скачать книгу бесплатно
Останнiй день
Микола Хвильовий
Рiдне
До видання увiйшли твори М. Хвильового (1893–1933) останнiх рокiв його життя. Панiвним у тогочаснiй лiтературi був метод соцреалiзму. Проте твори Хвильового мають ледь помiтнi прояви сатири та дошкульноi iронii, подекуди й елементи психологiчних конфлiктiв. Герой оповiдання «Щасливий секретар» – справжнiй служитель партii, вiн не мае нi батькiвського, нi родинного почуття, однак щасливий. У творi «Останнiй день» письменник вирiшив показати, що навiть iз персонажа-робота, бездушного автомата, можна до певноi мiри зробити «живу» людину. До голосу майстра слова, який збирався вивести украiнську лiтературу на европейський шлях, тодi вже нiхто не дослухався…
Микола Хвильовий
Останнiй день
© Л. В. Хмелевська (правонаступниця Я. М. Стельмаха), 1985, 1983
© Л. В. Хмелевська, пiслямова, 2012
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту
* * *
Щасливий секретар
Остаповi Вишнi
Нещодавно група рецензентiв лiтфаку ХІППО, критикуючи моi останнi твори, заявила таке: «на жаль, наша критика перебудовуеться гiрше, анiж письменники». Я з цим цiлком погоджуюсь. Розбираючи мого «Щасливого секретаря» цi ж таки критики з ХІППО запитують:
– «Навiщо протиставляти двi випадковостi: в Харковi важливi громадськi справи, в мiстечку умирае единий неповторний син?»
Для секретаря вугiльного райпарткому важливi громадськi справи в Харковi i справдi не абияка випадковiсть. Величезна випадковiсть! Критики мають рацiю!
Іще лiтфакiвцям iз ХІППО не подобаеться, що автор «рукою героя» пише «приiхати не можу». І тут вони мають рацiю: вони ж бо хотiли, щоб героiчний секретар Старк «заплакав i поiхав його ховати», себто сина Вову, який, можливо, й не помре!), не зважаючи на виклик ЦК й «важливi громадськi справи» – «Хiба вiн пiсля цього «перестане бути вiдданим справi бiльшовиком»? – запитують мене вищезазначенi критики. Вiдповiдаю словами Майка Йогансена (див. його подорож у Радянську Болгарiю):
– «Не знаю точно, чого хотiли вiд мене рецензенти – очевидно вони мали рацiю, раз iм доручили писати – але дуже хочу виправдати свою лiнiю – очевидно – неправильну, раз на неi напались рецензенти, бо iм же доручили писати рецензiю». Оце покищо й усе.
І
Це не мае нiякого значення для особистого щастя, що на одному мiсцi не приходиться довго затримуватись. Навпаки, змiна обстановки дисциплiнуе людину й робить ii бiльш iнiцiятивною, i коли герань i канарку ви й зустрiнете на квартирi, припустiм, товариша N, що партiя раз-у-раз перекидае його iз одного района в другий на ту чи ту вiдповiдальну роботу, то ви обов’язково подумаете: «i все таки мiщанства я тут не бачу».
Товариш Старк належав саме до тiеi категорii партiйцiв, що для них не тiльки не iснувало власного району, але й не було в цьому жодноi трагедii для особистого життя. Як тiльки траплявся десь прорив, i район вiдчував сильну потребу в доброму органiзаторi, перш за все згадували такого от собi товариша Старка й, переконавшись, що вiн уже налагодив справу на останньому своему мiсцi, пропонували йому iхати туди, де були потрiбнi мiцна рука й добра вдумлива голова. Нарiкав на це товариш Старк? Нiколи! Бiльш за те: вiн навiть пишався з такоi уваги до нього з боку партii й зовсiм не вiдчував, що йому перешкоджають у його родинному побутi.
