скачать книгу бесплатно
Зона досяжностi
Олексiй Кацай
Журналiстське сiмейне життя – рiч дуже примхлива. Роман термiново виiздить у творче вiдрядження, так i не почувши вiд Лариси одну дуже важливу рiч. Мобiльний зв’язок чоловiка постiйно поза зоною досяжностi. І це у той час, коли у дружини неприемностi в редакцii, якi зненацька закiнчуються смертями усiх, до них причетних. І потроху це смертельне коло починае оточувати самотню беззахисну жiнку. Але чи беззахисну? І чи таку вже самотню? Адже в цьому електронному свiтi самотнiсть пiд великим питанням…
Олексiй Кацай
ЗОНА ДОСЯЖНОСТІ
Мiсто веде вiйну,
Вiдбивае атаки часу…
Гурт «Мерi», «Мiсто»
І
Дисплей мобiлки, що лежала на пiдвiконнi, раптом спалахнув потойбiчною синяво-кутастою квiткою, намагаючись розмалювати стеблами тiней стiни кухнi. «Все не так! Енергii знак…» – розпочала було сперечатися дика Руслана, але Лариса швиденько поставила крапку в дискусii, натиснувши кнопку прийому. Руслана замовкла. В мобiльнику теж мовчали.
– Алло… – хрипко видихнула Лариса. – Алло?..
Жодного звуку. Номер не визначався. Не дивлячись навiть на хитромудру пiратську програму, поставлену на телефон Васьком Гребньовим.
Жiнка роздратовано кинула вимкнену трубку на стiл. Знову… Дiстало вже!.. Тут он на роботi заморочки, Роман в процесi жорсткого очiкування, так ще й дзвiнки цi незрозумiлi. Треба буде розiбратися. Опiсля того, як Романовi все розповiсть. От просто зараз!
Але замiсть того, щоб попростувати до спальнi, Лариса знову пiдiйшла до вiкна. За невидимим склом промениста низка лiхтарiв Грюкiвського мосту, витончуючись, пунктирною дугою перетинала агатову гладiнь Днiпра й зникала в нiчнiй темрявi. Начебто на безгучному вiражi зiштовхувалася з нею, аби розсипатися по той бiк небес iскристим безладдям сузiр’iв. Лiворуч вiд дуги простiр ледь туманився попелястим кольором i зiрки з того боку блякли, наче потопали в ньому: звiдти димився свiтанок.
Лариса зiтхнула й, вiдвернувшись вiд свiтанку, поставила поряд з мобiлкою на майже невидиму в пiтьмi стiльницю фiлiжанку вичахлоi кави. Свiтла вона так i не стала вмикати. Особливо тодi, коли голою примарою ковзнувши до спальнi, забралася пiд ковдру i впритул наблизила очi до Романа, намагаючись роздивитися любi, пом’якшенi сном, риси обличчя.
Риси й дiйсно були м’якими. Майже дитячими. Навiть не вiрилося, що вони миттево можуть твердiти й гострiшати, мов небезпечнi леза. У Громки й в десантурi його улюбленiй прозвисько таке було – Лезо. Сам розповiдав.
– Ну, оповiдай… – ледь ворухнулися шорсткi губи й Лариса злякано здригнулась: за усi роки подружнього життя (двiчi подружнього, якщо чесно) вона так i не звикла до чуткостi чоловiчого сну.
– Дурнику! – вiдсахнулася й ледь ляснула його по лобу.
Оголенi груди плавно колихнулися, а Роман вже припадав до них i лоскотав, i муркотiв, наче велике ласкаве кошеня. Чи маленький тигр.
– Давай, давай, колися!.. Я ж ще з учора побачив, що в тебе щось не тее. Он вже й вночi заснути не можеш. Сновида! Хоча, здаеться, я все зробив для того, щоб ти спала, мов убита.
– Розпусник! – трохи вiдсторонилася Лариса i вже вдруге, але тепер ласкаво-ласкаво, ляснула його по лобовi.
А потiм перекотилася на бiк i притиснулась до Романа усiм тiлом.
– Хто це тобi ночами надзвонюе? – миролюбно запитав той, пестячи темно-каштанове волосся дружини. – Герой-коханець?
– Мого героя звуть Роман, а коханця – Вовк, – вiдповiла Лариса йому в тон. І трохи посерйознiшала: – А загалом, бiс його знае. Вже дня зо три телефонують i мовчать у трубку. Мабуть, жартують так… – І напружилась.
Зараз. От просто зараз. Врештi решт, Громка мае право це знати. Врештi решт, вiн, Громка, мае до цього певне вiдношення.
Лариса нервово посмiхнулася лише куточками губ, набрала повнi груди повiтря i… i зненацька сказала зовсiм iнше. Вiрнiше, запитала.
– Ти ж Гребньова знаеш?
– Дженджика отого вашого? Так i радий був би не знати та не помiчати, але це не е можливим. Бiльш пiстрявоi та липучоi особи годi й шукати.
– Отож. Пiстрявий. Липучий. Зараз, здаеться, вiн до Маши прилип – не вiдiрвеш. За iдейними, каже, мiркуваннями.
«Машею» в iхньому середовищi незлобиво кликали Михайла Неймана – власника мiсцевоi телекомпанii «Рандеву». На якiй Лариса Яременко мала честь працювати головним редактором.
– Отож… – знову зiтхнула Лариса Леонiдiвна. – Матерiал один вони до ефiру пхають. Маша, той чи не розумiе, чи хоче чистеньким залишитись, але…
– Що за матерiал? – теж повернувся на бiк колишнiй журналiст Роман Вовк i пiдпер голову рукою. – Замовняк?
– Дуже на те схоже. Хоча я сама толком поки що не розiбралася, але запашок, здаеться, вiдчуваю. Та й тиснуть до того ж, живчики бiсовi!.. А тут ще… – дiйшла, нарештi, Лариса до того, головного.
Але чоловiк перебив ii.
– Я iм потисну! – вигукнув. – Я iм так потисну, що тискавки-то враз вiдiб’е! – І пригорнув дружину до себе. – Лялько, ну що ти за диво в мене таке?! Давно треба було сказати. Я ж головний твiй захисник по життю. В мене ж зараз, щоб знала, дуже великi можливостi з’явились. Я, звiсно, з процесу трохи випав, але ж досвiд, матiнко, але ж контакти, прошу панi, вони…
«І вже кiнець робочого дня…» – заспiвав С.К.А.Й. Це вже була мобiлка Романа. Вiн крутнувся майже на мiсцi i якимсь по-хижацькi грацiозним рухом ухопив ii, пiдносячи до вуха, наче до пащi:
– Так… Так, Вовк… Так?!? Та звiсно, звiсно е… Та е в мене закордонний паспорт. До Туреччини?.. Через Спiлку письменникiв?.. Добре!.. Дуже добре… Без проблем.
Коли вiн знову повернувся до дружини, очi його були трохи ошалiлими.
– Є!.. – видихнув. – Є, Лялько!!! – загорлав, кидаючись на жiнку та й вкриваючи поцiлунками ii обличчя. І не лише обличчя. – Ах, книжка!.. Яка ж книжка буде, Лялько! Добра, розумна та вiчна. Спочатку документальна, а потiм я з неi i художню зроблю. І менше, нiж на Нобелiвську премiю, не погоджуся.
– Та почекай ти, почекай, Громко, – вiдбивалася Лариса, намагаючись заразом вiдмахнутися вiд свого раптово виниклого роздратування, наче вiд настирливоi осiнньоi мухи. – Що трапилось?
– Дали дозвiл! – вiдгукнувся Роман вже звiдкiлясь з ванноi. В понiвечену нiчну тишу задзюркотiла вода. – З «Украферу» телефонували. Далi таки дозвiл, дряпiжки клятi, – пхиркав чоловiк. – Хоча й iз запiзненням, але… Коротше, до завтрашнього ранку маю бути в Стамбулi. Суховантаж «Форум». Наказано взяти на борт. Книжка-а-а… хлюп-хлюп… ах, яка книжка буде, Лялько!
– А як же я? – тихо запитала вона, так само тихо виникаючи на порозi ванноi кiмнати.
Їхнi погляди зустрiлись в трохи запiтнiлiй, туманнiй глибинi дзеркала.
– А що «ти»? – не повертаючись, щиро здивувався Роман. – В перший раз, чи що?
І повернувся таки до неi:
– Ларисо, ти ж знаеш, як я цiеi нагоди чекав. Замовника за горло взяв. Усе вiтчизняне судноплавство на вуха поставив. Менi. Потрiбний. Цей. Матерiал.
Ухопився за рушник i бочком-бочком протиснувся в коридор повз дружини. На неi тривожно пахнуло терпкими чоловiчими парфумами.
– Лялько, де мiй светр чорний, не пам’ятаеш? – почулося вже з кiмнати.
Вiдповiдi не дочекався i вiд того в голосi Романа виникли якiсь метушливi нотки.
– Лялько, ну чого ти там набурмосилася? Це ж – усього нiчого. Днiв десять. Ну, максимум – два тижнi. Та хай навiть три. До Кенii я з ними дiйду, матерiал намацаю i звiдти – лiтаком назад.
Лариса як принишкла бiля дверей ванноi, так i не ворушилася. «Цiкаво, – майнула думка, – а якщо сказати йому, поiде?» І майже миттево подумки вiдповiла сама собi: «Поiде. Обов’язково поiде».
– А залишитись не бажаеш? – уголос спитала в чоловiка ii впертюхатiсть. А розгуба додала: – Тут комусь захищати мене кортiло. Тискавки вiдбивати.
– Ларисо, ну чого ти? – якось жалiсно в свою чергу запитав чоловiк, з’являючись в коридорi. Очi в нього залишалися здивованими i, чесно кажучи, Лариса розумiла причини цього здивування. Але щось в нiй палюче затялося й боляче скам’янiло.
– Та нiчого… Зовсiм нiчого… Їдь.
Чоловiк обережно пiдняв долонями ii обличчя. Зазирнув у вiчi.
– Ти що, своiми негараздами редакцiйними переймаешся? Ну, ти мене дивуеш, Лялько! Плюнь i розiтри! Нас iз тобою не такими проблеми ламали – не зламали. Чи забула? А цей дрiб’язок я в телефонному режимi розрулю.
– Не смiй! Теж менi рулiвник знайшовся! Без тебе розберуся, захисничок. Давай, дуй, дуй у свою Кенiю. Попутного тобi, сам знаеш чого.
– Лялько, ти менi рiшуче не подобаешся. Ти певна, що в тебе нiчого бiльше не трапилось?
– Трапилось. Тодi трапилось, коли я з тобою знову зiйшлася. Ну чому в мене нiчого, як в людей нормальних не виходить? Одружилася? Одружилася. Розбiглася? Розбiглася. Якого дiдька потрiбно було знову сходитись!? Любов, блiн! Кохання-свiтання!..
– Лялько!..
– Та iдь вже!
– Я на маршрутку не встигаю, – буркнув Роман. – Що на Киiв iде. То я те, машину вiзьму. На вокзалi на стоянцi залишу. Перед роботою забереш.
– Що-о-о?!? – аж задихнулася вiд обурення Лариса Леонiдiвна. – Це я маю досвiтку бiс його знае куди гребти, а ти…
– Ларисо! – загрозливо пiдвищив голос Роман Юхимович.
– Та пiшов ти!.. Вiрнiше, поiхав! Давай, давай! І щоб не лише до редакцii телефонувати не надумав, а й мiй номер забув. Белькотiння твого чути не хочу!
– Ну то й ти менi не дзвони! Хоч пару тижнiв вiд тебе вiдпочину.
Вхiднi дверi грюкнули так, що, здавалося, мала б прокинутися добряча половина мешканцiв будинку. Але навколо рвучко стиснулась тиша. Так рвучко, що аж горло перехопило.
Дурень-дурень-дурень!.. Дурепа…
Лариса схлипнула, опускаючись на краечок лiжка та й прислухаючись до себе. Всерединi було сумно й тоскно. Аж порожньо. Хоча цього аж нiяк не могло бути.
Знову сумною примарою пройшлася по порожнiй – аж якiйсь лункiй! – квартирi. Забрела до кухнi й втупилась в тоскне ранкове небо алюмiнiевого кольору. Будинки Гременця, переважно з бiлоi цегли, солiдарно гармонували з ним. Знизала плечима й скоса зиркнула на мобiльник, що так i лежав на столi, вкритим картатою скатертиною.
«Все не так!..» – раптом тонесенько завередував апарат i Лариса аж здригнулася. Схопила трубку й мовчки притулила до вуха. В трубцi теж мовчали.
– Дуже дотепно… – шморгнула носом i пошкандибала до ванноi: спати все одне вже не доведеться, тож хоча б пiр’ячко добряче почистити. Разом з думками та емоцiями.
А потiм, чиста-чистесенька, аж хрумка, обпалювала губи подвiйною запашною кавою, бездумно дивлячись ранковi теленовини вiд «Рандеву» та автоматично вiдзначаючи огрiхи ведучоi. Лаятись не кортiло. Взагалi нiчого не кортiло.
«О! – подумала. – А, може це мене просто завидки беруть, що Емка на екранi красуеться, а не я? На рiвнi, так би мовити, пiдсвiдомостi. І я оте свое роздратування на iнших зриваю? Хоча з iншого боку… З iншого боку це Емцi менi заздрити потрiбно. Їй до редакторського крiсла нiколи не дорости. Не дивлячись на усi ii форми».
Лариса Леонiдiвна легенько провела долонями по власних грудях, вперто стиснула губи i, опинившись бiля люстра, ранковий макiяж накладала вже впевнено, холодно й вирахувано до останнього штриху. Наче над кресленнями фантастичного андроiда працювала.
І раптова посмiшка на мармизi цього механiчного створiння виникла лише тодi, коли воно вiдчиняло вхiднi дверi: пiд ногами щось зашурхотiло i Лариса мимохiть скосила очi додолу.
Троянди… Не менше двох десяткiв величезних бiлих троянд урочисто вмерзали в прозору, без усiляких фальшиво-святкових прибамбасiв, целофанову обгортку. Кожна порошинка в пiд’iздi iхнього старого будинку зненацька заструменiла ледь помiтним, ласкавим ароматом. Це було щось!
Андроiд розгублено зойкнув, хутко зникаючи в напiвтемрявi, що згущувалася бiля дверей лiфту, а Лариса вже сiдала навпочiпки, обережно торкалась гладенькоi зимовоi поверхнi та й занурювала обличчя в запаморочливий простiр нiжних пелюсток. Спасибi!.. Спасибi, любий! І коли встиг?..
Довелося повертатися до квартири, ставити букет у вазу бiля комп’ютеру i просто нищити ще хвилин iз п’ять дорогоцiнного часу, любуючись по-ранковому свiжим квiттям. Ну хiба ж можна на цього шибайголову тривалий час сердитися! Ранiше, до речi, за ним таких витiвок не спостерiгалося. Вiдчувае кiшка, що швидка мишка.
Якось непомiтно мобiлка опинилась в руцi Лариси i на дисплеi засвiтилися лiтери виклику: «Громка». Громка не вiдповiдав. «На жаль, ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi», – сплеснувся в слухавцi жiночий, гламурно-байдужий голосок.
– Повторiть вашу спробу пiзнiше, – розчаровано вiдкликнулася Лариса, вимикаючи телефон. Але тихий радiсний настрiй залишився з нею.
Його не змогла зiпсувати навiть переповнена маршрутка, якою iй довелося дiставатися до вокзалу, постiйно зиркаючи на годинник i розумiючи, що на роботу, мабуть, вона сьогоднi спiзниться. Адже вокзал знаходився зовсiм не по дорозi до телекомпанii. Навiть навпаки. А маршрутка… В маршрутцi якийсь чолов’яга iй навiть мiсцем поступився. Перед тим прискiпливо до неввiчливостi вивчивши обличчя Лариси. Мабуть, з контингенту старих глядачiв «Рандеву». Якi ще пам’ятають ii. Частинами.
Радiсна частина Лариси слабко посмiхнулася до iншоi, заклопотаноi, яка неуважно дивилася через запилюжене скло на вулицi Гременця, що струменiли за ним повноводдям авто та хвильками пiшоходiв. А ще нещодавно було навпаки. Прогрес!
Але цiльнiй i дорослiй жiнцi Ларисi Леонiдiвнi Яременко чомусь бiльше подобалось оте старе мiсто, зовсiм тобi не прогресивне. Без великих бiгбордiв, але з високими тополями. Без гiперсексуальних реклам, але iз затишними двориками, в яких пацани з iхньоi школи бренькали на гiтарах та цiлувалися з ii подругами, потягуючи разом з ними дешеве винце вдалинi вiд батькiвських очей. Зараз подряпанi гiтари замiнилися лискучими плеерами, а оте вино – престижним пивом, яке пилося на ходу, просто на очах в усiх. Довгi пристраснi поцiлунки перетворилися на зручний предмет побуту. В усьому цьому не було нiчого страшного. В усьому цьому було якесь неправильне порушення щемкоi пiдлiтковоi таемницi. На якiй мало б грунтуватися справжне, а не штучне, насичене й ризиковане, доросле життя. Пласт-масова свобода пухирилася в гущi мас.
Гременець стрiмко подорослiшав, але явно страждав вiд юнацькоi невпевненостi у собi, ретельно приховуваноi за антенами стiльникового й супутникового зв’язку та безлiччю, страждаючих хронiчним енурезом, кондицiонерiв. Мiсто долало своi психологiчнi комплекси технiчною агресивнiстю. «Рандеву», до речi, до цього теж свою руку доклало, думала Лариса, висковзуючи з маршрутки, наче кiсточка з придавленоi вишнi, i перебiгаючи перехрестя на жовтий сигнал свiтлофору.
Свiтлофор розлютився й загрозливо спалахнув червоним. «Все одне я тебе люблю! – подумки послала вона йому повiтряний поцiлунок. – І мiсто це люблю! І Громку!»
Радiсна частина знову почала брати гору. Усi можливi й неможливi негаразди здавалися i дрiбними, i дрiб’язковими. Як там Роман казав? «Нас iз тобою не такими проблеми ламали – не зламали». Правильно казав.
Їхня срiбляста «шкода» була акуратно припаркована майже на виiздi зi стоянки. Зручно й зi смаком. Можна спокiйно сiсти за кермо, на всяк випадок ще раз зиркнути на годинник i, ледь нахиливши дзеркальце заднього огляду, привести до ладу трохи розмазанi губи. Кусала вона iх, чи що?
Працюючи помадою, Лариса вводила себе до робочого ритму. І так он скiльки часу дарма витрачено! Отже, що в нас сьогоднi? За двадцять хвилин – ранкова летучка. З цим швидко розберемось. За двi години нарада у босса. Там може виникнути питання Гребньовського матерiалу. Вiрнiше, судячи з метушнi Васька, обов’язково виникне. Отже, треба буде ще раз передивитися вiдеоряд, пiдняти всi файли з цiеi проблеми, зробити пару-трiйку дзвоникiв i, врештi решт, визначити чiтку й виважену позицiю. Аби на нарадi спокiйно й обгрунтовано викласти ii боссовi. Переконати його.
Повертаючи ключ запалювання i вмикаючи задню швидкiсть, Лариса мимохiть всмiхнулася, згадавши, як одного разу Маша не на жарт розлютився на своiх пiдлеглих за те, що вони щось зробили… саме так, як вiн наказував. І трапилось лихо. «Ви, ви виннi, – талдичив босс. – Тому, що мене не переконали. Чому, чому ви мене не переконали, iд-долове кодло!?»
З тих пiр переконання начальства стало одним з головних обов’язкiв головного редактора телекомпанii «Рандеву». Тобто, панi Яременко Л.Л.
Позаду щось глухо луснуло, «шкоду» рвучко сiпнуло i панi Л.Л. з ii свiжо нафарбованими губами на мить вчавило в спинку сидiння.
На декiлька секунд запанувала тиша. І всерединi, i зовнi.
А потiм позаду приглушено й боляче рипнули дверцята чужоi машини i так само приглушений i зболений голос заскиглив:
– Нi, ну треба ж!.. Треба ж так!!! На рiвному мiсцi, вбий його трясця! На рiвному-у-у, – ледь не заплакало iззаду.
Лариса повiльно, дуже повiльно, обернулася усiм корпусом i подумки теж заскиглила: «Во-о-олга!» А «волга» – це вже дiагноз, сестри моi.
Вилазила зi своеi «шкоди» уся напружена, наiжачена, щосили заводячи себе, аби гiдно протистояти усiм можливим скандалам.
– Куди?!? – по-бабськi сплескував руками гладенький чоловiчок з величезним кирпатим носом. – Ну, куди ти здаеш, помилко природи, дурепо набита! Чи очi повилазили? Чи забула, як назад дивитися, коли дупою своею назад сунеш? Тями не вистачае? А за сало права купити вистачило?
– Я, як здавати почала, вас тут не було, – похмуро спробувала виправдатися Лариса.
– Мене?! Не було?! Ну, так, звiсно, в мене ж гвинтокрил! Я ж з неба спустився! Я що на Карлсона схожий, хвойдо собачача? – шморгнув своею чисто карлсонiвською носюрою чоловiчок. – Ну, твою розтуди, точно за сало права купила!
Саме останне зауваження, повторене вже вдруге, а не образливi тупезнi прiзвиська, викликали в Лариси хвилю обурення. Адже водила вона усе, що мало колеса, ще з доiсторичних часiв глибокоi дiвочоi цноти. Їй права як нагороду за водiйське довголiття давати б мали! З грошовою премiею разом. А тут!..
