скачать книгу бесплатно
«Так, чи не варто менi, – подумала Алiса, – заговорити до цiеi мишки? Тут усе таке чудернацьке, що, думаю, вона може запросто вмiти розмовляти; та хай воно як, спробувати не зашкодить». Отож Алiса заговорила:
– О люба Мише, чи не знаете ви, як вибратися з цього озера? Я так утомилася плавати туди-сюди, о Мише! (Алiсi здавалося, що саме так i треба говорити з мишею; ясна рiч, вона нiколи не робила цього ранiше, зате колись бачила у братовому пiдручнику з латини таке: е миша – немае мишi – давати мишi – бачити мишу – о мише!)
Миша подивилася на дiвчатко начеб iз цiкавiстю. Алiсi навiть здалося, що тваринка пiдморгнула одним зi своiх крихiтних оченят, проте нiчого не сказала.
«Може, вона не розумiе англiйськоi, – подумала Алiса. – Голову на вiдсiч даю, це французька миша, що прибула до нас разом з Вiльгельмом Завойовником[11 - Вiльгельм Завойовник – Вiльгельм, герцог Нормандський, що в 1066 роцi на чолi нормандського вiйська завоював Англiю i став англiйським королем Вiльгельмом І.]». (Бо ж, при всiх своiх чудових знаннях з iсторii, Алiса не надто чiтко уявляла, як давно вiдбувалися тi чи iншi речi.) Отож вона озвалася знову:
– O? est ma chatte?[12 - Де моя кiшка? (Фр.)] (Це була перша фраза з ii пiдручника французькоi.)
Миша аж пiдскочила у водi й, здавалося, вся затрусилася вiд жаху.
– Ох, даруйте менi, – квапливо закричала Алiса, побоюючись, що образила почуття бiдноi тваринки. – Я зовсiм забула, що ви не любите котiв.
– Не люблю котiв?!! – пронизливо й лю-то верескнула Миша. – А хiба ТИ любила б котiв, якби опинилася на моему мiсцi?
– Ну, напевно, нi, – примирливо вiдказала Алiса. – Не треба так сердитися. Проте хотiла б я показати вам нашу кiшку Дiну: думаю, ви негайно захопилися б кiшками, щойно ii побачивши. Вона така гарнюня, така манюня, – неквапно плаваючи озерцем, продовжувала Алiса частково вже до самоi себе. – А як вона премило муркоче бiля вогню, вилизуючи лапки та вмиваючи мордочку… І пестити ii – саме задоволення, така вона в нас м’якенька… А як вона вправно полюе на мишей!.. Ох, вибачте менi, будь ласочка! – знову зойкнула Алiса, бо цього разу Миша вся наiжачилася, й дiвчинка ясно вiдчула, що та тепер уже справдi образилася. – Ми не будемо про неi бiльше говорити, якщо вам це не до вподоби.
– Ми?!! – вискнула Миша, тремтячи аж до кiнчика хвоста. – Нiби я стала б говорити на таку тему! Наш рiд завжди НЕНАВИДІВ котiв – цих бридких, ницих, похабних звiрюг! Не хочу бiльше й чути про них!
– Я не буду, чесно! – сказала Алiса, поспiшаючи змiнити тему розмови. – Може, вам… може, ви… полюбляете… е… полюбляете собак?
Миша не вiдповiла, тож Алiса бадьоро повела далi:
– Поблизу нашого дому живе пречудовий собачка, якого я дуже хотiла б вам показати! Маленький жвавий тер’ер, такий, знаете, з довжелезною, кучерявою брунатною шерсткою. І вiн приносить вам рiзнi речi, якi ви йому кидаете, i ще сiдае на заднi лапки й просить iсти, i всякi iншi штуки виробляе… я й половини згадати не можу… І знаете, це собака фермера, й хазяiн каже, що вiд нього дуже багато користi, що вiн сотню фунтiв[13 - Фунт (або фунт стерлiнгiв) – грошова одиниця в Британii.] коштуе! Вiн каже, песик усiх пацюкiв передушуе i… О Господи! – розпачливо скрикнула Алiса. – Боюся, я знову ii образила.
Адже Миша чимдуж гребла вiд неi подалi, шалено збурюючи воду в озерi.
Тож Алiса сумирно гукнула iй услiд:
– Мишко, дорогенька! Повертайтеся назад, i ми не будемо говорити нi про котiв, нi про собак, якщо ви iх так не любите!