Прориви на вугiльному фронтi притягли в Донбас чимало сильних органiзаторiв. Перекинула партiя туди ж i товариша Старка. Досi вiн був секретарем одного iз степових районiв, тепер вiн став секретарем одного iз районiв Донбасу.
Товариш Старк був молодою високого зросту людиною. Рiвний нiс, високий лоб, кучеряве волосся й вузькi очi робили його обличчя надзвичайно привабливим. Молодi роки не заважали товаришевi Старковi мати досить таки величенький партiйний стаж: уже 16-лiтнiм хлопцем вiн брав активну участь у революцiйному русi. Товариш Старк був одружений i мав чотирилiтнього хлопчика Вову – надзвичайно симпатичну й обличчям дуже подiбну до нього дитину. Любив вiн Вову так, як може любити нiжний пристрасний батько. Навiть Дуся (Старкова дружина), жiнка сумирна й лагiдна, навiть вона поступалась своею любов’ю до сина. В особистому життi для товариша Старка iснував тiльки кучерявий «смiхунчик» (так батько називав свого Вову за те, що той вiчно посмiхався). Проте синовi вiн не мiг придiлити багато часу й часто навiть тижнями не бачив його: то поiде до центру, то сидить у глибинах району, допомагаючи вiдсталим.
Переiзд iз степового району до Донбасу спричинився до того, що прийшлося розлучитися Старковi зi своiм Вовою мало не на пiвтора мiсяцi. В новому районi вiн нiяк не мiг знайти вiдповiдноi квартири, й тому дружина примушена була покищо жити на старому мiсцi й чекати пропозицii виiхати на Донбас. Розлука з дружиною вплинула на Старка (в межах можливого для зразковоi громадськоi людини), але розлука з сином вплинула на нього, так би мовити, подвiйно.
Інодi, сидячи в автомобiлi, що ним вiн поспiшав на якусь невдалу шахту, товариш Старк рантом замислювався, i перед його очима повставав такий милий йому образ його дитини. Образ цей так ласкав йому очi, що вiн iх навiть примружував вiд щастя. І тодi вiн щось шепотiв i, потираючи руки, замрiяно дивився на поля й дороги, що пролiтали повз нього.
Тодi товариша Старка не можна було пiзнати: це вже був заклопотаний суворий органiзатор, – це був звичайнiсiнький собi схвильований молодий батько. Коли б у цей момент його побачив хтось iз обивателiв, скажiм, що правду кажучи, трохи побоювались його (Старк не дарував нiкому жодноi розхлябаности), вiн би страшенно здивувався й уже не думав би про нього, як про машинiзовану людину. Проте секретар добре знав, що всьому есть свое мiсце i свiй час, i тому згадував вiн Вову хiбащо в дорозi, чи лягаючи спати.
ІІ
Спати по сутi багато не приходилось: роботи було сила, i вiн ледве встигав ii виконувати. В районному центрi вiн сидiв дуже мало, його можна було тут бачити лише пiзно вночi (вдень вiн був, коли вiдбувалися засiдання бюра), але зате на шахтах ви зустрiли б його завжди. Вiн там докопувався до кожноi дрiбницi, й за короткий час його знали навiть рядовi рудокопи. Вiн лазив по найнебезпечнiших мiсцях, i за мiсяць не було такого гезенку в районi, який би не пропустив у шахтне поле його здорове, молоде тiло. Вiн уже сальтоморталив по крiп’ях так, як може сальтоморталити хiбащо заправський шахтар. Коли його спускали на 500–600 метрiв «з вiтерцем», вiн тiльки посмiхався з наiвности мiсцевого керiвництва: мовляв, злякати Старка нiкому не вдасться! Про нього вже так говорили шахтарi:
– Це не бiлоручка! Цього не злякаеш!
Товариш Старк уже добре володiв навiть вiдбiйним молотком, i коли брав його до рук, то вiн йому безповоротно не вгрузав у пласт, як вiн вгрузае всiм новакам.
– От щаслива людина! – говорили всюди про нього. – За що не вiзьметься – вже й майстер… Щасливий секретар!
Пощастило, нарештi, товаришевi Старковi найти вiдповiдну квартиру. Квартира спершу мала не зовсiм вiдповiдний вигляд: одна кiмната з кухнею й невеличка кладова. Потiм квартира змiнила свое обличчя. Варити щось у кухнi товариш Старк не збирався (вiн сiм’ю вирiшив пристроiти до iдальнi для приiжджих), i тому з кухнi вiн зробив другу кiмнату. Щождо кладовоi, то з неi вийшла непогана вбиральна з душем: кожного ранку вiн обливав себе холодною водою.
Переробивши таким чином квартиру, вiн спершу виписав усе свое «барахло» з бiблiотекою (ця бiблiотека побачила не один район), обставив кiмнату там-сям зiбраними меблями й вирiшив, що вже час викликати дружину з дитиною. І вирiшивши так, вiн негайно ж послав у степовий район телеграму. Дружина вiдповiла, що виiздить за два-три днi, а саме сьогоднi нiчним поiздом вона й мусiла приiхати.
Передчуття зустрiчi з Дусею й особливо з сином, дуже розхвилювало молодого секретаря. Тiльки велика витриманiсть стримувала його сильне бажання подiлитися з кимсь iз партiйцiв своею особистою радiстю. Йому (скажемо по секрету) навiть хотiлось вибiгти на вулицю, стати серед дороги й, як хлопчисько, закричати на всю горлянку:
– Дивiться, який я щасливий! Знайте, що бiльш щасливого секретаря – i в громадському i в особистому життi – нема!
Вчора вiн лiг дуже пiзно. Власне вiн лiг сьогоднi: вiн лiг о 4-й годинi ночi. Всю нiч його тривожили телефоннi дзвiнки: зi всiх шахт поступали вiдомостi про добич i до того ж за його наказом завшахти чи то секретар шахтного осередку мусiв його негайно ж iнформувати про ту чи ту неполадку.
Пiдвiвся вiн з лiжка о 8-й годинi, так що спав всього 4. Проте такий короткий вiдпочинок на нього не впливав. Сильний душ холодноi води, що його, як ми вже говорили, вiн приймав кожного ранку, робив його тiло пругким, еластичним i працездатним, а голову – свiжою й здiбною працювати так, як вона б вiдпочивала нормальних 8 годин.
Викликавши телефоном автомобiль, що ним вiн мусiв iхати на одну iз вiдсталих шахт, товариш Старк вийшов до ворiт i став чекати свого шофера.
День був теж надзвичайно щасливий. Щасливе було сонце, щасливе було голубе небо, щаслива була вся просторiнь, що попадала в коло зору щасливого секретаря.
Люди, що проходили повз нього, усмiхалися Старковi дуже приемною усмiшкою (принаймнi йому так здавалося), собаки дзвiнко i весело заливалися в сусiдньому дворi. Навiть гiгантський терикон, охоплений соняшною пожежею вранiшнiх променiв, виблискував якось по-святковому. Пройшли повз нього якiсь двi дiвчини. Порiвнявшись з ним i зиркнувши на нього, вони весело зареготали: треба припускати, що соняшний секретарiв настрiй вiдбився на його обличчi й був помiтний навiть стороннiм людям.
Отже сьогоднi район посунувся вперед на цiлих дев’ять вiдсоткiв. Але й сьогоднi ж приiздить Дуся, а з нею i його незрiвняний, такий милий i до солодкого болю симпатичний син. Сьогоднi вiн знову буде тримати на колiнах свого карапета й ласкати руками його кучеряву голiвку. А завтра його смiхунчик мае вже бiгати по його порожнiх кiмнатах, i квартира забушуе: на пiдлозi появляться ляльки, молоточки, папiр, на столi – дитячi рисунки, що iх утворить олiвцем Вовина фантазiя… Як вiн любить свого карапета! Йому здаеться iнодi, що вiн може задавити його в своiх пристрасних обiймах…
Розлучений молодий батько вже уявляв свого сина дорослим i уявляв його (хай йому пробачать цю хвилину сентиментального пiднесення) одним iз проводирiв партii, тiеi всесвiтнього значення партii, з якоi вiн так захоплений i за яку вiн, до речi кажучи, не один, а тисячу разiв може вмерти…
Тут йому раптом метнулась така думка: сам то вiн може вмерти, а от як з сином? Понiс би вiн у офiру свого смiхунчика, коли б цього вимагала партiя?
В яку офiру?
Ну, скажiм, у найсерйознiшу, в найнесподiванiшу? І принiсши в офiру сина – був би вiн i далi такий щасливий, як зараз?
Товариш Старк махнув рукою, наче й справдi хтось з ним сперечався. Мовляв, навiщо робити такi припущення! Хiба од нього вимагають офiри? Словом, вiн не розв’язав цього питання, i хоч впiймав себе на тому, що не розв’язав, усе ж розв’язувати не схотiв, нiби ця справа для нього була цiлком ясна.
З-за рогу вискочила машина, i скоро секретар мчався по донецьких дорогах до вiдсталоi шахти, що осiла за сорок кiлометрiв вiд районного центру.
ІІІ
Як приемно повертатися додому пiсля важкоi, але продуктивноi працi, повертатися лiтнiм степом на «фордi» й, виставивши руку у вiкно пiд стривожене повiтря (автомобiль мчався), думати про зустрiч з дружиною й сином, яких ти не бачив мало не пiвтора мiсяцi. Надзвичайно приемно!
Товариш Старк лазив сьогоднi по шахтних полях годин iз шiсть, але вiн не вiдчував втоми. Вiн навiть готовий з таким же напруженням працювати (i фiзично й розумово) ще кiлька годин.
Автомобiль, керований добрим шофером, не стримував ходи навiть по вулицях зустрiлих шахтних виселкiв, i секрятаревi здавалося, що й машина сьогоднi щаслива: так ловко й грайливо обминати пiшоходiв i вибоiни можуть лише тi, кому серце переповнено радiстю.
– Товаришу Крайко! – звернувся Старк до шофера. – Ви маете дiтей?
– Аж двох! – не повертаючись, сказав шофер.
– Ви iх дуже любите?
Крайко, що не звик до таких розмов з секретарем, нарештi зиркнув на нього. Але побачивши надхненне обличчя Старкове, усмiхнувся й промовив:
– А як же!
– Ну, звичайно, сказав товариш Старк i подумав, що шофер теж щасливий, iнакше б вiн так тепло не усмiхався.
Син i донька в мене, – iнформував зворушений Крайко. – Синовi вiсiм рокiв i вiн уже вчиться. Доньцi чотири.
– Моему синовi теж чотири, – з ледве помiтною погордою поiнформував i товариш Старк, вiдчуваючи величезну потребу подiлитись з кимсь своею радiстю.
– Хiба ви одруженi? – здивувався шофер.
– А як же! Сьогоднi дружина i син приiздять!
На цьому розмова увiрвалася, але секретар був задоволений, бо дiстав можливiсть сказати те, що йому вже давно хотiлось сказати.
Машина доставила його на квартиру. Так-сяк перехопивши дещо з iжi (вiн сьогоднi не обiдав), товариш Старк оглянув хазяйновитим оком кiмнати й, переконавшись, що все на мiсцi й що все пiдготовлено до зустрiчi, вийшов до райкому пiдписати деякi папiрцi i дати розпорядження.
Стояла тиха зоряна нiч. Десь безумствувала гармошка i десь спiвала невгамонна молодь. Спiвала так, як можуть спiвати тiльки щасливi люди. Десь дзвiнко вигавкував собака, але ця його брехня не мала в собi нiчого злiсного: собака, очевидно, гавкав тому, що був переповнений своею собачою радiстю. Щасливий був навiть палац культури: ввесь взятий в огнi, наче iлюмiнований, вiн витанцьовував на своему взгiр’i.
Отже, за кiлька годин товариш Старк буде стискати в обiймах свого сина. За кiлька годин його карапет буде дивитись на нього своiми голубими очима. Секретар вiзьме пухкi рученята смiхунчика й положе iх на своi схвильованi уста. Правда, вiн дуже радий i Дусi, вiн iй теж дуже радий, але… Нi, сина вiн любить багато бiльше!
Тут секретаревi нi з того, нi з сього знову прийшла думка про офiру. Але й зараз, як i тодi, вранцi, вiн махнув рукою й уперто вiдкинув цю неприемну мисль, не розв’язавши ii.
В райкомi його зустрiв швайцар. На запитання товариша Старка, кого вiн може бачити, швайцар вiдповiв, що в райкомi, крiм його, нiкого нема.
– Як так нема? – чомусь здивувався секретар: уже було досить пiзно, значить, райком i мусiв бути порожнiм, але щасливому секретаревi хотiлось мати багато людей i пiдсвiдомо вiн не мислив себе насамотi.
І те, що вiн не найшов нiкого в райкомi, i те, що райкомiвськi кiмнати були темнi (проходячи до свого кабiнету, товариш Старк увесь час вiдчував за спиною глуху порожнечу) – все це раптом зiпсувало йому настрiй i навiть вселило в нього якусь тривогу.
Увiйшовши до своеi кiмнати, товариш Старк засвiтив електрику й сiв до столу. На столi вiн найшов кiлька пакетiв i двi телеграми. Прочитавши першу телеграму, вiн положив ii в шухлядку, i, засвистiвши, промовив:
– От тобi й маеш!.. Ну, нiчого! Гм!
Телеграма була вiд ЦК партii й такого змiсту:
«Негайно виiздiть до Харкова. Дiстаете нове призначення».
– От тобi й маеш, – пiдсвистував товариш Старк. – Ну, нiчого!..
Але коли допiру щасливий секретар розтяв другу «блискавку» й прочитав ii, руки йому затремтiли й вiн раптом зблiд.
Друга телеграма була вiд дружини й такого змiсту: «Негайно виiзди, Вова при смертi: попав пiд автомобiль».
…Степове мiстечко вiд Харкова за 600 кiлометрiв. Треба негайно iхати до Харкова й треба негайно поспiшати до степового мiстечка. В Харковi важливi громадськi справи, в мiстечку умирае його единий, неповторний син.
Блiдий товариш Старк взяв ручку, забрав у перо атраменту й написав:
– Приiхати не можу, iду до Харкова, мiцно поцiлуй мого голубоокого смiхунчика.
Похитуючись, секретар покинув свiй кабiнет, мовчки обминув здивованого швайцара (швайцар подумав, що героiчний секретар пiдвипив) i вийшов на повiтря. Вiн пiшов у синю нiч i раптом звернув у провулок до поштамту.
Останнiй день[1 - Див. мое вступне слово до «Щасливого секретаря», «Останнiй день» написано тодi ж.]
І
Таких, як Кравчук, на шахтi було чимало. Такий був, скажiм, вибiйник Коробка, такий був до певноi мiри й коногон Остапенко. Всi вони, як то кажуть, працювали не за страх, а за совiсть, i тому, проходячи повз дошки досягнень, мало не кожний iз них на мить затримувався й з тривогою дивився на криву добичi.
Вiдрiзнявся Кравчук вiд багатьох iнших шахтарiв хiбащо своею ненавистю до зайвих балачок. Ненависть ця була i справдi неабияка, i в цьому сенсi вiн себе нiде не зраджував: нi в гуртожитку, нi у вибоi, нi за iжею. Навiть на партзборах, зiрвавшись у вiдповiдному мiсцi з стiльця, вiн частенько припиняв на словi того чи iншого оратора, i радив йому не ломитися в одчиненi дверi. І коли йому пробачили цю виняткову ненависть, то тому, що був вiн одним iз кращих вибiйникiв, i тому що його нечастi й наподив коротенькi пропозицii та реплiки вартi були великих промов.
