скачать книгу бесплатно
Досвiтнi симфонii
Микола Хвильовий
Рiдне
До видання ввiйшли поетичнi збiрки Миколи Хвильового (1893–1933) «Молодiсть» та «Досвiтнi симфонii», а також вiршi, що за життя автора друкувалися лише у рiзних перiодичних виданнях. Буй-но-романтичнiй поезii Хвильового властивий вiльний вiршовий розмiр та експресивний, повен жаргонних висловiв оточення письменника словник. За словами вiдомого тогочасного лiтературного критика, вiн «мiшае оливу з водою i роздвоюеться мiж романтикою i занадто тверезими вимогами життя».
Микола Хвильовий
Досвiтнi симфонii
Серiя «Рiдне» заснована у 2020 роцi
Передмова С. О. Єфремова
Пiслямова Василiя Сонцвiта [В. Л. Полiщука]
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту
Микола Хвильовий[1 - Сергiй Єфремов. Історiя украiнського письменства, т. II, 4 вид., Розд. XVII, Киiв – Ляйпцiг, 1919–1924, стор. 408–415.]
…Теж побутовий письменник, тiльки на iнший трохи зразок, iз Миколи Хвильового, – власне в його белетристичних творах, бо як поет-вiршовник Хвильовий дае тiльки невеличкi окрушини робiтничого побуту («Швець працюе» й iн.). В поезiях у Хвильового (двi збiрки: «Молодiсть», 1921 р., та «Досвiтнi симфонii», 1922) на перший виступае плян iнша сторона робiтничого життя, – сказати б, принципiяльна. «Аз есмь робiтник» – цими словами урочисто починае вiн другу свою збiрку, i вугляний од своеi робiтничоi блюзи дух не зрiвняе вiн з найпринаднiшими втiхами. Вiн мае навiть претенсiю – не зовсiм мабуть оправдану – вважати себе за першого робiтника з-межи украiнцiв:
Я iз жовто-блакиття (!) перший
На фабричний димар злiз.
Журавиних пiсень моiх вершi
По цехах розставляю – скрiзь.
В iменi робiтника, колективного «ми», вiн нову складае заповiдь людськостi:
Слухай, чоловiче:
Да не будуть тобi бозi другi,
тiльки мое засмажене обличчя.
(«В електричний вiк»)
І озиваючись на Тичини «Псалом залiзу», Хвильовий новому революцiйному побутовi широкi становить завдання – не самоi лиш боротьби та руiнництва, але й творчости, краси.
Кохаемо залiзо й мiдь,
Бетони i чугуни —
Вiд них родилися громи,
Але i спiвнi струни.
(«Павловi Тичинi»)
З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робiтництва, i вiн це знае й цим пишаеться: «Я такий романтик, як i ти» – обертаеться поет до сонця; вiн тужить, – вiн рветься до «ласки-казки про життя прийдешне». Вiн бачить, що мало е пiдстав до такоi казки в сучасному – «мертво навкруги… запеклися на залiзi уста iржi», завод помер. Але як для спокiйного психолога Пiдмогильного в оцiй смертi е «радiсть нерухомости» – елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тiльки новий стимул до невгасимого бажання:
Невже не можна запалити
Тебе, заводе, хоч одчаем?
(«Ах, як мертво…»)
Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цiлком натуральне, як натуральне i те зневiр’я що посiдае поета, коли вiн гляне навкруги: «кублиться-б’еться мряка i шмаття вiд життя», такого немов би переможного, всюди – «контрреволюцiя, контрреволюцiя, контрреволюцiя», дощi i мряка, курява i нiч, i непевнiсть.
І от в житах запахло,
запахло бур’янами,
а, може, й чебрецем —
не знаю! не скажу!..
А по ярках огнi.
Шахтарськi? Я не знаю!
Заводи? Я не знаю!
(«Зелена туга»)
«Не знаю», «не скажу» – як це «непрограмово», але й як разом з тим дiйсно по-людському гарно… Інодi цей романтик прирiкае на себе мiну й пробуе писати в модному стилi, i тодi з-пiд пера його злiтають млявi, грубi, навмисне вигаданi прозаiзми, як знамените в своiм родi: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварi… Шив я, шив я», – клясичнi зразки модноi какофонii, що претендуе на вищу виразнiсть, але тiльки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без мiни, на показ, то виявляе таке тонке розумiння справжньоi сили слова й такi влучнi знаходить образи, що перед ними мимоволi спинишся в захватi.
…Замислилося сонце…
Крiзь повiнь хмар, в глибiнi вод
замислилося сонце.
…Розтаборилась тiнь…
…Яка глибiнь! Яка глибiнь,
коли замислюеться сонце!
