скачать книгу бесплатно
Своi… Чужi…
Людмила Когут
Їi книжковий свiт створений для друзiв, тих людей, котрi вмiють читати, думати, слухати, плакати, смiятись, спiвчувати, вiрити, довiряти, прощати, зневажати, шкодувати… В ii iрреальному свiтi поважають усi людськi почуття, крiм одного – ненавистi. Їi героi – добрi люди, i своiми дiями вони нiби промовляють до читача: – Спрямуй промiнець свого душевного свiтла туди, де пануе суцiльна пiтьма. Нiколи не шкодуй своеi щироi усмiшки i даруй тому, хто так ii потребуе. Власну зболену сльозу обережно поклади на щоки того, кому не знайомi сльози спiвчуття, можливо, вона розбудить це холодне, черстве серце i зiгрiе його. Не жалiй своеi доброти тому, хто нiколи не мав ii i за усе життя так i не навчився ii вiддавати. Подiлися своею безмежною вiрою з кожним, у кого ii немае, своею надiею пiдтримай того, хто вже почав ii втрачати, а свою гарячу любов неси i вiддай усьому свiтовi…
Людмила Когут
Своi… Чужi…
Передмова
Я розповiдаю про те сокровенне, що хвилюе розум i душу: про кохання, родину, цiкавий i складний навколишнiй свiт. Моi героi – серед нас. Їхне життя таке ж рiзнокольорове i швидкоплинне, як i в реальностi. Перед вiчнiстю всi рiвнi, i немае у свiтi такоi сили, яка б зупинила рух часу. Вiн однаково злiтае для всiх… Час справедливий – у нього немае обраних. Шкода лише за тим, що минае вiн в усiх порiзному: у когось – пiд голоснi акорди i радiснi мажорнi звуки, а в iнших – пiд сумнi мiнорнi пiснi.
Майже як у природi, невiд’емною частиною якоi е ми, люди… Тiльки-но було по-лiтньому тепло i радiсно, а вже за хвилю – раптовий бiлий снiг суворо обнiмае красуню осiнь, а далi надходить безжалiсна люта зима, яка дае вдосталь часу для роздумiв, комусь у безрадiснi самотнi вечори, пiд тужливу пiсню хуртовини. А щасливчикам долi зима, демонiчна i непередбачувана, приховала щедрi дарунки – теплi моменти, бiля ласкавого вогнища камiна, де можна помрiяти наодинцi або побути iз щирими друзями.
Але з часом i вона, лиха бiлолиця снiгова королева, уперто сперечаючись iз весною, поволi вiдходить, i якоiсь митi, тепер уже зовсiм нiжно, востанне накривае своiм пухнастим покривалом усе навколо.
А потiм знову радiсно, i мов зненацька, наступае тепло, i ласкаве весняне сонце топить лiд душевного холоду i кригу важких думок; а далi стрiмголов вiдцiвiтае й ця квiтуча принцеса i надходить щаслива лiтня пора…
Усе, як у нашому життi – постiйний коловорот i змiни. Тiльки-но людина буяла молодiстю та красою, а не зчулась, як змарнiла i вiдцвiла, та й пережила всякого… Бо ж вiд радощiв до горя – пiвкроку, вiд багатства до бiдностi – лише мить. Скрутнi часи були, е i будуть у всiх. Але люди хапаються за останню надiю: живуть, кохають, страждають, борються…
Так i моi героi, перемагають, незважаючи на труднощi, чи зазнають прикроi поразки, але виробляють власний кодекс гiдностей i старанно передають свiй життевий досвiд i мудрiсть вiд поколiння до поколiння, навчають доброти, поваги, любовi до ближнього. Вони намагаються вселити впевненiсть, що навiть за найтяжчих обставин кожен може вплинути не тiльки на власну долю, а й на подii, якi вiдбуваються навколо. Нiхто не мае права стояти осторонь i виконувати роль байдужого глядача!
Моi героi, у своiй бiльшостi, – поряднi люди, яких без лiку. Про долi, якi вони проживають, можна довго сперечатись…
Залишаю на ваш розсуд, наскiльки вони правдивi, але в будьякому разi нехай ваше спiлкування з ними буде приемним.
