скачать книгу бесплатно
– Жах цiеi митi, – продовжував Король, – його я нiколи, НІКОЛИ не забуду!
– Чого ж, забудеш, – сказала Королева, – якщо не зробиш собi нотатку на пам’ять.
Алiса з чималою цiкавiстю дивилася, як Король дiстав iз кишенi велетенського записника i почав у ньому базграти. Несподiвана витiвка спала iй на думку, й вона затисла кiнець олiвця, що трохи стирчав у Короля поза плечем, i стала писати замiсть нього.
Бiдний Король виглядав геть спантеличеним i нещасним та якийсь час мовчки борюкався з олiвцем. Проте Алiса була для нього засильною, i врештi бiдолаха натужно видихнув:
– Люба! Я справдi МАЮ обзавестися тоншим олiвцем. З цим я зовсiм неладен упоратися, вiн пише всiлякi речi, яких я не мав на увазi…
– Якi такi речi? – спитала Королева, зазираючи до записника (Алiса написала там: «БІЛИЙ ЛИЦАР[1 - В Англii шахова фiгура, яку ми звемо конем, називаеться лицарем. – Тут i далi – прим. перекладача.] СПОВЗАЄ ПО КОЦЮБІ. ВІН ПОГАНО ТРИМАЄ РІВНОВАГУ»). – Але ж це не запис ТВОЇХ почуттiв!
Бiля Алiси на столi лежала книжка, i поки вона сидiла, поглядаючи на Бiлого Короля (адже вона все ще трохи хвилювалася за нього й тримала чорнило напоготовi, щоб покропити бiдаку, якщо той знов надумае зомлiти), то перегортала сторiнки, шукаючи мiсце, яке вона могла б прочитати: «Але тут усе якоюсь незнайомою мовою», – сказала дiвчинка сама до себе.
Це було щось на такий зразок:
Нутханзак
икрущоБ. корiчепдан вуБ
,iдгосоп в илирзирГ
,икрiвш ясилагицруб І
.iдов у икьлург воМ
Якийсь час вона ламала над цим голову, та зрештою в неi зародилася блискуча iдея:
– О, та це ж Задзеркальна Книжка, ну звiсно! Якщо я пiднесу ii до Дзеркала, слова стануть правильними.
І Алiса змогла прочитати ось такий вiрш:
Казнахтун
Був надпечiрок. Бощурки
Гризрили в посогдi,
І бурцигалися швiрки,
Мов грульки у водi.
«Мiй сину, бiйсь Казнахтуна,
В хрумло йому не лiзь!
Обходь гнiздище Бубуна
Та Бузузвiра лiс!»
Вiн взяв штрикучий меч до рук,
Щоб дати чухрий бiй,
І сiв пiд деревом Бумбук
В роздумi хлюпоткiй.
І лиш хоробрий наш ратун
Розхряпився на мить,
Вилазить з лiсу Казнахтун,
Бурмошить i кипчить!
Раз-два, раз-два! Меткучий штрич!
Казнахтуновi смерть!
Довбешку жабну стявши з плiч,
Герой приндичить геть.
«Невже ти вбив Казнахтуна?
Ти, синку, козардець!
Яка славуча щастина!» —
Крегоче панотець.
Був надпечiрок. Бощурки
Гризрили в посогдi,
І бурцигалися швiрки,
Мов грульки у водi.
– По-моему, це доволi милий вiршик, – сказала Алiса, коли дочитала, – але його ДЕЩО важко зрозумiти! (Бачте, iй не хотiлося зiзнаватися, навiть самiй собi, що вона зовсiм нiчого не може второпати.) Цей вiрш нiби наповнив мою голову якимись думками… от тiльки я не зовсiм певна якими! Та що б там не було, ХТОСЬ убив КОГОСЬ – принаймнi це очевидно…
«Ой-ой! – подумала Алiса, раптом пiдстрибуючи. – Якщо я не покваплюся, то доведеться повертатися назад крiзь Дзеркало, так i не побачивши, яка вона, решта будинку! Треба спершу поглянути на сад!»
Вона миттю вискочила з кiмнати i побiгла вниз сходами… хоча, зрештою, це був не зовсiм бiг, а, як сказала Алiса сама до себе, ii нововинайдений спосiб спускатися сходами швидко та просто. Вона тiльки ледь торкалася перил кiнчиками пальцiв та м’яко пливла вниз, навiть не зачiпаючи сходинок ногами. Так само вона пропливла через передпокiй i вилетiла б у той самий спосiб геть крiзь дверi, якби не вхопилася за одвiрок. Алiсi вже почало трохи паморочитися в головi вiд цього плавання в повiтрi, тож iй було навiть приемно вiдчути, що вона знову йде ногами по землi, як годиться.
Роздiл II
Сад живих квiтiв
Я б роздивилася садок значно краще, – сказала до себе Алiса, – якби могла забратися на отой пагорб; а ось i стежка, яка веде просто до нього… хоча нi, зовсiм не веде… (це було сказано пiсля того, як стежка протягом кiлькох ярдiв декiлька разiв повернула пiд гострими кутами)…але здаеться, зрештою таки веде. Але як же дивно вона крутить! Це просто штопор якийсь, а не стежка! Що ж, ОЦЕЙ поворот уже приводить на пагорб, по-моему… нi, не приводить! Вiн приводить прямiсiнько назад до будинку! Що ж, спробую пiти iншим шляхом.
Так вона i зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за iншим, але весь час знов опинялася бiля будинку, як i ранiше. Бiльше того, одного разу, повернувши за рiг дещо стрiмкiше, нiж звичайно, вона просто налетiла на стiну, бо не встигла зупинитися.
– Навiть нiчого не кажи, – сказала Алiса, дивлячись на будинок та вдаючи, що вiн iз нею сперечаеться. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тодi б я знову пройшла крiзь Дзеркало… до своеi староi кiмнати… i кiнець усiм моiм пригодам!
Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо вирiшивши рухатися просто вперед, поки не дiстанеться пагорба. Кiлька хвилин усе йшло добре, i Алiса вже проказала: «Цього разу я справдi ЗРОБЛЮ це…», коли дорiжка раптом перекрутилася i вся здригнулася (так Алiса змальовувала це пiзнiше), й за мить дiвчинка вже заходила в дверi будинку.
– О, який жах! – закричала вона. – Ще нiколи не бачила будинку, який би отак плутався пiд ногами! Нiколи!
Хай там як, а пагорб i досi стояв собi перед очима, тож робити було нiчого, крiм як почати все з початку. За цим разом вона дiйшла до великоi клумби з бордюром iз маргариток та розлогим дубом посерединi.
– О, Тигрова Лiлее, – сказала Алiса до однiеi квiтки, яка грацiйно погойдувалася од вiтру, – як би менi ХОТІЛОСЯ, щоб ти могла розмовляти!
– Ми можемо розмовляти, – вiдповiла Тигрова Лiлея, – коли поруч е хтось, вартий розмови.
Алiса була така приголомшена, що десь iз хвилину не могла говорити: в неi аж подих забило. Зрештою, поки Тигрова Лiлея просто гойдалася собi туди-сюди, Алiса заговорила знову – слабеньким голоском, трохи не пошепки:
– І що, ВСІ квiти вмiють розмовляти?
– Не гiрше, нiж ТИ, – вiдказала Тигрова Лiлея. – І значно гучнiше.
– Нам не випадае озиватися першими, як бачиш, – сказала Троянда, – i менi вже було цiкаво, коли ж ти нарештi заговориш! Я сказала до себе: «На ii обличчi виднiе ТРОХИ розуму, але не найрозумнiшого!» Втiм, ти правильного кольору, а це мае велике значення.
– Менi плювати на колiр, – пирхнула Тигрова Лiлея. – От якби ii пелюстки завивалися трохи бiльше, тодi б вона була нiчого.
Алiсi не подобалося, коли ii критикують, тож вона почала ставити запитання:
– Вам часом не стае страшно, що вас посадили отут, де про вас нiкому пiклуватися?
– Он е дерево посерединi, – сказала Троянда, – нащо б воно ще згодилося?
– Але що воно зможе зробити, якщо виникне якась небезпека?
– Ого, та воно може ще й як вiддубасити! – заволала Маргаритка. – Тому ж воно й зветься дубом!
– А ти ЦЬОГО не знала? – закричала iнша Маргаритка, i тут усi вони почали горлати водночас, аж повiтря забринiло вiд iхнiх тоненьких, вискливих голосочкiв.
– Ану тихо ви всi! – гарикнула Тигрова Лiлея, запально розгойдуючись iз боку в бiк та здригаючись вiд хвилювання. – Вони знають, що я не можу до них дiстатися, – засапано видихнула вона, схиляючи свою тремтливу голiвку до Алiси, – а то б не наважилися таке вчиняти!
– Не зважайте! – заспокоiла ii Алiса, а тодi, схилившись до маргариток, якi знову заходилися горлопанити, прошепотiла: – Якщо ви не припнете язики, я вас повисмикую!
На мить запала тиша, а кiлька рожевих маргариток цiлковито побiлiли.
– Ось так iм! – сказала Тигрова Лiлея. – Маргаритки – це найгiрше. Щойно одна заговорить, усi iншi миттю пiдпрягаються, i можна просто зав’янути, коли чуеш, як вони теревенять!
– Як же це можливо, що всi ви так чудово розмовляете? – спитала Алiса, сподiваючись трохи пiдняти настрiй Тигровоi Лiлеi комплiментом. – Я бувала у багатьох садах, але жодна квiтка в них не говорила.
– Поклади свою руку на землю й помацай, – порадила Тигрова Лiлея. – Тодi ти все зрозумiеш.
Алiса так i зробила.
– Вона дуже тверда, – сказала дiвчинка, – але я не розумiю, до чого тут це.
– У бiльшостi садiв, – пояснила Тигрова Лiлея, – клумби розпушують, як перини, тож квiти весь час сплять.
Ця причина звучала переконливо, й Алiса була рада дiзнатися про неi.
– Нiколи ранiше над цим не думала! – сказала вона.
– На МОЮ думку, ти нiколи не думаеш ВЗАГАЛІ, – сказала Троянда доволi суворим тоном.
– В життi не бачила нiкого, хто виглядав би дурнiшим, – додала Фiалка, та так несподiвано, що Алiса аж пiдскочила, бо ця квiтка досi ще не вимовила нi слова.
– Притримай СВОГО язика, – закричала Тигрова Лiлея. – Начебто ТИ взагалi хоч когось бачила! Засунеш свою голову пiд листя та хропеш i нiчогiсiнько не знаеш, що в свiтi робиться, наче брунька недозрiла!
– А в цьому саду е ще люди, окрiм мене? – поцiкавилася Алiса, вирiшивши не зважати на останню реплiку Троянди.
– Є ще одна квiтка в цьому саду, яка може рухатися, отак, як ти, – сказала Троянда. – Цiкаво, як ти це робиш… («Тобi постiйно щось цiкаво», – докинула Тигрова Лiлея.) Але вона бiльш розлаписта, нiж ти.
– Вона схожа на мене? – нетерпляче запитала Алiса, бо iй сяйнула одна думка: «Десь у цьому саду е iнша маленька дiвчинка!»
– Ну, вона мае таку ж недолугу форму, – сказала Троянда, – але вона темнiша… i ii пелюстки дещо коротшi, менi здаеться.
– Їi пелюстки прилягають щiльно, майже як у Жоржини, – втрутилася Тигрова Лiлея, – а не розкуйовдженi абияк, як-от у тебе.
– Але це не ТВОЯ провина, – доброзичливо додала Троянда, – просто ти, очевидно, починаеш в’янути… а в цьому випадку нiхто не може зарадити певнiй неохайностi пелюсток.
Алiсi така думка не дуже припала до вподоби, тож, аби змiнити тему, дiвчинка спитала:
– Вона коли-небудь сюди приходить?
– Припускаю, що ти ii скоро побачиш, – сказала Троянда. – Вона така, з колючками.
– І де ж у неi колючки? – поцiкавилася Алiса, трохи заiнтригована.
– Де-де, довкола голови, ясна рiч, – вiдказала Троянда. – Менi було дуже цiкаво, чого це в ТЕБЕ таких немае. Я думала, це закономiрнiсть.
– Вона йде! – закричав Живокiст. – Я чув ii кроки, туп-туп-туп, на жорствянiй дорiжцi.
Алiса нетерпляче роззирнулася i побачила, що це була Чорна Королева.
– Вона добряче пiдросла! – зауважила дiвчинка передусiм.
Вона й справдi виросла: коли Алiса вперше побачила ii серед попелу, то Королева була всього три дюйми заввишки, а тепер ось – на пiвголови вища за саму Алiсу!
– Це все вiд свiжого повiтря, – сказала Троянда, – тут просто чудове повiтря.
– Думаю, я пiду iй назустрiч, – сказала Алiса, бо хоч квiти й були доволi цiкавими, та все ж було б просто розкiшно поговорити зi справжньою Королевою.
– Навряд чи ти можеш це зробити, – промовила Троянда. – Я порадила б тобi пiти в iншому напрямку.
Алiсi це здалося нiсенiтницею, тож вона промовчала i попрямувала до Чорноi Королеви. На ii подив, Королева миттю зникла з очей, i дiвчинка виявила, що знов заходить до будинку крiзь дверi.
Трохи сердита, вона вiдскочила назад i пiсля довгого виглядання Королеви (яку вона зрештою видивилася далеченько звiдси) вирiшила, що цього разу треба випробувати план iз ходiнням у зворотному напрямку.
Це спрацювало блискуче. Не минуло й хвилини, як вона опинилася нiс у нiс iз Чорною Королевою, ще й просто бiля того пагорба, до якого так довго намагалася дiстатися.
– Звiдки ти прийшла? – запитала Чорна Королева. – І куди прямуеш? Дивися вгору, говори ввiчливо й не крути весь час пальцями.
Алiса взяла до уваги цi настанови й пояснила, наскiльки змогла, що збилася зi свого шляху.
– Не знаю, що ти маеш на увазi пiд «СВОЇМ шляхом», – сказала Королева, – бо тут усi шляхи належать МЕНІ… Але чому ти взагалi сюди потрапила? – додала вона м’якшим тоном. – Зроби реверанс, поки думаеш, що сказати: це економить час.
Алiса трохи здивувалася, але надто благоговiла перед Королевою, щоб не повiрити ii словам. «Перевiрю це, коли повернуся додому, – подумала вона собi, – наступного ж разу, як трохи спiзнюватимуся на обiд».
– Настав час вiдповiдати, – сказала Королева, подивившись на годинника. – Вiдкривай рота ТРОХИ ширше, коли говориш, i завжди кажи «Ваша Величносте».
– Я просто хотiла побачити, який сад iз себе, Ваша Величносте…
– Так, правильно, – похвалила Королева, потрiпавши Алiсу по головi, що тiй геть не сподобалося, – хоча, якщо вже ти сказала «сад»… от Я бачила сади, у порiвняннi з якими цей здасться дикою чащобою.
Алiса не наважилася сперечатися щодо цього, натомiсть продовжила:
