скачать книгу бесплатно
Кравчук мовчки пiдвiвся з лiжка, натягнув штани й полiз до чемодана по мило й зубну щiтку.
– Кажу, сьогоднi конференцiя!.. Чи, може, не чув?
– Чого там не чув!.. А що таке?
Шруб висякався, поляпав себе долонею по волов’ячiй шиi й, пiдкотивши очi пiд лоба, сказав:
– А таке значить, що будуть видавати премiю… Ти, стало буть, так одержуеш? – додав вiн.
– А чому ж менi не одержати… Хiба не гiдний ii? – Кравчук повернувся до Шруба й знову зустрiвся з бистрими, трохи зеленуватими очима спiвбесiдника.
– Чом там не гiдний! – сказав Шруб i неприродно посмiхнувся. – Не нам же, прогульникам, давати премii – хай iх одержують достойнi!.. у нас на заводi теж цього притримувались.
Кравчук повiсив на шию рушника й, iдучи до вмивальника, кинув:
– І добре робили! Саме цього й треба притримуватись.
– Чом там погано? Конешно добре, – сказав Шруб.
– Тiльки от рахуба з достойними. Однi й справдi достойнi, а iншi так, тiльки задницю начальству лижуть… за це iм i премiя.
Кравчук зупинився: Шрубове нахабство його завжди нервувало, зараз воно його обурило. Ясно ж, на що натякае «самомобiлiзований фронтовик»: мовляв, i вiн, Кравчук, не по заслузi дiстае премiю. Проте вiн нiчого не сказав i тiльки похитав головою.
Ця невеличка сутичка (коли цю розмову можна так назвати) зiпсувала йому настрiй на кiлька хвилин i вже за снiданком голова йому працювала зовсiм iншим напрямком.
Вчора вiн бачив Олену Олександрiвну. Зустрiвшись з ним бiля контори, вона так тепло з ним поздоровкалась, що вiн i зараз не мiг цього забути. Вона була в чорнiй спiдницi й бiлiй блюзцi i була така мила, як нiколи. Особливо вразили Кравчука ii теплi очi: йому здалося, що тiльки сьогоднi вони так iнтимно подивились на нього. Розмова, як i завжди, була коротенька, але розмова, можна сказати, незвичайна. Сьогоднi Олена Олександрiвна не питала, як далеко випередив його участок iншi участки шахти, не питала про добич, – вона раптом поцiкавилась, коли ж, нарештi, вiн одружиться.
«Навiщо це iй знати? Хiба iй не все iдно?» І тут Кравчук думав, що, можливо, iй i не все iдно. Але коли вiн хотiв пояснити собi, чому вона цiкавиться його особистим життям, нiчого пояснити не мiг, i лише зiдхав тим красномовним зiдханням, що ним зiдхають усi закоханi.
За обiдом вiн мав розмову з сухим i низеньким Коробкою.
– Побалакай з Остапенком, – сказав Коробка. – Шруб i сьогоднi, здаеться, улаштовуе п’янку.
– Думаеш, що й коногона спокусить? – спитав Кравчук.
– Як тут не думати, коли вже вдвох ходять!
Вирiшили поговорити з Остапенком, бо хоч вiн i обiцяв нiколи не зв’язуватись зi Шрубом, – слова свого мiг не додержати: Остапенко був надзвичайно безвiльною людиною.
Покiнчивши з коногоном, товаришi перекинулись думками про добич, про неполадки тощо i натрапили на зовсiм несподiвану тему.
– Чув новину? – раптом сказав Коробка. – Техрука переводять у iнший район.
– Якого це?.. Нашого? – спитав Кравчук i вiдчув, як йому зупинилось серце.
– Та нашого ж!
Кравчук навiть покинув iсти: так приголомшила його ця новина. «Чоловiка Олени Олександрiвни переводять у iнший район? Цебто Олена Олександрiвна виiздить iз виселка? Іншими словами, вiн днями мусить з нею розлучитися… навiки?»
– Хто тобi сказав? – ледве стримуючи свое хвилювання, спитав Кравчук.
– Чув я вiд завшахти! – вибiйник положив ложку бiля тарiлки, вiдсунув вiд себе карафку з водою й, витерши вуса, додав: – Хiба гадаеш, що багато загубимо? На мiй погляд таких, як цей, чимало найдеться.
Хоч Кравчук i давно вже кохав Олену Олександрiвну, але про це кохання нiхто з виселка не знав i навiть не догадувався (могла догадуватися хiбащо техрукова дружина i то лише за допомогою жiночого чуття), i тому не дивно, що Коробка буквально нiчого не помiтив у схвильованому голосi свого товариша.
– Безперечно багато знайдеться, – сказав Кравчук i, пiдвiвшись з стiльця, кинув коротко: – ну бувай! Маю справи в осередку.
З iдальнi вiн вийшов у гнiтючому настроi, але перерiзаючи степову дорогу й зиркнувши на терикон сусiдньоi шахти, що маячiв у синьому маревi далени, вiн раптом згадав учорашне запитання Олени Олександрiвни: саме в той момент, коли вiн дивився на цей терикон, вона поцiкавилась, коли ж вiн, нарештi, одружиться. Ця згадка його пiдбадьорила. Незрозумiле запитання набрало якоiсь незвичайноi прозорости.
«Он воно що? – думав Кравчук. – І до чого я недотепний i дурний! Хiба вона може любити цього старого лисого зануду».
І вiн проклинав свою соромливiсть i дуже шкодував, що досi не вiдкрився iй. Проте, уявивши, кiнець-кiнцем, що вона його кохае, вiн вирiшив: справу не загублено! Що можна зробити, щоб не розлучатися з Оленою Олександрiвною – вiн не знав, але вiн уже знав, що вона, можливо, до нього теж не байдужа. Свiдомiсть цього не лише пiдбадьорила його, але й дозволила йому навiть будувати уявнi палаци майбутнього особистого щастя.
Цi думки не тiльки заспокоiли його, але й полiпшили йому той гарний настрiй, що з ним вiн прокинувся вранцi. Одним словом, Кравчук вирiшив за всяку цiну й якмога скорiше (коли можна, то навiть сьогоднi) одверто поговорити з Оленою Олександрiвною.
ІІІ
Конференцiя розпочалася о сьомiй годинi. Вона викликала тим бiльший iнтерес до себе, що пiсля неi мусiли роздавати премii, а роздача премiй завершувалася демонстрацiею нового фiльма. У виселковий театр набилося чимало народу: були тут шахтарi, вiдкатницi, дружини шахтарiв, секретар осередку, голова шахткому й т. д. Конференцiю одкрив голова шахткому й дав слово завшахти. Поки завшахти, говорив про прориви на окремих участках i темпераментно закликав цi прориви лiквiдувати, шахтарi мовчали. Але, коли вiн перейшов до соцзмагання й, з метою перевiрити настрiй, висловив думку, що з цього соцзмагання шахта може вийти переможеною, звiдусiль посипались реплiки:
– Брось, Стьопа, наливать!
Завшахти, сам недавнiй шахтар, не тiльки не ображався, а i поспiшив скористатися з цiеi самовпевнености. Вiн тут же запропонував скласти новий виклик на соцзмагання шахтi третiй: мовляв, одне соцзмагання кiнчаеться, треба вступити в друге. Пропозицiю було прийнято й розпочалися дебати по доповiдi.
Кравчук був у перших рядах i уважно слухав шахтарiв-промовцiв. Те, що його так сильно хвилювало кiлька годин тому, зараз лежало на серцi тихим приемним лоскотом. Щождо думок, то всi вони належали соцзмаганню. Вiн знав, що незабаром почнеться останнiй вирiшальний день, i значить, тут, на цьому зiбраннi, лише про нього можна думати та говорити.
– Бачив Остапенка? – шепотом спитав його Коробка, що поруч сидiв з ним.
– Нi, – сказав Кравчук, – затримали в осередку, так я й не поговорив.
– Шкода! – зiдхнув вибiйник i махнув рукою: – вже п’е горiлку з Шрубом.
Ця новина не могла не обурити Кравчука: ну, куди це годиться! Іде останнiй день, треба напружити всi сили, а Шруб не тiльки сам не виходить на роботу, а ще й iнших на прогули спокушае. Вiн навiть вирiшив був у своему виступi (вiн мусiв за кiлька хвилин виступати) знову поставити питання про Шруба, але згадка про сьогоднiшню розмову з «самомобiлiзованим фронтовиком» стримала його вiд цього кроку й вiн про Шруба так нiчого й не сказав: мовляв, сьогоднi ж будуть роздавати премii i, значить, такий виступ дехто може оцiнити, як бажання вислужитися перед начальством.
Вищою премiею було демiсезонне пальто. Цю вищу премiю дiстав не тiльки Кравчук, але й Коробка. Коли вони йшли з новенькими пальтами на плечi в супроводi бадьорого маршу, що його грала мiсцева духова оркестра, на них дивилися сотнi двi очей: дехто з заздрiстю, дехто з цiкавiстю, дехто ще якось. Проходячи повз останнi стiльцi, Кравчук почув неприемний голос Шруба:
– Пальтишко пiдходяще! Що значить бути ударником!.. Гм!..
Кравчук подивився в той бiк, вiдкiля зiрвався вигук i знову зустрiвся з очима «самомобiлiзованого»: в п’яних вiях останнього вiн побачив стiльки ненависти, що навiть не витримав цього погляду й одвернувся.
– На конференцiю прителiпався, – сказав Коробка, вибившись нарештi з натовпу й опинившись на вiльному повiтрi.
– Ти про Шруба?
– Та про кого ж, як не про нього! – Коробка подивився кудись у бiк i додав: – не розумiю, чого ми з ним так панькаемось. Як на мене, так я б його й близько не пiдпустив до шахти… Заводський! Подумаеш, чим пишаеться! Наче на шахтi легше робити, як на заводi!
Кравчук хотiв був щось сказати на цi слова Коробчинi, але в цей момент побачив самотню фiгуру, що маячiла крiзь темряву лiтньоi синьоi ночi й одразу ж впiзнав у нiй Олену Олександрiвну.
– От що, браток! – поспiшно сказав вiн, звертаючись до Коробки. – Чи не потрудишся ти для мене?.. Вiзьми, голубе, i мое пальто.
– А ти куди?
– Та я тут маю одну справу, – i Кравчук передав свою премiю товаришевi. – Покищо заховай його, будь ласка, з своiм, а то знаеш лiтунiв: як пронюхають, так тiльки й бачили!
Коробка не звернув уваги на самотню фiгуру в темрявi й тому, не розпитуючи й не цiкавлячись справами товариша, помандрував до гуртожитка.
Щождо Кравчука, то вiн упевненим кроком рушив до Олени Олександрiвни. Думки й припущення, що вiн жив ними кiлька годин тому, знову заметушились йому в головi.
«Сьогоднi буду хоробрим, – подумав вiн. – Обов’язково буду хоробрим. Скажу iй усе. Признаюсь i нiчого не програю: коли й вона мене кохае – моя вiдвертiсть може стати початком нашого нового життя, не кохае – хай хоч вiд’iжджаючи знае, що я ii кохаю».
Кравчук не помилився: пiдiйшовши до самотньоi постатi, вiн упiзнав у нiй Олену Олександрiвну.
– Доброго вечора! – сказав Кравчук, знiмаючи кашкета.
– Драстуйте! – вiдповiла Олена Олександрiвна й раптом подала йому руку: до цього часу, як i вiн, вона нiколи руки не подавала.
Кравчук стиснув жiночу долоню й вiдчув, як йому ще швидше забилося серце: вiн у перший раз приторкнувся до цього любого йому тiла.
– Куди це ви йдете? – спитав вiн. – Чи не в кiношку?
– Нi, в кiношку я не збираюсь, – сказала Олена Олександрiвна й, усмiхнувшись, блиснула своiми бiлими зубами.
– А я думав у кiношку! – вiн остаточно розгубився, хоч i обiцяв собi бути хоробрим. Несмiливiсть, що завжди його тримала на певному вiддаленнi вiд дружини техрука, знову брала його в своi неприемнi обiйми.
«Що я iй буду говорити далi?» – подумав вiн i уже почував, що далi вiн iй нiчого не скаже i, як i завжди, раптом вiдiйде вiд неi незадоволений i розгнiваний на свою несмiливiсть. Навiть згадка про те, що вона днями може навiки покинути виселок, навiть ця згадка не пiдбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пiшов нi з чим вiд Олени Олександрiвни, коли б жiнка на цей раз не виявила несподiваноi вiдваги: на цей раз iй, мабуть, нiчого було губити.
– Нiкуди я не збираюся, – помовчавши, сказала Олена Олександрiвна, i тут же, беручи рiзким рухом його пiд руку, додала: – ходiмте далi… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по нiй ви шпацируете.
«Тепер я iй усе розкажу, – подумав Кравчук. – Все. Рiшуче все. Нiчого не сховаю… І справдi, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук… Боже мiй, як йому приемно з нею iти, як йому до солодкого болю радiсно вiдчувати ii плече, що ним вона притиснулась до нього».
І все таки вiн увесь час озирався по сторонах i уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустрiти знайомого.
– Чого ви так нервуетесь? – спитала Олена Олександрiвна, коли вони залишили за собою останню будiвлю й вийшли в степ. – Чи, може, боiтесь, щоб нас не зустрiв мiй чоловiк? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.
– А де ж вiн? – мимоволi вирвалось Кравчуковi.
Жiнка засмiялась.
– Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! – сказала вона. – Я думала, що я тiльки така дивачка, а виходить, що ви комiчнiший за мене. Шкода, що я цього не знала ранiш.
Потiм вона стала йому розповiдати, якими вона собi уявляла шахтарiв, коли iхала зi своiм чоловiком у цей виселок. На ii тодiшнiй погляд усi вони мусiли бути страшенними п’яницями, жахливими крикунами i мало не звiрюками (так вона, принаймнi, чула про них вiд тих, хто знав iх за часiв iмперii). Отже нiчого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вмiе не гiрше за iнших мислити, що вiд нього нiколи не почуеш брудноi лайки, що знявши прозодяг, надягае навiть краватку й лакерки, – словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будiвника соцiялiзму, вона розгубилась. Саме тому вона й була з ним досi такою соромливою… Але чого вiн так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не вiдповiдае?
– Ну, й не треба!
Над степами, й шахтами йшла лiтня донецька нiч. Ступала м’яко, ледве чутно по травах, ставках i по далеких хлiбах, що колосилися бiля оточених вiдважними териконами сiл. В нiч влiтали легенькi вiтерцi й нiжними зiдханнями ласкали обличчя подорожникiв. В кiлькох мiсцях булькали огнi сусiднiх шахт, i все це вивершувало сине зоряне небо.
– А все таки куди ж подiвся ваш чоловiк? – знову запитав Кравчук, прокидаючись вiд задуми.
– Вiн поiхав у той район, куди його призначено. Вiн тiльки за три днi буде тут.
– Значить, ви зовсiм виiздите з нашого виселка, – з сумом сказав шахтар i зiдхнув.
Олена Олександрiвна уважно подивилася Кравчуковi в очi й промовила:
– Хiба вам i справдi неприемно, що я виiздю?
– Дуже неприемно! – вирвалось шахтаревi.
– Ну, як неприемно, то тодi… – Олена Олександрiвна зупинилася. – Знаете, що, товаришу Кравчук, я бачу, що вам бракуе обстановки для нашоi цiлковитоi одвертости й тому я вас запрошую до себе. Ви на якiй змiнi працюете?
– На нiчнiй, – вiдповiв шахтар i вiдчув, як йому надзвичайно солодко стиснуло серце.
– Шкода… А втiм, ви до мене зайдете завтра вранцi. Добре? Як тiльки вилiзете з шахти – добре?
І тут же Олена Олександрiвна заметушилась: мовляв, йому ж треба за годину йти до загодовнi, а вона його затримуе. Словом, до побачення. До скорого побачення… у неi! Вiн може вранцi смiливо заходити, бо чоловiк повернеться (вона ще раз повторюе) тiльки за три днi… А втiм, це не мае нiякого значення, бо вона вже щось вирiшила. Вiн розумiе ii – вона щось вирiшила! І нiщо вже тепер ii не стримае. Словом, завтра вирiшальний день.
– У вас теж завтра вирiшальний день? – спитала Олена Олександрiвна, потискуючи руку шахтаревi.
– Так. Завтра кiнчаеться соцзмагання з сусiдньою шахтою. Завтра останнiй день.
– Не говорiть так, – з тремтiнням у голосi сказала жiнка. – День вирiшальний, але не останнiй. Я хочу, щоб це був перший день. Добре? Хiба ж соцзмагання кiнчаеться? Воно ж тiльки-но починаеться – правда?
Олена Олександрiвна ще раз стиснула руку шахтаревi i, взявши з нього слово, що вiн обов’язково завтра зайде до неi, – раптово зникла в теплiй темрявi лiтньоi зоряноi ночi.
IV
«Господи, Боже мiй, – думав Кравчук, iдучи до заголовнi, – який я безвихiдний дурень! Жiнка вже сама говорить менi, що кохае мене, а я стою бiля неi й лупаю очима. Та невже не можна було хоч би цю бiленьку ручку поцiлувати?» Фу, яка гидота! Не кавалер, справжнiсiнький тобi бельбас!»
Проте гнiвався вiн на себе не довго, бо спогад про завтрашню зустрiч так рожево виглядав, що вiн уже готовий був себе присоромити: мовляв, не треба бути таким прожерливим. Правда, вiн проморгав декiлька щасливих хвилин, але хiба його завтра не чекають бiльш прекраснi години?
«Та все таки чим же скiнчиться ця зустрiч? – думав вiн. – Що вона вирiшила? Про що вона говорила?»
А втiм, що б вона не вирiшила, а йому турбуватись нiчого, бо вiн певний, що всяке ii вирiшення пiде йому лише на користь.
До заголовнi вийшло сьогоднi чимало робiтникiв i тому шахтний двiр зi всiх сторiн блимав вогниками «Вольфа», – лямпочками, що iх тримали шахтарi в руках. На естета ця пiдготовка до походу в глибокi пiдземнi поля й штреки справила б надзвичайне вражiння, вiн би, очевидно, порiвняв цю вогняну метушню на темному дворищi, скажiмо, з так званими, «страшними» огнями, а шахтарiв з якоюсь таемною i (обов’язково!) надзвичайно прекрасною ложею, але виселковi люди до всього цього звикли, i знали, що всi цi вогники, як i iхнi носii, за якiсь кiлька хвилин зникнуть пiд землею й стануть там на важку вiдповiдальну й зовсiм прозаiчну працю i знали, що з цього «красиво» захоплюватись не варт.
У заголовнi Кравчук зустрiвся з Коробкою.
– Хiба я не казав, – сказав Коробка. – Тепер будуть пиячити кiлька день.
– Ти знову про Шруба з Остапенком?
– Та про кого ж, як не про них, – i Коробка сплюнув. – Оце так у останнiй день змагаються… сукини сини!
За п’ять хвилин клiть забрала товаришiв i з «вiтерцем» спустила iх на 400 з гаком метрiв. Ще за мить вони вже йшли по штреку, прислухаючись до дзвоникiв i даючи дорогу вагончикам з вугiллям, що випливали з вогкоi темряви неясними силюетами, як i iхнi возii: конi й коногони.
Коли Кравчук взяв до рук вiдбiйного молотка й почав ним працювати в чорному закутку штрека, вiд образа Олени Олександрiвни знову нiчого не зосталось, крiм того ж таки нiжного стиску в серцi. Цей стиск до свiдомости, можна сказати, не доходив i був як той, тимчасово прибитий вогкiстю, вогник, що йому тiльки за якийсь час дозволять розгорiтись i забушувати. У заголовнi вiн зустрiв завшахти i узнав вiд нього, що передостаннiй день дав 104 проценти. Це його ще бiльше пiдбадьорило, бо коли передостаннiй вийшов переможцем, то останнiй, вирiшальний, мусить його перевищити на кiлька вiдсоткiв: йому вiдомо було, що сьогоднi клiть забрала багато бiльше вибiйникiв, нiж у цю змiну вона забрала вчора.
Вiдбiйний молоток так легко врiзався в пласт i такi великi глиби одривав вугiлля, що Кравчуковi здавалося, що не вiн працюе, а хтось iнший, що стоiть за ним i посилюе його м’язи своiми мiцними, як сталь, руками. Вiн працював без вiдпочинку й почував, що сьогоднi його нiхто й нiщо не стомить. Деренчав вiдбiйний молоток, шипiло повiтря крiзь шлангу, але вiн цього нiчого не чув: вiн тiльки бачив пласт, що посувався вглиб пiд натиском його напружених м’язiв. Вiн сьогоднi взявся побити рекорд, дати стiльки, скiльки дае, принаймнi в звичайнi днi, весь участок. Вiн тiльки тодi опам’ятався, коли його взяли за руку й сказали, що вже час подавати й на-гора. Тiльки тодi вiн глибоко зiдхнув i озирнувся навкруги.