Я мрiю, щоб це вiртуальне знайомство було до щему в серцi реальним, щоб воно стало предметом для роздумiв, щоб ви разом пережили iхнi болi, радощi i кохання…
Своi… Чужi…
Роман
Частина перша.
Я буду вас завжди любити…
Потвора й принц, жебрак i багатiй.
Але вiдчути щастя тим лиш вдасться,
Хто створить сам його в душi своiй.
Чи злидарюеш? Чи то грошей злива?
Чи е кохана? Чи лише одна?
Перехитрити Бога неможливо:
За все воздасться кожному сповна.
Вiталiй Іващенко
Був чудовий лiтнiй день, гостi розiйшлися i залишилися тiльки найближчi. Подвiр’я виглядало нiби пiсля вiйськових дiй – нi проiхати, нi пройти. Пiд плотом у безладi стояли кошики з начинням i тулились один до одного рiзнi меблi.
Сусiди шукали своi столи, але серед такоi великоi кiлькостi та без знайомоi скатертини впiзнати iх було непросто. Вони видавались однаковими, i чоловiки раз за разом перевертати усi пiдряд, дивились на нижню частину стiльницi, на якiй хiмiчним олiвцем власники завбачливо пiдписали свое iм’я. Чоловiки голосно вигукували iмена односельцiв:
– Микольцiв Іван, Настунька з Закутка, Каська з Острова, Роман Мокрий…
Декiлька днiв тому з усiх куткiв села зносили iх на це подвiр’я, потiм старанно добирали до столiв лавки вiдповiдноi висоти та крiсла. Тут мало вiдбутися весiлля, i господарi потребували значноi сусiдськоi допомоги. Тепер же, пiсля вдалоi гучноi забави та щедрих поправин, селяни з гарним гумором i жартами по черзi забирали на своi господи власнi простi пожитки. Жiнки з жартами розбирали посуд, баняки та миски.
Уважна весiльна господиня надiляла кожну сусiдку, в якоi щось позичала, невеликим «приданим» у виглядi пляшки первачку, пампушок, голубцiв, славнозвiсного i незамiнного олiв’е та безлiчi страв, якi залишаються пiсля забави у хлiбосольнiй украiнськiй родинi.
Перед весiллям сусiди, ближнi i далекi, дiлились iз господарями, якi одружували дiтей, усiм, чим могли. Хто принiс качку, хто курку або iндичку, хто миску яець i плесканку сиру, а потiм гуртом пiд керiвництвом вправноi сiльськоi господинi готували рiзнi страви, якi в iхньому селi називали мелодiйним словом «почаркiв’я». Робили домашнi ковбаси i м’яснi завиванцi, вудили шинку та шпондерок, а нiч перед забавою узагалi була найцiкавiшою: святковою i голосною.
Жiнки крутили маленькi, як пальчики, голубцi, чаклували над грибною пiдливкою, варили весiльний борщ i пекли до нього смачнi часниковi пампушки, готували розмаiтi м’яснi та рибнi страви, наввипередки пропонували новi цiкавi салати. Але найголовнiше, що при цьому казково-смачному дiйствi нiхто не скиглив i не жалiвся на втому: усi встигали влучно i весело жартувати, спiвати веселих пiсень i розповiдати смiшнi байки та анекдоти. Голосна весiльна господиня аж плакала вiд смiху, одна розповiдь швидко змiнювала iншу:
– Було б добре, як би при розписцi у нареченоi питали, а чи згодна вона щодня збирати по хатi його шкарпетки, а в п’ятницю зустрiчати п’яним у дим серед ночi, вiдпускати на риболовлю з ночiвлею, дивитися з ним футбол, терпiти його друзiв i самостiйно вести все хатне господарство? А в нареченого – а чи згоден вiн вiддавати iй усю зарплату, пам’ятати всi урочистi дати, регулярно дарувати дружинi квiти, любити тещу, не пити, не гуляти? Отак треба питати! А то – «в горi та радостi…» І знову чувся регiт вiд наступноi оповiдi.
Свiжоспеченi рiзнобарвнi пляцки та причепуренi кольоровими стрiчками короваi чекали своеi черги в коморi. Їх нарiзали в самому кiнцi, щоб вони не засихали. Солодощi були справжньою окрасою весiльного столу.
Тонконогi шклянi кльошi яскравовеселкових кольорiв височiли над усiма тарiлками. Вони гонорово показували свое верховенство i виставляли на огляд майстерно викладенi на них гiрки жовтих горiшкiв та крученикiв, притрушених цукровою пудрою, апетитних макiвникiв i золотобоких медiвникiв, завиванцiв з усiлякими начинками та десятки iнших тiстечок i смачнющих десертiв, назви яких неможливо було й перелiчити.
Село, в якому проходило це святкове дiйство, було невеликим, i найголовнiше – воно було наскрiзь переплетене тiсними родинними зв’язками. Тут через подвiр’я проживали Свiтлицький, Верховинець, Гуменний, Украiнець… І знову Свiтлицький, Верховинець, Гуменний, Украiнець… Прiзвища повторювались i повторювались.
Мiсцевiсть була надзвичайно мальовничою. Село зручно вмостилося поряд затишного смерекового узлiсся, що зi сивоi давнини росло бiля пiднiжжя невисокоi гори, яку лагiдно обнiмала рiка. По довгiй i важкiй кам’янiй дорозi рiка геть загубила гiрськi сили i тут, у долинi, потихеньку перекочувала уже заспокоенi води по невеликих камiннях та журливо спiвала свою прадавню пiсню життя.
Не так далеко за сизуватою пеленою проглядались високi гори.
Мiськi жителi могли лише щиро позаздрити селянам, якi вiд народження i до останнього подиху неквапливо ходили по отчих просторах та тiшилися навколишньою красою батькiвськоi землi. Вiд дiда-прадiда вони вперто мережили свое розмiрене спокiйне буття по канвi споконвiчних приписiв i настанов цього чудового краю, в якому iм судилося жити. Були виваженi, господарнi i дбайливi, докладали всiх зусиль, щоб переробити нескiнченну сiльську роботу: вставали зраненька, ледве на свiт благословляеться, i лягали спати з першими пiвнями.
І лише тепер, коли сусiди потребували iхньоi допомоги, вони змiнили свiй звичний життевий ритм, бо вiддано зберiгали старовиннi звичаi: в останню дорогу своiх землякiв проводили вкупi i святкували також усе разом.
От i на це весiлля зiйшлося ледь не все село. До них приедналися мiськi гостi, уся вулиця вздовж була заставлена невеличкими автобусами i машинами, якi привезли гостей з усiляких усюд. Хлiбосольнi i доброзичливi сусiди вже визначилися мiж собою, хто буде забирати на нiчлiг приiжджих з мiста.
Весiлля справляли на подвiр’i бабунi нареченого. Одружувався ii старший онук – Іванко. Селяни гуртом зробили великий дерев’яний навiс, який зi середини прикрасили яскравими гуцульськими килимами, барвистими лiжниками, гiлками ялицi та рiзним пахучим зiллям, а на центральнiй стiнi цього тимчасового розбiрного сiльського ресторану прикрiпили старовиннi, ще дiдiвськi образи, вправно завитi вишиваними рушниками.
Нарештi пiдготовчi роботи були завершенi i наступила урочиста частина – усi йшли до церкви, яка стояла в центральнiй частинi села. Усмiхненi молодята очолювали величну весiльну ходу i зупинялися навпроти кожного подвiр’я та чемно вклонялись усiм, хто вийшов подивитися на багатолюдний яскраво вбраний радiсний кортеж.
Такоi великоi кiлькостi приiжджих на своiх теренах селяни ще не бачили, i тепер ця церемонiя для них виглядала як виняткове святкове дiйство, майже театральна вистава. З кожного подвiр’я лунало: «Най вас Бог благословляе!», «Хай вам щастить!», «Многii i благii лiта»…
Усе говорило про щирiсть i доброту мiсцевого люду, який жив далеко вiд мiста, i в цей час не переймався проблемами незнайомого жорстокого урбанiзованого свiту, що вирував за обрiем…
Коли Іванко йшов до шлюбу, його мама так плакала, що iншi ii дiти i чоловiк Євген напiвжартома звертали iй на це увагу:
– Марiчко, – тихенько шепотiв чоловiк, – заспокiйся, усе буде гаразд. От побачиш, весiлля пройде на вищому рiвнi. Ти ж знаеш, що ми зробили усе можливе, а неможливе залишимо на Бога. Не хвилюйся… Я тебе прошу, перестань плакати, бо вже люди дивляться на тебе…
– Мамо, припинiть, будь ласка… Ну що ви заводите плачi i наганяете на себе i на нас жаль? Вiн що, бознакуди iде? Та одружуеться ваш син i влаштовуе особисте життя. Радiти треба, а не нервуватися. Давно вже йому пора було це зробити. Нарештi вiн розв’язав нам весiльний мiшок, тепер i ми можемо за ним, найстаршим…
– Я вам дивуюсь, мамо! Усi навколо такi веселi, а вам мало що бракуе, щоб ви не затужили. Зрозумiйте, що Іванко йде не у в’язницю, а лише до шлюбу. Та добре, що iде до столицi, а не за кордон чи в якусь далечiнь! Скучите за ним, то поiдете в гостi до нього… Та й ми будемо мати в кого зупинятися. Не сумуйте, все буде добре…
Донька Ірина зауважила трохи ображено:
– Взагалi, мамо, так плачуть за доньками, а не за синами. Я хочу бачити, чи ви за мною i Свiтланою так будете проливати сльози, як за своiм улюбленцем, Івасиком.
Марiя нiчого не вiдповiдала, тiльки подумки доводила до них:
– Говорiть, говорiть! Побачите i вiдчуете, як у вас будуть власнi дiти. Я вам бажаю такого сина, як мiй Іванко. Пiвсвiту обiйдеш i не знайдеш подiбного… Золота дитина…
У церквi голцi нiде було впасти, гостi стояли один бiля одного i, затамувавши подих, спостерiгали за молодятами. Євген нiжно пiдтримував дружину пiд руку, вона цiлком довiрилась йому i навiть не дивилася собi пiд ноги, ii погляд був повнiстю прикутий до вiнчання сина. Марiя тiшилася, що урочистiсть вiдбувалася в цiй старовиннiй дерев’янiй церквi, де брали шлюб ще ii дiдусь i бабуня, а потiм i батьки, а пiзнiше i вона зi своiм чоловiком. Образи цiеi церковцi чули молитви не однiеi тисячi людей, бачили без лiку слiз i плачiв, як вiд радостi, так i вiд горя.
Нинi ж був чудовий лiтнiй день, i вся церква нiби палала вiд сонячних променiв, якi смiливо пронизували кольоровi вiтражi, встановленi майже пiд дзвiницею.
У такому яскравому освiтленнi молодята виглядали як бiлi ангели, бо наречений так само був у свiтлому костюмi. Усi присутнi весело перешiптувались в очiкуваннi цiкавого i радiсного весiлля, до цього спонукало все: i святковий настрiй молодят, i гарна погода, i бажання самоi родини. Батьки молодого – вже поважного вiку, а бабуня, на подвiр’i якоi вiдбувалось весiлля, i зовсiм старенька. Та тепер усi родичi були задоволенi: нарештi дочекалися цiеi приемноi i хвилюючоi подii.
