скачать книгу бесплатно
Якби все розпочати заново?
Людмила Когут
Захоплива розповiдь про кохання i хитросплетiння людських стосункiв упродовж довгих десятилiть, про чарiвнi витiвки веселоi фантазерки долi, часом щедроi на подарунки, а iнколи подiбноi на злющу даму, цiлком позбавлену доброти i почуття гумору. Разом з героями ви поринете в цiкаву подорож у минуле зi щасливим поверненням у сьогодення, замислюючись… А якби все довелося розпочати заново…
Людмила Когут
Якби все розпочати заново?
Частина 1
Павутина подiй
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я ii зустрiти не зумiв.
Вона до мене випливла з туману
Моiх юнацьких несмiливих снiв.
Вона прийшла, заквiтчана i мила,
І руки лагiдно до мене простягла,
І так чарiвно кликала й манила,
Такою нiжною i доброю була.
І я не чув, як жайвiр в небi тане,
Кого остерiгае з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана,
Ну як менi за нею не пiти?
Василь Симоненко
Актова зала поволi заповнювалася. З неймовiрною швидкiстю з тихого барвистого людського квiтника ставала схожою на дзижчащий вулик, в якому з дикими криками вiд захоплення кидались одна до одноi святково вдягненi дiвчата, дiвицi, жiночки. Хлопцi ж, парубки та чоловiки зустрiчали своiх знайомих бiльш стримано, поважно потискуючи один одному руки та дружньо поплескуючи по плечах. За короткий час у примiщеннi утворився некерований безлад зi смiхом, вересками, зойками i гучними гупаннями сидiннями крiсел…
У школi була довгоочiкувана зустрiч однокласникiв. І цим пояснювалось усе. Нарештi всi зручно розсiлись i поволi затихли. На сцену вийшов директор школи.
Це був iмпозантний i гарний чоловiк, на якого iз захопленням дивилося все жiноцтво, присутне в залi, починаючи з його вiдданоi заступницi i правоi руки Євгенii Михайлiвни Кисiль, усiх решта вчительок, сьогоднiшнiх старшокласниць, колишнiх випускниць i закiнчуючи невибагливими прибиральницями, якi скромно вмостилися в останньому ряду шкiльноi актовоi зали, сидiли тихенько, як сiрi мишки в коморi, та iз задоволенням i неприхованим зацiкавленням споглядали святкове дiйство, на яке вони прийшли з власноi волi, а не з примусу.
…У навчальному закладi панувала атмосфера дружньоi спiвпрацi та активного колективного життя, що в подiбних освiтянських установах траплялося не так часто. Безперечно, у цьому була заслуга мудрого керiвництва Вiталiя Андрiйовича Кондратюка, якого позаочi всi нiжно називали «Наш Вiтьок» або «Кiндрат».
Пiсля його короткого та ненудного виступу розпочався святковий концерт, на якому демонстрували свое незгасле молодече завзяття випусники попереднiх рокiв i теперiшнi школярi. Емоцiйно налаштований зал сприймав виступи на ура. Всi були щасливi та пiднесенi.
По закiнченнi урочистоi частини та концерту веселi випусники згуртувалися по своiх класах та голосною i рiзнокольоровою юрбою пiшли в «придворний» ресторан. Дирекцiя школи постiйно використовувала його для проведення випускних вечорiв, вiдзначення днiв народження, ювiлеiв та iнших визначних подiй, якi згуртований i «перевiрений у боях» учительський колектив вiдсвятковував за спiльною чарчиною. Шеф ресторану був найближчим другом керiвника навчального закладу. І це все пояснювало. Ресторан мав великий прибуток, а колектив школи – надзвичайну приемнiсть. Вигода була взаемною…
Клас, про який мовиться, залишив стiни школи п’ять рокiв тому.
І от тепер за урочистим столом зiбралися люди, в яких за спиною вже був певний життевий досвiд. Бiльшiсть iз них закiнчили навчання в iнститутах, технiкумах, училищах, а хлопцi вiдслужили армiю i почувалися справжнiми чоловiками.
Тамадував у них, як повелося з давнiх-давен, староста класу. Вiн упевнено сидiв поруч зi своею дружиною, яка колись вчилась iз ним у школi. Одружились вони два роки тому. Загалом же з цього класу побралися п’ять пар. У такий визначний ювiлейний день вони всi були присутнi. Решта з однокласникiв, хто був одружений з «чужинцями», прийшли на вечiр без своiх «подружнiх тягарiв». Та й тi однокласники, якi ще не встигли зв’язати себе намертво тiсними путами Гiменея, на цiй вечiрцi так само були без пари. Забава мала надзвичайно своерiдну емоцiйну тональнiсть. Всi занурились у спогади веселого юнацтва, смiялись, «дерли один з одного лаха». Майже в усiх була компанiя для танцiв i пиття чарки «на брудершафт», симпатiя для поцiлункiв i, можливо, ще для чогось (пiсля закiнчення торжества), бо всi вже виросли i те, що «заборонялось» колись, тепер було у самий раз.
Як на вечiрцi зменшувалося кiлькiсть пляшок з горiлкою й вином, то розмова ставала вiдвертiшою, голоснiшою, теплiшою. Згадували, як «Вiтьок» прийшов до них у школу, коли були у старших класах. Тодi молода завучка, як вони з теплотою говорили про неi «Женька Кiсилиха», викладала хiмiю. Вона прийшла у школу на декiлька рокiв ранiше, нiж «Вiтьок».
Освiтянськi заклади – здебiльшого складна, пльоткарська i майже завжди заздрiсна та скупа на доброту i щирiсть жiноча трясовина. А тут для шкiльного жiноцтва, як щедрий дарунок долi, на горизонтi раптово з’явився вродливий молодий чоловiк. Розумний, веселий i енергiйний. І зовсiм не випадково темна i терниста дорога шкiльних коридорiв без манiвцiв привела прибульця до найбiльшого свiтлого кабiнету. Година його олiмпу пробила досить швидко. Без великих зусиль «Вiтьок» з тiсноi та галасливоi вчительськоi пересiв у зручне директорське крiсло на змiну старiй шефовiй, що йшла на заслужений вiдпочинок, вiдчуваючи у спину потужний виштовхувальний подих активного новачка.
Вiн дуже вдало i вчасно вписався в колектив. Школа була нова, склад учителiв – молодiжний, здебiльшого жiночий. «Вiтьок» доповнив його своiми вчительськими кадрами i розбавив мiцним чоловiчим духом.
Уже на початку навчального року порiг школи переступили новий iсторик, фiзик, военрук, учителi працi, креслення, фiзкультури i вседисущий та пролазливий завгосп. Так у школi запанувала атмосфера суцiльноi закоханостi. Невидимi, але фiзично вiдчутнi флюiди любовi, як легкi кольоровi метелики, зворушливо лiтали та майорiли по усiх шкiльних закамарках. Жiнки-вчителi на очах перетворились iз занедбаних «учитеЛьох» в сучасних «учиТелиць». І коли стара директриса прийшла до них на чергову забаву, то не впiзнала свiй колектив. Там вирувало нове енергiйне життя.
Старшокласницi так само жваво та iз симпатiею заглядали на нових учителiв- чоловiкiв, якi недавно закiнчили унiверситет i пiдходили iм як об’екти для любовного захоплення. В усiх грала молода гаряча кров!
Історик Ігор Микитович на випускному вечорi закохався у випускницю Лiлю Євтушенко i зараз, через п’ять рокiв, сидiв поряд iз нею, своею дружиною. Перший рiк пiсля закiнчення школи вона нiде не вступила вчитись, а далi ii суцiльно захопив вир кохання. Через рiк неймовiрного любовного шалу вона поспiшно вийшла за нього замiж, через пiвроку народила сина. Наступного року привела на свiт ще одного. І от тепер Ігор вiдчував себе запишаним батьком родини, а «Руда Лiлька» – гоноровою сiмейною матроною, яка була в декретнiй вiдпустцi по догляду за дiтьми.
