скачать книгу бесплатно
– …i я думала пiднятися на верхiвку того пагорба…
– Якщо вже ти сказала «пагорб», – перервала Королева, – то Я могла би показати тобi пагорби, поглянувши на якi ти б сказала, що оце – рiвнина.
– Нi, я б не сказала, – промовила Алiса, звабившись нарештi на суперечку, – бо пагорб, знаете, НІЯК НЕ МОЖЕ бути рiвниною. Це був би нонсенс…
Королева похитала головою:
– Можеш називати це нонсенсом, якщо хочеш, але Я чула нонсенс, у порiвняннi з яким цей був би логiчним, наче словник!
Алiса знов зробила реверанс, бо з Королевиного тону iй здалося, що та ТРІШКИ образилася. Деякий час вони крокували в тишi, поки не вийшли на низенький пагорб.
Кiлька хвилин Алiса стояла мовчки, озираючи краевид, – i прецiкавий краевид, треба сказати. Поперек мiсцини вiд краю до краю бiгли маленькi струмочки, а земля мiж ними була розкреслена на квадрати низенькими зеленими живоплотами, що тяглися вiд струмка до струмка.
– Присягаюся, земля роздiлена, як величезна шахова дошка! – сказала врештi Алiса. – Тут би мали бути люди, якi рухаються туди-сюди… І вони справдi е! – втiшено додала дiвчинка, i серце ii забилося швидше вiд захвату, коли вона продовжила: – Тут тривае грандiозна гра в шахи… на цiлий свiт… якщо ЦЕ взагалi свiт, зрештою. О, як це весело! Як би я ХОТІЛА бути однiею з них! Я би погодилася навiть бути Пiшаком, тiльки б менi дозволили приеднатися… хоча, звiсно, бути Королевою менi б СПОДОБАЛОСЯ бiльше.
З цими словами Алiса трохи знiчено подивилася на справжню Королеву, але ii спiвбесiдниця тiльки приязно посмiхнулася та сказала:
– Це легко влаштувати. Ти можеш бути Пiшаком Бiлоi Королеви, якщо хочеш, бо Лiлi ще занадто мала, щоб грати. Зараз ти починаеш iз Другого Квадрата, а коли дiйдеш до Восьмого – станеш Королевою…
Саме цiеi митi вони чомусь почали бiгти.
Алiса так нiколи й не змогла зрозумiти, обмiрковуючи все це пiзнiше, чого ж вони зiрвалися з мiсця: все, що вона пам’ятала, так це те, що вони бiгли рука об руку, й Королева мчала так швидко, що Алiса ледве спромагалася не вiдставати. Але Королева однаково продовжувала скрикувати: «Хутчiш! Хутчiш!», проте Алiса вiдчувала, що вже НЕ МОЖЕ бiгти швидше, хоч у неi й не вистачало сил про це сказати.
Найбiльше дивувало те, що дерева й iншi речi довкола них взагалi не змiнювали своiх мiсць: як би швидко вони не гнали, нiчого не проминало повз. «Цiкаво, чи всi цi речi рухаються разом з нами?» – подумала бiдолашна спантеличена Алiса. Королева нiби прочитала ii думки, бо прокричала:
– Хутчiш! Не намагайся говорити!
Не те щоб в Алiси було на думцi ГОВОРИТИ. Вона почувалася так, нiби не зможе говорити вже нiколи, – так сильно вона засапалася. Але Королева все одно кричала: «Хутчiш! Хутчiш!» – i тягла ii вперед.
– Ми вже хоч наближаемося? – спромоглася видихнути Алiса.
– Наближаемося! – повторила Королева. – Та ми пробiгли повз iще десять хвилин тому! Хутчiш!
І вони якийсь час бiгли мовчки, тiльки вiтер свистiв в Алiсиних вухах, як iй здавалося, трохи не здуваючи волосся з ii голови.
– Зараз! Зараз! – кричала Королева. – Хутчiш! Хутчiш!
І вони помчали так стрiмко, що зрештою почало здаватися, нiби вони несуться крiзь повiтря, ледве торкаючи ногами землю, аж поки раптом, у ту мить, коли дiвчинка вже майже позбулася сил, вони зупинилися, й Алiса виявила, що сидить на землi, засапана та очманiла.
Королева прихилила ii до дерева i сказала турботливим тоном:
– Тепер можеш трохи вiдпочити.
Алiса роззирнулася довкiл, чимало здивована:
– Ой, здаеться, ми весь час так i були пiд цим деревом! Усе так само, як i ранiше!
– Звiсно, так само, – сказала Королева, – а як би воно мало бути?
