скачать книгу бесплатно
Вiд спiвчуття i болю iй хотiлося нiжно притулити до себе всiх обездолених дiтей. Та вона добре розумiла, що це можливо зробити лише серцем, не вистачить рук, щоб захистити i зiгрiти iх своiм теплом i ласкою.
Марiя сумно усмiхалась i дивилася на маленьких дiток, якi нiчого не розумiли, були веселими милими забавками. Не дивно, що iх брали з бiльшою охотою, бо вони не пам’ятали свого корiння i були в родинi, як рiднi.
Перше знайомство iз притулком для Марii та Євгена морально видалося надзвичайно важким.
– Ми прийдемо наступного тижня. Нам би хотiлось подивитися на дiтей, коли вони спатимуть, а потiм ми допоможемо нянечкам iх одягнути, побудемо з ними пiд час вечерi i пiзнiше трохи пограемось.
– Звичайно, – вiдповiла стримано директорка. – Я знаю, що швидко вибрати когось iз такоi кiлькостi дiтей – дуже важко. Думаю, вам доведеться прийти не один раз… Ми вас чекаемо. Приходьте, будь ласка.
Дорогою додому Марiйка плакала, Євген аж зупинив машину.
– Якщо тобi так важко, то припинiмо цю затiю i залишимо все у спокоi. Дасть нам Бог своiх дiтей, будемо мати, а нi – то нi!
– Геню, ти що! Просто я не можу заспокоiтись, як згадаю iхнi сумнi очi та рученята, що тягнулися за печивом чи цукерками. Скiльки нещасних дiтей! Ще трохи вони побудуть у цих умовах, бiльш схожих на домашнi, а потiм змушенi йти в iнтернати. А там знаеш як? Маленькi в’язницi. Ти думаеш, чого звiдти дiти тiкають або й навiть руки на себе накладають? Господи, прости iхнi душi невинногрiшнi. Думаеш, роблять це вiд добра? Я хочу взяти дiвчинку, але менi iх усiх шкода, – i вона знову заплакала.
Євген обняв ii лагiдно i в той же час мiцно, нiби вiд когось захищаючи:
– Марiчко, яке ти маеш добре i м’яке серце. Ти будеш чудовою мамою. Ми виберемо собi дiвчинку, i повiр: я нiколи не скривджу нi ii, нi тебе. Будь певною в цьому. А тепер поiхали додому, бо я страшенно голодний, холодний, не обiгрiтий жiночим теплом чоловiк…
Днi промайнули в буденнiй круговертi, i знову наступив момент вiдвiдин дитячого притулку. Марiя завчасно купила солодощiв, фруктiв i невеличких iграшок. Приiхали, коли дiти уже полягали спати.
Перевзулись у домашне взуття, i чергова вiдвела iх у дитячу спальню. Лiжечка стояли по вiкових групах. Маленькi дiтки спали у спецiальних лiжечках iз високими бильцями, щоб не впали, а старшi – у звичайних лiжках, тiльки невеличких розмiрiв.
Марiя ходила помiж сплячих дiтей, з нiжнiстю дивилася на цi милi живi клубочки, якi солодко спали i, напевно, бачили кольоровi сни, у яких дорослi люди спочатку пригощали iх цукерками i хотiли, але так i не ставали iхнiми батьками.
Серед бiльших дiтей хтось спав, а дехто просто лежав iз розплющеними очима. Коли Марiя пiдiйшла до них, то не могла не спитати старшого хлопчика, який уважно дивився на неi:
– А ти чому не спиш?
– Я думаю!
– А про що ти думаеш?
– Про життя!!!
– Хм! Про життя?! А що ж ти про нього думаеш?
– Що воно важке…
– А що це означае?
– Це коли ти дуже чогось хочеш, а воно не збуваеться, i тодi стае так сумно жити. Оце й значить, що життя важке.
– Розумно ти говориш. А як тебе звуть?
– Іванко!
– А скiльки тобi рочкiв?
– Менi чотири, скоро буде п’ять! І менi дуже шкода, що я такий великий хлопчик, бо мене вже нiхто не захоче взяти.
– Не сумуй, ще знайдуться i для тебе мама i тато. От побачиш! – Марiя не втрималась i погладила хлопчика по головi. Вiн був коротко стрижений. Чорняве волоссячко стояло колючою щiточкою i приемно поколювало ii долоню.
Їй захотiлось iще його погладити, але вона швидко забрала свою руку, щоб не обнадiювати дитину своею прихильнiстю. Хлопчик був гарненький, але Марiя хотiла мати дiвчинку.
– А кого ви хочете взяти собi?
– Я шукаю дiвчинку!
– Так, дiвчат беруть частiше. А яку ви хочете взяти?
– Ми ще не знаемо, ми ж не знайомi з усiма.
– А вiзьмiть собi Свiтланку, таку бiленьку з чорними очима. Вона добра i гарна.
– А що це значить «добра»?