Вони довго готувалися до урочистостi та весiлля, але воно, як i все в нашому житi, пролетiло за мить…
Ще в пам’ятi лунала запальна весiльна полька, i гостi з приемнiстю згадували, як радiсно кружляли у швидкому танцi пiд заворожуючий спiв скрипки i звук бадьорих акордiв баяна…
Танцювали на дерев’яному настилу, який вiдiгравав роль пiдлоги. Свiжотесанi та гибльованi дошки приемно пахли живицею. Особливо це вiдчувалося вночi. На той час гостi вже отримали повне задоволення вiд щедрого частування, а тепер на додаток вони, нiби навмисне, були оповитi п’янким i незвичним запахом свiжоi деревини. Та найбiльше, що вражало усiх присутнiх: нi з чим незрiвнянний небесний килим – темносинiй, майже чорний, на якому, пiд пильним чергуванням яскравого молодого мiсяця, низько висiли великi золотавi зiрки лiтнього нiчного неба. Вони нiби пiдморгували танцюючим i додавали iм романтичностi й наснаги, i пари знову й знову кружляли у вальсi пiд мелодiйний плач саксафона, яким майстерно володiв приiжджий мiський музикант…
А в промiжках мiж танцями мiсцевi спiвачки багатоголосо виводили свою улюблену:
Очi синii-синi дала мати дiвчинi,
А навiщо давала, та й не знала сама.
А тепер цiй дiвчинi через очi тi синi
Анi вдень, анi вночi та й спокою нема.
А нащо було, мати, очi синi давати?
Очi синi самотнi, мабуть, будуть навiк.
Очi синi та карi не пiдходять до пари,
А вiд цього серденько тiльки в’яне й болить.
Не журися, дiвчино, не журися, рибчино,
Прийде в серце потiха, прийде радiсний час,
Поеднаеться серце з юним другом навiки,
І заграе веселка у дiвочих очах.
Це було чудово… Але й воно минулось, мов казковий сон. Непомiтно для всiх пiдкрався сумний момент прощання. Молодята розiбрали весiльнi подарунки i поскладали в машину, щоб вiдвезти цей скарб на нову квартиру, у столицю. Мама молодого виносила з хати пуховий коц i подушки, якi власноруч зробила бабуня. Сестри несли пакунки iз простирадлами, рушниками та рiзним домашнiм дрiб’язком, який мама завчасно купила для свого сина у придане. Вона так обдаровувала його, нiби видавала замiж доньку, а не одружувала сина.
Прощання в родинi було напiввеселе, напiвсумне. Молодь жартувала i смiялась, мама i бабуня плакали, а зажурений тато ходив за ними крок у крок i заспокоював iх обох. Нарештi молодята завели машину, з усiма розцiлувались i щодуху поiхали у свое нове життя…
Тато, мама i бабуня, добре розумiючи, що на сьогоднi iхня головна роль уже зiграна, раз за разом важко зiтхаючи, пiшли вiдпочивати, молодше поколiння залишилось у лiтнiй кухнi i продовжувало святкування, тепер уже без головних героiв цiеi подii, i тiшилось тим, що лiто – чудова пора для весiлля.
Тридцять рокiв тому…
Був подiбний лагiдний день, Марiя i Євген iхали до родини. Причин для поiздок у батькiвськi краi було бiльше нiж достатньо: хрестини, уродини, весiлля, похорони, поминки… Того разу вони iхали з радiстю: iх також запросили на весiлля.
…Два днi забави проминули у швидкiй круговертi. У головi ще звучали голоснi мелодii коломийок, а вони вже мусили повертатися до мiста. Їхали завантаженi, колеса машини аж прогиналися вiд ваги.
Чого тiльки не надавали «своiм мiстюхам» батьки i двоюрiднi сестри, брати, тiтки i вуйки: i рiзнi смаколики з весiлля, i сало та смалець зi шкварками, i бульбу та буряки з морквою, i самогон та безлiч банок iз капустою, огiрками i помiдорами вiд рiзних господинь iз великоi дружньоi родини.
Єдине, що iх гнiтило при спiлкуваннi з родиною, а потiм рiзко псувало настрiй, – питання про дiтей.
Не було нi однiеi людини, яка б напiвжартома не спитала: «Марiчко, а коли ви вже нарештi назбираете грошей i купите собi дитинку?»
Вона не знала, як мудро вiдповiсти всiм цiкавим зазирнути в ii подружне лiжко, щоб iх не образити i не зруйнувати нормальнi родиннi стосунки. Але завжди пiсля цих питань у неi залишався неприемний осад на душi. Подумки намагалася себе заспокоiти:
«Вони ж питають не зi зла, а так – з цiкавостi… Певно, переживають за нас?! Та навiщо ранити серце i задавати питання, на якi важко дати правдиву вiдповiдь? Вони ж повиннi розумiти, що не про все можна запитувати. Є речi, про якi не розповiдають i, тим бiльше, не виносять назагал, та ще й при забавi…»
У них було майже, як у казцi: жили вони у шлюбi бiльше нiж десять рокiв, i все в iхнiй родинi було добре, крiм одного – не давав iм Бог дiтей. Якi тiльки лiки вони не приймали, у яких санаторiях не лiкувались – результат був нульовий.
– Геню, я люблю iздити до родини, але я втомилась жартувати на тему нашого батькiвства. Вiзьмiмо дитинку у притулку. Дивись, скiльки е випадкiв, що нормальнi батьки гинуть в аварiях або, бiдолашнi, розбиваються на машинах, а малесенькi дiтки залишаються сиротами. Я хочу взяти собi дiвчинку. Будемо мати для кого жити…
– Коли ти готова до такого кроку, я не маю нiчого проти. Менi вже за тридять, як ще трохи зачекаемо на своiх дiтей, а в нас нiчого не вийде, то й чужих пiзно буде брати на виховання, бо ми вже й самi, напевно, не схочемо…
Минув мiсяць роздумiв, i схвильованi вони переступили порiг дитячого будинку. Євген тримав великий пакет iз рiзними цукерками та шоколадками, Марiчка – пакунок з iграшками, бо йшли знайомитися з дiтьми i не випадало прийти з порожнiми руками.
Примiщення було сiрим i безрадiсним. І хоча працiвники ретельно намагалися створити тут сiмейну та затишну атмосферу, iм це не вдалось. Навiть стiни, прикрашенi численними плакатами, дешевими iлюстрацiями та картинами, на яких було змальоване щасливе дитинство видуманих дiтей, видавали нагору дух казарми для маленьких «державних в’язнiв».
Вiд нервового напруження серце Марii защемiло, а потiм вона фiзично вiдчула, що воно нiби зiщулилось та враз змалiло i вiд цього божевiльного збудження скажено билося не в такт, мовби йому раптом стало забагато мiсця в ii тiлi. Вона подивилася на Євгена, вiн також зблiд i глибоко дихав, йому бракувало повiтря.
У примiщеннi пахло хлоркою i невiдомими iм дезiнфекцiйними засобами.
Вони знали, що йдуть на таку важливу зустрiч, але не сподiвались, що ще не побачивши нiкого з дiтей, саме примiщення i його атмосфера так глибоко вразять iх.
– Людям, якi працюють тут iз дiтьмисиротами, треба поставити пам’ятник ще при життi, – тiльки й вимовив Євген. – Ідiмо до директора, вона сказала, що ii кабiнет на другому поверсi.
Керiвник цiеi сумноi установи була привiтною i лагiдною. Уважно вислухала прохання молодих людей, розпитала про iхнiй фiнансовий стан, роботу, освiту, родину i про iхне життя взагалi, детально розповiла, якi папери вони повиннi зiбрати для передання дитини в родину, i сказала, що вони навiть сьогоднi можуть познайомитись iз дiтьми у притулку.
– Я розумiю, що це хвилюючий момент… Зустрiч iз дiтьми не може вас не зворушити, – сказала вона, проводжаючи iх у гральну кiмнату. – Але намагайтеся бути спокiйними i веселими, у нас дуже приязнi i хорошi дiти. Старшi, правда, – трiшки заляканi, бо вже розумiють, де вони перебувають. Багатьох iз них забрали вiд недолугих батькiв, а малесенькi – ще щасливi, бо не вiдають, бiдачки, де вони i що iх чекае в подальшому життi, – вона важко зiтхнула. – Я давно тут працюю, набачилась усякого. Не знаю, як серце мое ще витримуе споглядати кожен день, як цi дiтки в нас ростуть, а потiм, тiльки ми поставимо iх на своi нiжки, чогось навчимо, треба iх вiддавати по етапу – у школу-iнтернат. А там таке важке життя на них чекае!!! Не хочу про це думати i говорити, – усмiхнулась.