Потрапив на шахту Кравчук 17 рокiв, так що вiдсутнiсть зморшок лiтньоi людини зовсiм не заважала йому мати восьмирiчний виробничий стаж. Жив вiн у гуртожитку: в iзольованих квартирах новеньких чепурних домикiв, що посiли мiсце старих пiдслiпуватих капiталiстичних халуп, мешкали шахтарi сiмйовi, а Кравчук був неодружений. Життя Кравчукове було просте й звичайне: шiсть годин на роботi, двi-три на тому чи тому зiбраннi, решта годин iшла на навчання, на розваги й на сон. З розваг Кравчуковi бiльш за все подобався футбол i його навiть вважали за зразкового голкiпера мiсцевоi команди.
Гуртожиток стояв на краю шахтарського виселка. З вiкна кiмнати, що в нiй мешкав Кравчук, видно було широкий донецький степ. Степ розпочинався вiд гуртожитка й кiнчався за кiлька кiлометрiв димарем сусiдньоi шахти: ясного голубого ранку цей димар рельефно вирисовувався з синього марева задумливоi далини. Степом гадючилась добре утрамбована дорога, i на цю дорогу виселковi дiвчата й парубки, за браком iншого мiсця, виходили ввечерi на гулянки. Ходив сюди й Кравчук, але ходив саме тодi, коли на нiй було порожньо: його, досить таки вродливого хлопця, завжди чiпали дiвчата, а вiн цього недолюбляв.
Про що думав Кравчук на цiй дорозi? Думав про те, що вiн один iз найкращих шахтарiв, про те, що це йому дуже приемно i що в цьому, що приемно, нiчого поганого нема. Думав про хвороби шахти i про те, як би цих хвороб позбутися. І, думаючи про це, вiн уявляв себе саме тим довгожданим лiкарем, що його так бракуе виселковi.
«По сутi ж усе е, – мiркував Кравчук, – е ентузiязм, е добрi побутовi умови для шахтарiв, е чимало знавцiв справи… Чого ж нема? Нема вмiння органiзувати працю. Сьогоднi невчасно лiс подали, завтра не так закрiпили, як треба, позавтра вагонетки стоять, бо щось з клiттю не ладно».
Кравчук обурювався з цього невмiння й тодi ж уявляв себе завшахти. О, вiн не так би органiзував працю! Вiн навiть певний, що й прогули роблять шахтарi з вини керiвникiв: за доброго керiвництва прогулiв не може бути.
Думки його залiтали дуже далеко. Вiн, нарештi, уявляв себе кавалером ордена Ленiна i навiть читав уявного листа Сталiна до нього, що в ньому вождь партii, дякуючи йому за керiвництво, ставив його в «Правдi» за зразок перед всiею 150-мiльйонною краiною.
На цьому мрii кiнчалися, й Кравчук, почухавши потилицю, повертався до дiйсности. І, повернувшись до дiйсности, вiн з болем згадував, що й сьогоднi видобуток вугiлля не вищий за 70 вiдсоткiв.
Була в Кравчука ще одна неприемнiсть: вiн був безнадiйно закоханий. Саме це кохання й вiдштовхувало його вiд виселкових дiвчат.
Працював на шахтi техруком старий спец. У цього спеца була дружина. Звали ii Олена Олександрiвна. Була вона молода, вродлива: iй було рокiв 22. Побачив ii колись Кравчук i закохався. Якось так трапилося, що закохався вiн у неi з першого ж побачення. Олена Олександрiвна, можливо, теж нiчого не мала проти вибiйника, можливо навiть, що зiйдись вони ближче, вона б чи то начепила рiжки своему чоловiковi, чи то просто розiйшлася б з ним, щоб зiйтися з Кравчуком, та бiда ховалася в тому, що в справах кохання шахтар був дуже соромливою людиною. Вони не раз зустрiчалися, не раз розмовляли наодинцi, не раз Кравчук посилав навздогiн жiнцi пристраснi погляди, але далi цих поглядiв справа не посувалася, i вiн нiяк не мiг ризикнути й сказати те, що вже давно треба було б сказати. Саме й про Олену Олександрiвну думав iнодi Кравчук, блукаючи по порожнiй степовiй дорозi.
Крiм вибiйника Коробки, коногона Остапенка та Кравчука в кiмнатi згаданого гуртожитка мешкав ще шахтар Шруб. Працював цей кремезний чолов’яга тiльки один рiк на шахтi. Потрапив вiн сюди iз якогось пiвденного заводу з вiдповiдним посвiдченням, у якому зазначалось, що «робiтник Шруб самомобiлiзувався на вугiльний фронт». З першого ж дня вiн показав себе з поганоi сторони. Задерикуватий, самовпевнений i надзвичайно нахабний, вiн до того ж був одним iз iнiцiаторiв п’янок з бiйками. Коли до цього додати, що бiльш «зразкового» прогульника, як цей пикатий «самомобiлiзований фронтовик» (так його величав Коробка), на шахтi не було, то про Шруба нiчого бiльше й сказати. Попереджень вiн мав безлiч, i терпiли його тiльки тому, що був вiн присланий з заводу й, судячи по лiтах, – старий робiтник: Шрубовi було за сорок. З вибiйником Коробкою вiн завжди не ладив, з коногоном Остапенком сперечався не часто, iнодi навiть брав його пiд свiй вплив. Щождо Кравчука, то хоч цей, останнiй, проти його хулiганських вчинкiв протестував лише тодi, коли цi вчинки мали мiсце в кiмнатi гуртожитка, все ж мiж ними йшла мовчазна запекла боротьба, й Шруб ненавидiв молодого вибiйника. «Самомобiлiзований фронтовик» знав, що Кравчук не раз i в професiйнiй, i в партiйнiй органiзацii ставив питання про нього i, звичайно, подарувати йому цього не мiг.
ІІ
Мiсяць тому розпочалося соцзмагання мiж двома шахтами: Кравчуковою й сусiдньою. До фiнiшу залишилось небагато – всього два днi. Сусiди мали чимало шансiв прийти з стопроцентним видобутком, але сусiдам бракувало не 4, а 11 вiдсоткiв (за останню добу Кравчукова шахта виконала програму на 96), до того ж кiнське поповнення, що його нещодавно дiстали (покищо) кращi, красномовно свiдчило про те, що програму буде виконано не на 100, а на 115 i, можливо, на 120 процентiв. І все ж тривога не залишала свiдомих шахтарiв. І справдi: там, гляди, пiдкузьмить обвал, тут, дивись, клiть пiдгуляе, все може трапитись!
«Коли ми до фiнiшу не прийдемо першими, – думав Кравчук, – тодi нам прийдеться не iнакше як позичати очi в якогось сiрка».
Перемога противника в футбольному змаганнi завжди неприемно впливала на нього. Пiсля поразки вiн довгий час нiяк не мiг очухатись. Перемога супротивника в соцзмаганнi мусiла на нього вплинути ще гiрше: це ж справа найбiльшоi чести.
Сьогоднi, саме в передостаннiй день, Кравчук прокинувся в доброму настроi. Розплющивши очi, вiн зустрiвся з очима Шруба: той сидiв за столом i лузав насiння. Коногона Остапенка не було, вибiйник Коробка ще спав: Коробка й Кравчук були на нiчнiй змiнi.
– Так що, значить, сьогоднi конференцiя, – сказав Шруб i, пересмикнувши обличчя, накинув на своi маленькi мишачi очi рудi коротенькi вii.