– Ну, в НАШИХ краях, – пояснила Алiса, все ще трохи сапаючи, – ти зазвичай потрапляеш у якесь iнше мiсце… якщо швидко бiжиш протягом довгого часу, як ми й робили.
– Якi повiльнi у вас краi! – здивувалася Королева. – Що ж, ТУТ, як бачиш, ТОБІ доводиться бiгти з усiеi сили, щоб тiльки залишитися на мiсцi. Якщо ж ти хочеш потрапити деiнде, то треба бiгти ще вдвiчi швидше.
– Я б не стала пробувати, якщо ваша ласка! – сказала Алiса. – Мене i тут усе влаштовуе… от тiльки МЕНІ дуже спекотно, ще й мучить спрага!
– Я знаю, що б ТОБІ припало до смаку! – доброзичливо мовила Королева i дiстала з кишенi маленьку коробочку. – Скуштуеш печива?
Алiса подумала, що буде неввiчливо сказати: «Нi», хоча це було зовсiм не те, чого iй хотiлося. Тож вона взяла печиво i прожувала його якнайстараннiше: печиво було ДУЖЕ сухе, й Алiса подумала, що нiколи в усьому своему життi не була така близька до того, щоб удавитися на смерть.
– Поки ти освiжаешся, – сказала Королева, – я познiмаю мiрки.
І вона витягла з кишенi стрiчку, роздiлену на дюйми, та почала мiряти землю й забивати невеличкi кiлки там i тут.
– Наприкiнцi двох ярдiв, – сказала вона, забиваючи кiлка, щоб позначити вiдстань, – я видам тобi iнструкцii… хочеш iще печива?
– Нi, дякую, – вiдповiла Алiса. – Менi й одного трохи не виявилося забагато.
– Спрагу вгамовано, я сподiваюсь? – спитала Королева.
Алiса не знала, що на це вiдповiсти, та, на щастя, Королева не чекала на вiдповiдь, а продовжила:
– Наприкнiцi ТРЬОХ ярдiв я повторю своi iнструкцii… раптом ти iх забула. Наприкiнцi ЧОТИРЬОХ я попрощаюся. А наприкiнцi П’ЯТЬОХ я пiду!
На цей момент Королева застромила в землю всi кiлочки, якi мала, й Алiса з цiкавiстю дивилася, як та повернулася до дерева, а потiм повiльно пiшла уздовж рядка.
Бiля двоярдового кiлка Королева повернулася i сказала:
– Як ти знаеш, Пiшак проходить два квадрати за перший хiд. Тому ти ДУЖЕ швидко проминеш Третiй Квадрат… думаю, залiзницею… i не встигнеш оком змигнути, як опинишся у Четвертому Квадратi. Що ж, цей квадрат належить Женчичку та Бренчичку… в П’ятому Квадратi майже сама лишень вода… Шостий займае Бовтун-Товстун… Але ти не робиш зауважень?
– Я… я не знала, що маю робити зауваження… донинi, – затинаючись, пролепетала Алiса.
– Ти б МАЛА зауважити: «Це напрочуд мило з вашого боку – розповiсти менi все це…» Ну то гаразд, будемо вважати, що це сказано… Сьомий Квадрат весь укритий лiсом… втiм, один iз Лицарiв покаже тобi дорогу… А у Восьмому ми обидвi будемо Королевами й будемо бенкетувати та веселитися!
Алiса скочила i зробила реверанс, а тодi сiла знову.
Бiля наступного кiлка Королева знову повернулася. Цього разу вона сказала:
– Говори французькою, якщо не можеш подумати про рiч англiйською… розвертай носки назовнi при ходi… i не забувай, хто ти е!
Зараз вона не дочекалася, поки Алiса зробить реверанс, а швидко пiшла до наступного кiлка, де повернулася лише на мить, щоб сказати: «Бувай», – i поквапилася до останнього кiлочка.
Як це сталося, Алiса так i не зрозумiла, але коли Королева пiдiйшла до останнього кiлка, вона зникла. Чи то вона розчинилася в повiтрi, чи прудко побiгла до лiсу («А вона може бiгати ДУЖЕ прудко!» – подумала Алiса), гадати було марно, але вона справдi зникла, й дiвчинцi згадалося, що вона тепер Пiшак i що скоро i iй буде час вирушати.
Роздiл III
Задзеркальнi комахи
Звiсно, найперше належало докладно оглянути мiсцину, якою доведеться мандрувати. «Дуже схоже на урок географii, – подумала Алiса, зводячись навшпиньки в надii побачити хоч трохи далi. – Великi рiчки – iх немае. Великi гори – я стою на единiй наявнiй, але сумнiваюся, щоб у неi було iм’я. Великi мiста… о, а що ОТО за iстоти, якi збирають мед унизу? Вони не можуть бути бджолами… нiхто ще, погодьтеся, не помiчав бджолу на вiдстанi в милю…» І якийсь час Алiса стояла мовчки, дивлячись на одну з iстот, що метушилася понад квiтами, занурюючи в них свiй хоботок. «Збирае пилок, нiби вона звичайна бджола», – подумала Алiса.