Дружина старости класу з цього приводу незлобно пожартувала:
– Лiлю! Мамуся ж ти наша багатодiтна! Та вже не дивись ти навколо таким козирем, не задирай високо голову, щоб часом корона не злетiла. Хоч злегенька опусти вниз свiй носик, бо ще трохи i ти або зашпортаешся i впадеш, або, навпаки, вiд запаморочення голови злетиш у хмарки. Зглянься над нами, грiшними та приземленими, i повернись до нас!!!
Усi засмiялись, а Лiля, не образившись, зреагувала досить миролюбно:
– Та бiля вас я, бiля вас! Не дасте багатодiтнiй мамi й позадаватись трошки! Прошу вас, тiльки не дуже заздрiть, бо це не так вже й легко мати купу хлопiв у хатi. Ото один раз як розслабишся, а потiм – другий, то радiеш i регочеш вiд щастя решту свого життя!
– Лiлько, вже так дуже не прибiдняйся. Ми в курсi, що мати дiтей – не мед iсти. Та нас усiх чекае таке. Ми ще народимо також. Правда, дiвчата?
– Ой! Не знаемо, не знаемо! Як хлопцi нам допоможуть, то може i приведемо дiточок на Свiт Божий. А як нi, то нiчого вже не зробиш…
І далi жартували та смiялись…
Руду Лiльку обняв ii чоловiк i щось прошепотiв на вухо.
– Ігоре, ти намовляеш ii на дiвчинку? Та хай хоч тi розбiйники пiдростуть!?
– Нi, дiвчатка, з поповненням ми трошки перепочинемо. Правда, Лiлюсю?
– Так, Ігорчику. Але подивись, якi вони заздрiснi i недобрi! Так i хочеться на зло iм усiм народити дiвчинку!
Лiлька була конопатою, мала волосся яскраво-вогняного кольору. Та цей, здавалось би, недолiк, не завадив iй вiдхопити чорнявого високого красеня i бути в нього коханою «лялькою», як вiн нiжно називав ii вдома. Але факт, що вона, така руда, найперша з однокласниць вийшла замiж, викликав не один раз принизливi розмови поза ii спиною, якi мимоволi доходили до неi. Порпання в ii простирадлах нервували Лiльку, i коли хтось iз знайомих дiвчат недобре пожартував, що вона швидко iз шкiльноi парти опинилась у чужому лiжку, то вона, захищаючи себе, дала вiдповiдь навiдрiз i без найменшоi делiкатностi:
– Нiчого дивного в цьому немае, бо хороших дiвчат розбирають ще цуценятами, а всi решта залишаються просто сучками.
Отримавши такого словесного ляпаса, охочих зухвало жартувати над нею бiльше не було. З часом бiльшiсть дiвчат-однокласниць повиходили замiж, то раннiй шлюб Рудоi Лiльки залишили у спокоi.
Одруженi однокласники пiсля закiнчення школи товаришували сiм’ями. У старости завжди в заступниках була Люба Батiг. Вона вийшла замiж за однокласника Ореста Коваленка. Поряд з ним сидiла довговолоса бiлявка Орися Слiпець зi своiм чоловiком Мартином Говiрким. То була найбiльш цiкава подружня пара в iхньому шкiльному товариствi. Зовнiшньо гарнi обое. Вона екзальтована i завжди сексуальна. Вбиралась винятково у спокусливий одяг, яскравий, напiвпрозорий, який, як магнiт, притягував погляди i чоловiкiв, i жiнок. Пiд цими перехресними зацiкавленими поглядами вона почувалася пречудово, а вiд почуття своеi сильноi жiночоi харизми була ще бiльш балакучою та веселою. Вона була жiнка-вамп, жiнка-зiрка iз чудовим почуттям гумору, а вiн – мовчазна зануда «iз сумно повiшеним носом» над чорними вусами. Мартин оживав у розмовi лише тодi, коли говорили про якiсь матерiальнi речi, якi його раптово зацiкавлювали. Але тiльки-но миналась тема, яка зачiпала його меркантильнi iнтереси, вiн одразу ж згасав i, широко зiваючи, смикав за рукав дружину та, гугнявлячи в нiс, говорив:
– Орисю, пiшли вже додому, бо менi завтра рано вставати.
Вона нервувалась. Їй хотiлося ще посидiти мiж людьми, посмiятись, випити чарчину i потанцювати. Мартин же ставав зовсiм iнертним i не проявляв нiякоi зацiкавленостi до загального галасу. Та раптово знову оживав, коли тема новоi розмови була дотична до його iнтересiв. Вiн майже нiколи не пив з ними, тому що завжди був за кермом. Навiть на цю першу ювiлейну зустрiч приiхав на своему новенькому «Запорожцi». В iхньому шкiльному товариствi на той час ще нiхто не мав автомобiля. Це була неймовiрна розкiш, яка викликала заздрощi в оточуючих. Дiвчата з цього приводу глузували з Орисi:
– Ну, Слiпчиха, ти ж i балувана! Живете ж зовсiм поряд! От скажи, чого ти запрягла Мартина приiхати на забаву своею машиною?
– Та йому й чарки понюхати не можна! І яка для нього радiсть з такоi вечiрки?
– Слiпчихо, ти просто егоiстка!
– Нi, дiвчата, Орися таки молодець. Погодьтесь, це треба мати неабиякий хист або, напевне, вроджений талант, щоб так мудро керувати чоловiком.
– Так, бо таку гарну блондинку треба носити на руках, а на шию вона вже видряпаеться та сяде сама. От дивiться, ми все пiшечки та нiжками, а вона – тiльки на машинi. Наша ж ти королево!
Орися вiджартовувалась, а коли хлопцi пiшли на перекур, то вiдверто пояснила:
– Дiвки, припинiть! У кожнiй сiм’i е своi нюанси, так i в нас. Коли вiн перехилить чарку, то моя любов в одну хвилю переходить у ненависть! Так що менi бiльше на руку, коли вiн тверезий, тому ми iдемо на забаву машиною. Бо вiн добре знае мою думку щодо пиятики. Я вас попрошу, не чiпайте бiльше цiеi теми при ньому, бо це наша невелика проблема. Вiн зараз нiчого не говорить, а потiм удома безжалiсно висмокче з мене всю кров, i менi буде несолодко. Та й потiм… Це на тверезу голову вiн нiмий та й нiмий, а п’яний – ну чистий вар’ят. Плете не раз такi дурницi, що страх Божий!
Прiзвище (Говiркий) було наче насмiшкою над його мовчазною вдачею. Мартиновi бiльше б пiдходило прiзвище Мовчун або Нiмий, як влучно приштампувала йому кохана дружина. Усi дiвчата з класу дивувались, коли Орися нiби здуру вийшла за нього замiж, бо за складом характеру вони зовсiм не пiдходили одне одному. Хiба що мали велику схожiсть у фiнансових питаннях. Тут вони були, наче брат i сестра. І цiкаво було те, що Орися постiйно була його «босом». Можливо, i замiж за нього вийшла тому, що вiн був зручним об’ектом, пiддатливим для ii керiвництва. Їй подобалося ним потурати, думала, що так буде завжди! Але це тiльки другий рiк, як вони побрались. Життя покаже свое. Може, i Мартин виставить рiжки, зубки, хто його знае. Далi буде видно. Так дiвчата говорили мiж собою. Але поки що Орися Слiпець i Мартин Говiркий виглядали щасливими.
Бiля них сидiла також дуже iнтригуюча пара. Наiвно-дитяча, пухкенька, невисока чорноволоска з блакитними очима Ромця Заяць та ii чоловiк – високий свiтлочубий Юрко Іванчишин. Зовнiшньо вони зовсiм не пiдходили один одному. Зустрiчались i побрались, коли вiн вiдслужив армiю. Вона любила його ще зi школи, чекала з армii. Для неi не було iнших хлопцiв, i вона таки «зробила» його своiм чоловiком. Коли вона домоглася свого, дiвчата жартували:
– Ромцю, ти дiяла точнiсiнько за принципом: менi чужого не треба, але свое я вiзьму, чие б воно не було i яого б менi не вартувало.
У школi Юрко зовсiм не звертав на неi уваги. Незважаючи на це, вона, енергiйна маленька чорнява «пампушечка», була наполегливим завойовником серця бiлявого здорованя. І, як не дивно, Ромця вийшла смiливим переможцем у цiй вiйнi сердець. Вона й досi дивилася на нього закоханими очима пiдлiтка, а не дорослоi жiнки-дружини, клiпала довгими вiями i кивала головою на знак згоди з кожним його словом. Це виглядало смiшно. Дiвчата кепкували з неi:
– Ну чим Юрко мiг так узяти тебе у свою владу та покiрливий полон? Іншоi думки, нiж у нього, в тебе нема i бути не може. Це просто якась дивина!
Ромця не мала на це вiдповiдi i червонiла. В iхньому домi вiн був свiтла голова, а вона – тепла i чутлива душа.
…Забава була в самому розпалi. Радiснi та задоволенi хвилюючою зустрiччю зi шкiльними товаришами, вони сидiли за святковим столом поряд iз директором школи.
Історик Ігор був давнiм другом «Вiтька», ще з унiверу. Нинi вони сидiли разом, плече-в-плече, зручно вмостилася незмiнна пасiя директора i завуч в однiй особi – «Женька Кiсилиха». До iнших колег i випускникiв Вiталiй Андрiйович пiдходив тiльки iз ввiчливостi, виявляючи свою повагу i толерантнiсть.
Промайнула забава… Нiби й не було.
Частина 2
Дивний пасьянс
Ну, скажи, хiба не фантастично,
Що у цьому маревi дорiг
Пiд суворим небом, небом вiчним,
Я тебе зустрiв – i не зберiг?
Ти i Я – це вiчне, як i небо.
І доки мерехтiтимуть свiти,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до iнших йтимуть гордi Ти.
Як все це буденно, як це звично,
Скiльки раз це бачила Земля…
Але ми з тобою, ми не вiчнi!
Ми з тобою просто – Ти i Я.
І тому для мене так трагiчно
Те, що ти чиясь, а не моя!
Василь Симоненко
Як буйнi вiтри навколо свiту, промайнули наступнi п’ять рокiв. Зупинити час неможливо. Стрiмкою рiкою незлiченних хвилин вiн линув далi й далi.
…І от уже за спиною кожного з них був новий шматок життя. Невеликий вiдбиток вiд минулих подiй вiдобразився на зовнiшностi присутнiх.
У деяких чоловiкiв з’явилися лисини, у багатьох жiнок – зiпсувалися фiгури. Хлопцi вiджартовувались, що лисина – це галявина, витоптана мудрими чоловiчими думками. Дiвчата ж, голосно смiючись, вiдстоювали своi права безкарно мати трохи зайвого тiла на гладких боках. Але загалом усi виглядали зовсiм не зле. Настрiй був пречудовий.
І знову голоснi вигуки в актовому залi школи, верескливi йойкання жiнок, виважене басiння чоловiкiв, перекури бiля центрального входу та, за старою звичкою, в туалетах, а потiм урочиста i довгождана хода в той же славний ресторан.
За кожним столом зiбралося свое товариство, але вже не таке велике, як на попередньому ювiлеi. З роками всiх вперто й наполегливо засмоктувала рутина, проблеми, життя…
В iхньому класi незмiнним було ядро – подружнi пари: Руда Лiлька та iсторик Ігор, Орися Слiпець та ii мовчазний благовiрний Мартин Говiркий, Люба Батiг та Орест Коваленко, Юрко Іванчишин та Романа Заяць i староста класу Олег Кiшка та Ірина Гаркава.
Усi жiнки змiнили своi дiвочi прiзвища на прiзвища чоловiкiв, але у класному товариствi iх називали так, як у давнi шкiльнi роки.
Директор «Вiтьок Кiндрат» iз своею «Кiсилихою» бiльшу частину забави просидiв у складi вчителiв i лише декiлька разiв пiдiйшов до iхнього столу. Хоча ранiше в цьому товариствi вiн часто проводив свое дозвiлля разом iз завучкою, яка тепер була його новою законною дружиною. Доля внесла значнi корективи в його особисте життя. Те, що вiн колись приховував вiд цiкавих стороннiх очей, стало вiдомо всiм.
…Скандал, пов’язаний iз Вiталiем Андрiйовичем та Євгенiею Михайлiвною, набув широкого розголосу.
Коли бiльш нiж п’ятнадцять рокiв тому вiн прийшов учителювати у школу, то вже мав дружину Дарину i двох синiв. Дiти були ще маленькими, за ними доглядала теща i його мама. Дружина також працювала в освiтi, але у вищiй школi. Побралися вони в унiверситетi. Справили гучне студентське весiлля i до закiнчення навчання подарували своiм батькам живу ляльку чоловiчого роду, а самi продовжували вчитись. Пiсля унiверситету зробили знову великий подарунок своiм предкам – другу маленьку ляльку, також хлопчика. У декретнiй вiдпустцi Дарина зовсiм не була, а своiм батькам, свекрусi та свекровi влаштувала веселе життя. Дiти були повнiстю пiд iхньою опiкою. Мама Дарини жартувала:
– Добре, що хоч не кажеш нам дiтям цицьки давати!
Тому, що Вiталiй i Дарина були одинаками у своiх батькiв, старi тiшилися внуками i пильнували iх, як найбiльшi цiнностi цього тлiнного свiту. Ходили бавити дiтей по черзi, а як малi трохи пiдросли, то забирали iх до себе додому i привозили до рiдних батькiв тiльки на вихiднi. Інодi й тижнями молодi тато i мама не бачили малюкiв, займаючись своiми особистими справами, спiлкувалися з дiтьми та батьками лише по телефону. Молодим батькам жилося чудово, вони мали повну волю у своiх дiях. Належали тiльки одне одному та установам, де працювали, швидко набирали обертiв, роблячи кар’еру. Дарина закiнчила аспiрантуру та залишилась у рiдному «унiверi», а Вiталiй успiшно керував школою.
Сумлiнна помiчниця i його права рука, завуч Євгенiя Кисiль, також на той час мала чоловiка i двi доньки. Здавалось би, люди живуть нормальним подружнiм життям.
А нi!!! Доля розкинула перед ними дивний пасьянс i несподiвану комбiнацiю цiкаво викладених життевих карт, якi кардинально змiнили iснування цих сiмей.
Важко було зрозумiти, як усе це сталося. Але на все Божа воля. Як склалось, так склалось…
Данило Кисiль працював у сферi, далекiй вiд освiти. Щоденнi оповiдки дружини Євгенii про школу, розклад урокiв, учительськi плiтки та iншi маленькi iнтриги йому були геть нi до чого. Цi розмови нiби притрушували його порохом учнiвських зошитiв, iнколи вiн хотiв аж стрiпатись вiд непотрiбноi iнформацii. Та цього невидимого морального спротиву вона не зауважувала i ще щiльнiше обмотувала його павутиною нецiкавого чужого життя. До слова сказати, цей словесний дрiб’язок не дуже заважав iхньому нормальному подружньому спiвiснуванню.
Але в кожноi людини хоч один раз у життi бувае якийсь фатум. Так i в них.
…Одного разу директор запросив сiм’ю Кiсилiв та товариство iсторика Ігоря до себе додому на зустрiч Нового року. Сiм’я Вiталiя жила в невеликому приватному будиночку, який пiсля весiлля молодятам подарували iхнi батьки. На той час такий будинок вважався великим маетком.
Новий рiк зустрiли весело, з танцями та рiзними забавами. Дiти були порозпиханi до дiдiв, бабiв, i молодому товариству нiчого не заважало вiдiрватися вiд буденностi та потрапити у святкову ейфорiю. На цiй вечiрцi вперше побачились i познайомились Данило Кисiль iз дружиною директора – Дариною. І якщо серце – це дверi кохання, то очi – дзеркало душi. Весь вечiр вони не зводили один з одного зацiкавленого погляду. І навiть бiльше, нiж приглянулись. У кожного в серце влучила маленька любовна колючка, яка постiйно ятрила.
З того новорiчного вечора iх переслiдувало нестримне бажання бути разом. Вони з нетерпiнням чекали наступних зустрiчей i робили все, щоб таких приводiв було бiльше. Потаемна любов почала будувати мости там, де iх не можна зводити. Але, на великий подив, у багатьох випадках такi споруди стоять довго, мiцно i непорушно, якщо кохання е справжнiм. Та простiй людинi отак зразу важко зрозумiти, яке це кохання, тим паче розгадати, справжне воно чи нi. Неможливо з’ясувати i його походження. Вiд заобрiйних печерних часiв до сьогоднi ще нiхто не змiг розтлумачити сутнiсть цього почуття. Нiхто не знае, звiдки воно раптово з’являеться i куди зникае…
Директоровi, правду кажучи, також вiддавна подобалася його заступниця – Євгенiя Кисiль. Вiн спiлкувався з нею щодня i так звик до ii товариства, що у вихiднi йому весь час кортiло зателефонувати, щоб хоч на мить почути ii голос. Вiн ледь стримував себе, щоб цього не зробити.
Спочатку вони збиралися на рiзнi забави великим товариством, а потiм iм було комфортно лише вчотирьох. Так тривало декiлька рокiв, поки в iхнiх душах не назбиралася достатня кiлькiсть любовного трунку, вiд надлишку якого вони просто пропадали. Перше зiтхання iхнього кохання було останнiм зiтханням iхньоi мудростi. І правильно говорять, коли кохання заходить у дверi, то розум вискакуе через вiкно.
На бiлому свiтi немае гiршого нещастя, як втратити здоровий глузд вiд любовi, i нiхто, крiм Всевишнього, не зможе вiдгородити людину вiд цього. Але Бог, на превеликий жаль, не займаеться такими дурницями, як любов. У цей час вiн одноосiбно володiе всiма таемницями закоханоi душi i лише з цiкавiстю споглядае за нею зi своеi величноi недосяжностi.
Потаемне кохання цiеi четвiрки було небезпечне, як розбуджений вулкан. Вони постiйно потребували зустрiчей. А коли довгий час не бачилися, то для них усе навкруги втрачало свiй сенс. І навпаки, коли були разом, то iхнi серця охоплював особливий щем, який неможливо нi описати, нi вимiряти. Вони хотiли лише одного – спiлкування i любовi, вiд якоi згорали. Та всi добре знають, що вогонь – прекрасний слуга, однак дуже поганий господар, бо руйнуе все на своему шляху. І головне, що робить це миттево та безповоротно. Так трапилось i з ними. Полум’я свого позашлюбного кохання вони не змогли загасити…
Взаемний потяг минув критичну позначку бар’ера мiцностi, i всi почуття в одну хвилину прорвали греблю та вийшли назовнi. Їхня iнтимна родинна iсторiя невдовзi стала «надбанням» широкого загалу та зухвалою пiдставою для тривалих дискусiй.
А сталось ось що…
Вони святкували Восьме березня. Дiтей, як зазвичай, вiдправили до батькiв та розкошували вузьким родинним колом. Подружня любов вийшла з берегiв, i вони з бiльшою пристрастю заглядали в очi чоловiкам i дружинам товаришiв, анiж своiм шлюбним партнерам. Перебували в такому захопленому станi, що кохання у своiй сiм’i, поряд iз новими почуттями, було мов затерта монета, на якiй зовсiм не видно номiналу. Жодне вдавання вже не допомагало iм приховувати нову любов i, навпаки, зображувати стару, що вже згасла. Їхне кохання не потребувало нiякоi дорожньоi карти, воно наослiп, але впевнено торувало власну любовну стежину.
