скачать книгу бесплатно
Стрi-чен-ня
Володимир Худенко
Повiсть створена у жанрi iсторико-мiстичного фентезi – це вампiрська проза. Історичним тлом для книги е осада Чигирина у 1677 роцi. Читач зустрiнеться з героями, що обстоюють людськi цiнностi – кохання, дружбу, родиннi почуття – у свiтi, де вiдбуваеться двобiй мiж Свiтлом i Темрявою. На читача також чекае зустрiч iз персонажами народноi демонологii – упирями, вовкулаками, потерчатами, русалками, польовиками, лiсовиками.
Володимир Худенко
Стрi-чен-ня
(Збiрка)
Стрi-чен-ня, або Повiсть про пригоди Наталки Безрiдноi та ii друзiв Року Господнього 1677
Скажи менi правду, мiй добрий козаче,
Що дiяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне i гiрко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли одцуралось тебе уже все,
І ти, як сухее перекотиполе,
Не знаеш, куди тебе вiтер несе.
Е нi, скажеш мовчки, скосивши билину,
Хоч рано i вечiр водою полий,
Не зазеленiе; кохай сиротину,
А матерi й батька не бачити iй.
(Украiнська народна пiсня)
І. Калиновий мiст
Неждана цього року видалась весна.
Негадана.
Налетiла над тихi киiвськi хутори перелiтними птицями, розмалювала цвiтом людськi садочки, позеленила свiжим мохом тини з перетрухлими призьбами, повипускала з-пiд стрiх горобчикiв.
І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах лобода зi щирицею, по гаях кропива з лопухом та полином, по дворах обабiч стежок спориш.
І спустились на землю довгi ночi-нiченьки, ясними зорями та понурим мiсячним серпом, що поволi то одбував, то прибував у рiвненький кругленький коржик.
І все частiше й частiше вили по ближнiх селах та хуторах тими ночами пси, i все частiше будили тii пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним сном хазяiв, пiдiймали з лежанок та печей, виривали з бачених i давно прожитих жахiть.
І набивались у полунiчний час люльки тютюном, i курились тii люльки похапцем, i знов хотiлось спатоньки, i знов спалося, але тiльки-но вкинешся в отi недотерпленi муки совiстi, коли вже, дивися, й тарабанять у далекому градi Киевi дзвони церков, уже ранок став на свiт Божий, i думаеш, що то сьогоднi, либонь, свята недiля.
День празничний.
Славний день.
А скоро ж бо ще й славнiший за нього день надiйти мае.
Роковий день.
Великдень.
Але як сталося все оте чудне й незбагненне, ще був не сам ясний Великдень i не свiтле Христове Воскресiння, а всього лише чистий четвер.
Еге ж, вечiр чистого четверга.
То ж улiгся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хатi на печi спати ранiше, ще засвiтла.
Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутiрцi верстов за десять од Киева, котрий, хутiрець отой, носив назву чи то Роздорiжний, чи то Береговий.
Отож улiгся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бiк, обдумував, як завше, оте свое прожите, одшумiле, призабуте i бозна-бозна-скiльки раз позаторiшне.
– Зацвiв терен рясно, да любив козак,
Ой любив вiн да дiвчиноньку…
Виводили з трiйко дiвочих голосiв на вулицi, хоча воно ж бо й пiст, i не можна б наче, i Страсний же тиждень, не такий собi…
Хоча постiй, пiдожди, Хведьку. Розплющ очi, прислухайся, чи не сниться то все тобi.
Сниться. Сниться ж бо.
Тихо-тихо на вулицi, анi тобi чичирк, а спiви ж тi – то лише сон.
І терен, i козак, i любив, i дiвчинонька – все то тобi сниться, Хведьку, все ж то тобi лише видиться увi снi i мучить совiсть твою, не бiльше.
Нема того всього, Хведьку, то сон.
Нема i не було того, нi життя, нi парубкування, нi козакування того злополучного, нi красивоi молодоi сотникiвни Катрусi, нi Соснiвськоi рiзанини.
Нiчого того не було, Хведьку!
То все тобi приснилось такоi як оце вчора глупоi мiсячноi ночi.
Коли вiе над хутором i гуляе степом вiтрюга i хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка i дверi хлiва, i мерехтять у вишинi холоднi одинокi зорi, i ти наче ще бiльш одинокий за них в оцiй безлюднiй хатi, наче мрець у тiснiй домовинi – таким ти себе вiдчуваеш, i таким живеш, i миришся з усiм отим.
Бiжать хвилини i роки, а ти все згадуеш i все миришся з отим усiм.
Отож забудь, викинь iз голови, змети як мiтлою пам’ять свою i не вiдай, не знай, не живи колишнiм, бо нема вже його давно.
Мо’, й було коли, та нема вже.
Нема гарного товариша Шевчика.
Спочивае в сирiй матiнцi-землi.
Нема отамана Безрiдного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, i дружини його панi Галини нема вже давно на свiтi бiлому.
В раю вони, либонь.
Либонь, в раю.
І Катерина моя з ними в раю.
А де ж я?
Де ж я, Хведько?
Я ж бо в трунi.
В оцiй розтриклятiй хатi-трунi, i не вилiзти з неi далi, бо нiкуди менi йти.
Такi негожi думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помiтив, як заснув.
Доки не провалився у темну холодну яму без дна i без краю, без свiтла i без снiв.
Перебував же я там, у тiй безоднi, вже й не згадати скiльки, мо, й годину, а мо, й цiлу вiчнiсть.
Хтозна.
Не пам’ятаю.
Пам’ятаю тiлько, що був той сон менi як нiколи милий, за скiльки рокiв тривожних i лихих снiв.
Милий, бо пустий, беззмiстовний.
Отож я i милувався тою темрявою, натхненнiше навiть, нiж милувався б свiтом Божим, бо ж остогидли вже сни змiстовнi, з обрисами якихось далеких, невiдомих (чи мо’, й вiдомих) менi степiв з могилами i бойовищ на них, широких просторих рiвнин з мереживом курних шляхiв, бань монастирiв i сiл у низинах мiж гаiв над спокiйними плесами рiчок, лiсiв та дiбров на гiрських схилах.
То ж все менi снилось завше i встигло вже набриднути вельми.
Набрид кривавий захiд сонця над пожарищами по вулицях полкових i сотенних мiстечок.
Набрид запах кровi i вовкулаче виття у степах.
Набридли обриси упирських зграй на тлi глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.
Все те менi вже страх як набридло, але його чогось не було сьогоднi, сеi ночi.
Замiсть того була лише тьма i пустота, яка тiшила i берегла мое зранене серце.
І я б спав ще, спав би, либонь, i аж до скону лiт, аби мене раптом не розбудили.
А розбудило ж мене тодi – що б ви подумали? – церковнi дзвони.
Так, так, я i сам було подумав, що отi киiвськi, передзвiн котрих доноситься погожими лiтнiми чи осiннiми ранками аж до нашого хутора, i будять тодi мене, бо я сплю чутко до далеких звукiв.
Я сам було подумав зразу, що то вони – дзвони киiвських околиць, я був у цьому навiть упевнений, але, як виявилось, помилявся.
Я помилявся, бо через хвилю чи двi, ще навiть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхiв i вишнево-яблуневих садочкiв.
Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.
Дзвонять у нашiй хутiрськiй церквi.
Як тiльки я це зрозумiв, так тут же i з’явилась у головi думка:
«Ти ж постiй, пiдожди, та ж церква… Вона ж рокiв з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь киiвський дячок вiдьму мертву одспiвував, а вона з труни встала на третiй день i зi своiми чортами на шмаття розiрвала його. Пiсля того ж церква i запустiла, кажуть, там у нiй нечисть та досi е…Та i нiч же ж надворi. Що ж то воно тодi?»
– Чого куняеш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.
Я зиркнув туди i вгледiв мерця.
Людина, що сидiла за столом, вмерла вже давно, ще за часiв моеi юностi.
– Що вилупився? Не радий?
Мрець сидiв за столом.
Виглядав вiн увесь як мрець, синiй i худий, кiстлявий, вишкрябував руками сир з мiлкоi мисочки i набивав ним рот.
Не плямкав при цьому зовсiм.
– Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всiвшись на полу печi i звiсивши ноги до землi, при цьому все ж ii не торкаючись з чималенького, знаете, остраху.
– Не лякайся, Хведько, дiло до тебе у мене е, – мовив мрець.
– Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене дiло може бути? Хiба туди забрать?
– Нi, рано ще.
– А що ж?
– Ну… Сьоднi ж день такий як-не-як.
– Який?
– Як який? Мертвецький великдень. Забув?
