скачать книгу бесплатно
Рубаi
Омар Хайям
Істини
Омар Хайям (1048–1131) – видатний фiлософ, астроном i математик середньовiчного Сходу, який також зажив слави як автор популярних чотиривiршiв – рубаi. Його поезiя просякнута вiрою у безсмертний творчий людський розум. У бездоганних чотиривiршах Хайяма умiщаеться весь життевий досвiд людини: в них iдеться про сенс буття, про незахищенiсть людини перед лицем долi й часу, про чарiвнiсть швидкоплинних хвилин радостi… Кожен читач знайде в його поезii щось свое, потаемне i ще не висловлене. Омар Хайям зробив жанр рубаi широко вiдомим i залишив нащадкам вiчне послання, пронизане рiдкiсною свободою духу.
Омар Хайям
Рубаi
1
Цей гордий небосхил, байдужий лиходiй,
Ще жодному iз нас не пiдживляв надiй:
Де знайде зiгнуту пiд тягарем людину,
Іще один тягар вiн накидае iй.
2
Нi, не гнiтять мене перестрахи й жалi,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малi:
Того, що суджено, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землi.
3
Як жалко, що менi, прихильнику вина,
Дiстався цей калам[1 - Очеретяне перо.] i келiя тiсна!
Ти висох молячись, а я в шинку промок.
Зате для мокрого й геена не страшна!
4
Коли ество мое лiпив Творець iз глини,
Заранi вiдав вiн про всi моi провини.
Якщо вiд нього й грiх, чому мене вiн хоче
В день суду ввергнути в палаючi глибини?
5
Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Пiдчаший лле у пiалу вино,
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято знiме
Із тих ослiв, що ждуть його давно…
О горе, горе!
6
Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й пiд землею бик, що бачить не даеться.
Хто ж оком розуму погляне, той помiтить,
Що посерединi табун ослiв пасеться.
7
Недоброзичливiсть нiколи не могла
Узяти верх: до злих вертались iх дiла.
Я зичу благ тобi – ти зла менi бажаеш:
Ти благ не дiждешся, я не побачу зла!
8
Шукай людину скрiзь: на бiдному постоi,
У закутку нужди i в пишному покоi.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж iдеш до них? Шукай душi живоi!
9
Коли у небуття i ймення наше кане,
Не згасне сонечко у небi полум’яне.
Нас не було, та свiт не був вiд того гiрший;
Вiн не погiршае й тодi, як нас не стане.
10
Хiба не дивно, що пани чиновнi,
Самим собi нуднi, хоч гордi зовнi,
До кожного, хто здирство зневажае,
Такого пишного презирства повнi?
11
У кого кожний день в запасi пiвкоржа,
У кого свiй садок i хата не чужа,
Хто в рабствi не родивсь i сам рабiв не мае,
У того свiтлий зiр i радiсна душа.
12
О свiте! Знаеш сам, якi твоi дiла!
Сидиш недвигою у баштi гнiту й зла!
Одним добро даеш, а iншим – лихо! Тiльки
Це й знаеш ти, осел! Нi, гiрший вiд осла!
13
О Доле! Бiдний нам ти придiляеш пай!
Звiльни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаеш, —
Ну що ж, тодi й мене за йолопа вважай!
14
Тi, що поклони б’ють, наслiдують ослам,
Бо служать шахраям, шахрайський возять крам.
І найдивнiше те, що пiд покровом вiри
Живуть кафiрами[2 - Кафiр – «невiрний» у мусульманському свiтi.] i продають iслам!
15
В Каабi, в капищах, – дух рабства i покори.
Спiвають рабству гiмн церковнi дзвони й хори,
Мiхраби[3 - Мiхраб – заглиблення в стiнi мечетi.], храми, хрест – та це ж усе ознаки
Терпiння рабського, його мiцнi пiдпори!
16
Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревенi гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися – й навiк заснули.
17
Ви в себе всесвiту ввiбрали силу
I судите про нього – з небосхилу,
А суть пiзнавши – наче небосхил,
Сягаете чолом земного пилу.
18
I юних, i старих – всiх поглинае час,
I невеликий нам даеться днiв запас.
Нiщо не вiчне тут: ми пiдемо так само,
Як тi, що вже пiшли й що прийдуть пiсля нас.
19
Не буде рож – е колючки над яром;
Погасне свiтло – вдовольнишся жаром;
Не буде шейха й ханаки[4 - Ханак – мiсце молитви, монастир.] – ну що ж:
Здобрiемо дзвiницею й зуннаром[5 - Зуннар – пояс, який носили християни в мусульманських державах.].
20
Ти з глини сам злiпив мене, о Боже!
Ти ковдру тчеш менi i стелиш ложе.
Нiхто у голову менi, крiм тебе,
Анi добра, нi зла вписать не може!
21
Той, хто усмiшку дав устам дитячим,
Хто темряву послав очам незрячим,
Нiчого нам не дав! Та ми не плачем,
Бо тiльки горе навкруги ми бачим.
22
Як жаль, що молодiсть безслiдно протекла,
Що в ступi Неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! I оком не змигнувши,
У прах вернулися, покинувши дiла!
23
Хоч гарнi щоки й кучерi я маю
І станом кипарис переважаю,
Але спитайте, нащо Майстер вiчний
В земнiм саду зростив мене? Не знаю.
24
Вiд хлiба, що Творець нам посилае,
Нiхто й малоi скибки не вiдкрае.
Тож не турбуйсь про те, що в тебе е,
I не турбуйсь про те, чого немае.
25
Не бiйсь, як серце я покину без керма:
Воно – як океан, у нього меж нема.
А суфiй[6 - Суфiй – послiдовник суфiзму, мiстично-аскетичного напрямку в мусульманствi.] – глек вузький, пiтьми по вiнця
повний:
Дай крапельку йому – i вже вiн без ума!
26
Як жалко, що весна моя скiнчилась
I книга юностi навiк закрилась!
Та пташечка, що молодiстю зветься,
Звiдкiль вона взялась? Куди подiлась?
27
Якби менi до рук – скрижалi Долi,