– Я втiшена, що хоч одна дитиночка сьогоднi знайде собi батькiв. Я була б щасливою, як би люди частiше приходили до нас i стелили б перед нашими дiтьми рушничок щасливоi родинноi долi… Хай би ми й роботи не мали, зате цi дiти мали б батькiв. Я й сама планую взяти собi на виховання дитину, бо не маю власних. Але на сьогоднi це тiльки мрiя, хочу вмовити свого чоловiка… Дуже важко споглядати за життям цих малюкiв. Серце розриваеться на шматки не один раз… – Вона знову глибоко зiтхнула i вiдчинила дверi у велику кiмнату.
Марiчка наперед прийняла заспокiйливi пiгулки, щоб не плакати вiд самого порога.
У великiй гральнiй кiмнатi було чисто i затишно, та iй здалось, що в повiтрi стояв невидимий, але вiдчутний дух дитячоi туги i сирiтства.
Дiвчатка i хлопчики гралися разом, порозсiдались та порозлягались на килимi i складали своi замки та фортецi з рiзнокольорових кубикiв та конструкторiв, хто бавився ляльками, хто малював. Дiти були рiзного вiку – вiд одного року до п’яти. Марiйка не могла iх охопити одним поглядом, дiтей було багато, бiльше нiж двадцять.
– Дiтки, доброго дня! До вас прийшли гостi, привiтайте iх, поплескайте голосно в долоньки, щоб вони почули. Отак, гарнi дiтки! – директорка говорила до дiтей веселим голосом, нiби сповiщала iх, що наступило якесь виняткове свято.
Для цих малят такi зустрiчi дiйсно були великим святом, бо коли до них приходили чужi тьотi та дядi, то когось вiд них забирали. Це траплялося не так часто, як би iм хотiлось, але дiти пам’ятали, що завжди дорослi приносили для них якiсь подарунки i смачнi цукерки, печиво.
– Я вас залишаю, а ви знайомтесь iз дiтьми, бавтесь. У вас е двi години, бо потiм дiти будуть обiдати i спати. Як буде щось потрiбно, то тут е нянечка, будь ласка, звертайтеся до неi. Я не буду вам заважати i забирати ваш час…
Директорка пiшла, а маленькi люди, хто повзком, хто ледь дибаючи на нiжках, хто бiгом, швидко взяли в коло своiх дорослих гостей. Дiти простягали до них своi ручки, радiсно усмiхались, тицькали в них своiми маленькими пальчиками i питали: «Ти мама? Ти тато?»
Марiйка та Євген не знали, на кого дивитись i кому давати яку iграшку, печиво та цукерки. Марiя невесело усмiхалась, i через колючу пелену слiз, якi вперто застилали iй очi, не бачила нiчого. Євген так само ледь не плакав. Вiн боляче вiдчув, наскiльки цi маленькi люди голоднi на ласку i батькiвську любов. Така зустрiч iз дитячою бiдою була не з легких!
Старшi дiти дивилися на прибульцiв iз тугою, вони брали з iхнiх рук подарунки, але усмiхалися не так безжурно, як малеча.
За свiй короткий вiк вони встигли побачили велику кiлькiсть дорослих, якi намагалися вибрати собi дитину, а йшли звiдси нi з чим, бо приходили за дешевою гарною живою iграшкою, а не за маленькою людиною, так рано скривдженою жорстокою долею. Часом цi чужi люди були просто слiпi i не бачили в маленькому дитячому тiльцi дорослоi зболеноi душi, яка так гостро вiдчувала несправедливiсть i самотнiсть, потребувала домашнього тепла.
Старшi дiти вразливо переживали моменти знайомств iз недосконалим дорослим свiтом, iм було важче прижитись у новiй родинi, та й усиновлювали iх значно рiдше. Бували такi дикi випадки, що iх повертали у дитячий будинок. Коли про це сумно розповiла директор будинку, то Марii нiби хтось сипонув льоду за комiр. Вона з острахом уявила, що вiдчула ця маленька скривджена людина, яку спочатку ощасливили, а потiм назавжди позбавили права мати батькiв. Бо майже нереально, що б таку дитину знову всиновили.