(«Досвiтнi симфонii»)
Дуже нерiвний ще з Хвильового поет, – може тому, що пробуе змiшати оливу з водою й роздвоюеться мiж романтикою й занадто тверезими вимогами життя, мiж глибоким розумiнням справжньоi краси та навiяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наiвних витiвок («м’еi», замiсть моеi, «м’чi» замiсть мечi) i одбиваються млявою риторикою.
Отаке ж подвоювання помiтне й на Хвильовому-белетристовi (збiрка «Синi етюди», 1923). Вдачею вiн i тут лишаеться, певна рiч, таким самим романтиком. «Я теж романтик, – признаеться один iз його героiв, – характерно: конаючи. – Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання… Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незбутня вiчнiсть… Так. Але подумай: стоiть неопоетизований пролетарiят, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоiмо ми з своею нудьгою, з своiм незадоволенням» («Синiй листопад»), «Хiба це природно?» – запитуе тоскно романтик, а тверезий практик од комунiзму одрубуе: «Скажiть менi: де кiнчаеться ваша (романтикiв) дурiсть i починаеться контрреволюцiйнiсть? І Вадим теж спiвае: урочисто ходить по селах комуна. Де ви ii бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможного хама». Це рiзнi змагаються люди. Але уявiмо, що романтика i практика живуть в однiй i тiй самiй людинi – сама ця людина стане тодi ареною завзятого бою. З одного боку – «завтра розгорнемо голубину книгу вiчноi поезii – свiтовоi, синьоi», що охоплюе нiби ввесь свiт своею величнiстю. А з другого —
…мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках i знову мчаться. Вадим каже – «поезiя». Припустiм. Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала ще про глухi заулки нашоi республiки, де увечорi молодь спiвае Інтернацiонал, а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.
На однiм стовпi написано:
Пiдеш направо – загризе вовк,
Пiдеш налiво – уб’ешся в ярку.
Це правда, це дiйснiсть. Принаймнi для неi.
(«Синiй листопад»)
Та й не для самоi неi. Для автора також. Ось вiн в одному з численних своiх лiричних одбiгiв у которий там раз вигукуе: «І люблю я ii – бiльшовицьку Украiну – ясно i буйно…» («Шляхетне гнiздо»). Або ще:
Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки есть село i хутiр – а що тут ранiш було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi – далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соцiялiстична Украiно! Степи, шулiка i лiтне сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка (?!) спiвае – бiлих, а може й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi – далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах! І далi – далi… Молочна стежка спiвае – яких пiсень?
(«Життя»)
Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну легенду про звичайнiсiньку подiю, героiчними подiями перетворену на прегарного юнака-повстанця.
Влетiла буря, крикнула – дзвiнко, просторо:
– Повстання!
Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась – широко – широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани – зажуренi, похилi.
Ішла повiнь… Летiла буря…
(«Легенда»)
Це героiчний епос революцii, що вже не в самих легендах одбиваеться, але набираеться плотi i крови, потроху переходить i в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любiстю до того побуту додивляеться Хвильовий i визбируе з нього образи тих «муралiв революцii», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигiв, i серед сiроi буденщини. Це – «товариш Жучок» або «Кiт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий i працьовник («Кiт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений i змальований тип. Це – товаришi з «Чумакiвськоi комуни», що серед обставин Гоголiвського мiста заложили були цiле гнiздо нового побуту («Чумакiвська комуна»). Це – Сайгор, що починае вже знемагати в боротьбi зо всепотужною гидотнiстю невмирущого мiщанства й iншого рятунку не мае, як просто утекти вiд нього («Пудель»). Це – рефлексами битi романтики з «Синього листопаду», що «мають свое евангелля», але не мають практичного нюху i мусять податися перед тверезими людьми практики. Це – редактор Карк, iнтелiгент, самотнiй i в революцii, що безпорадно б’еться серед самотности своеi й сумнiвiв i – лиха ознака! – починае заглядатися на свого бравнiнга («Редактор Карк»). Це – сiльська проста дiвчина, що iнстинктово тiкае вiд темного життя й прагне «свiтлого, молодого, як молодик» («Життя»)… Любосно збирае Хвильовий окрушини нового побуту й пробуе уложити iх у цiлий образ життя. Але… це ж героiчний епос революцii – i в тому всеньке лихо. Бо героiчнi хвилини – тiльки хвилини. Бо окрушини – то крапля в морi звичайноi людськоi гидотности. Минулися святковi хвилини – гидотненький мотивчик перемагае. І новi пiснi гинуть у ньому, як гинуть i окрушини нового побуту серед непереможноi зливи старого мотлоху-спадку. І от замiсть космосу, куди всiма фiбрами своеi iстоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулкiв», бур’янами зарослих, а там на мiсцi «урочистоi комуни» – «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулкiв призираеться i вибирае з них типовi обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цiлу галерiю сучасних образiв, що заливають собою окрушини революцiйного епосу. Партiйнi робiтники, «попутчики», совiтськi службовцi, письменники, що «халтурили всi, за гонорар», самозванi «професори», повстанцi, просто обивателi, здебiльшого з почуттям кривди на новiтнiй лад – усi так чи iнакше одбилися в оповiданнях Хвильового. Страшне, убiйче вражiння робить той нiби новий побут власне дуже старосвiтських людей. Бруд, своекористливiсть ненажерлива, бiганина за фiзичними втiхами, безсоромнiсть, гидь, обмеженiсть, претенсiйнiсть, неуцтво – ось чим позначив свое панування «непероможний хам», занечищуючи все, до чого но доторкнеться своею рукою. «Темна наша батькiвщина, – признаеться, на це все дивлячись, наш романтик. – Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкае росою на обнiжках своiх золотих ланiв. Блукае вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху… Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити iй груди своiм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…» («Солонський яр»). Зiв’яли романтичнi мрii, злиняли фарби, зчорнiло тло – i повилазили з усiх закуткiв потворнi «харi непереможного хама». Кидае поет лiру, хапае бича до рук i з такою зброею робить iм перегляд. З Хвильового зовсiм не сатирик, у нього наскрiзь лiрична вдача, але така вже дiйснiсть, що як тут не писати сатири: навiть шарж, карикатура не завжди вспiшаться за дiйснiстю. Вiзьмемо з цього погляду одне тiльки оповiдання Хвильового «Заулок». У ньому маемо: перше – «червоного професора», тов. Гамбарського, що «нагадуе чехiвського телеграфiста Ять»; друге – Аркадiя Андрiйовича, старорежимного в канцелярiю закоханого урядовця, що збираеться вже записуватися «в партiю», – тепер едина есть партiя; трете – дружину його Степаниду Львiвну, нiжну жiнку й хорошу господиню, надто льояльну пiддану свого колись царського, тепер комунiстичного «отечества»; четверте – Мар’яну, дочку iхню, пишну панну, що, покинувши середню школу, пiшла служити до «че-ка», збираеться вiшатись, а щоб не було вороття, «сьогоднi вночi вiддалась сифiлiтику». Цiла колекцiйка «нових людей»… Та ще в додачу опостiнь «жили комольцi i завжди тривожили заулок своею агiтацiйною бадьорiстю». А ось одна рисочка з «нового» побуту:
…В кiмнатi, де висiв ранiш Олександер II, Нiколай II, а також бiлий генерал на бiлому конi, – висять: Ленiн, Троцький, Раковський, i манесенький портрет Карла Маркса. Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс – жид, i вона образилась, тому що ранiш вона цього не знала й казала всiм, що Маркс – з Петербургу! З того часу – не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львiвна каже: – Ну, i що ж, що жид? Вiн же не хоче розiгнати всi установи i служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника, зовсiм не поганий, навiть навпаки: i в борг давав.
Зiнов’ева Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.
Одмiнилась декорацiя, iншi висять портрети, але дух той самий лишився, що й за часiв Гоголя… І ця зразкова компанiя, то вже не одинока легенда, що гидотне повертае на величне, навiть не окрушини героiчного епосу, – це мiкрокосм гидотности, в якому одбився ввесь космос, себто новий лад, що встиг зiйти вже на прастарi стежки, безнадiйно на них загрузнути, та ще й iх лишив позад себе далеко. Не дурно Хвильовий одне свое оповiдання починае промовистою справкою в зоологii: «… мае сорок чотири зуби, sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, есекська i ще багато: І ще: sus scrjfa: дик, вепер – е в Азii, залишився i в Европi», – i розповiдае про «вiдповiдального» (теж технiчний термiн!) Карла Йвановича й Хаю та про iхнiй гурт: i вепра не треба, щоб побачити зразок щиро-свинського життя («Свиня»). Не дурно також згадане оповiдання «Заулок» кiнчаеться символiчним образом, повним глибокого песимiзму: «з стрiхи одноманiтно падала крапля на камiнь. Ішла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки», а натовп юнакiв-комсомольцiв «з криком i реготом кинувся в туман». Видко, справдi таки по-осiнньому вже сiро, туманно i тiльки по-агiтацiйному бадьоро, коли романтик, мрiйник, лiрик до сатири береться… А коли вертаеться до романтики, то з-пiд пера його виходять такi одчайдушнi твори, як згадана вже «Зелена туга» з ii настирливим приспiвом:
Куди звернуся я – дощi, дощi! i мряка!
Куди дивлюся я – запорошило, нiч.
Дiйсно – хоч в око стрель, – такий висновок випливае iз спостереженнiв найталановитiшого з пролетарських белетристiв, за яким уже йдуть молодшi (Ів. Сенченко, О. Копиленко й iн.). Характерно, що мало не кожне його оповiдання кiнчаеться отаким смутним, повним безвiсти й безнадii та недовiдомости акордом.
І проте не песимiст iз Хвильового: не дурно в нього так багато веселоi синьоi фарби розлито. Вiн повен вiри в свiй комунiстичний iдеал i зовсiм не самоi но «агiтацiйноi бадьорости». «Я виходжу на новий шлях i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я ii кладу в свое волосся – i вона горить iнакше» («Редактор Карк»). І повен вiн ще тiеi глибоко-совiстливоi щирости та безбоязности, що тiльки у справжнiх бувають талантiв i люблять правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революцiя творить новий побут, – каже Хвильовий, – i треба писати революцiйний побут» («Редактор Карк»). І вiн пише… Бачить плями, багато бачить плям на тому побутi – зафiксуе iх смiливою рукою. Натрапить на щось людське в старих постатях – i з лагiдною посмiшкою трохи не спочуття змалюе вам навiть «шляхетне гнiздо» з такими кольоритними в ньому постатями, як «дедушка» або Василь-коваль з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне гнiздо»). І разом гордовита впевненiсть, що в його оповiданнях «зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вiк, i до нього йдемо» («Кiт у чоботях»). З Хвильового безперечно цiкава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирiзьблена, не докiнчена навiть, але сильна. У нього широкi можливостi: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об’ективнiстю художника, вмiння рiзко й рельефно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти вiдповiдне слово без зайвоi розволiклости, округлити цiлу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебiльшого живi в дii, в описах багато руху, широкого захвату, повiтря, синiх просторiв – i тому так радiсно i весело його читати, дарма що фон оповiданнiв тьмяний, а подii – як от «Бараки, що за мiстом» – iнодi просто жахливi. Ось вам:
До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.
Стоять стiною, хмуряться.
В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
Солонський Яр: яр i село.
В селi пахтить дубовим молодняком, стоiть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
Удень над селом сковзаеться клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями – i лiс, i село, i небо.
Тодi горить, чаруе папороть.
Солонський Яр – природна фортеця.
Солонськi острожники казали:
– Є Холодний Яр, а це Солонський Яр… Атож…
(«Солонський Яр»)
Та разом з такими простими, але сильними, вирiзьбленими неначе малюнками здибаемо у Хвильового й чимало манерности, вишуканости, що важить на певний ефект, примiтивних одбiгiв, своерiдного моралiзування. Здибаеш отаку, навiяну сучасною росiйською белетристикою манеру загравати з читачем – i мимоволi пройме тебе досадою: навiщо це? Не прикраса воно, а вада в творах Хвильового, i йому треба додержувати раз-у-раз власноi манери – писати просто. Бо тодi виходить i сильно.
Сергiй Єфремов
Молодiсть[2 - Перша збiрка поезiй М. Хвильового. Видана Всеукрлiткомом. Харкiв. 1921. – Прим. ред.]
«О руднi, ваше свято…»
О руднi, ваше свято,
Вiтайте жебрака.
Принiс вам слово-злато
Яскравого Франка.
Цегельнi, цукроварнi,
Хапайте неба смак —
Ковшi несу з броварнi
І блискавку-маяк.
Родився я у клунi,
В степах мантачив смiх,
Виховувався в буйних
Просторах золотих.
Але колись заводи
Покликали мiцнiш,
І я в лани, городи
Встромив забуття нiж.
Поручкався з телицею,
Коню, волам вклонивсь
І до залiза й крицi
Хлопчиськом покотивсь.
І днi пiшли за днями,
Себе я гартував,
Вiдкрились iншi брами,
Інакше заспiвав.
Тепер iду новiтнiй
І лине буйний спiв.
Я вам, заводи рiднi,
Несу вiнок з огнiв.
О руднi, ваше свято,
Вiтайте жебрака,
Принiс вам слово-злато
Яскравого Франка.
Скляр
Пiд пахвою у мене скло
Тихесенько дзвенить у скриньцi,
Дивлюсь – на обрiю веслом
Зоря гребе у схiднiй крицi.
Дружок мiй любий – дiамант —
З кишенi блузи щулить око,
Ох, як вiн весело в туман
