скачать книгу бесплатно
Найбiльшими комплексами полонин е так званi Кадiiвський та Гринявський, вiдокремленi мiж собою улоговиною Чорного Черемошу. Полонини розташованi також на схiднiй частинi Чорногори, на пiвнiчнiй частинi Гринявських гiр, на гiрських масивах мiж селами Космач, Ворохта, Дiлятин, Бiлi
Ослави. На буковинськiй Гуцульщинi полонини займають пiднiжжя вершин Яровище i Темнатик, хребта Максимець мiж Бiлим Черемошем, Путилою i Сучавою. На закарпатськiй Гуцульщинi гiрськi пасовища розташованi в захiднiй частинi Чорногори, на схiд вiд Свидовця.
Багатий тваринний свiт Карпат. Тут живуть оленi, козулi, дикi свинi, бурi ведмедi, вовки, лиси, борсуки, куницi, бiлки, тхори, видри. В горах на межi лiсу та полонин водяться рисi та дикi коти. З птахiв переважають дятли, синицi, дрозди, зяблики, щиглики, рябчики, яструби, сови, орли.
В рiках i потоках Гуцульщини водяться форель струмкова, пiдуст, усач, марена, рибець, лосось, дунайський харiус та iн. [1, 2, 3].
Здiйснюеться планова робота зi збереження тваринного свiту. Обмежено вiдстрiл звiрiв i лов риби, створено штучнi форельнi господарства. Для збагачення та охорони своерiдного рослинного i тваринного свiту Карпат в районi Говерли створено Карпатський державний заповiдник та в районi Ворохти – Карпатський державний природний парк.
__________________________
1. Бучинський І О., Волеваха М. М., Коржов В. О. Клiмат Украiнських Карпат. Киiв, 1971.
2. Воропай Л. І., Куниця М. О. Украiнськi Карпати. Киiв, 1966.
3. Дiброва О. Т. Закарпатська область. Географiчний нарис. Киiв, 1967.
Походження етнографiчноi назви
Питання походження назви гуцули в науковiй лiтературi остаточно не з’ясоване, хоча предметом наукових, зокрема i краезнавчих, зацiкавлень воно стало ще у першiй пол. ХІХ ст. Вiдтодi i донинi в науковiй лiтературi з приводу походження назви гуцули появилася низка неоднозначних здогадiв i гiпотез, висунутих у рiзний час рiзними авторами, серед яких, на жаль, менше всього мовознавцiв. Отже, вiдзначимо, що у виведеннi (поясненнi) походження етнонiма гуцули дотримуемося гiпотези про антропонiмну генезу, з тим, однак, що цю гiпотезу подаемо в новiй редакцii.
Бiльшiсть iз запропонованих рiзними авторами етимологiй етнонiма гуцули – це науково необгрунтованi гiпотези. Докладний критичний огляд рiзних авторських спроб з’ясувати походження цiеi назви подав Б. В. Кобилянський [4, с. 143–151] та доповнив В. В. Грабовецький [1, с. 39–40]. Спираючись на огляд цих гiпотез, вкажемо лише на iх суть.
Так, у польськiй етнографiчнiй лiтературi минулого столiття деякi автори виводили походження назви гуцули вiд слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати > кочули > гочули > гуцули (К. Мiлевський), або шляхом: кочувати > кочули > коцули > гоцули > гуцули (Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський). І. Вагилевич, а вслiд за ним Ф. Гельвалд, Ю. Федькович та О. Моргенбессер пов’язували походження гуцулiв з тюркським племенем узiв, невмотивовано допускаючи, що i назва гуцули виникла вiд назви узи шляхом штучного перетворення: узи > уци > уцули > гуцули. Ще бiльш лiнгвiстично (i iсторично) безпiдставною була спроба польського дослiдника С. Вiтвицького вивести етимологiю назви гуцули вiд iменi згаданого в хронiцi С. Бандтке моравського князя Гецило (864 р.) або вiд штучно створеного цим автором слова горул – мешканець гiр.
Невмотивованими були також спроби пов’язувати походження цiеi назви з украiнським словом гуцати (В. Шухевич), з готським словом guta «гот» (Я. Розвадовський), а також iз згаданою в монгольському лiтописi Юань-Чао-бi-шi назвою якихось гiр Гацалi (І. Фiлевич, В. Мавродiн).
Не мае пiд собою науковоi основи найбiльш популярна в лiтературi гiпотеза походження назви гуцул(и) вiд волоського слова hotul у значеннi «розбiйник», що виникла нiбито внаслiдок поширеного у свiй час на Гуцульщинi опришкiвського руху, який, таким чином, прихильники цiеi гiпотези несправедливо розцiнювали як розбiйництво, а не як насправдi один з виявiв народно-визвольноi боротьби.
Виразна на перший погляд спiвзвучнiсть волоського слова hotul з назвою гуцул та гаданий, як причина для номiнацii цим словом, опришкiвський рух спричинилися до того, що дану гiпотезу пiдтримав цiлий ряд вiдомих учених.
Як довiв Б. В. Кобилянський [4, с. 148–149], наукова неспроможнiсть гiпотези походження назви гуцули вiд волоського слова hotul полягае в тому, що вона непереконлива нi з iсторичного, нi з мовознавчого погляду.
На пiдставi даних археологii, етнографii, фольклористики i лiнгвiстики автор цiеi гiпотези дiйшов висновку, що гуцули – це нащадки давньоруського племенi уличiв i частково тиверцiв. Ця гiпотеза послужила йому основою i саму назву гуцули вивести вiд назви давньоруського племенi уличiв, у даному випадку – конкретно вiд засвiдченого писемнiстю ii варiанта улучи, шляхом гаданих перетворень улучи > улуци > уцули > гуцули. Щодо вихiдноi форми улучи, то вона, за припущенням Б. В. Кобилянського, походить вiд тюркського слова улус – «плем’я», що зiставляеться з монгольським улус, улс – «народ», «люди», «держава», «краiна» [4, с. 210].
Критичнi зауваження з приводу цiеi гiпотези Б. В. Кобилянського висловленi М. Л. Худашем. Вони зводяться до того, що прийнята Б. В. Кобилянським за вихiдну для етимологiзацii назви гуцули форма улучи – сумнiвна. Серед слов’янськоi племiнноi етнонiмii i топонiмii типовими i загальнопоширеними були утворення на – ичи типу давньоруських назв племен в'ятичi, дреговичi та iн., то яким же чином назва племенi уличiв повинна була в давньоруському середовищi звучати здеформовано як улучи, а потiм, до того ж, згiдно з концепцiею Б. В. Кобилянського, послужити основою для не менш незвичних на слов’янському мовному грунтi перетворень на форми улуци > уцули? На наш погляд, засвiдчена писемнiстю форма улучи (як i подiбнi iй улучичи, улутичи, лутичи) – це не що iнше, як деформацii. Якщо ж припустити, що до появи форми улучи могло якимось чином причинитися сусiдне з уличами тюркомовне середовище з властивою для нього гармонiею голосних, у даному випадку у формi uluc (звiдки улучи), то важко погодитися, щоб ця чужомовна форма могла якимось чином перемогти в схiднослов’янському середовищi вiдзначену вище типовiсть i стабiльнiсть вживання форм на – ичи, прищепитися в ньому та зазнати ще, крiм цього, незвичноi трансформацii з переходамиулуч(и) >улуц(и) >уцул(и) > гуцул(и).
Вiдомий вчений, дослiдник гуцульського краю, В. В. Грабовецький, не висловивши своеi думки з приводу наведеноi вище гiпотези Б. В. Кобилянського, висунув свою версiю походження назви гуцули [1, с. 39–40], згiдно з якою ця назва походить вiд прiзвища Гуцул i з’явилася десь у XVIII ст. Однак цей автор не з’ясував, звiдки ж взялося прiзвище Гуцул, яка його етимологiя i чи iснувала якась реальна можливiсть для виникнення у такий пiзнiй перiод, як XVIII ст., тобто вже в новi часи, назви такоi великоi етнографiчноi групи карпатського украiнського населення, як гуцули, вiд одного, до того ж етимологiчно неясного, прiзвища. Не звернув уваги й на те, що особова назва Гуцул була вiдома вже в XVI ст.
Вiдантропонiмну версiю походження назви гуцули (етнонiма), слiдом за В. В. Грабовецьким, висувае i вiдомий украiнський мовознавець М. Л. Худаш [5, с. 55–58; 6, с. 45–52; 7, с. 311–315] на пiдставi опрацьованоi ним лiтератури та власних дослiджень. За його припущенням, сучаснi украiнськi карпатськi етнографiчнi групи гуцули, бойки, лемки – це прямi нащадки глибоко дохристиянських, можливо, що антських, родоплемiнних об'еднань якогось племенi чи племiнного союзу або й рiзних племен, якi в тi глибоко вiддаленi вiд нас часи свого сформування як родоплемiнних об'еднань називалися вже, вiдповiдно, гуцули, бойки, лемки, аналогiчно як i зберегли своi колишнi племiннi назви рiзнi iншi слов’янськi етнiчнi об'еднання, як серби, хорвати, чехи, поляки, словаки та iн. Їх назви, як вiдомо, були часто вiдантропонiмнi, утворенi вiд особових власних iмен родоплемiнних вождiв.
За М. Л. Худашем, назва гуцули в первiсному номiнацiйному значеннi – «рiд (або родоплемiнне об’еднання, чи й плем’я) Гуцула» [7, с. 308–309]. Згiдно з версiею М. Л. Худаша, етнонiм гуцули найбiльш правдоподiбно походить вiд давнього особового власного iменi Гуцул. На думку цього автора, особова назва Гуцул за словоформою дiлиться на два компоненти – корiнь гуц- i суфiкс – ул. Глибоко проаналiзувавши украiнський iсторико-мовний матерiал та спiвставивши його з вiдповiдними аналогiчними явищами iнших слов’янських мов, згаданий вчений дiйшов висновку про давне, праслов’янське походження особовоi назви (iменi) Гуцул.
Уже здавна, як свiдчать дослiдження М. Л. Худаша, в широкому слов’янському масштабi писемно засвiдчуеться антропонiм Гуц (або похiдне вiд нього утворення), вiд якого способом суфiксацii суфiксом – ул i виник цей антропонiм Гуцул. Так, антропонiм Гуц i похiднi вiд нього, такi, як патронiм Гуцов, зменшене суфiксальне утворення на – к(о), Гуц-к(о) та патронiм Гуц-к-ович засвiдчуються писемнiстю ще починаючи з XV ст. [5, с. 61].
Зменшена (демiнутивна) форма Гуцек, утворена вiд iменi Гуц, засвiдчена у польськiй антропонiмii ще в 1275 р. У бiлоруськiй антропонiмii особова назва Гуц вiдома ще з середини XVI ст., а в болгарськiй показовими е iмена Гуца, Гуцан, Гуце, утворенi вiд вихiдноi форми Гуц [5, с. 59–60].
Що ж до форманта – ул в антропонiмi Гуцул, то, на думку М. Л. Худаша, це суфiкс праслов’янськоi генези, розвинений вiд праслов’янського – иiъ, – иiь, наявний в досить численних слов’янських антропонiмах, типу збереженого в украiнських прiзвищах Баюл, Гушул, Лашкул i т. п. чи, наприклад, болг. Дра-гул, Радул, Видул [2, с. 97]. У сербохорватськiй антропонiмii цей суфiкс вiдомий ще в ХІІ ст. в iменах Радоул, НЪгоулъ, Богдоулъ, ПрЪвоуль [3, с. 76].
Не зупиняючись грунтовно на iнтерпретацii слов’янського суфiкса – ул, вiдзначимо, що найбiльший слiд вiн залишив саме у слов’янськiй антропонiмii, особливо у давнiх, праслов’янського походження iменах. Таким чином, суфiкс – ул у словоформi гуцул цiлком достовiрно пояснюеться як слов’янський за походженням. З наведених вище мiркувань випливае: якщо вiдомий ще праслов’янськiй мовi суфiкс – ул був досить продуктивний у сферi антропонiмii, а корiнь гуц- у слов’янськiй антропонiмii теж досить поширений, то е пiдстави припускати, що у глибоку давнину в слов’янському середовищi могло iснувати i особове власне iм’я Гуцул, яке, як можливо не дуже популярне, з часом вийшло з ужитку i не попало в писемнiсть. Вiд цього iменi Гуц-ул i могла пiти назва гуцули. Мусило це статись у якийсь досить вiддалений вiд нас час, внаслiдок чого про цей факт не зберегли жодних вiдомостей нi писемнiсть, нi уснi перекази.
Можна припустити й iнший шлях. Назва гуцули могла виникнути i не в такi вiддаленi часи, а навiть в перiод середньовiччя вiд особовоi назви Гуцулъ якогось ватажка (можливо, й ватажка раннiх опришкiв), вiд землевласника тощо, який не обов’язково за походженням мусив належати до украiнськоi народностi. Адже з iсторii вiдома iнфiльтрацiя в Украiну пiвденних слов’ян та волохiв, активних носiiв особових власних iмен на – ул. Зрештою в науковiй лiтературi знаходимо доводи (твердження) вчених про схожiсть гуцульського побуту з окремими етнокультурними явищами (писаних) пiвденних слов’ян та волохiв. З цього виливае, що давнi предки гуцулiв у глибоку давнину мали якiсь близькi i безпосереднi контакти iз пiвденними слов’янами i романо-волоським етносом [4, с. 251].
__________________________
1. Грабовецький В. В. Гуцульщина ХІІІ—ХІХ ст. Історичний нарис. Львiв, 1892.
2. Демчук М. О. Слов’янськ i автохтоннi особов i власнi iмена в побутi украiнцiв XІ—VII ст. Киiв: Наукова думка, 1988. 160 с.
3. Железняк И. М. Очерк сербохорватского антропонимического словообразования: суффиксальная система сербохорватской антропонимики ХІІ—V вв. Киiв, 1969. С. 71—5.
4. Кобилянський Б. В. Дiалект iлiтературна мова: схiднокарпатський i покутський дiалекти, iх походження i вiдношення до украiнськоi лiтературноi мови. Киiв, 1960. С. 143—51.
5. Худаш М. Л. До питання про походження назви «гуцули». Мовознавство. 1984. № 5. С. 55—8.
6. Худаш М. Л. Походження назви гуцули. Гуцульщина. С. 45—2.
7. Худаш М. Л. До питання походження назв бойки, гуцули, лемки. Народознавчi зошити. 1998. № 3. С. 299—18.
Рiльництво
Господарсько-виробничi традицii на Гуцульщинi були пов’язанi бiльшою мiрою з тваринницькою сферою занять, але у симбiозному поеднаннi iз рiльництвом, що зумовило своерiдний спосiб життя мiсцевого населення. Польовi плоди суттево забезпечували щоденне буття горянина, насамперед в харчуваннi (зерновi культури, коренеплiднi, городнi тощо), суттевому доповненнi до одягу (коноплянi, ллянi тканини), приготування кормiв для корiв, овець, коней, вигодовуваннi птицi, свиней тощо. Складний гiрський рельеф i вiдповiднi клiматичнi умови спричинилися до окремих змiн у технологiчному процесi вирощування сiльськогосподарських культур, стосовно сусiднiх етнографiчних груп, якими були бойки та подоляни. Одночасно якоюсь мiрою вiдмiннiсть у основних господарських заняттях викликала локальну своерiднiсть у обрядово-ритуальних дiйствах сiмейних та календарних традицiях.
Орнi землi з давнiх давен становили на територii Гуцульщини незначну частину ii земельних угiдь. Навiть у кiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв XX ст. у Косiвському повiтi, наприклад, вони займали тiльки 7,6, сiножатi – 17, пасовища i полонини – 36,6 % площi. У с. Криворiвня цього повiту 437 господарств мали лише 94 га орноi землi. У гiрських гуцульських селах Надвiрнянського повiту на одного мешканця припадало вiд 0,05 до 0,07 га рiллi.
Незначною кiлькiстю орноi землi володiли також селяни буковинськоi i закарпатськоi Гуцульщини. «Орного поля мало в Гуцульщинi,– вiдзначив у кiнцi XIX ст. В. Шухевич, – а те, що е, не вистачило би на виживлене i десятоi частини всiеi тамошньоi людности».[6, c. 36]
Багато гуцульських селянських господарств часто не мали нi плуга, нi стодоли для зберiгання збiжжя.
У гiрських долинах Гуцульщини переважають дерново-глеевi, дерново-лучнi слабопiдзолистi, бурi лучнi, вище в горах – бурi лiсовi грунти, що мiстять 3,5 % гумусу i мають пiдвищену кислотнiсть. Цi гористi маловрожайнi землi, вологий клiмат, дощове карпатське лiто, раннi холоднi зими були причиною того, що рiльництво на Гуцульщинi не набуло значного розвитку. Рацiональному веденню землеробства тут заважала пересiченiсть мiсцевостi i обумовлена цим роздрiбленiсть земель. Гористий рельеф бiльшостi орних земель ускладнював iх обробiток. Крiм того, частi виливи рiчок замулювали селянськi поля i городи.
На Гуцульщинi застосовувались рiзнi системи землеробства: вирубно-вогнева, з якоi видiлялось у процесi розвитку вирубно-польове господарство як перехiдний етап до орного землеробства, а також у незначних розмiрах – перелогова i плодозмiнна, якi виникли в умовах лiсового ландшафту.
Тут навiть iще в XIX – на початку XX ст., як i в iнших гiрських районах Карпат, велось вирубно-вогневе господарство, яке сягае своiм корiнням доби Киiвськоi Русi, а можливо, й глибше. Воно виникло на певнiй стадii суспiльного розвитку як беззнарядевий спосiб вирощування зернових культур.
Вибравши вирубну дiлянку («паленики», «паленища»), час випалювання ii узгоджували iз часом посiву навеснi ярих чи восени озимих культур. На Гуцульщинi випалювали «паленики» навеснi, рiдше – восени [1, арк. 3].
Паливний матерiал розкладали по всiй дiлянцi, одразу пiдпалювали його в кiлькох мiсцях з одного боку – в напрямi вiтру, у безвiтряну погоду – з усiх бокiв одночасно. Випалювали в один захiд – протягом дня, а iнодi й цiлоi ночi, в залежностi вiд розмiру дiлянки.
Посiяне в попiл зерно прикопували сапами, здiйснюючи цим важливий агротехнiчний захiд – перемiшували золу iз землею, одночасно вводили в грунт органiчне добриво i закривали зерно. Це можна вважати залишком системи мотичного обробiтку землi.
Отже, в другiй половинi XIX – на початку XX ст. на Гуцульщинi, як i на рештi територii Украiнських Карпат, iще побутувала вирубно-вогнева система землеробства. Будучи релiктом первiснообщинних виробничих вiдносин i агротехнiчним анахронiзмом у капiталiстичну добу, ii функцiонування все ж таки було економiчно доцiльним у натуральних i напiвнатуральних селянських господарствах горян.
Дальший розвиток землеробства на Гуцульщинi, як i загалом в Украiнських Карпатах, вiдбувався шляхом витiснення вирубного господарства. Характерно, що на Гуцульщинi в XIX – на початку XX ст. одночасно функцiонувало i багатопiльне господарство з елементами сiвозмiни, рiдше – невпорядкованоi системи землеробства.
Перелогова система землеробства виникла лише з впровадженням у гiрському землеробствi орних знарядь – рала чи плуга. Їi знали ранiше селяни землеробсько-тваринницькоi зони i пiзнiше – тваринницько-землеробськоi. Дослiдники вважають, що на Гуцульщинi рало не було вiдоме, а дерев’яний плуг почали використовувати лише в кiнцi XVIII – на початку XIX ст. Це говорить про вiдсутнiсть тут у давнину як орних знарядь, так i орних систем землеробства. До появи плуга та й довший час i при ньому, аж до початку XX ст., у бiдних господарствах землю обробляли дерев’яною лопатою з обкованою залiзом робочою частиною i сапами [8, c. 164].
Польовi матерiали свiдчать, що в XIX – на початку XX ст. в Украiнських Карпатах чистого польового перелогу майже не було. Рiдко який господар залишав частину поля на тривале природне вiдновлення родючостi.
Землеробськi дiлянки були невеликих розмiрiв i називались «городами» (вiд чого й походить мiсцева назва лопати «городник», «горонник»).
У XIX ст. тут мала мiсце багатопiльна система i вирубно-вогневе землеробство. Сiвозмiни виглядали таким чином: перший рiк – картопля («бараболя», «мандибурка»), другий – кукурудза, третiй – знову картопля, четвертий – зерновi («збiжже»). Тут часто рiллi не давали вiдпочити пiд травою, а повторно пускали в сiвообiг. У кiнцi XIX ст. в господарствах сiльських багатiiв з'являються елементи плодозмiнноi системи землеробства, не допускаеться на одному мiсцi висiв культур однiеi групи протягом кiлькох рокiв пiдряд.
Своерiднi умови цiеi територii позначились i на використаннi землеробськоi технiки, призначеноi для обробiтку грунту. Невеличкi шматки земель, труднiсть iх угноення й обробiтку в гiрських умовах, а також нестача тягловоi сили – коней i волiв – були причиною того, що селяни часто замiсть того, щоб орати поле чи город плугом, обробляли iх мотикою («сапа», «джугас») [9, c. 156].
Люди похилого вiку с. Іспас Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. пам'ятали ще дерев'янi мотики iз залiзною оковкою робочоi частини [4, c. 63]. Такi самi мотики були у селах Задубрiвка цiеi ж областi та Дениси (Киiвщина). Можливо, що цi мотики е модифiкацiею дерев'яноi мотики, яка iснувала одночасно (а може, й ранiше) з кам'яними i кiстяними, вiдомоi на територii Украiни ще племенам трипiльськоi культури (кiнець IV–III тис. до н. е.).
На Гуцульщинi, як i на iншiй територii Украiнських Карпат, побутували сапи з гранчастим обухом (званим також «вухом»), як i в сокири, полотном, подiбним до трикутника, овальним лезом. Тут, як i в рядi районiв Закарпаття, Житомирщини i Чернiгiвщини, робоча частина крiпилась до держака, як i в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, арк. 12]. Виготовляли сапи мiсцевi ковалi i зайшлi ковалi – цигани, пiзнiше були й фабричнi, звичайнi i двозубi.
Знаряддя обробiтку грунту:1 – дерев'яний плуг, 2 – модифiкований плуг, 3 – борона, 4 – мотика, 5 – лопата
Для обробiтку грунтiв користувалися лопатою («рискаль», «городник», «горонник») – ще в кiнцi XIX ст. дерев’яною, iз залiзним робочим окуттям. У бiдняцьких господарствах такими лопатами працювали ще до першоi свiтовоi вiйни, хоча переважали в цей час уже фабричнi залiзнi.
Лопатами, як правило, скопували город, садили за лопатою картоплю, iнколи й кукурудзу (буковинська Гуцульщина), копали картоплю.
Як уже згадувалось, дерев’яним плугом iз залiзним лемешем i ножем почали користуватись на Гуцульщинi лише на межi XVIII–XIX ст. Такi плуги побутували у незаможних селян аж до колективiзацii сiльського господарства.
У другiй половинi XIX – 30-х роках XX ст. на територii Гуцульщини з’являються плуги трьох рiзновидiв: традицiйнi дерев’янi (iх називали «простi плуги») на колiсному передку iз залiзним лемешем i череслом, традицiйнi модифiкованi плуги i фабричнi залiзнi плуги (кiнець XIX – початок XX ст.) [3, арк. 12, 28, 39].
Дерев’яний плуг складався з робочоi половини – плуга та тягловоi – передка («колiсниця», «пiша колiсниця», тобто дерев’яна, без цвяхiв). У такому плузi дерев’яними були: грядiль («гридиль», «гердiль», «придолiп», «стрiла»), двi ручки («чепиги», «чапиги», «чипиги», «ручицi»), полиця («поличка», «плита», «постiл»), пiдошва («пiдошва»), а чересло («нiж») i лемiш («лемiш», «постiв», «постiл», «каптур», «черевик») – залiзними. За конструктивними особливостями традицiйний дерев’яний плуг на Гуцульщинi вiдомий двох типiв: з непорушною полицею i переставною полицею. Останнiй використовувався на Украiнi лише в гiрських районах Карпат [4, c. 45].
У передку було два колеса: праве велике «борозняне» («блазне») i менше лiве («мале»), обкутi обручами («рифами»), а подекуди передки мали однаковоi величини колеса. Передок з’еднувався з плугом тяжем («ожевкою») – лозовим кiльцем або ланцюгом. При запряганнi волiв або корiв до передка чiпляли ще й вiйе («вiе», «вiйце», «двiло»). Як i на iнших територiях Украiни, тут у XIX ст. орали кiньми або волами, а бiдняки – часто коровами.
В кiнцi XIX ст. з розвитком капiталiзму фабричнi плуги прийшли на змiну традицiйним дерев’яним. Модифiкованi плуги, як i в сусiднiх народiв, мали удосконаленi залiзнi лемешi i вiдвали, всi частини були залiзними, крiм чепiг i грядiля. Проте дослiдники землеробства Гуцульщини навiть у 30-х роках XX ст. фiксували побутування традицiйних дерев’яних плугiв, якими користувались у бiдняцьких селянських господарствах. Фабричнi залiзнi плуги, як правило, мали заможнi селяни.
До комплексу землеробських знарядь належала на Гуцульщинi i борона. Їi використовували для спушування рiллi («скородили», «шкородили») i закриття насiння пiсля посiву. У с. Росiшка Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл. борону називають «грапа». Пiд цiею ж назвою вона вiдома i в сусiднiх молдаван. Така борона зустрiчаеться i в iнших мiсцевостях Закарпаття i частково пiвдня Украiни [4, c. 57].
Простiший тип такоi борони вiдомий на Полiссi i в зонi Лiсостепу, у росiян i бiлорусiв.
В кiнцi XIX ст. побутували рамочнi, переважно прямокутнi борони з дерев’яними брусками («бильця», «сегрети») i зубками («чопики», «гвiздя»). У деяких селах Гуцульщини (с. Голови Верховинського р-ну) для рами використовували природно вигнуте дерево. В раму пропускали три дерев’янi планки («насадки»), до них прив’язували дерев’янi бруски («бильця»), в просвердленi отвори яких забивали зубки. До першоi свiтовоi вiйни борони у цьому селi були ще з дерев’яними зубками, в iнших селах такими боронами користувалися i в 30-х роках XX ст. Проте в цей час уже переважали борони з залiзними ковальськими зубками. На початку XX ст. у господарствах сiльських багатiiв з’являються повнiстю залiзнi фабричнi борони. Проте переважна бiльшiсть горян користувалась аж до колективiзацii сiльського господарства дерев’яними боронами iз залiзними зубками [9, c. 58].
Залежно вiд тягла до борони впрягали двох волiв або одного коня. Скородили переважно кiньми.
Для спушування скиб, крiм борони, яку селяни вживали на оброблюваних уже довгий час дiлянках, застосовувались мотики («сапи»). Ними сiкли («чухали») скиби на новинi.
На Гуцульщинi вирощували рiзнi зерновi культури: овес, яре та озиме жито, ячмiнь, менше пшеницi i кукурудзи (бо не всюди дозрiвала) i зовсiм мало гречки i проса. Найпоширенiшим був овес. Документи королiвських люстрацiй Снятинського староства 1565 р. засвiдчують, що в гуцульських селах Рибне, Здвижин (тепер Вижниця), Кути (тепер Старi Кути) вирощували у цей час iз зернових найбiльше вiвса, який входив в оплату данини [5, c. 19].
Із технiчних культур перевагу вiддавали льону («лен») i коноплi («колопнi»). Льону сiяли бiльше, нiж конопель.
Гуцули, як i бойки, велику увагу придiляли вирощуванню картоплi, яка була одним iз важливих продуктiв харчування. Наприклад, на буковинськiй Гуцульщинi в серединi XIX ст. вона займала бiльшу частину орного поля. Досить поширеними були капуста i бiб. Вирощували також квасолю, огiрки, горох, моркву, петрушку, цибулю, часник, буряк мак та iн. [3, арк. 1, 8, 10, 14].
Виходячи з практики i багатовiкового досвiду населення, тут виробили своерiдну народну агротехнiку, яка охоплюе рiзнi заходи, спрямованi на одержання вiд землi якнайбiльшого врожаю. Народною агротехнiкою передбачалось передусiм удобрення i угноення грунтiв, вiдновлення iх структури, ефективнiсть обробiтку, передпосiвна обробка насiння, знання бiологiчних i економiчних характеристик землеробських культур, технiк сiвби i садiння, правильного й якiсного догляду за рослинами i плодами в процесi вегетацii, своечасне збирання та зберiгання врожаю без втрат. Оскiльки якiсть грунту в лiсовому ландшафтi, а особливо в гiрськiй мiсцевостi була низькою, то попiл як удобрення протягом тривалого часу вiдiгравав тут важливу роль. У другiй половинi XIX ст. поряд з пiдживленням грунту попелом вживали гнiй, а сiльськi багатii – iнколи й мiнеральнi добрива. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. селяни намагалися полiпшити родючiсть грунту i шляхом висiвання спецiальних вiдновлюючих структуру грунту трав – конюшини, люпину та iн.
Поряд з удобренням важливу роль вiдiгравала i технiка обробiтку землi. Щоб добитись високих врожаiв у складних грунтово-клiматичних умовах, тут нарощували мiлкий гумусний шар рiллi, постiйно полiпшували структуру грунту. Це стало можливим з використанням плугiв.
Оранку рiллi проводили навеснi (ранню – пiд зерновi i пiзню – пiд просапнi i технiчнi культури) i восени (зяблева оранка). Гуцули починали весняну оранку в кiнцi березня – на початку квiтня. З початком оранки було пов’язано багато вiрувань i магiчних дiй, спрямованих на ii успiшне проведення [1, арк. 5].
У поле виiжджали до сходу сонця. Плуг везли на поле на передку. Оранку проводили удвох: господар тримав «чепиги» плуга, а жiнка вела за повiд коня або волiв чи корiв.
У залежностi вiд рельефу поля, сiвби тих чи iнших культур, застосовували i вiдповiдний спосiб оранки. Оскiльки на Гуцульщинi не було цiльного поля, а лише невеликi дiлянки, то кожна з них розорювалась одразу.
Ранню весняну оранку проводили винятково пiд злаковi культури. Глибина оранки визначалась товщиною родючого шару, який не перевищував у Карпатах 15–20 см. Намагались орати якнайглибше, так, щоб не зачепити пiдзолистий шар («мертвицю»).
Технологiя пiзньоi весняноi оранки пiд просапнi i технiчнi культури нiчим не вiдрiзнялася вiд ранньоi весняноi. Оранкою пiд картоплю завершувалася весняна оранка. Зяблеву оранку проводили лише восени, а на Бойкiвщинi i влiтку i восени.
Насiння зернових вiдбирали фактично вже пiд час обмолоту: зважали, щоб зерно було грубе («тучне») i зберiгали його окремо в скринi. Передпосiвноi обробки насiння майже не проводили. Лише решетом очищали («пiдчинювали») зерно вiд насiння бур’янiв. Інколи мочили бiб, а також мак.
Кукурудзу на насiння зберiгали на горищi («подi»), в качанах, сплетених у вiнцi, якi лущили перед посiвом.
Готували насiння картоплi, як i всюди в Украiнських Карпатах. Уже при копаннi картоплi ii сортували – велику вiдбирали для iжi, середню для садiння, дрiбну для свиней. За два-три тижнi до садiння картоплю виносили iз мiсць зберiгання у тепле мiсце – найчастiше у хату пiд лiжко – i пiсля цього висаджували. Насiння городнiх культур – капусти, буряка, моркви, петрушки, цибулi, часнику – вирощувала кожна господиня.
Ще задовго до початку весняних польових робiт кожен господар докладно знав, де i якi сiльськогосподарськi культури буде сiяти чи садити. Високо в горах, де грунти були з меншим гумусним шаром i важче було iх пiдживлювати, висiвали переважно овес – як найменш вибагливий до якостi грунту i найбiльш морозостiйкий серед зернових. На кращих землях у долинах бiля хат висаджували картоплю. Важливу роль у розмiщеннi землеробських культур вiдiгравала також господарська традицiя, зокрема строгий подiл орного поля на городи з багатопiллям.
Щодо строкiв сiвби, то iснувала рання i пiзня весняна, а також осiння – залежно вiд бiологiчних характеристик культур на холодостiйкiсть, тривалiсть вегетацiйного перiоду тощо. Гiрськi хлiбороби правильно орiентувались у бiологiчних i економiчних характеристиках землеробських культур. У ранню весняну пору, коли ще земля як слiд не прогрiлася i було багато вологи, висiвали вологолюбивi i невибагливi до якостi грунту культури.
Технiка сiвби зернових культур була однаковою в усiх етнографiчних групах украiнцiв Карпат. Сiяли зерновi вручну, здебiльшого з бесагiв, тайстри, а також з дiйницi, цебра, коновки, з мiшка. Сiвач, набравши в жменю зерно, розсiвав його пiд кожен крок ноги. Легке зерно (овес, жито, ячмiнь) розсiвав «у три жменi», одну – справа, другу – перед собою, третю – злiва, а важке (пшениця) – «у двi жменi», справа перед собою i злiва. Сiяли впродовж скиб, а по боронованiй рiллi – впоперек схилу. Пiсля посiву зерно закривали бороною.
Зернобобовi культури (бiб, горох, квасолю) садили переважно за сапою.
Впоравшись iз садiнням бобу i сiвбою вiвса, приступали до висiвання ярого жита, пшеницi, ячменю, проса, гречки. Яре жито сiяли на картоплиннi, а також на зяблевiй оранцi, проведенiй на стернi або цiлинi, на весняних «палениках». Воно вимагало бiльше тепла i кращого грунту. Тому пiд яре жито угноювали землю, за винятком картоплиння. Пшеницi на Гуцульщинi сiяли дуже мало i лише в тих селах, де були широкi рiчковi долини i бiльш родючi грунти. Для неi видiляли найкращу дiлянку орного поля («картоплянки», «цiлини») i добре угноювали ii. Найпiзнiше iз зернових культур висiвали ячмiнь. У травнi сiяли i садили просапнi, технiчнi, зернобобовi i городнi культури. Із просапних найбiльше вирощували кукурудзи (буковинська частина Гуцульщини, Косiвський i Надвiрнянський райони). Садили ii в ямки по два-три зерна, висiяне зерно заскороджували, пiсля чого «довбенками» (дощечка розмiром 15–20 см з держаком) прибивали.
Для садiння картоплi видiляли найбiльш удобренi дiлянки поля, передусiм освоенi землi. На них садили картоплю два-три роки або садили ii пiсля жита чи бобових.
Гуцули садили картоплю, як правило, за лопатою або мотикою, а бойки – за мотикою i плугом. Зорану землю залишали на два-три днi, щоб угрiлася. Лопатою викопували ямки. Ряди робили знизу вверх. У викопану ямку хтось iз дiтей або господиня клали картоплю, яку присипали землею з наступноi ямки. Старшi вiком гуцули розповiдали, що в кiнцi XIX ст. ще дехто з селян вирощував картоплю в хатi у горщиках, на невеликих грядках. Садiнням картоплi завершували веснянi польовi роботи. Із зернобобових культур останнiми висаджували горох i квасолю «пiшу» (стелилася по землi) або «тичну» (вилася по тичцi).
На добре пiдготовлених грядках господиня сiяла мак, петрушку, столовi буряки, крiп тощо, пiсля чого граблями заглиблювала в грунт. Кожна iз цих культур, крiм капусти, яку культивували бiльше iнших, мала свою грядку.
Агрофiзична форма догляду за сiльськогосподарськими культурами передбачала бiлякореневе спушування грунту з одночасним пiдсiканням сапою бур’янiв та прополюванням. Другим етапом догляду за картоплею було ii пiдгортання, яке проводили з обох бокiв рядка.
Просапували також городнi культури i кукурудзу. Посаджену кукурудзу за мотикою просапували один раз, а посiяну – двiчi. Перший раз прорiджували («ретезували»), другий – спушували. У с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну за другим разом «пiдгрiбали» землю навколо стебла, добиваючись цим змiцнення опiрностi його вiтрам i збiльшення площi прийому пiдживлення.
Прополювали всi стеблоростучi, городнi i навiть просапнi культури. Городину i льон пололи двiчi, стручковi i коноплi – один раз. Із дiлянок колоскових виривали тiльки бур’яни. Це була винятково жiноча робота.
Поля i городи, якi прилягали до лiсу, охороняли вiд диких звiрiв, кабанiв, ведмедiв, городину – вiд домашньоi птицi. Проти птахiв встановлювали на городi пугала («опуди») – хрест iз патикiв, на який надiвали подертий одяг [8, с. 166–167].
Збирання врожаю було однiею з найважливiших хлiборобських праць. Селяни уважно стежили за спiлiстю зерна. Збiр зернових тут, як i на рештi територii Украiнських Карпат, проводили в серпнi i вiдповiдно до iх дозрiвання. Першим жали озиме жито, останнiми – яре жито i овес.
Серпи були спочатку ковальськi, а пiзнiше – фабричнi, з зубцями («назубленi»). Серпи ковальськоi роботи – гладкi, iх клепали на бабцi, як коси. Коли стиралися зубцi у фабричних серпах, то ними жали кукурудзу. Лише заможнi селяни косили овес косою iз спецiальним пристосуванням – лучком («вилкою»).
Женцi («жнiльницi») приступали до роботи дуже рано. Першим починав жати господар або господиня. Схопленi долонею i зжатi одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток») клали на землю («на полiт»), потiм зв’язували у снопи перевеслом, скрученим iз цих же стебел, i складали у копи, а через два-три днi снопи складали у «кладнi» (45–20 снопiв). Завершували «кладню» снопом, покладеним поверх iнших колоссям донизу, щоб iншi не мокли. Так снопи стояли, поки добре просохнуть. Потiм везли iх додому, складали у критi обороги або на «подену» (пiдвищення з камiння, покрите товстим шаром гiлок i соломи, що служило основою оборога). Обороги зверху накривали соломою.
Складали снопи також у копи («кланi») по 30 снопiв i пiвкопи – 15 снопiв на кiл, забитий у землю. У с. Верхнiй Березiв (Косiвщина) снопи клали без кiлля в полукiпки, навхрест, на закарпатськiй Гуцульщинi – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх снiп («столец»). Зверху накривали полукiпок (30 снопiв) «шапкою» (снiп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (снiп уверх колоссям). На Гуцульщинi було поширене складання снопiв без кiлля у «дiдики» (8—10 снопiв) i «купки» (15 снопiв). Цей спосiб укладання снопiв без кiлля характерний i для iнших районiв Украiни [9, c. 59].
Пiсля завершення жнив жiнки збирали у вереснi врожай овочiв. Картоплю копали («драли») сапами у вереснi всiею сiм'ею. Тут же на сонцi просушували ii i сортували.
Льон i коноплю вибирали жiнки руками («тягли iз землi»), в’язали iх у невеликi горстки i складали в стiжки, щоб швидше просихали i щоб дозрiвало насiння. Тодi молотили або товкли на подвiр’i праниками або довбенками на каменi, рiдше «мiсили» ногами в сiнях [1, арк. 11].
Особливо вiдповiдальною працею на Гуцульщинi була заготiвля в лiтнiй час сiна для худоби на зимовий перiод на «царинках» або на сiножатях бiля хати, полi далеко вiд села i на полонинах, призначених на сiно. Траву косили чоловiки косами. Були два рiзновиди кiсся – лiщинового, рiдше ясеневого («кiся», «кiсе», «кiссе») з однiею ручкою (давнiше) або пiзнiше – з двома. Такi кiсся побутували на Бойкiвщинi, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовцi та iншi прибалтiйськi народи [10, c. 196]. Сягало воно пiд плече косаря i було найменшим в Украiнських Карпатах. Косу з’еднували з кiссям за допомогою металевого кiльця («обручка», «перстiнь») i притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятцi коси клином («плiшка», «пасклин»). Для мiцнiшого крiплення коси з кiссям iнколи вживали друге металеве кiльце («закiвка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусi коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») i вирiвнювали, коли защербиться, залiзним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залiзнiй «бабцi», ранiше тупiй, а пiзнiше гострiй, забитiй у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гострiння коси косарi носили в дерев’янiй, а пiзнiше бляшанiй «кушцi».
