Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Самійло Величко

Народився у 1670 р. на Полтавщині в козацькій сім’ї. Вчився в Києво-Могилянській колегії. Був канцеляристом у генерального військового писаря, потім генерального судді В. Кочубея, служив у військовій канцелярії. У 1708 р. Іван Мазепа усунув його з посади. Після Полтавської битви жив у маєтках Кочубеїв у с. Диканьці, а згодом у с. Жуках під Полтавою. Автор літопису, який охоплює події на Україні 1648–1700 рр. Помер після 1728 р.

Історія про сатира походить з 17 розділу літопису Самійла Величка і публікується у перекладі Валерія Шевчука.

Сатир

1676 року один сатир, що начебто довго жив у подільському лісі Недоборі[6], був перестрашений демонським збором і втік геть із Недобора. А прибігши у Великоскитську пустиню[7] і зустрівши там іншого сатира, сказав йому таке:

– Оцими днями, опівночі, як мені здається, спав я в своїй темній, зарослій густим і непрохідним лісом та терном, нікому не відомій дебрі та яскині, коли це сильно здригнулася піді мною земля і не знаю, чи вона, чи нечисті духи викинули мене вихором угору від землі з моєї яскині. Я ж був геть од страху збезумілий і, не знаючи, що чинити, втиснувся в дуплясте від кореня дерево, яке мені там трапилося. Отак я стояв, тісно огорнений, і відчував, що всі чуття мої змертвіли, а зір та слух мало мені служать.

Дивлюся я крізь щілину того дупла, що в ньому був, і бачу відразу князя тьми і стародавнього начальника злих духів Люципера з іншими його старшинами, що незвідь-звідки прийшли. Сів він недалечко від мене, як на престолі, на великому дерев’яному пеньку, гнилому й повному мурашви, маючи в руках іржаве, погнуте, залізне сцептро (скіпетр), на бридкій голові багато рогів, а на чолі один – найбільший.

Був він дуже великий, чорний, як вугілля, від голови до ніг, вуса мав паскудні – довгі, пом’яті, бороду – криву, густу, покошлану, що покривала й пелехаті груди. Очі він мав, як розпечені на вогні сковороди, – випускали вони від себе синій сірчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були криваві, як пухирі, довгі, надуті, а рот і горлянка були наче яка прірва, що випускала з себе сморідну пару. Коли ж мурашва, що на ній він сидів, його допікала, він хитав своєю головою так, що з ніздрів його на лоно, наче смердючі остюки, сипалися стоноги. Більше його сатанинських прикмет не міг я зі страху добачити. А коли князь пекельних темнот сів на гнилому пеньку, сіли з ним й інші його начальники, старі по праву руч, а молоді по ліву руч. Були серед них різної постави і страшних ґатунків демони і ніколи не бачені мною бридкі лярви; одні мали верблюжі і козині, а інші курячі ноги, а на голові й роги мали. Інші ж замість волосся мали вужів та зміїв і всілякі інші змішані злі дивовиська та злющі вогні. Він, отой старий сатана Люципер, заговорив до них, що отак порозсідалися, бридким і верескливим голосом:

– Принесіте мені отой мій ріг, що його був зламав я з великим болем з голови моєї об Іорданську скелю, коли йшов хреститися християнський Бог Христос, а я був скинутий з небес і з невимовною швидкістю летів з вами до пекла.

А коли йому відразу його принесли, повелів він затрубити в нього. Коли ж пролунав бридко гаркітливий голос того рогу, тоді всі недоборські дерева захиталися і моє зі мною мало не впало. Була відразу після того по всьому Недобору велика буря, шум, невимовне сум’яття і вихори, від яких всі звірі побігли й полетіли з великим поспіхом геть з Недобора, а з ними мало не вилетів із мене мій дух. Тоді злетілося туди, де був їхній начальник, незчисленне множество демонів, наче темна хмара смердючої сарани, і весь ліс Недобор, освітлений тоді місячним світлом, затемнивсь і спохмурнів. Побачивши їх, Люципер похвалив їхнє старання і сказав до них таке:

– Друзі й чесні мої князі, що провадите свій рід з небес і гідні жити в них більше, ніж сонце, Бог несправедливо випхнув од себе вас разом зі мною у пекло із тих небесних держав, до яких належите так само, як і він. Мабуть, боявся він нас, коли бачив, що мужність наша протистоїть йому. Нині ж він сам, як усемогутній, володіє небом і зорями, а нас має за своїх ворогів і, замість світла денного, всім приємного, замкнув нас нездоланною узою в темряві, позаздривши нам неба – першого нашого щастя – і ясного сонця, віддавши нас безмежній і постійній тьмі. А що найгірше – коле й пронизує мене люттю, гризе і додає до давнього болю більший жаль – це мука, що низьку людину, створену з болота й глини, кличе до неба замість нас і, як батько синові, зичить їй вічного гаразду і нашого найпершого щастя. Але й того маючи замало, послав був у світ і видав на тиранську смерть, на більшу нашу біду свого єдинородного сина. Він же, самі добре знаєте, з якою небезпекою і великою тривогою нашою, виломив пекельні двері і, порвавши вічні зав’язі, відняв у нас ґвалтовно дорогі наші здобичі й користі – душі вірних своїх рабів – і на більшу нашу печаль виставив на весь світ тріумфальну хоругву, що звоював пекло. Але залишимо геть стародавні наші шкоди й кривди від нього, – вони завжди були і є славні: він постійно допомагав людині супроти нас і робив та робить силу нашу нікчемною і бездіяльною, віддавши нас на посміх і наругу тому, хто мав би перед нашим лицем як слуга схиляти свою шию. А пригадаймо недавні образи, і як хоче нас від віку обернути він унівець, а силу нашу зробити безвісною, коли забере від нас усіх людей і приведе до себе; до того ж він приніс таку честь і дав силу хрестному дереву (яке здавна служило для безчестя й смертної кари злочинцям і на якому зволив розіп’ястися й сам Христос), проти якої ми зовсім не можемо стояти і мусимо, безчесно і всепереможно гнані, тікати й зникати. Що ж маємо чинити, чи тільки будемо дивитися крізь шпару? А він натискає сильно – ото бачите, що люд його віри поширюється і змножує свої церкви не тільки по всій Європі, а вже і в Азії, і в Палестині! І приходить до того, що не тільки в християнських церквах, але й повсюди поміж невірними поганинами, зловленими у віру Христовими апостолами, буде зображене й пошановане на стовпах і колонах, мідних і мармурових, Христове ім’я, а наші хвали й офіри через те цілком згинуть і загаснуть. Божниці наші порожнітимуть, а ідоли впадуть ув остаточну згубу. Йому ж самому, як єдиному Богові, всі народи воздадуть хвалу і принесуть офіри, а нас до своїх церков і входити не пустять. І чим раніше хвалилися ми, те тепер мусимо відстраждати так, що душ, підданих гріхові, не буде і за них перестане платитися Плютонові[8] трибут (контрибуція). Чуєте ж бо, не допустимо до того, візьмемо перед себе давню свою мужність; коли ми вергали в небо вогнем і докучали мечем небесному князівству – тоді ми, либонь, програли й лишилися переможені, однак сміливість серця нашого і справність нам признавано.

Гадаю, що й вам відомо добре, як зависний на добро наше християнський князь і гетьман Гофред[9], воюючи в Азії й Палестині наших слуг магометан, скинув багато ідолів із наших божниць і знищив твориму в них нашу хвалу; та й саме велике місто Єрусалим він здобув і зробив те саме, встановивши в ньому хвалу Христу, назорейському Богові, своєму спасителеві. Оце християнське щастя і божественна над ними милість найбільше нас тоді долягали і гризли великим жалем та болем, пронизуючи як стрілою наші серця; ви були послані від мене перешкоджати християнам у їхніх замислах, і їхні війська, що стояли тоді під Єрусалимом, мали порозрізнювати всілякими способами і спритами, змішати і припровадити їх до крайньої руїни, чого, либонь, цілком не досягли, але й досягли немало, вчинивши значний ущербок у тих військах своїми спритами. Хвалю отож вірну вашу службу, завдяки якій ми погубили, почавши від синів Володимира, того другого після Андрія[10] християно-руського апостола та хрестителя, аж дотепер, чварними війнами і сум’яттями множество християнського люду і приводите багатьох інших з православної віри до інших різних вір. Але ще немає кінця моєму бажанню. Хочу я винищити й вигубити отих кам’яносердих і у віках непохитних у своїй православній вірі русо-козарів, що більше інших народів важкі й невиносні нам своїм благочестям та лицарством. І це я вчиню незгодами й чварами такими ж, як були раніше в колишніх властолюбців і начальників, – так знищите ви в землі українській і славу Христа, їхнього Бога й спасителя, нашого ж губителя. Адже вже була на цьому боці Дніпра пошкоджена й спустошена їхня земля з багатьма міцними містами і багатолюдними селами спершу через вірного нашого слугу Батия, потім і через їхніх же братів-християн поляків, а потім знову-таки через наших слуг сарацинів і агарян[11]. Одначе з бусурман, вірних наших слуг, гине від мужньої їхньої зброї більше людей, як у них. І це належить нам, коли Христос допустить, відомстити і їхню землю зі столицею їхніх гетьманів Чигрином та іншими містами, що лишилися, до решти розорити і цілком порожньою та нікчемною зробити. Ідіте ж, мужні мої лицарі, у всесвіт і збирайте свою силу на вигублення того затверділого козаро-руського народу, вжийте до цього всіляких спритів і хитрости вашої, і коли в тому один з вас кволий і невправний, то хай допоможе йому в початій справі другий. Напровадьте мені в’язнів, чи силою, чи радою, чи умітністю, будьте їм завадою і шкодьте всюди, вловіте їх у сітки вашого сприту. Нехай одні волочаться по світу, як заблуклі без пастиря вівці, другі затягаються на службу всіляким чужим монархам і там гинуть за гроші, треті в п’янстві топляться, четверті в усіх світових розкошах, як свині, нехай плещуться, п’яті у плотській похоті нехай паскудяться і ображають на себе Бога, шості нехай бунтуються на своїх гетьманів і начальників зі своїми роздвоєннями і внутрішніми чварними незгодами – хай викорінюють себе самі, нехай військо згине, нехай йому те станеться, що пам’яті козарів не останеться!»

Гнівалися нечисті духи, чуючи ту Люциперову мову і, вже більше її не дослухаючися, з великим шумом і вихором, як незліченна саранча і темна хмара, полетіли геть із Недобора на свої справи. Потім одразу блиснула блискавка, а після неї вдарив міцний і нестерпучий Перун, від якого й багаторогий їхній сатанинський король зі своїми князями, лишивши після себе плюгавий і невиносний холод та сморід, пішов із тим пнем, що сидів він на ньому, в землю, покинувши по собі тільки малі челюсті бездонної прірви, що почали потроху випускати із себе гіркий сірчистий дим. Од того Перунового грюкоту не лише завалилася і зрівнялася з землею моя дебра й улюблене моє житло, що було там близько з харчем моїм і дерев’яними та терновими хащами, але й численні великі дерева, що були поблизу, й моє, в якому був я, вирвалися з корінням й упали на землю; і все листя в усьому тому лісі з усіх дерев, хоч і не час іще був, упало на землю і, наче спалене з усіма травами та лісовим биллям, послалося по землі одним шаром пічного попелу, а ліс лишився на землі без листя, неначе сухий.

Від цього страшного видіння та грюкоту, холоду, й смороду, і падіння на землю зі своїм деревом я втратив усі чуття свої і лежав мертвий у тому деревному дуплі до півдня. Опівдні, коли моя плоть нагрілася від сонячного тепла і південний тепло-холодний вітер вивіяв сатанинський сморід, що був у всьому лісі, то й я відчув у собі пробудження життя, заледве виліз із тісного мого деревного дупла і, бачачи в усьому лісі порох, попіл і голі дерева та не маючи, відтак, нічим себе прохарчувати, а до того ж боячись, щоб той сатана не виліз знову на світ через залишену після себе нору і не відігнав своїм страхом мого від мене духу, біг, біг і біг, не дивлячись куди, і перебіг за кілька день довгі поля, ліси й діброви, гори, долини й болота та й прибіг у цю незнайому пустиню. І це вже третій день тиняюсь у ній голодний і спраглий, нікого в ній не зустрічаючи і не можучи підкріпити чимось свою плоть від отаких, що оце розповів тобі, страхів і переживань, що геть виснажують мене й нахиляють до смерті. Нині, уздрівши тебе, персоно любого нашого роду, радію серцем і вже не боюсь умерти перед твоїми очима.

Це вирікши, він упав, плачучи, перед ноги сатира, якого зустрів був у Скитських пустинях. Той же, підвівши його від землі і так само плачучи, сказав до нього:

– Друже, коли правду кажеш і коли демонська сила своїми підступами знамірюється навести такі біди і злопригоди православному християнському українському народові, то біжімо звідсіля в інші найдальші країни й пустині, щоб і ми не були тут зловлені тими демонськими хитрощами й не впали в несподіване зло.