Зачувши це, Миша розвернулася й потихеньку пiдпливла до Алiси; ii мордочка була геть блiда (вiд гнiву, подумалося Алiсi). Тремким голосом вона промовила:
– Давай виберемося на берег, i я розповiм тобi свою iсторiю; тодi ти зрозумiеш, чого я ненавиджу котiв та собак.
Вибиратися вже давно був час, бо озеро вщерть загромадилося птахами й тваринами, якi в нього впали: тут були Качур i Додо[14 - Додо (або дронти) – вимерлi птахи, що мешкали на Маскаренських островах (Індiйський океан) i в XVII–XVIII столiттях були винищенi европейськими колонiстами.], Лорi[15 - Лорi – рiзновид папуг, що вирiзняеться дуже яскравим оперенням.] та Орленя, й iще кiлька кумедних тваринок. Алiса попливла попереду, й усе товариство попрямувало до берега.
Роздiл третiй
Партiйнi Перегони та правдива iсторiя
На березi скупчилося воiстину чудернацьке товариство: птахи iз випацяним пiр’ячком, тварини з прилиплим до бокiв хутром, i геть усi мокрi мов хлющ, злi та знiяковiлi.
Найбiльше всiх, ясна рiч, турбувало, як би iм висохнути: щодо цього вчинили цiлу нараду, й незабаром Алiса вже запросто теревенила з усiма, начеб знала iх усе свое життя. Вона встряла в доволi тривалу суперечку з Лорi, який пiд кiнець зовсiм спохмурнiв i тiльки й мiг казати: «Менi виднiше, бо я за тебе старший». Алiса з цим не погоджувалася, бо не знала, скiльки ж Лорi рокiв, а позаяк папуга навiдруб вiдмовився оголосити свiй вiк, то на тому розмова й урвалася.
Зрештою Миша, яка, схоже, була тут не останньою особою, гукнула:
– Ану сядьте всi долi й послухайте мене! Я вас швиденько зараз висушу.
Усi хутко посiдали великим колом, у центрi якого опинилася Миша. Алiса уважно вп’ялася в неi поглядом, адже безпомильно вiдчувала, що пiдхопить тяжку застуду, якщо зараз швиденько не висохне.
– Гм, – гмикнула Миша з поважним виглядом, – то що, всi готовi? Ось найсухiша рiч, яку я знаю. Тиша, прошу тишi! «Вiльям Завойовник, планам якого протегував папа, невдовзi пiдкорив англiйцiв, що потребували лiдерiв i в останнi часи чимало звикли до узурпацiй та загарбникiв. Едвiн та Моркар, графи Мерсiйський i Нортумбрiйський…»
– Кхе-кхе, – кашлянув Лорi, не в змозi приборкати лихоманкове тремтiння.
– Перепрошую? – суворо, але гречно запитала насуплена Миша. – Ви щось сказали?
– Я не казав, – спiшно вiдповiв папуга.
– А менi здалося, що так, – промовила Миша. – Тож я продовжу… «Едвiн та Моркар, графи Мерсiйський i Нортумбрiйський, висловили Вiльяму свою пiдтримку, i навiть патрiотично налаштований Стiганд, архiепископ Кентерберiйський, схилився до того…»
– Схилився до ЧОГО? – спитав Качур.
– До ТОГО, – вiдказала Миша доволi роздратовано. – Сподiваюся, ви знаете, що таке «те»?
– Я знаю, що таке «те», доволi добре, коли до нього схилюся, – сказав Качур. – Переважно я хилюся до черв’ячкiв i ще до жабенят. От i питання: а до чого схилився архiепископ?
Миша на запитання не зреагувала нiяк, натомiсть поквапом повела далi:
– «…схилився до того, щоб виiхати разом iз Едгаром Ателiнгом назустрiч Вiльямовi та запропонувати йому корону. Правлiння Вiльяма спершу було доволi помiркованим. Але зухвалiсть його воiнiв-нормандцiв…» Ну, то як тобi тепер, дорогенька? – несподiвано продовжила Миша, повернувшись до Алiси.
– Так само вогко, як i ранiше, – похмуро сказала та. – Не схоже, щоб я вiд вашоi оповiдки хоч трохи пiдсохла.
– У свiтлi цього, – урочисто проголосив Додо пiдводячись, – пропоную оголосити засiдання закритим для негайного застосування бiльш ефективних заходiв…
– Говори англiйською! – перервало його Орленя. – Я не розумiю й половини тих довжелезних слiв i до того ж не надто вiрю, що ти й сам щось тямиш!
І Орленя запхало голову пiд крило, ховаючи посмiшку, а дехто з птахiв захихотiв уголос.
– Я збирався сказати, – ображено мовив Додо, – що найкраща штука, щоб висохнути, – це Партiйнi Перегони.
– А що це – Партiйнi Перегони? – спитала Алiса (не те щоб iй справдi так уже кортiло дiзнатися, але Додо зробив таку паузу, начеб чекав чиiхось слiв, та нiхто iнший, здаеться, не збирався розтуляти рота).
– Ну, – сказав Додо, – це простiше показати, нiж пояснити.
(А якщо ви захочете якось i самi спробувати цю штуку зимовоi днини, то я розкажу вам, як Додо усе це влаштував.)
Спершу вiн намiтив маршрут – таке собi коло («Насправдi форма не мае значення», – запевнив Додо), а тодi розташував усе товариство тут i там уздовж дистанцii. Не було нiяких «На старт! Увага! Руш!», натомiсть кожен починав бiгти, коли йому спадало на думку, й так само сходив з дистанцii, коли йому було до вподоби, тож було нелегко визначити, коли саме змагання закiнчиться. Проте пiсля пiвгодинки бiганини, коли всi вже майже повнiстю висохли, Додо несподiвано вигукнув:
– Перегони закiнчено!
Усi скупчилися довкола нього, вiдсапуючись та запитуючи: «Ну, так хто ж перемiг?» Щоб вiдповiсти на це запитання, Додо був змушений поринути в тяжкi роздуми й довгенько стояв, притиснувши пальця до чола (в такiй позi можна часто побачити Шекспiра на портретах), поки iншi чекали, затамувавши подих. Перегодом Додо сказав:
– УСІ перемогли, й усi мають отримати призи.
– Але ж хто мае нам тi призи вручити? – поцiкавився цiлий хор голосiв.
– Ну, ясна рiч, що ВОНА, – вiдповiв Додо, тицяючи пальцем в Алiсу.
Усi одразу ж з’юрмилися довкола неi, навперебiй вигукуючи: «Призи! Призи!» Алiса зовсiм розгубилася, розпачливо засунула руку в кишеню й витягла звiдти коробку з цукатами (на щастя, солона вода не потрапила досередини), якими й почала нагороджувати бiгунiв. Цукатiв виявилося рiвно по одному на кожного.
– Але ж чекайте, вона сама теж мае отримати нагороду, – зауважила Миша.
– Само собою, – розважливо погодився Додо й повернувся до Алiси. – Що iще завалялося у твоiх кишенях?
– Тiльки наперсток, – невесело вiдповiла та.
– Давай-но його сюди, – скомандував Додо.
Усi знову скупчилися довкола Алiси, тодi як Додо урочисто вручив iй наперсток зi словами:
– Чи не зволите ви прийняти в дарунок цей елегантний наперсток?
На завершення цiеi коротенькоi промови всi загукали Алiсi привiтання.
Дiвчинцi все це здалося зовсiм безглуздим, але всi вони мали такий поважний вигляд, що засмiятися Алiса не наважилася, а оскiльки не знала, що сказати, то просто кивнула головою i взяла наперсток з усiею врочистiстю, на яку лишень спромоглася.
Наступною проблемою стало поiдання цукатiв, позаяк великi птахи жалiлися, що навiть не розкуштували своi, зате меншi пташечки похлиналися, i iх доводилося ляскати по спинах. Та хоч би як там було, врештi все закiнчилося, й товариство знову розсiлося колом i почало вмовляти Мишу розповiсти iм щось iще.
– О, ви ж обiцяли менi розповiсти свою надзвичайну iсторiю, – згадала Алiса, – i пояснити, як так сталося, що ви ненавидите… К. та С., – завершила вона майже пошепки, трохи побоюючись, чи не образилася Миша знову.
– У цiй iсторii все ясно й правдиво, – бундючно вiдказала Миша. – Тут уже нiхто мене не впiймае, навiть софiст[16 - У Давнiй Грецii софiстами називали майстрiв красномовства та суперечки. Така освiчена панi, як Миша, знала напевно, що софiст, як нiхто iнший, мiг би упiймати ii на неточностях в оповiдi.].
– Чого ж вас хтось тут ловитиме, – розгубившись, сказала Алiса i здивовано поглянула на Мишу, – тим бiльше за хвiст?
І поки Миша оповiдала, Алiса не припиняла дивуватися ii незрозумiлим словам, тож уявлення про мишчину iсторiю в неi склалося таке:
Злапав мишку Зуба —
тий, що заскочив до
хати, каже: «Ну ж
бо, негайно щоб
була на судi! Я вiд —
мов не приймаю i
тебе позиваю, бо
ж сьогоднi не
маю я розваги
собi». Каже миша
дворнязi: «Що ж
за суд це наразi:
нi суддi, нi при —
сяжних, все
порожнi сло —
ва?» Злодiй
знову до неi:
«Буду сам
я суддею,
i такий
тобi при —
суд, що не
будеш
жи —
ва!»
– Ти не слухаеш! – холодно проказала Миша до Алiси. – Про що це ти замислилася?
– О, я перепрошую, – присоромлено вiдповiла Алiса. – По-моему, ви щойно дiйшли до п’ятого закруту, чи не так?
– Не зли мене тут! – верескнула Миша, пронизливо й доволi розлючено.
– Вузли у вас тут? – стривожилася Алiса, щомитi готова допомогти. – О, дозвольте, я розплутаю!
– І не подумаю, – буркнула Миша, що встала й подрiботiла геть. – Ти мене ображаеш цими своiми нiсенiтницями!
– Я не хотiла! – благально вигукнула нещасна Алiса. – Але ж ви така вразлива!
У вiдповiдь Миша тiльки фиркнула.
– Будь ласочка, повернiться й закiнчiть вашу iсторiю! – гукнула Алiса iй услiд, i всi iншi також загукали хором: «Будь ласка, повернiться! Закiнчiть!», але Миша тiльки роздратовано струснула головою i закрокувала швидше.
– Як шкода, що вона не захотiла лишитися, – зiтхнув Лорi, коли Миша зникла з очей, а стара Рачиха скористалася нагодою сказати своiй донi:
– Ось, дорогенька, тобi добрий урок, як погано виходити з СЕБЕ!
– Припни язика, ма! – не надто гречно вiдповiло Раченя. – На тебе навiть в устрицi терпцю не стане!
– От якби тут була Дiна, я б знала, що робити! – уголос промовила Алiса, не звертаючись, проте, нi до кого зокрема. – Вона б швиденько принесла Мишу назад!
– А хто, з вашого дозволу, ця Дiна? – поцiкавився Лорi.
Алiса пожвавилася, бо ж могла базiкати про свою улюбленицю коли завгодно:
– Це наша кiшка. Ви просто не повiрите, яка вона майстриня ловити мишей! А як вона дае собi раду з пташками! Та вона щойно пташку побачить – уже й проковтнула!
Промова виявилася для товариства просто-таки сенсацiйною. Дехто з птахiв миттю заквапився невiдь-куди: старенька Сорока мерщiй стала кутатися ретельнiше, наголошуючи: «Менi вже справдi час вибиратися додому, моему горлу страх як шкодить нiчне повiтря»; Канарка тремким голоском загукала до дiтей: «Ми йдемо, дорогенькi! Вже пiзно, i вам давно час до лiжка!» З рiзними вiдмовками всi вони невдовзi забралися геть, i Алiса залишилася сама.
– Навiщо я згадала про Дiну? – сумно сказала вона сама до себе. – Схоже, тут ii нiхто не любить, але я певна, що вона найкраща кiшка на свiтi. О люба моя Дiно! Чи побачу я тебе колись iще?
І Алiса вкотре розплакалася, бо вiдчула себе страшенно самотньою й зневiреною. Проте невдовзi дiвчинка знову зачула вдалинi лопотiння крихiтних лапок i стала щосили видивлятися: може, це Миша передумала i повернулася, щоб розповiсти до кiнця свою iсторiю.
Роздiл четвертий
Кролик засилае в димар Крихiтку Бiлла
Це був Бiлий Кролик, що помалу брiв назад i стурбовано роззирався навсiбiч, нiби щось загубив. Алiса почула, як вiн белькоче собi пiд носа: «Герцогиня! Герцогиня! Ох, моi хорошi лапки! Ох, моя шубка, моi вусики! Вона мене покарае, не будь тхори тхорами, покарае! Та де ж я iх упустив, от лихо!»
Алiса притьмом здогадалася, що Кролик шукае свое вiяло та пару бiлих лайкових рукавичок, i з доброго серця стала також нишпорити за ними туди й сюди, однак пропажi нiде не було видко. Схоже, пiсля ii плавання озером усе довкола геть зовсiм змiнилося: велика зала безслiдно щезла разом зi скляним столиком та маленькими дверцятами.
За хвильку Кролик помiтив Алiсу й гримнув на неi доволi сердито:
