скачать книгу бесплатно
Цей березневий вечiр був прекрасним. Із смiхом i музикою вiн поступово перейшов у нiч. Вони танцювали i танцювали, обмiнювалися партнерами i жартували, що зроблять це назавжди. Є такi речi, про якi Всевишнього треба довго просити i лиш пошепки сказати про це Лихому, як усе враз здiйсниться.
Вiталiй запропонував:
– Даниле, а помiняймося дружинами?!
Сказав це жартуючи, але цiлком серйозно.
– Добре, я пристаю на твою пропозицiю з радiстю. І готовий до цього хоч iз цiеi хвилини, – також серйозно вiдповiв Данило.
Жiнки стояли, як загiпнотизованi. Хмiль ураз пропав, вони здивовано дивилися на чоловiкiв. Кожна хотiла того, про що домовились iхнi шлюбнi, але вголос своiх бажань не виказували. Чоловiки потиснули один одному руки:
– Згода?
– Нема питань! Домовились!
Вiталiй обняв за талiю чужу дружину Євгенiю i весело сказав:
– На добранiч! Даринко, ви iдiть з Данилом у нашу спальню, а ми з Євгенiею – у гостьову кiмнату. Ти не проти?
– Як ти вирiшив, хай так i буде.
Жартуючи, пари розiйшлися по рiзних кутках хати.
Коли ж залишилися на самотi, то пiд дiею алкоголю i давно нагромаджених почуттiв пристрастi плавний перехiд вiд першого вiдкритого поцiлунку до першого розстiбнутого гудзика минув блискавично швидко. Вони i не зчулись, як потрапили в палкi обiйми одне одного. Шал пристрастi був подiбний до грози, коли хмари збирались, збирались, небо серед бiлого дня стало чорнющим, але дощу все не було. І тут грянув грiм, i почалася раптова злива, подiбна на стихiю. Хмари iхньоi любовi i потаемнi мрii збиралися впродовж декiлькох рокiв i зараз знайшли вихiд… Це була суцiльна лавина, шквал бажань. Вони не могли налюбитись i натiшитись одне одним.
… Зранку всi спочатку почувалися незручно i тiльки перемовлялися короткими реплiками. А потiм, разом снiдаючи, iхня бесiда перейшла в рiшуче обговорення спiльного майбутнього. Данило почав першим:
– Ми сьогоднi в незвичному становищi, але я пропоную, щоб усе вирiшили цивiлiзовано i звiльнилися з лушпайок умовностей. Вiталiю, я давно бачу, що моя дружина любить тебе. Коли вона щось розповiдае про тебе, то просто свiтиться. Я не хочу бути з нею разом тiльки з почуття обов’язку та без любовi, бо таке життя подiбне на добровiльно споруджену тюремну камеру для двох чужих осiб. Час моеi любовi до неi також минув. Не знаю, у чому причина?! Але зараз це вже немае нiякого значення. Я люблю твою Дарину i хочу, щоб мое кохання розкошувало зi мною, щоб його не зачiпив навколишнiй бруд. Я не хочу вiдчувати нi ненавистi, нi помсти, нi жорстокостi. Це нi до чого. Я не маю намiру, як хлопчисько, ховатись iз своiм коханням i шукати привiд, де б зустрiтися потаемно. Отож, як розумнi люди, дiйдемо спiльного висновку щодо нашого подальшого життя. Подумаемо, як усе доведемо нашим дiтям i близьким, бо пiсля сьогоднiшньоi ночi жити по-старому ми вже не здатнi.
Дарина i Євгенiя сидiли мов нiмi. Вчора i сьогоднi вони вiддали всю iнiцiативу в руки своiх чоловiкiв i не знали, як краще зробити, щоб залишитися друзями i не спалити за собою родиннi мости, водночас не втративши людське обличчя.
– Ти правий! По-старому ми жити вже не зможемо, а по-новому ще не вмiемо. То що робимо? – Вiталiй запитально обвiв iх прискiпливим поглядом.
Євгенiя перша порушила мовчання:
– Хоч менi й нiяково вiд таких раптових змiн, але, правду кажучи, я щаслива, що наше кохання вийшло нагору. Менi б хотiлось, щоб ми все вирiшили помiрковано. Безперечно, для дiтей i батькiв це стане суцiльним шоком. Їх можна зрозумiти. Але, з iншого боку, ще трохи – i дiти виростуть, у них буде свое доросле життя, вони сприйматимуть нас лише як фiнансових донорiв. Та й, зрештою, ми ж нiде вiд них не тiкаемо. Стороннi ж люди мене зовсiм не цiкавлять. Я не збираюсь жити на догоду загалу. Я мрiю про майбутне тепер i хочу отримати ковток свiжого повiтря та спробувати ще раз бути щасливою. Бо не витримаю чекати десятки лiт реанiмацii своеi любовi у теперiшнiй родинi, щоб на схилi лiт розпочати новий етап життя. Незважаючи на те, що мое подружжя було непоганим, нинi воно завмерло, як недоношене дитя в утробi матерi. Менi трохи бiльше за тридцять, а я почуваюся шiстдесятилiтньою. Я зараз бажаю кардинальних змiн! Вирiшуймо, де i хто буде жити.
– Я пропоную жiнкам залишатися господинями у своiх домiвках. Дiти ж, звичайно, залишаються також iз ними. А ми йдемо по других хатах, до нових дружин, – сказав Вiталiй i подивився запитально на Данила.
– Добре! Коли перевозимо речi?
– Як переговоримо з дiтьми. А як бажаеш, то можна й сьогоднi, – сказав Вiталiй.
– Гаразд. Я зараз вiзьму машину i позбираю iх вiд бабiв-дiдiв. Привезу сюди, то разом й поговоримо. Дiти вже дорослi, повиннi нас зрозумiти.
Коли Данило поiхав, решта трое ходили по хатi, як замотеличенi. Вiталiй никав помiж двох жiнок, мов султан у своему гаремi, почувався повним дурнем. Хотiв, щоб ситуацiя якнайшвидше знайшла розв’язок. Їх переповнювали чудернацькi почуття ефемерностi вiд того, що сталося. Це була гра в серйознi речi, якими не жартують, але iхне рiшення було до смiшного дивним i неймовiрно реальним. Найчастiше зрада супроводжуеться гучним биттям тарiлок, сльозами, криками i травмами. Вони ж вирiшили помiнятися подружнiми парами мирно, по-дружньому. Такоi чудасii не бачив нiхто.
Але повнометражна вистава пiд назвою «Кiнець свiту» почалася в родинi, коли Данило привiз двох своiх доньок i двох синiв Вiталiя. Дiти були ровесниками, старшим було майже по п’ятнадцять. Вони товаришували, бо разом зростали, iхнi батьки постiйно спiлкувалися мiж собою. Це тривало не один рiк…
А тут!!! Новина була шокуюча. Заходилися плачем i хлопцi, i дiвчата. Але iм нiчого не залишалось, як прийняти рiшення здурiлих батькiв i жити за визначеним ними приголомшливим сценарiем.
Розмови, якi пiзнiше вiдбулися мiж батьками, тещами, свекрухами, також не передати нiякими словами. Єдине, що нiхто нiкого далеко не посилав. Старi батьки обливалися холодним потом, ковтали рiзнi заспокiйливi пiгулки та хапалися за серце. Вони були в розпачi i цiлком розбитi морально. Та iнакшого вибору, нiж змиритись, у них не залишалось. Рiшення закоханих було безповоротне. Старi йойкали:
– Дiти, схаменiться! Аж моторошно стае вiд того, що ж ви таке надумали. Ну хто де таке бачив, щоб помiнятися дружинами? Ну рiзне бувае в життi. Хтось скочить у гречку, та вертаеться додому. А що б отак! Свiт чисто перевертаеться догори ногами! Сором i ганьба!
– Ой лишенько! Все! Родина зiйшла на пси!
– Ви ж самi батьки, та подумайте хоч про своiх дiтей, ми вже не говоримо про нас, старих!
– От би вашi дiточки зробили вам такий подарунок на старостi лiт!
– О, Господи, це неможливо витримати! А що вже люди на це скажуть, то й подумати страшно?! Дiти, оговтайтесь!
Усi вмовляння i плачi старих батькiв не мали нiякого впливу. Проте вони не мали на кого ображатись, тому що в ситуацii, яка склалась, були виннi найрiднiшi люди – iхнi дорослi дiти. Та найкумеднiшим було те, що з родини нiхто не вiдiйшов, кiлькiсний та якiсний склад залишився незмiнним. Майже так, як у вiдомiй аксiомi: «Вiд змiни мiсць доданкiв сума не змiнюеться».
Старi батьки припинили вiйськовi дii, пiдняли бiлий стяг i, важко зiтхаючи, винесли свiй остаточний вердикт:
– Звар’ювали, геть звар’ювали!!! Але це ваше життя, тому робiть собi, що хочете!
…Перевозилися чоловiки через два днi. Пiд час iхнiх зборiв у рiдних домiвках панувала безглузда, комедiйно-трагедiйна атмосфера. Дiти ходили заплаканi та мовчазнi. Батьки ж, навпаки, були в гарному настроi, оптимiстично налаштованi, мирно спiлкувались. Жартуючи, перебирали разом нажите майно i вiдкладали в окрему купку речi, що мали вiдiйти чоловiкам як придане. Про них можна було знiмати комедiйний фiльм, i вiн мав би величезний успiх.
Пiсля Восьмого березня подружнi пари спали в окремих кiмнатах, щоб часом не зрадити нових обранцiв. Це був цiлковитий дурдом. Ранiше не один раз, тiсно притулювались одне до одного десь по закутках хати, щоб не бачили дiти, цiлувалися. Тепер же, випадково зачепивши одне одного, проходячи поряд чи нахиляючись над речами, вiдсахувались, мов ураженi електричним струмом. Поводились, наче не сповна розуму. Всi iхнi думки були в майбутньому життi. Кохання цiлком вiдiбрало iм здоровий глузд. Дiди та баби не потикалися до них, лише телефонували одне одному, маючи надiю, що дiтям трохи попустить i iхнi божевiльнi примхи вiдiйдуть у минуле, як лихий сон. Щоб сприймати це вар’ятство адекватно, нормальнiй людинi треба було б добряче напитись. Бо лише через призму сильного сп’янiння можна було б щось зрозумiти, на тверезу ж голову – нiяк.
…Та надii батькiв були марними. Сiм’i руйнувались, а вони нiяк не могли зрозумiти, чому нормальнi на вигляд стосунки в родинах дiтей закiнчилися повним фiаско. Можливо, кохання – це поле битви, на якому виживають i перемагають сильнiшi?
Чоловiки допомагали один одному, як найближчi друзi. І так спiшили, нiби боялись, що в одну хвилину все стане на звичнi мiсця i з утвореного цiкавого задзеркалля вони будуть змушенi повернутись у сумну реальнiсть до своiх законних шлюбних жiнок.
Жартували, коли квапились, втрете завантажували своi торби та коробки i перевозили iх з однiеi квартири на iншу. Нарештi все було розставлене по мiсцях. Їхне життя набувало нових обертiв i цiлком iншого забарвлення.
Такi екстранеординарнi новини поширюються блискавично.
…Через кiлька днiв Вiталiя i Євгенiю покликали на бесiду в управлiння освiти. Але, на диво, начальник управлiння поговорив з ними мирно, махнув рукою:
– Ідiть! Коли вам так добре, то робiть собi, як знаете. Лише аби робота не страждала. Вiталiю, але мусите оформити своi стосунки офiцiйно. Ви працюете з дiтьми. Та й знаете ж, що в нас «облiко морале» на першому планi. А кохання десь дуже далеко, на десятому. Через мiсяць-другий доповiсте менi.
У Вiталiя i Євгенii ранок починався iз перших слiв про школу i довгий день також закiнчувався словами про неi. У них були однаковi iнтереси, хвилювання, проблеми i радощi. Не кожна людина може працювати у школi i так легко переносити шкiльне життя у свою душу через призму власного свiтобачення. Вони були створенi для школи, жили нею i одне одним.
У Данила i Дарини життя пiшло цiлком по-iншому. У iхнiх розмовах не було мiсця освiтi i навiть не пахло нiякими освiтянськими проблемами. Через мiсяць Данило принiс додому свiдоцтво про розлучення i поклав перед коханою на стiл.
– Даринко, спитай у Вiталiя, як у вас справи iз розлученням. Я б просив тебе, щоб ми найближчим часом оформили нашi стосунки офiцiйно.
Того ж лiта вони таки розписались i щасливi поiхали у свiй медовий мiсяць на пiвдень. Данило передбачив усi родиннi нюанси: щоб дати дiтям повноцiнний лiтнiй вiдпочинок, узяв для всiх чотирьох путiвки в табiр. Вiталiй повернув грошi за своiх синiв. Усе вiдбувалося цивiлiзовано i сучасно.
Вiталiй та Євгенiя також офiцiйно оформили своi стосунки. Спiлкувались зi своiми колишнiми-дружинами та колишнiми чоловiками за потреби вирiшення питань, що стосувалися дiтей. У гостi, як колись у давнi часи iхньоi дружби, уже не ходили. Кожен мав свое сiмейне життя, але телефонували одне одному досить часто…
Коли iхнi спiльнi знайомi випадково зустрiчалися десь у мiстi, то перше i передостанне слово було про родинний ребус «зварйованоi сiмейки» i лише останне, зовсiм куценьке, про власнi справи. У цьому не було нiчого дивного, бо для оточуючих розглядати чужi простирадла значно цiкавiше, нiж копирсатись у власному брудi. Переконати людей у своiй правотi важко. Та правильно говорять: якщо ми самi не подбаемо про особисту репутацiю, то за нас це зроблять iншi, притушовуючи темними фарбами. Так було i з ними.
Доля людська непередбачувана. Але, як не дивно, життя тривае навiть тодi, коли звичний спосiб життя вмирае. У них усе сталось як в iндiйському фантастично-казковому кiно. Вони продовжували кохати, працювати i просто щасливо жити. Невелика доза адреналiну повернула iм молодiсть i життевi сили. Про цю родину на ювiлейнiй зустрiчi однокласникiв згадали не один раз.
Частина 3
Ой, леле ж менi, леле!
Чому смуток з тобою поруч
Часто ходить у свiтлi днi?
Певне, е в тебе бiль i горе,
Невiдомi зовсiм менi.
Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть
І печалi, i сум, i втрати,
І не можна iх обминуть.
Але к бiсу цю мудрiсть убогу!
І догадки пiд три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу,
Все життя усмiхалась ти.
Щоб нiколи сльоза на вii
Не свiтилася, мов роса.
Хай же щастям завжди яснiе
Некриклива твоя краса.
Я не йму тобi зовсiм вiри,
Як сумною побачу тебе,
Небо в сутiнь бувае сiрим,
А насправдi ж воно – голубе.
Василь Симоненко
Подружнi змiни в директора школи були майже гумористичними порiвняно iз трагедiею, яка сталась iз iхнiми друзями – Любою Батiг та Орестом Коваленком.
Вони товаришували з перших класiв i одружилися через декiлька рокiв пiсля закiнчення школи. Люба була бiдовою з дитинства, опiкувалася двома молодшими сестрами, яких виховувала замiсть своiх батькiв. Тато був вiдомим жокеем. Мама разом iз ним займалася кiньми, i вони вдвох постiйно роз’iжджали по усiх усюдах на спортивнi збори кiнникiв та змагання. А з часом переiхали жити в iншу область, де був великий кiнний завод, на якому вони працювали. Пiсля цього дочки зробили висновок, що конi для них дорожчi та рiднiшi, нiж власнi дiти. Але що можна сказати в цiй ситуацii?! Батькiв не вибирають!