Вирікши це, пішли вони відразу в глибину пустині. Стояла тоді ніч, а один скитський анахорита, що тулявся після розорення турчином свого монастиря сам-один у пустині, клякнув був у лісовій густині на молитвах. Він побачив і почув ту розмову сатирів, що точилася поблизу нього, віддав хвалу Богові, що відслонив йому розум розуміти мову тих сатирів, і, повернувшись до свого Скитського монастиря, оповів, що почув, братії, яка тут лишилася, і та сатирова розмова прокотилася тоді, здається, повсюди.

Демони ж після такої інформації й розпорядження свого багаторогового князя розсіялися по всесвіту і почали своїми підступами розпоширювати, де було можна, сіті й запалювати серця злостивих і завидливих людей, а найбільше своїх слуг-магометан на викоренення тогобічних козаків із Чигрином та іншими українськими містами, що залишилися.

Олексій Плющ

Народився 25.V.1887 р. в с. Оленівка коло Борзни на Чернігівщині в сім’ї учителя. Закінчив Першу російську гімназію у Варшаві. З осені 1906 р. вчився в Ніжинському історико-філологічному інституті. Був книгарем і писарем ніжинської «Просвіти», виступав з рефератами на зборах чернігівської «Просвіти». Покінчив життя самогубством 24.VІ.1907 р.

Писати почав у 1902 р. Автор повісти «Великий в малім і малий у великім» (1903), з якої й походить уривок «Страждання демона». Сучасне видання: Олексій Плющ. Сповідь. – К.:, Дніпро. – 1991.

Страждання демона

Коли нічого не було, коли царювало скрізь повне таке й вічне ніщо, вічно спокійне, безсмертне ніщо – от, наприклад, таке, як на тім світі буває з кожною людиною, – коли був безкраїй спокій небуття, неіснування повного і тихого, коли було так тим хороше, – то посеред сього невиразного, вічного спокою безформеного пробував не дух, не мисль, а щось таке, чого обхопити розум мій нездатен, але яке владно наповняло ввесь той спокій неіснування й страждало воно… Се був демон.

Страждав демон, і безконешність своїми частками, довгі, тягучі ночі для стражденної людини, минала для нього, а він страждав, бо, повний надзвичайного зла, повний смертного жадання, пекельної жадоби вічної втішити: зло незмірне, погріти його на нещастях та стражданнях другого, він нічого не мав довкола себе, опріч тихого, лагідного спокою неіснування милого, який ще більше дратував його зло, розвивав йому пекельність і силу того неосяжного зла безсмертного…

І от, повний страждання від немочі завдовольнити сього надзвичайного, вічного й, головне се, вічно зростаючого зла, сей демон мав уже зникти, розпливтися у власнім злі, згоріти в нім і згинути, зникши частками… І тоді було б вічне неіснування, вічний спокій небуття, тим і вічне щастя… Хороше тоді було б!.. Але раптом демона осяяв творчий порив, мисль, якась спочатку вельми неконкретна, вельми невизначена обняла його, і він, пірнувши в себе, аби ніхто не перешкоджав йому творити вічний спокій, затих і причаївся. І тоді на мить, яка була, порівняно з нашим уявленням часу, довга-предовга, постав такий повний спокій нічого неіснування!..

Хороше, так незмірно, на уяву неможливо хороше було тоді, така розкішна була та єдиная мить у всій довгій вічності безкраїй, що без початку, без жадного кінця!!!

Коли мій розум вельми хвилинами вироста, коли він робиться, як та всесвітня просторінь, широким і, як джерелова вода, прозорим і, як криця найкраща, твердим, тоді лише трохи я можу уявити собі, що то був за безкраїй спокій неописано прекрасний!..

Довкола всюди-всюди – значить у необмежності – нігде не було ні протилежности, ні плями, бо не було навіть згадки про світ, не було нічого, що ми можемо собі уявити, а було повне ніщо, повне тихости. Усе, що оточує людину, все без вийнятку, все цілком умовне: умовне світло, тьма умовна, умовна краса, існування умовне, мабуть, очі й ввесь напрямок розуму людського, ввесь він вповні вміє уявляти собі лиш умовне. Але ж та тиша, повна тихости, без жадної плями, навіть згадки про згук, була вповні безумовна, глибока тиша цільна. Всюди та скрізь був спокій неіснування…

І все складало той приємний, собою самим завдовольнений вповні, цільний спокій неіснування, ідеальний спокій!..

Раптом, як із ракети виліта сніп іскр, так з демона вилетів вічний сміх, широкий, як всесвіт, міцний і колючий, як всесвітнє страждання, голосний, як безкрая кількість згуків найдисгармонійних, найдиких своєю безконешно зростаючою силою, сміх, повний такого владного, такого низького й вічного завдоволення, сміх радости демона, такої ж безконешно злої, демонічно прекрасної навіть, бо безкрайо вільної в своїм злі, якому ніщо не могло й помислити протистати, радости, що він, демон, має силу вічно жити, має силу зруйнувати сей ненависний, остогидлий йому лагідний спокій прекрасний, і викликати з неіснування вічне страждання глибоке всесвіта, яке буде йому повним задоволенням ріжноманітним!..

І от демон почав єдиною мислю своєю творити собі світ… І зло його росло, зло його, повне натхнення й творчого пориву, в кожну цяточку того, що творило, вкладало безліч суперечів, аби тому, що воно творило, страждання зробити вічним!..

Юрій Липа

Народився 15.V.1900 р. в Одесі в родині відомого письменника і політичного діяча Івана Липи. 1920 р. емігрував до Польщі. Закінчив 1929 р. Познанський університет, 1931 р. – курси військових лікарів у Варшаві. Очолював літературну групу українських поетів «Танк». 1943 р. повернувся в Україну, працював лікарем у Яворові. Арештований органами НКВС і страчений 20.VІІІ.1944 р., в с. Бунів Яворівського повіту на Львівщині.

Автор поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), історичного роману «Козаки в Московії» (1935), кількох збірок оповідань та публіцистичних праць «Союз визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Гетьман Іван Мазепа» (всі – 1917), «Бій за українську літературу» (1936), книг із медицини «Фітотерапія» (1933), «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» (1937), «Ліки під ногами» (1943).

Біси і ловець

(Балада)

Архистратиг Михаїл метне ясним,Метне ясним, а з того блиск і грім,Сизо-сині хмари розходяться кругами.Архистратиг Михаїл б’ється з ворогами.Ішов ловець,Його силам кінець,Під деревом став: – Ох, Ти, Мати Божа,І ніч, і дощ, і бездоріжжя, –Тільки перегрімлює-гримитьЯрослива блакить!Став під деревом, глядить,Дивиться – перебігаєТам, де темний ліс, –За бісом біс:Один – товстий, пикатий, жовтозубий,Витягає масні губи, плямче, смокче,Живіт показує, слину розмазує,Все хотів би їсти, їсти, їсти…Другий – говорить без кінця, лає всіх і отця,Нечистоти скидає, проклинає, як грає,Все чорним словом називає, блює,Все хотів би очернити, змісити, загнити…Третій – безчолий, товстопикий, розігрітий,Широколапий, одноокий, лапи витягає,Поживи теплої шукає, душі і крови,Все хотів би душити, давити, приземнити…Четвертий – тонконогий, в кущах потороча,Тонкорукий, павутинний, має тільки очі,На все гиддя дивився б і плямам молився б,Все хотів би найгірше, що ґанч, плюгавіше…П’ятий – тіло одно, голе, біле, що дише,Безголове, любашне, дриготливе і мразне,Аж трясеться, як вій-солодій, у трусійстві, у поті,Скрізь шукає і п’є, мов смолу, насолоду…Шості – йдуть, колихаються, в’ють хороводи,Все у них від вина пороздулось, піднеслось, трясеться.Очі сині, як ніс, і розтріпану бороду смокче,І втіка, ригає блювотиння винне довкола.Сьомий– страшний, він пнеться з землі і спадає,Небо льже язиком, безнастанно хулою кидає,Все найвище обвив би кільцями слизькими своїми,І пливе за всіма по землі, наче вуж неспокійний…– О, – каже ловець, –Недобрий то ралець,Ні, не дам я вам гуляти,Лад Божий перекривляти!Фузію перехрестив,До плеча приложив,Бив, бив, бив,По черзі положив, –Під лісомБіс лежить за бісом.Зупинилась буря, стихли стріли громові,Стали хмари, як сходи, сині, гранітові.Сходить по них архистратиг до ловця,Біле світло сліпуче б’є з його лиця:– Спасибі, брате людський, вбив ти бісовіння,Які ж твої за це хотіння?– Мої хотіння – Божі веління!Одно тебе прошу,Святий Михаїле,Дозволь людям ходити, –Вічно біса бити!..І він ходить між намиВ погоні за бісами,І як, чоловіче, в душі легко стане, –То вбив біса твого    По слову від Бога    Ловець безустанний.

Ростислав Єндик

Народився 28.05.1906 р. на Гуцульщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-х роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропології: «Антропологічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографії про Адольфа Гітлера, збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін. Після війни мешкав у Німеччині, помер 15.02.1974 р. в Мюнхені. Оповідання походить з однойменної збірки.

Регіт Арідника

І

Гей, що ж то за краса Красноіля. Розляглося село над річками, над їх зеленими беріжками, грунями обвилося, лісами закосичилося, царинками усміхнулося. Потоки шепотом-шелестом пригадують давно забуте, верхи шумами-думами перекидуються, синиці свистом-посвистом цівкають і на когось кличуть, викрикають.

З Широкого викочується сонячне ядро і лагідно гладить Магурки; вони усміхаються, кивають привітно зеленими крисанями і жартом переморгуються з Широким. Широке хмуриться, чорніє і зганяє з своїх плечей сонце, що сіло на нього, але золотити його не хоче. Добродушне сонце зсувається і відходить, на прощання розгладжує брови розгніваному Плаєві, пригладжує розвихрене волосся і він з сорому червоніє, рум’яниться.

Міняються світла, тіні, півтіні, повітря міниться шовкотканими пружками і на золотих струнах гомонить…

– Не вслухуйся в ці голоси, бо в пошумах верхів і в посвистах Синиць почуєш не буйнодзвінний голос Довбуша, що юнацьких леґінів до себе кличе, але стогони ранених гір.

– Не віриш?

– Слухай!

Сонце конало, закриване густими мряками і темрявою ночі, останніми зусиллями викидало з себе недавно ще смертоносні для ночі стріли, що палючими снопами розсипалися у просторах. Та сила його ослабала з кожною хвилиною і соняшний вогонь замінювався в холоднаве світло, що не в’їдалося в бурунні мряки, які зліталися з усіх сторін, щоб його задушити, тільки золотило їх. Вал за валом насувалися мряки на сонце й обливали його кров’ю. Розтоптуючи перші ряди своїх пробоєвиків, другі та треті, темнава сила мряк затоплювала сонце у безмежних кривавих морях, щораз густішою заслоною омотувала його, щораз грізніше збирала в могутньому напруженні розчухрані брови. В останніх судорогах задрижало сонце, побіліло душене чорнотою і згасло.

Зареготалася темінь довгим спазматичним сміхом від заходу на північ, війнула полум’ям із зашкірених зубів і вмовкла, розкинувши кадовб по склепінні неба й опустивши волохаті кінцівки по небосклонах, неначе б побіда знесилила її.

Насувалася ніч з кривавим ковніром на заході.

З переляком розглядалися довкола себе розмріяні смереки, глухли дзвіночки, розсипані по барвистих полонинах, насторожилися гуки потоків і річок. Повітря кам’яніло зловісною непорушністю, вагітне жахливими несподіванками.

Тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша…

На далекій півночі забовванів хребет велетенської звірюки і сховався за обрієм. Звірюка блиснула вузькою щілиною ока, ліниво клацнула рідкими кливаками та широко позіхнула.

І знов тишина. Природа слухає з запертим віддихом. Тиша. Ша…

Незабаром друга потвора замайоріла на обрії, стрясла шкурою, блиснула кривими кливаками і глухо забурмотіла.

І крилата потвора за потворою, звірюка за звірюкою підносили кудлаті голови у своїх північних леговищах, вилізали на небо, пожирали розкривавленого велета та розтирали його своїми чорними клубами, мов млинськими каміннями, на ніщо. Повітря стало густе і чорне, мов смола, що булькотить і клекотить та горючими шматками розприскується з відкритого казана.

Це потвори розпочали свій танок, опираючись на грудях гір.

Зойкнуло самітне Сокільське і протяжним свистом попрохало помочі в Писаного Каменя, в Лелькова і в Скупови.

– Рятуй, – пронеслося долиною Білої Ріки, Річок і загубилося в Пробійній,

І знову тишина. Природа вслухується з запертим віддихом. Тиша. Ша…

І той вітрець, що перед хвилиною, скрившися за Груником, легенько віддихав, нараз завертівся в дикому аркані на місці, зірвався з землі, відбився від верхів і вдарив у темінь неба та клубовище потвор розбив, розтер, розігнав і відслоненому небові післав жагучий привіт.