– А вона, як iсть, то завжди протягне ручку, щоб когось пригостити. А ще вона мало плаче i не капризуе. Вихователька все ii називае «Моя хороша дiвчинка» i цiлуе ii в щiчку. Я б ii взяв собi, якби я був дорослим.
– Дякую тобi, Іванку. Спи, я тебе потiм чимось пригощу, коли ти прокинешся. Пiдiйдеш до мене, добре?
Потiм Марiйка звернулась до нянечки, яка розкладала по мiсцях i шафках дитячi речi, i спитала ii про Свiтланку. Та показала лiжечко, в якому спала дитина. Дiвчинка виглядала мов янголятко, була блiденькою, але дуже милою.
– Подивлюся на неi, як вона проснеться. Познайомлюся ближче.
Пiшла шукати Євгена, який на прохання виховательки прикручував якiсь полицi.
Того дня Марiя таки пригледiла для себе донечку, i була це дiвчинка, яку нарадив хлопчик Іванко.
У притулку Свiтланка опинилась у рiчному вiцi, ii мама померла при пологах, тата в неi не було, а бабця, яка взяла онуку на виховання, виявилася не найкращою опiкункою: вона випивала. Сусiди не могли знести плачу постiйно голодноi i недоглянутоi малечi. Так вона опинилась у притулку. Тут ii виходили, вiдчистили i вiдмили, i з часом дiвчинка перетворилась у бiляву ляльку.
Ще не один раз Марiя i Євген приходили у притулок для бiльш детального знайомства з дiвчинкою. Вони ii привчали до себе, гуляли з нею по будинку, годували, i вона потроху звикла до них. За цей час зiбрали всi документи, потрiбнi для оформлення батькiвства.
Настав день, коли вони мали забрати дитину додому. Дiвчинка з нетерпiнням виглядала своiх нових тата i маму i дуже втiшилась, коли розпочався урочистий момент прощання iз дiтьми. Вона радiла, бо була в центрi уваги, i розумiла, що всi дiти i дорослi зiбралися разом у великiй гральнiй кiмнатi тiльки заради неi.
– Свiтланко, скажи всiм дiткам «до побачення» i помахай iм ручкою. Отак, гарненько, папа… Чемна i хороша дiвчинка, iдемо з мамою i татком додому.
І тут сталося несподiване, що перевернуло душу i прийомних батькiв, i вихователiв та нянечок. Побачена картина розчулила всiх, хто був поряд. Навiть директорка,
Стефанiя Петрiвна, яка пережила не одну зворушливу мить, заплакала, не стримуючи рясних слiз…
Хлопчик Іванко, що нарадив взяти Свiтланку, пiдбiг до Марii i мiцно обхопив ii за ноги:
– Тьотю, тьотю, рiднесенька, вiзьмiть i мене зi собою! Вiзьмiть! Я буду вас любити i завжди слухати. Я все зроблю, що ви менi скажете, я i Свiтланку буду бавити, як сестру свою. Не залишайте мене тут, я вас прошу. Тьотю, я буду вас любити найбiльше вiд усiх на свiтi i буду називати вас «моя мамочка» i татка буду любити. Заберiть мене iз собою, – Іванко мiцно тримав ii за ноги, говорив це i повторював, благав ii крiзь сльози, а вона тримала на руках дiвчинку, на яку вже оформили всi документи i яку вiднинi вважала своею дитиною.
Євген стояв поряд iз речами дружини. Вiн зацiпенiв i був у повнiй розгубленостi. Директорка, тихо шморгаючи носом, не знала, що робити i як вiдтягти та заспокоiти хлопчика, не травмуючи його психiчно. Марiйка плакала, бо в неi серце розривалося вiд жалю до малого, який заходився слiзьми. Свiтланка також плакала, тримаючи маленькими ручками нову маму за шию, бо не розумiла, що ж тут дiеться.
Тiльки декiлька хвилин тому всi були такi веселi i цiлували ii у щiчки i прощались iз нею, а тепер усi плачуть?!! Нянечки i виховательки витирали сльози, бо спокiйно дивитися на такий дитячий бiль було неможливо. Щоб витримати це видовище, треба було мати дерев’яне серце i залiзнi нерви.
– Я тебе вiзьму, Іванку, не плач. Ти будеш моiм сином. Тiльки заспокойся, – говорила крiзь сльози Марiя, однiею рукою тримаючи бiляву дiвчинку, другою нiжно гладячи чорночубого хлопчика по густiй чупринi…
І так сталось, що замiсть однiеi запланованоi дiвчинки вони поiхали додому iз двома дiтьми. Як виняток, документи на хлопчика мали принести потiм. І почалось в iхнiй родинi незнайоме i цiкаве життя.
…Минули роки, а в пам’ятi Марii не стерся той вечiр, коли дiти вперше переступили порiг свого нового дому.
Вона пам’ятала всi маленькi дрiбницi, якi тодi для неi – мами – мали велике значення.
– Іванку, вiдпусти мою ручку, не бiйся, тепер я тебе нiкому не вiддам. Вiднинi ти мiй синочок, ми вдома. Я, тато, Свiтланка i ти, – говорила вона, розбираючи хлопчика з того одягу, в якому вiн був у дитячому будинку.
Коли вони забирали ледь заспокоеного Іванка з будинку, вихователька принесла йому на замiну чистi штанцята i сорочинку. Дорослi не хотiли його там перебирати, щоб знову не лякати i не нервувати.
– Дiтки, тато зараз вдягне домашнiй одяг i я, а потiм вся наша родина пiдемо вечеряти. Добре?
Марiя займалась Іванком, а Євген – Свiтланкою. У нього трусилися руки, коли вiн схвильовано вiв дiвчинку до ванноi кiмнати, щоб вмити ii заплакане личко. Пiсля того рейваху, який вчинив хлопчик, вони хутко пiшли iз дитячого будинку. Єдине, що вимагала директорка вiд новоявлених батькiв, – написати заяву на всиновлення хлопчика i дати розписку, що вони донесуть потрiбнi документи протягом кiлькох днiв. Вона в них не сумнiвалась, бо бачила, що мае справу iз порядними людьми. За довгi роки роботи в цiй сумнiй установi вмiла добре розпiзнавати людей, наче наскрiзь бачила та вiдчувала думки i могла безпомилково оцiнити iхнi намiри, тому на свiй страх i ризик зробила для них такий виняток.
На ii пам’ятi це був перший випадок, коли однi батьки забирали двох дiтей одночасно, i що це рiшення вони прийняли упродовж кiлькох хвилин.
Перед тим Марiя i Євген ретельно готувалися до приiзду дитини, знали, що приведуть у свiй дiм дiвчинку, для якоi купили лiжечко, одяг та рiзнi iграшки. Для хлопчика в них не було нiчого.
Пiсля першоi сумiсноi вечерi, незвичноi для всiх, але вiд того не менш веселоi, дорослi розповiдали дiтям про iхнiй новий дiм, показували, де вони будуть спати, iсти, бавитись. А потiм усi разом пiшли у ванну, щоб спочатку скупати Свiтланку. Хлопчик в’юнким хвостиком тримався за Марiю, не вiдходячи вiд неi нi на крок. Вiн так само намилював мочалку i тер спинку задоволенiй дiвчинцi. Батьки дозволяли йому брати повну участь у цiй веселiй процедурi. Дiти заходилися смiхом. Нiхто до того не мив iх так ретельно в цiкавiй пухнастiй водi, в яку Марiя не пошкодувала влити пахучоi пiнки для дитячих купелей. Потiм дiвчинку поклали спати, i ця маленька бiлява лялька, замучена незвичним рухом, цiкавими i приемними подiями, заснула за мить.
У хлопчика купель виявилася трохи сумнiшою. Коли роздягнули, Марiя побачила: без одягу дитини було «пучка духу».
– Господи, та який же ти худесенький, однi реберця виступають i маленька дупця, – Марiя зiтхала, натираючи мочалкою тiльце маленького незнайомого iй синочка. Вона тiльки тепер осягнула мiру тiеi великоi вiдповiдальностi, яку вони взяли на себе отак одразу. Одна дитина, i двое дiтей – велика рiзниця, тим бiльше, коли ти iх не знаеш, бо не ростив iз малечку, а вони впали тобi в руки отак, мов iз небес.
Хлопчик нiби вiдчув ii думки:
– Мамо, я буду дуже чемний, ви не хвилюйтесь…
Тут уже Марiйка не втрималась, притиснула мокру дитину до своiх грудей i сльози невпинно лились iз ii очей.
Євген стояв за нею i тримав напоготовi великий рушник, щоб загорнути дитину, а з того всього загорнув у нього дружину.
– Тату, ти не мене витирай, а свого синочка, – опанувала себе Марiя, i простягнула дитину чоловiковi.
Тiеi ночi вони трое спали на одному лiжку, посерединi хлопчик, по боках – дорослi. Дитина майже до пiвночi тримала iх за руки, навiть увiснi боячись вiдпустити, i лише коли батьки обережно вiдклали ручки дитини убiк, вони змогли розпружитися i заснути. Хоча повноцiнним сном назвати це було не можливо: вони боялися придавити дитину i раз за разом накривали хлопчика, щоб вiн не замерз.
Наступного дня усiм сiмейством поiхали вибирати лiжечко для Іванка, купувати для нього одяг i дозбирувати потрiбнi для усиновлення документи.
Марii здавалось, що ii оточуе якийсь iрреальний приемний свiт!!! Вона не могла повiрити, що все, що вiдбуваеться iз нею зараз, – не сон, i цi двое дiточок, гарних, як казковi iграшки, е ii дiтьми, i що вона може ними опiкуватися, цiлувати iх i притискати до своiх люблячих грудей скiльки iй заманеться i коли в неi буде на те палке бажання. Вона не могла намилуватися ними.
