скачать книгу бесплатно
Передмова автора до видання 1896 року
Оскiльки шахова задача, викладена на попереднiй сторiнцi, поза сумнiвом спантеличила декого з моiх читачiв, буде не зайве роз’яснити, що складена вона цiлком коректно – принаймнi в тому, що стосуеться ХОДІВ. Можливо, ПОЧЕРГОВІСТЬ у ходах чорних i бiлих фiгур дотримана не так суворо, як годиться, до того ж «рокiровка» трьох Королев – просто спосiб показати, що всi вони потрапляють до палацу. Проте кожен, хто завдасть собi клопоту розставити фiгури та розiграти вказанi ходи, побачить, що шах Бiлому Королю на шостому ходi, взяття Чорного Лицаря (Коня) на сьомому та мат Чорному Королю у фiналi вiдбуваються цiлковито за правилами гри.
Новi слова у вiршi «Казнахтун» викликали деякi розбiжностi у вимовi, тож, напевно, буде непогано i з ЦЬОГО питання дати деякi вказiвки. Слово «бощурки» наголошуеться так само, як «ластiвки», у словi «гризрили» наголос падае на другий склад, а в словi «бурцигалися» – на третiй.
Для шiстдесят першоi тисячi накладу з дерев’яних клiше зняли новi гальваностереотипи (треба сказати, що дерев’янi клiше, якi жодного разу не використовували як друкарськi форми, збереглися в тому самому чудовому станi, в якому були вперше вирiзанi 1871 року). Всю книгу передрукували в новому шрифтi. В тому випадку, якщо комусь здасться, що художне оформлення цього перевидання поступаеться оригiналу, знайте, що це сталося не через брак зусиль автора, видавця чи друкаря.
Користуючись нагодою, оголошую також, що «Алiсу для малюкiв», яка донинi коштувала чотири пенси, вiдтепер можна буде придбати на тих самих умовах, що й звичайнi шилiнговi книжки з картинками, хоч я й певен, що вона в усьому незрiвнянно за них краща (це не стосуеться самого ТЕКСТУ, бо про нього менi судити не годиться). Чотири пенси були для неi чесною цiною, враховуючи величезнi першозатрати, якi довелося менi понести для ii видання; та оскiльки Публiка фактично оголосила: «Ми НЕ СТАНЕМО платити бiльше шилiнга за книжку з картинками, хоч би з яким смаком вона була оформлена», я готовий понести на цiй книзi чистi збитки, аби маленькi читачi, для яких вона й була написана, не залишилися взагалi без неi. Отож тепер я продаю ii за таку цiну, що, можна вважати, просто дарую.
Рiздво 1896 р.
Роздiл I
Задзеркальний будинок
Не випадало сумнiватися в одному: БІЛЕ кошеня до цього було не причетне… це була цiлковита провина чорного кошеняти. Адже бiлому протягом останнiх п’ятнадцяти хвилин стара кiшка без упину вилизувала писочок (i воно попри все мужньо це зносило), отож, як бачите, бiле кошеня аж нiяк не могло утнути цю витiвку.
Дiна вмивала своiм дiтлахам личка так: спершу вона однiею лапою притискала бiдолашну iстотку за вухо до пiдлоги, а тодi iншою протирала весь писочок, проти шерстi, починаючи з носа. І саме зараз, як я вже сказав, кiшка натхненно вовтузилася з бiлим кошеням, яке лежало сумирно й навiть намагалося муркати – вiдчуваючи, поза сумнiвом, що все це робиться для його власного добра.
Але з чорним кошеням Дiна розiбралася ще в обiд, i тому, поки Алiса згорнулася калачиком у кутку великого фотеля, почасти базiкаючи сама до себе, а почасти куняючи, кицька зчинила грандiозну веселу метушню з мотком прядива, яке Алiса перед цим намагалася змотати. Вона качала його туди й сюди, доки нитки знову не розмоталися, й тепер вони лежали розволоченi по всьому килимку бiля камiна, а кошеня ганялося за своiм власним хвостом посеред цього безладу.
– Ах ти мала злодюжка! – закричала Алiса, пiдхопила кицюню та злегка поцiлувала ii, аби вона вже напевно зрозумiла, що потрапила в немилiсть. – Чесне слово, Дiна мусила навчити тебе кращих манер! Ти МУСИЛА, Дiно, адже знаеш, що мусила! – додала вона, осудливо поглядаючи на стару кiшку, таким сердитим голосом, на який лишень спромоглася.
Потiм Алiса знову забралася до крiсла, прихопивши з собою i кошеня, i прядиво, та почала наново змотувати моток. Але справа посувалася не надто швидко, бо дiвчинка весь час розмовляла – то з кошеням, то сама з собою. Кицька тихо сидiла в неi на колiнi та вдавала, що дивиться, як дiвчинка змотуе прядиво. Часом кицюня простягала лапку й обережно торкалася мотка: мовляв, я б iз радiстю допомогла, якби мала змогу.
– А знаеш, що завтра буде, Кицю? – почала Алiса. – Ти б здогадалася, якби разом зi мною сидiла сьогоднi на пiдвiконнi, але ж Дiна саме чепурила тебе, тож ти не могла. Я дивилася, як хлопцi збирають хмиз для багаття… а його для багаття треба багато, Кицю! Але хмиз виявився таким холодним, ще й весь у снiгу, тож вони це облишили. Та не хвилюйся, Кицю, ми пiдемо й подивимося на багаття завтра.
Тут Алiса намотала два чи три разки прядива довкола кицьчиноi шиi – просто подивитися, який це матиме вигляд. Це призвело до борюкання, пiд час якого моток скотився на пiдлогу i чимало прядива розмоталося знову.
– Знаеш, я була така зла, Кицю, – заговорила Алiса, щойно вони знову зручненько вмостилися, – коли побачила, що ти витворяеш! Ще трохи, i я б вiдчинила вiкно та виставила тебе просто на снiг! І ти на це заслуговувала, ти, маленька бешкетлива пестунка! Що ти можеш сказати на свое виправдання? То й не переривай мене! – продовжила вона, посваривши пальчиком. – Я збираюся пригадати тобi всi твоi провини. Номер один: ти двiчi пискнула, поки Дiна вмивала твое личко сьогоднi вранцi. І ти не можеш цього заперечити, Кицю: я тебе чула! Що-що ти кажеш? – (Вдаючи, нiби кошеня щось казало.) – Їi лапа потрапила тобi в око? Що ж, це ТВОЯ провина, чого ж ти очi повибалушувала? Якби ти iх заплющила, цього б не сталося. Не треба менi бiльше виправдань, просто послухай мене! Номер два: ти вiдтягла Пiдснiжку за хвоста, щойно я поставила перед нею тарiлочку з молоком! Що, тобi хотiлося пити, так? А звiдки ти знала, чи iй не хотiлося? Тож перейдемо до номера три: ти геть-чисто розмотала прядиво, поки я не дивилася!
Ось три провини, Кицю, i за жодну з них тебе ще не було покарано. Ти ж знаеш, я залишаю всi твоi покарання на кiнець наступного тижня… Думаю, вони теж приберегли всi МОЇ покарання! – продовжила вона, вже бiльше до себе, нiж до кошеняти. – Що ж вони РОБИТИМУТЬ у кiнцi року? Мене б мали послати до в’язницi, напевно, коли цей день прийде. Або… дай подумати… здаеться, кожне покарання мало залишити мене без обiду: отож, коли цей нещасливий день прийде, менi доведеться залишитися без п’ятдесяти обiдiв водночас! Що ж, я не проти позбутися АЖ СТІЛЬКОХ обiдiв! Краще вже лишитися без них, анiж з’iсти iх усi заразом!
Чуеш, як снiг шурхотить по шибках, Кицю? Який приемний, м’який звук! Нiби хтось обцiловуе вiкно ззовнi. Цiкаво, виходить, снiг ЛЮБИТЬ дерева i поля, якщо цiлуе iх так нiжно? А тодi вiн, уявляеш, укривае iх затишненько бiлою пуховою ковдрою i, можливо, навiть каже: «Засинайте, дорогенькi, поки знов не прийде лiто». А коли вони прокидаються влiтку, Кицю, то вдягаються в зелене й танцюють… щоразу, як дме вiтер… о, це так чудово! – скрикнула Алiса, випускаючи моток прядива з рук, аби заплескати в долонi. – І як би менi ХОТІЛОСЯ, щоб усе це було правдою! Слово честi, лiси виглядають сонними восени, коли iхне листя стае брунатним.
Кицю, ти вмiеш грати в шахи? Ну не посмiхайся, моя дорогенька, я ж серйозно запитую. Бо коли ми оце щойно грали, ти дивилася достоту так, нiби все розумiла, а коли я сказала: «Шах!», ти замуркотала! Так, це БУВ прекрасний шах, Кицю, i я справдi могла б виграти, якби не цей осоружний Король, який прийшов i розштовхав усi моi фiгури. Кицю, дорогенька, а давай будемо удавати, що…
І якби ж я тiльки мав змогу оповiсти вам бодай про половину тих речей, якi Алiса зазвичай казала пiсля своеi улюбленоi фрази: «А давай будемо удавати…» Вона мала доволi довгу суперечку з сестрою напередоднi, а все через те, що Алiса розпочала так: «Давай будемо удавати, що ми королi й королеви». Їi ж сестра, яка любила в усьому бути бездоганно точною, засперечалася: мовляв, у них це нiяк не вийде, адже iх тiльки двое. Зрештою Алiсi довелося змиритися, сказавши: «Що ж, тодi ТИ можеш бути однiею з них, а Я буду всiма iншими». А iншого разу вона добряче налякала свою стареньку няню, загорлавши iй несподiвано на вухо: «Няню! Давайте будемо удавати, що я голодна гiена, а ви – кiстка».
Але нам не варто вiдволiкатися вiд Алiсиноi промови до кицьки.
– Давай будемо удавати, що ти Чорна Королева, Кицю! Знаеш, я думаю, що якби ти сiла й склала лапи на грудях, то виглядала б достоту як вона. Ну, спробуй, будь хорошою кицькою!
І Алiса зняла Чорну Королеву зi столу та поставила перед кошеням, як зразок для наслiдування. Проте пуття з того не вийшло: якщо вiрити Алiсi, через те, що кошеня нiяк не могло скласти лапи як слiд. Тож, аби покарати, вона пiднесла кицьку до Дзеркала, щоб та побачила, яка вона набурмосена.
– І якщо ти миттю не почнеш слухатися, – додала Алiса, – я поставлю тебе туди, до Задзеркального будинку. Як тобi ЦЕ сподобаеться?
Зараз, якщо ти просто посидиш та послухаеш i припиниш без угаву базiкати, я подiлюся з тобою деякими думками щодо того будинку за Дзеркалом. По-перше, е кiмната, яку ти можеш бачити крiзь Дзеркало… вона геть подiбна до нашоi вiтальнi, от тiльки все в нiй навпаки. Я можу бачити ii цiлком, якщо заберуся на стiлець… окрiм маленькоi латочки спереду камiна. О! Як би я хотiла побачити саме ЦЮ латочку! Так пече дiзнатися, чи розводять вони взимку вогонь: нiколи не можна сказати напевно, бачиш, хiба що коли наш вогонь димить, i тодi дим пiдiймаеться i в тiй кiмнатi теж… але ж це може бути просто вистава, може, вони тiльки удають, нiби в них там горить вогонь. Також iхнi книжки щось на зразок наших, тiльки слова в них написанi навспак. Я це знаю, бо пiднесла до Дзеркала одну з наших книжок, а вони пiднесли одну зi своiх.
Як би тобi сподобалося жити в Задзеркальному будинку, Кицю? Цiкаво, чи давали б вони тобi там молоко? Може, задзеркальне молоко не надто смакуе… але ось, Кицю! Ми пiдходимо до передпокою. Ти можеш побачити самiсiнький КРАЄЧОК передпокою Задзеркального будинку, якщо залишиш дверi нашоi вiтальнi широко прочиненими. Вiн дуже схожий на наш передпокiй – настiльки, наскiльки сягае око, але ж розумiеш, далi-то вiн може бути зовсiм iншим. О Кицю! От було б чудово, якби ми могли пробратися до Задзеркального будинку! Я певна, там е – о! – такi прекраснi речi! Давай будемо удавати, що е шлях, яким туди можна пробратися, який-небудь, Кицю. Давай будемо удавати, що Дзеркало раптом стало м’яке, наче туман, i ми можемо пройти крiзь нього. Ого, воно перетворюеться на якийсь серпанок, присягаюся! Буде зовсiм неважко крiзь нього пробратися…
З цими словами вона опинилася на камiннiй полицi, хоч i не розумiла, як взагалi туди потрапила. А дзеркало, поза сумнiвом, ПОЧИНАЛО танути, нiби сяйливий срiблястий туман.
Вже за мить Алiса проскочила крiзь нього i м’яко приземлилася в Задзеркальнiй кiмнатi. Насамперед вона подивилася, чи горить у камiнi полум’я, i була рада побачити, що горить, причому найсправжнiсiньке, таке ж палахке та яскраве, як те, що лишилося позаду. «То менi тут буде так само тепло, як у тiй кiмнатi, – подумала Алiса, – або насправдi навiть теплiше, адже тут нiкому проганяти мене вiд вогню. О, як буде весело, коли вони побачать мене тут крiзь дзеркало, а дiстати не зможуть!»
Потiм Алiса почала роззиратися довкруж i помiтила, що та частина, яку можна було бачити з iхньоi кiмнати, була звичайною та нецiкавою, зате все iнше вiдрiзнялося настiльки, наскiльки це взагалi можливо. Наприклад, картинки на стiнi поруч iз камiном, схоже, були всуцiль живi. Навiть годинник на камiннiй полицi (який крiзь дзеркало, як ви розумiете, Алiса завжди бачила тiльки ззаду) мав обличчя маленького стариганя, котре iй зараз посмiхалося.
«В iхнiй кiмнатi не так чисто, як у нашiй», – подумала Алiса, коли помiтила кiлька шахових фiгурок помiж напiвзотлiлими дровинами в камiнi. Але наступноi ж митi, вiд здивування стиха скрикнувши: «О!», вона опустилася навкарачки, розглядаючи фiгурки. Вони прогулювалися парами!
– Тут Чорний Король i Чорна Королева, – казала Алiса пошепки, адже боялася iх налякати, – а он Бiлий Король i Бiла Королева сидять на краю совочка для попелу… а там двi тури прогулюються попiд ручки… Не думаю, що вони можуть мене чути, – продовжила вона, нахиляючи голову поближче, – i я майже впевнена, що вони не можуть мене бачити. Я почуваюся якось так, нiби невидима…
Тут щось почало верещати на столi позаду Алiси. Вона повернула голову на звук i встигла побачити, як один Бiлий Пiшак беркицьнувся й став сукати нiжками. Алiса з цiкавiстю поглядала на нього, чекаючи, що ж буде далi.
– Це голос мого дитятка! – закричала Бiла Королева i промчала повз Короля так стрiмко, що скинула його в попiл. – Моя золотенька Лiлi! Мое королiвське кошеня! – І вона завзято подерлася вгору камiнною решiткою.
– Королiвське абищо! – сказав Король, потираючи носа, забитого при падiннi. Вiн мав право ТРІШЕЧКИ дратуватися на королеву, адже був притрушений попелом з голови до п’ят.
Алiсi не терпiлося стати комусь у пригодi, тож, оскiльки бiдолашна крихiтка Лiлi аж заходилася криком, дiвчинка спiшно пiдхопила Королеву i поставила на стiл поруч з ii галасливою донечкою.
Королева охнула й сiла: через блискавичну подорож у повiтрi в неi забило дух, i протягом хвилини чи двох iй було пiд силу тiльки мовчки притискати до себе Лiлi. Щойно Королева трохи перевела подих, вона гукнула до Бiлого Короля, котрий сидiв набурмосено серед попелу:
– Стережися вулкана!
– Якого вулкана? – спитав Король, стривожено вдивляючись у полум’я, нiби там було найдоречнiше для вулкана мiсце.
– Здув… мене… вгору, – засапано видихнула Королева, яка все нiяк не могла як слiд перевести дух. – Будь обережний, пiдiймайся… звичайним шляхом… пантруй, щоб тебе не здуло!
Алiса дивилася, як Бiлий Король поволi повзе решiткою, переступаючи з прута на прут, поки не сказала:
– Божечки, та в такому темпi ви будете добиратися до стола не одну годину. З моею допомогою буде куди швидше, хiба нi?
Проте Король не звернув на запитання жодноi уваги: було цiлком очевидно, що вiн не може нi чути, нi бачити ii.
Тож Алiса пiдiбрала його дуже обережно й перенесла значно повiльнiше, нiж Королеву, щоби ще i йому не забити памороки. Але, перш нiж поставити Короля на стiл, вона подумала, що його варто трохи обтрусити, бо вiн був геть виваляний у попелi.
Пiзнiше Алiса казала, що за все свое життя не бачила такоi гримаси, яку скорчив Король, коли зрозумiв, що його тримае в повiтрi невидима рука та ще й обтрушуе. Вiн був надто вражений, щоб закричати, але його очi й рот розчахувалися дедалi ширше, ставали все круглiшими та круглiшими, поки Алiсина рука не затрусилася вiд смiху так сильно, що дiвчинка трохи не випустила Короля на пiдлогу.
– О! Будь ласочка, не робiть таких мiн, дорогенький мiй! – вигукнула вона, цiлковито забувши, що Король не може ii чути. – Ви так мене смiшите, що я вас ледве тримаю! І не розкривайте так широко рота! Туди весь попiл залетить… ось тепер, я думаю, ви досить чистий! – додала вона, пригладжуючи Королю волосся та ставлячи на стiл поруч iз Королевою.
Король миттю повалився на спину i лежав зовсiм нерухомо. Алiса трохи занепокоiлася тим, що вона наробила, i пiшла по кiмнатi, шукаючи, чи немае десь води, якою вона могла б його побризкати. Проте iй не трапилося нiчого, окрiм каламарика з чорнилами, а коли повернулася з ним до столу, то побачила, що Король уже опритомнiв i тепер розмовляе з Королевою переляканим шепотом – таким тихим, що Алiса заледве розбирала, про що мова.
Король казав:
– Запевняю тебе, моя люба, я похолов до самих кiнчикiв моiх вусiв!
На що Королева вiдповiла:
– Нема в тебе нiяких вусiв.
– Жах цiеi митi, – продовжував Король, – його я нiколи, НІКОЛИ не забуду!
– Чого ж, забудеш, – сказала Королева, – якщо не зробиш собi нотатку на пам’ять.
Алiса з чималою цiкавiстю дивилася, як Король дiстав iз кишенi велетенського записника i почав у ньому базграти. Несподiвана витiвка спала iй на думку, й вона затисла кiнець олiвця, що трохи стирчав у Короля поза плечем, i стала писати замiсть нього.
Бiдний Король виглядав геть спантеличеним i нещасним та якийсь час мовчки борюкався з олiвцем. Проте Алiса була для нього засильною, i врештi бiдолаха натужно видихнув:
– Люба! Я справдi МАЮ обзавестися тоншим олiвцем. З цим я зовсiм неладен упоратися, вiн пише всiлякi речi, яких я не мав на увазi…
– Якi такi речi? – спитала Королева, зазираючи до записника (Алiса написала там: «БІЛИЙ ЛИЦАР[2 - В Англii шахова фiгура, яку ми звемо конем, називаеться лицарем. – Тут i далi – прим. перекладача.] СПОВЗАЄ ПО КОЦЮБІ. ВІН ПОГАНО ТРИМАЄ РІВНОВАГУ»). – Але ж це не запис ТВОЇХ почуттiв!
Бiля Алiси на столi лежала книжка, i поки вона сидiла, поглядаючи на Бiлого Короля (адже вона все ще трохи хвилювалася за нього й тримала чорнило напоготовi, щоб покропити бiдаку, якщо той знов надумае зомлiти), то перегортала сторiнки, шукаючи мiсце, яке вона могла б прочитати: «Але тут усе якоюсь незнайомою мовою», – сказала дiвчинка сама до себе.
Це було щось на такий зразок:
НУТХАНЗАК
икрущоБ. корiчепдан вуБ
,iдгосоп в илирзирГ
,икрiвш ясилагицруб І
.iдов у икьлург воМ
Якийсь час вона ламала над цим голову, та зрештою в неi зародилася блискуча iдея:
– О, та це ж Задзеркальна Книжка, ну звiсно! Якщо я пiднесу ii до Дзеркала, слова стануть правильними.
І Алiса змогла прочитати ось такий вiрш:
КАЗНАХТУН
Був надпечiрок. Бощурки
Гризрили в посогдi,
І бурцигалися швiрки,
Мов грульки у водi.
«Мiй сину, бiйсь Казнахтуна,
В хрумло йому не лiзь!
Обходь гнiздище Бубуна
Та Бузузвiра лiс!»
Вiн взяв штрикучий меч до рук,
Щоб дати чухрий бiй,
І сiв пiд деревом Бумбук
В роздумi хлюпоткiй.
І лиш хоробрий наш ратун
Розхряпився на мить,
Вилазить з лiсу Казнахтун,
Бурмошить i кипчить!
Раз-два, раз-два! Меткучий штрич!
Казнахтуновi смерть!
Довбешку жабну стявши з плiч,
Герой приндичить геть.
«Невже ти вбив Казнахтуна?
Ти, синку, козардець!
Яка славуча щастина!» —
Крегоче панотець.
Був надпечiрок. Бощурки
Гризрили в посогдi,
І бурцигалися швiрки,
Мов грульки у водi.
– По-моему, це доволi милий вiршик, – сказала Алiса, коли дочитала, – але його ДЕЩО важко зрозумiти! (Бачте, iй не хотiлося зiзнаватися, навiть самiй собi, що вона зовсiм нiчого не може второпати.) Цей вiрш нiби наповнив мою голову якимись думками… от тiльки я не зовсiм певна якими! Та що б там не було, ХТОСЬ убив КОГОСЬ – принаймнi це очевидно…
«Ой-ой! – подумала Алiса, раптом пiдстрибуючи. – Якщо я не покваплюся, то доведеться повертатися назад крiзь Дзеркало, так i не побачивши, яка вона, решта будинку! Треба спершу поглянути на сад!»
Вона миттю вискочила з кiмнати i побiгла вниз сходами… хоча, зрештою, це був не зовсiм бiг, а, як сказала Алiса сама до себе, ii нововинайдений спосiб спускатися сходами швидко та просто. Вона тiльки ледь торкалася перил кiнчиками пальцiв та м’яко пливла вниз, навiть не зачiпаючи сходинок ногами. Так само вона пропливла через передпокiй i вилетiла б у той самий спосiб геть крiзь дверi, якби не вхопилася за одвiрок. Алiсi вже почало трохи паморочитися в головi вiд цього плавання в повiтрi, тож iй було навiть приемно вiдчути, що вона знову йде ногами по землi, як годиться.
Роздiл II
Сад живих квiтiв
– Я б роздивилася садок значно краще, – сказала до себе Алiса, – якби могла забратися на отой пагорб; а ось i стежка, яка веде просто до нього… хоча нi, зовсiм не веде… (це було сказано пiсля того, як стежка протягом кiлькох ярдiв декiлька разiв повернула пiд гострими кутами)… але здаеться, зрештою таки веде. Але як же дивно вона крутить! Це просто штопор якийсь, а не стежка! Що ж, ОЦЕЙ поворот уже приводить на пагорб, по-моему… нi, не приводить! Вiн приводить прямiсiнько назад до будинку! Що ж, спробую пiти iншим шляхом.
Так вона i зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за iншим, але весь час знов опинялася бiля будинку, як i ранiше. Бiльше того, одного разу, повернувши за рiг дещо стрiмкiше, нiж звичайно, вона просто налетiла на стiну, бо не встигла зупинитися.
– Навiть нiчого не кажи, – сказала Алiса, дивлячись на будинок та вдаючи, що вiн iз нею сперечаеться. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тодi б я знову пройшла крiзь Дзеркало… до своеi староi кiмнати… i кiнець усiм моiм пригодам!
Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо вирiшивши рухатися просто вперед, поки не дiстанеться пагорба. Кiлька хвилин усе йшло добре, i Алiса вже проказала: «Цього разу я справдi ЗРОБЛЮ це…», коли дорiжка раптом перекрутилася i вся здригнулася (так Алiса змальовувала це пiзнiше), й за мить дiвчинка вже заходила в дверi будинку.
– О, який жах! – закричала вона. – Ще нiколи не бачила будинку, який би отак плутався пiд ногами! Нiколи!
Хай там як, а пагорб i досi стояв собi перед очима, тож робити було нiчого, крiм як почати все з початку. За цим разом вона дiйшла до великоi клумби з бордюром iз маргариток та розлогим дубом посерединi.
– О, Тигрова Лiлее, – сказала Алiса до однiеi квiтки, яка грацiйно погойдувалася од вiтру, – як би менi ХОТІЛОСЯ, щоб ти могла розмовляти!
– Ми можемо розмовляти, – вiдповiла Тигрова Лiлея, – коли поруч е хтось, вартий розмови.
Алiса була така приголомшена, що десь iз хвилину не могла говорити: в неi аж подих забило. Зрештою, поки Тигрова Лiлея просто гойдалася собi туди-сюди, Алiса заговорила знову – слабеньким голоском, трохи не пошепки:
– І що, ВСІ квiти вмiють розмовляти?
– Не гiрше, нiж ТИ, – вiдказала Тигрова Лiлея. – І значно гучнiше.
