги. Кiлькiсть будiвель в обiйстi могла бути рiзною. Скажiмо у бiдняцькому дворi зi с. Бистрець Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. наявна лише житлова споруда, оточена хлiвцями, пивниця та два обороги. А от до складу двору зi с. Черемошна Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. входить хата, невеличка стаенка та комора. Натомiсть у дворi зi с. Руська Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. хата розташована на пагорбi у глибинi двору, вище неi пасiка – видовжена у планi (8x2,4 м) зрубна будiвля. Іншi споруди («клiть», «оборiг», «стайня» (з хлiвцем на свинi), «курник», «пивниця», криниця) безсистемно розкиданi на пагорбi. Двiр зi с. Верхнiй Ясенiв (Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.) розмiщений уздовж тераси на пагорбi. Зi схiдного боку перпендикулярно до тераси стоiть дводiльна споруда (3x7,4 м), призначена для утримання овець i кiз, нижче неi – «озниця» (сушарня; 4x3 м). Далi на захiд уздовж тераси мiститься «дроворуб» (пiддашшя на шiсть окремих секцiй), вiдтак – житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»; 15x6 м) з притулами та кам'яною «пивницею» при тильнiй стiнi. На захiд вiд хати розташована досить велика (8x5,5 м) «стайня» для корiв, у якiй видiлено чотири великi «кучi» для свиней. Нижче хати – город, стайня, оточена фруктовими деревами.
Фрагмент забудови «гражди» 1885 р.; с. Яворiв Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Жоден iз дослiдникiв народного будiвництва Гуцульщини не мiг оминути увагою «гражди» – замкнутого по периметру житловими i господарськими будiвлями та критими переходами двору, який, на думку учених, е одним iз найдавнiших типiв забудови. Поки що важко вiдповiсти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворiв. Дослiдники лише з упевненiстю стверджують, що у процесi генезису таких дворiв важливу роль вiдiграли природно-клiматичнi умови, специфiка господарських занять та безсистемно-розсiяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. В гуцулiв побутували два типи «гражди»: з одним подвiр'ям i двома (подвiр'я завжди мостили каменем). За твердженням учених перший тип переважав, «гражди» iз двома подвiр'ями виявленi у багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагора [8, с. 38–39]), Надвiрнянського та Рахiвського р-нiв [6, с. 37]. Вiдомi також окремi випадки замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільцi Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Знову ж, Станiслав Вiнценз подав опис унiкальноi «гражди» iз с. Верхнiй Ясенiв Верховинського р-ну з шiстьма дворами [3, с. 35–38].
Кiлькiсть будiвель у замкнутих дворах теж була рiзною. Скажiмо, у с. Снiдавка Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. збереглася «гражда» (загальнi розмiри: 16x9,6 м), до складу якоi входила тiльки житлова споруда («хата» + «хороми» + «хата»), оточена з трьох бакiв «притулами». Причiлковi «притули» продовжувалися «хлiвцями»-пiддашшями (завширшки 2,2 м), охоплюючи двi боковi сторони двору, розташованого перед вiконною стiною хати. Четвертий бiк «гражди» закривала дерев’яна огорожа з нешироким (0,96 м) пiддашшям. Тут же були влаштованi i в’iзнi ворота. Знову ж, до складу замкнутого двору Х?ІІІ ст. у с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. входило житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»), яке з двох бокiв оточували «притули». З трьох iнших бокiв двiр охоплювали зрубнi огорожi, перекритi широкими (2,3 м) пiддашшями. У бiчних стiнках огорожi мiстилися хвiртка та ворота, а навпроти хати в огорожу була вмонтована окрема «клiть». На Рахiвщинi переважали «хати в брамах» з паралельним розташуванням будiвель. Скажiмо, у замкнутому дворi кiнця ХІХ ст. (17,5x17,5 м), який ми обстежили у с. Лазещина, хата («хата» + «сiни» + «хата» + «комора»), звернена вiкнами до пiвдня, займае його пiвнiчну частину. Вздовж тильноi i захiдноi стiн будiвлi тягнуться «шталiви» (хлiвцi). Паралельно до житла, (на вiдстанi 6 м) розташована тридiльна споруда, до складу якоi входить два «шталiви» i «надвiрна комора», «шопа»-пiддашшя i ще один «шталiв». Промiжки мiж будiвлями, по периметру двору, заповненi високою зрубною огорожею з пiвколод («протесiв»). Вiд заходу у двiр веде хвiртка, вiд сходу – двостулковi ворота. Із цих двох бокiв влаштованi двосхилi пiддашшя (завширшки 2,5 м), пiдтримуванi сохами зi штучною розвилкою. Розмiри «гражди» у с. Зелена Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. уже значно бiльшi (26,9x14 м). Крiм житловоi споруди («хата» + «хороми» + «хата») з «притулами» при тильнiй стiнi, до складу двору входить велика Г-подiбна господарська будiвля («стайня» + «куча» + «пивниця» + «олiйниця» + «дровiтня») та «ямарка на мандибурку», вмонтована в огорожу.
Найпримiтивнiшими планувальними типами стацiонарного житла гуцулiв були невеличкi курнi однокамернi «бухнi» та двокамернi («хата» + «хороми») «бурдеi», у яких ще у кiнцi ХІХ ст. проживали найбiднiшi верстви населення. Проте у другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. найпоширенiшим типом житла була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рiдше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими примiщеннями, розташованими обабiч сiней. Траплялося, що в останньому випадку комору прибудовували до одного з причiлкiв («хата» + «хороми» + «хата» + «комора» (див. вкладку: iл. 4). В оселях кiнця ХІХ – початку ХХ ст. комору («клiть») iнколи розташовували при тильнiй стiнi однiеi («хата» + «хороми» + «хата»/«клiть»: с. Замагура Верховинського р-ну чи двох («хата»/«клiть» + «хороми» + «хата»/«клiть»: смт Верховина (див. вкладку: iл. 5) мешкальних камер. При довгiй фасаднiй стiнi влаштовували простiшоi чи складнiшоi конструкцii галерею («ганьчик», «галерия», «пiдсiне», «лавицi»), а мiсцями, перед входом у сiни (а то й комору), споруджували невеличку зрубну прибудову – «черсак» (с. Черемошна, Криворiвня, Яблуниця Верховинського р-ну; Стебний Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.).
Хата початку ХХ ст.; с. Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
При iнших стiнах (однiй, двох чи усiх трьох) прибудовували вузькi примiщення господарського призначення («дахи», «хлiви», «притули»). «Хороми» зазвичай мали досить великi розмiри, до них вело двое вхiдних дверей: однi з головного фасаду, крiзь другi можна було потрапити у «заднi дахи». У Верховинському р-нi в хатах, розташованих на пагорбах, траплялися високi пiдмурiвки, пiднятi по рельефу, зашальованi (вертикально дошками) до пiдвалин чи частково або повнiстю закритим кам'яним «пiдмурком», який використовували для господарських потреб (хата початку ХХ ст. у с. Бистрець).
Унаслiдок наявностi значних хвойних лiсових масивiв, основним будiвельним матерiалом вiддавна тут була смерекова деревина. З ялицi хат не будували, «бо вона в будовi крутит». Натомiсть з неi часто влаштовували «мiст» (пiдлогу) у «хлiвах пiд маржину», бо «такий мiст довго служит». Із смерековоi деревини виконували практично усi елементи будiвель: починаючи вiд кiлкiв («тиблiв») i завершуючи покрiвельним матерiалом («драницi»). У закарпатськiй частинi Гуцульщини iнколи для цiеi мети вживали ясен (хата початку Х?ІІІ ст. зi с. Кевелiв Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.), а у пiвденно-захiдному напрямку вiд смт Рахiв (с. Великий Бичкiв, Верхне Водяне, Середне Водяне, Кевелiв та iн.) зруби здебiльшого складали з дуба та бука. Дуже спорадично вживали й вiльху – «ольху» (с. Дiлове Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.) чи осику (с. Пiстинь Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.).
Як i скрiзь у Карпатах, вибiр будiвельноi деревини у гуцулiв супроводжувався низкою повiр'iв, пересторог, заборон та забобонiв. Передовсiм нiколи не використовували «сухостою» (с. Кевелiв Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.) – для зведення житла вибирали лише живе, «мудре» дерево [15, с. 114]. З особливою пересторогою ставилися до дерев з природними вадами (з боковим вiдростком на стовбурi: «дерево з свiчкою», «дерево з приростком», «дерево з грангов»; з хворобливим наростом навколо стовбура: «дерево з вовком» тощо) та пошкоджених стихiею (у якi влучив грiм: «громовиця; вивалених бурею: «вивороть», «вiвороть», «вiтровали» та iн.).
Для будiвництва використовували смереки вiком не менше 70–80 рокiв зi щiльними рiчними кiльцями («густе дерево», «густотiла смерека»). За якiснi показники iх ще називали «твердий лiс», «тверде дерево». «Густотiла смерека» росла на кам’янистому грунтi («пiд полонинами, на каменi»); лiс, який виростав на «поли» (на бiльш родючих грунтах), був «м’екший». В останньому випадку смерека швидко росла i набувала будiвельних розмiрiв, проте вона мала широкi «мiзги» i була менш стiйкою до шкiдникiв та загнивання. Такий лiс гуцули означували лексемами «рiдке дерево», «рiдкотiле дерево», «морквиш».
Час заготiвлi деревини (особливо початок рубки) регламентувався народним календарем. Основними часовими параметрами, якi визначали перiод заготiвлi, були: рiк, пора року, фаза мiсячного циклу та день тижня. На це звертав увагу й вiдомий польський дослiдник Ян Фальковський, який зазначав, що сприятливими для заготiвлi деревини у роцi е чотири мiсяцi, у кожному мiсяцi – по одному тижнi, а у кожному тижнi три щасливi днi (перший, другий i третiй – по настанню мiсяця) [16, s. 51].
Як свiдчать нашi матерiали та данi дослiдникiв, смереку, призначену для спорудження житла, на Гуцульщинi заготовляли переважно у зимовi мiсяцi: «Рубали смереку в зимi, бо в лiтi смерека рiдка, вона пускае воду, зимою вона крепша» (с. Селятин Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.). Натомiсть мiсцями, скажiмо на Рахiвщинi, за найбiльш сприятливий час для початку заготiвлi смереки вважали серпень – «Илевий» («Ілевий») мiсяць. Рубати деревину можна було починаючи вiд свята Іллi («до Іллi дерева рубати не можна – воно ше сi лупит»). Вiд Іллi у дерева вже не вiдстае кора: «Ілевого мiсяцi (пiсля Іллi) сок вже остановитсi, вже лiс соку не пускав» (с. Кваси); «В восьмому мiсяци дерево юш сi не ме лупити, сiк пiшов в землю» (с. Лазещина); «Зрубаноi у той час смереки хробак не точит» (с. Стебний). Щоправда, у деяких селах (Стебний, Кваси) стверджують, що в цьому мiсяцi були лишень окремi днi, коли можна заготовляти деревину: «Як в тi дни зрубати, то дерево не гние» (с. Кваси). Особливо сприятливими для заготiвлi мiсцевi гуцули вважали перших 15 днiв «вiд Іллi»: «Як в той час утне, обробить – дерево таке, як залiзо» [2, с. 50]. Респондент Шмiлек Василь Юрович (1914 р. народж.) iз села Чорна Т иса вважав, що рубку можна було проводити протягом останнiх двох тижнiв сьомого мiсяця: «Найлiпше зачинати рубати сьомого мiсяця (в юнi)… в тому мiсяцi е 15 днiв, коли можна рубати». Ця неточнiсть, на нашу думку, пов’язана iз вiдлiком часу по новому i старому календарях. Власне, вiдповiдно до народних спостережень, дерево можна було рубати вiд свята Іллi (20.?ІІ за новим стилем; 2.?ІІІ за старим стилем). Мiсцями (с. Лазещина) найкращим матерiалом вважають деревину, заготовану у восьмому (серпнi) та дев’ятому (вереснi) мiсяцях. Пiсля цього хорошу деревину давала аж груднева рубка (здiйснена у дванадцятому «Андрiiвому» мiсяцi). Дуже сприятливими були перший i другий мiсяцi (два «сiчнi»): с. Лазещина. У жодному випадку не рубали дерева в «маю» (травнi): «Тодi дерево сi дуже лупи, воно м'яке, вiдстае луб» (с. Лазещина Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.). Те саме стосуеться й червня: «Бо шостий мiсяць (юль) поганий… в юлi смерек пускае сiк, а дерево коли пускае сiк, то слабе» (с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.); «Як у червнi рубают – червак дерево точе, а як пiд осiнь – то дерево вже не соковите» (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.).
Щодо листяних порiд, то скажiмо, букове дерево на Гуцульщинi заготовляли у першiй половинi травня, оскiльки його розвиток у верхнiх лiсових смугах Карпат починаеться тiльки у кiнцi цього мiсяця [6, с. 88; 13, с. 37]. Як зазначають дослiдники на основi iнформацiй респондентiв: «Бука стяти у травнi, то буде легкий, як смерека» [6, с. 88]. У селi Косiвська Поляна на Рахiвщинi бук рубали «у повнi мая» (у травнi, на повному мiсяцi), тодi «як соки не йдут, бо як йдут соки, то дерево вже рiдке». Натомiсть у пiвденних передгiрських селах Рахiвщини (с. Верхне Водяне), де вегетацiйний перiод починаеться значно швидше, бук рубали ще у лютому, поки «не пускав брость (бруньку. – Р. Р.)». Цiкавi данi про заготiвлю бука нам вдалося почерпнути у селi Кевелiв (урочище Цовт). Щоб заготовлену букову деревину не пошкоджували шкiдники («не iв червак»), його рубали «в спецiальний окремий день в мiсяци квiтни». Щоб визначити цей день, на початку квiтня господар iшов в лiс «i трохи зарубував бука» (стесував невеликий шматок кори). На зарубцi виступав сiк, а на це мiсце сiдали дрiбнi комахи. Кожного дня вiн приходив до цього дерева i спостерiгав за поведiнкою комах: «Коли мухи сiдают на зрiз i живут – дерева не рубают, а коли в якийсь день мухи сiдают на зрiз, нап'ютси соку i здихают, то в той день бук можна рубати на хату – його червак не буде iсти». Власне зрубане у цей день букове дерево буде дуже мiцним, стiйким до корозii, шкiдникiв («на другий день бука вже рубати не можна», бо у нього не буде цих властивостей).
Стiни жител споруджували у зрубнiй технiцi («в вугли», «в угол», «в зруб», «в сруб») з колод («вiбле дерево», «круглек», «вiблек»), напiвколод («протеси», «протiсi»), рiдше – з тесаних брусiв (протесаних на два чи чотири боки колод) – «тесанцi», «брусоване дерево».
Пiд нижнiй вiнець зрубу («пiдвалини») по кутах укладали великi каменi («пiдлiжки», «пiдклади», «цоклi»), а простiр мiж ними заповнював стрiчковий фундамент з камiння, укладеного «на сухо» («пiдмурок», «пiдмурiвок»), висота якого регулювалася перепадом рельефу.
Вiнцi зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використаннi колод у давнiших спорудах застосовували односторонню верхню врубку пiв-круглоi форми («в качений вугол», «на чашку», «в старовiтський вугол», «в вугол вiкотом», «в полонинський замок», «по-полонинському»). «Тесанцi» по кутах переважно в’язали замками з двосторонньою прямокутною врубкою («в простий вугол»). Нерiдко таку ж двосторонню врубку використовували й у зрубах з «круглякiв» (у такому разi iх випуски протiсували з двох бокiв). Стосовно напiвколод («протiсi»), то iх кутовi з’еднання були вже складнiшими – повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обiймицi», «у пiмицi», «в скриньки», «в каню»). На теренах Гуцульщини врубки з прихованим зубом виявленi вже у житлах початку Х?ІІІ ст. [14, с. i40], а у монументальному будiвництвi вони вiдомi з першоi половини XV ст. [6, с. 92]. У кiнцi ХІХ, а особливо в першi десятилiття XX ст. пiд час використання «тесанцiв» щораз частiше починають застосовувати кутовi врубки типу риб’ячий хвiст без лишку (мiсцевi назви: «в каню», «в нiмецький вугол», «в нiмецький замок»). Інодi таким способом у цей час в’язали стiни з пiвколод та колод (тодi краi вiнцiв з чотирьох бокiв протесували).
З метою запобiгання перекосiв сумiжнi деревини у зрубi укладали верхiвками у протилежних напрямках i щiльно припасовували («блятували»), протесуючи нижню та верхню площини. Колоди спорадично припасовували за допомогою поздовжнього паза, який вибирали у iх верхнiй частинi (с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.; Бистрець, Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Сумiжнi деревини також попарно з’еднували кiлками («брали на тиблi»). Щiлини мiж вiнцями конопатили мохом (iнколи зверху ще обмащували глиною). Траплялося (хата 1906 р. у с. Вербiвець Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.), що для запобiгання задування вiтру у сумiжних горизонтальних площинах вибирали неширокi (4–5 см) рiвчаки, в якi вкладали поздовжню планку-лиштву – «лайску» (технiка «на фуг»). Вивершували стiни «платви» («обрубини»), якi зазвичай були винесенi поза обрiз стiн. Для забезпечення мiцностi конструкцii «стельмахи» виготовляли платви iз сирого дерева, зарубуючи у них сухi крокви. Платви, поступово всихаючись, надiйно защемлювали крокви [1, с. 39].
Із зовнiшнього боку («знадвiрку») стiни зберiгали барву (структуру) природного дерева. Внутрiшнi ж стiни домiвок, споруджених з «протесiв» або «брусiв», гладко «гиблювали» i перiодично мили («хата мита», «хата гиблена»), натомiсть стiни з колод «клинкували» (для кращого зчеплення зi стiною глиняно-солом’яноi сумiшi на поверхню дерев’яноi стiни набивали клинчики iз твердих порiд деревини) i тинькували («мащена хата», «мащенка», «вакована хата»). Приблизно з початку ХХ ст. у деяких випадках «мастили» й внутрiшнi стiни осель, зведених iз пiвколод та брусiв. У разi наявностi в домiвствах двох кiмнат парадну («светочна хата», «свiтлиця») зазвичай мили, а повсякденну («хата, в якiй сидiли») – тинькували. У другому випадку поверхнi стiни «клинкували», частiше «лiскували»: набивали навхрест лiщиновi прути, причому замiсть цвяшкiв могли використовувати буковi клинчики (с. Верхнiй Березiв Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Тинькування вiдбувалося у два етапи. Спершу стiни «мастили» («вакували»: с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.). На поверхню стiни, вкриту клинцями чи лiскою, накидали розчин глини з сiченою травою – «псенкою» (Nasturtium stricta L.): «Псенка – жорстка трава, яку не перетравлюе худоба; вона росте там, де не вгноена земле» (с. Космач Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Вiдтак ii «шарували» («рейбували») – при допомозi дощечки («рейбачки») загладжували розчином глини, пiску та кiнського послiду («конека») i забiлювали бiлою глиною чи вапном (мiсцями на Косiвщинi до вапна додавали висiяного на ситi пiску – «стiну пiскували»). Натомiсть «гiбленi скiни» два (чи бiльше) разiв впродовж року мили теплою водою або «капустеним квасом, закип'еченим з водою» (смт Верховина). Для цього також могли використовувати вiдвар «хвощу у капустеному росолi» (с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Перед миттям, для лiквiдацii паразитiв («шашелю», «прусакiв» тощо), стiни «поливали» кип’ятком («окропом»): с. Голови Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. Для миття використовували спецiальну щiтку – «рiщенку» («форостенку»), яку виготовляли з нижнiх тонких гiлок смерiчки (з яких опала хвоя), завдовжки приблизно 0,5 м (гiлки розпарювали у водi зi сироваткою з «будза» i зв’язували докупи у пучок). Інколи замiсть «рiщенки» використовували польовий «хвощ» («фочей», «фощiй»).
Як скрiзь в Украiнi, для житла гуцулiв притаманнi низькi одностулковi дверi, якi складаються з дверноi коробки та навiшеного на петлi рухомого полотнища. Полотнище давнiших дверей виготовляли з двох-трьох колених i гладко протесаних з обох бокiв досить товстих дощок. Пiд час монтування полотен з кiлькох частин сумiжнi дошки з’еднували помiж собою двома— трьома кiлками. Щоб запобiгти викривленню, дверне полотно закрiплювали двома горизонтальними «шпугами». Хоча у спорудах кiнця ХІХ – початку ХХ ст. дверна стулка здебiльшого оберталася на металевих завiсах, у житлах ХІХ ст. ще до сьогоднi можна натрапити на один iз релiктових способiв навiшування дверних полотен – це так званi «дверi на верiях» («на чопах», «на кочерзi»), тобто дверi, стулка яких обертаеться на своерiдних чопах, що виступають поза нижню i верхню частини полотнища з внутрiшнього краю останнього. «Чопи» поверталися у гнiздах брускiв, закрiплених iз внутрiшнього боку до надпорiжника i порога. Часто, у разi достатньоi ширини пiдвалини, нижне гнiздо видовбували у нiй. «Верii» зазвичай творили органiчну еднiсть з полотнищем, проте iнколи iх (круглий кiлок, який зверху i знизу виступав поза краi полотна) закрiплювали до нього кiлочками (с. Чорнi Ослави Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Унiкальний за своею суттю спосiб навiшування дверей ми зафiксували у хатi першоi половини – середини ХІХ ст. у с. Плоска Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. У наведеному випадку товстiшi кiнцi «шпуг», якi з’еднують три дошки дверного полотна, завершуються заокругленими виступами iз наскрiзним отвором, якi виконують функцiю своерiдних дерев’яних завiс (див. вкладку: iл. 6).