Втiм, це було будь-що, тiльки не звичайна бджола. Насправдi це був слон, як невдовзi виявила Алiса, хоча вiд цiеi думки iй спершу геть забило памороки.
«Що ж за величезнi квiти мають там бути! – сяйнула iй наступна думка. – Щось на зразок хатинок, iз яких зняли дахи й приробили стеблини. А яку кiлькiсть меду мусять вони давати! Думаю, зараз я спущусь униз i… нi, ПОКИ не спущусь, – продовжила вона, шукаючи пристойне виправдання для своеi раптовоi нерiшучостi. – Певно, не варто йти помiж них, не прихопивши гарненьку довгу галузку, аби iх вiдганяти… А як весело буде, коли мене запитають, чи сподобалася менi моя прогулянка. Я тодi скажу: “О, вона мене чимало потiшила, – тут Алiса стрiпнула головою на свiй улюблений манер, – от тiльки в повiтрi висiла пилюга, було дуже спекотно й так докучали слони!”»
– Думаю, я спущуся iншою дорогою, – сказала вона пiсля паузи, – i, може, навiдаю слонiв трохи пiзнiше. Крiм того, менi дуже кортить потрапити до Третього Квадрата!
З цiею вiдмовкою вона збiгла з пагорба й перестрибнула через перший iз шести маленьких потiчкiв.
* * *
– Квитки, будь ласка, – сказав Провiдник, засуваючи голову крiзь вiкно.
Наступноi ж митi всi витягли квитки: вони були розмiром iз самих пасажирiв i трохи не переповнили вагон.
– Нумо, нумо! Покажи свiй квиток, дитино! – продовжив Провiдник, люто зиркаючи на Алiсу. І сила-силенна голосiв дружно сказала («Наче хоровий приспiв у пiснi», – подумалося Алiсi):
– Не змушуй його чекати, дитино! О, його час коштуе тисячу фунтiв за хвильку!
– Боюся, у мене немае квитка, – зляканим тоном мовила Алiса, – там, звiдки я з’явилася, не було каси.
І знову хор голосiв продовжив:
– Там, звiдки вона з’явилася, для каси не було мiсця. Земля там коштуе тисячу фунтiв за дюйм.
– Не треба виправдовуватися, – сказав Провiдник, – тобi слiд було купити квиток у машинiста.
І ще раз хор голосiв продовжив так:
– Це чоловiк, що веде потяг. О, тiльки один дим iз труби паротяга коштуе тисячу фунтiв за клубок!
Алiса подумала про себе: «Який сенс iз ними говорити?» Цього разу голоси не приедналися, бо вона нiчого не сказала, але, на ii превеликий подив, усi вони ПОДУМАЛИ хором (сподiваюся, ви розумiете, що таке «ДУМАТИ ХОРОМ», бо Я маю зiзнатися, що геть не тямлю): «Краще взагалi нiчого не кажи. Мова коштуе тисячу фунтiв за слово!»
«Менi сьогоднi насниться ця тисяча фунтiв, iй-богу насниться!» – подумала Алiса.
Весь цей час Провiдник дивився на неi, спершу крiзь телескоп, потiм крiзь мiкроскоп, а згодом – крiзь театральний бiнокль. Зрештою вiн сказав:
– Ти iдеш не в той бiк, – зачинив вiкно i пiшов.
– Така маленька дитина, – сказав джентльмен, що сидiв навпроти (вiн був одягнений у бiлий папiр), – мае знати, куди вона рухаеться, навiть якщо не знае власного iменi!
Цап, що сидiв поруч iз джентльменом у бiлому, прикрив очi й гучно сказав:
– Вона мае знати, як пройти до каси, навiть якщо не знае абетки!
Поруч iз Цапом сидiв Жук (пасажири цього вагона виглядали доволi дивним товариством), i вiн продовжив, так нiби вони за певним правилом мали говорити по черзi:
– Доведеться вiдправити ii назад як багаж!
Алiса не бачила, хто сидiв за Жуком, але наступним хтось застуджено просичав:
– Помiняти локомотиви… – І був змушений замовкнути.
«Трохи скидалося на сича», – подумала Алiса.
І дуже тихенький голосочок сказав iй просто у вухо:
– Ти могла б зробити з цього жарт… знаеш, щось таке про «сича» i «просичав».
Затим м’який голос вдалинi промовив:
