скачать книгу бесплатно
– Чого галасуете? – скривилася презирливо, обходячи власну машину й дивлячись на ледь прим’ятий заднiй бампер. – Горлаете чого? – повторила з придихом: на дверцятах «волги» взагалi була лише невеличка вм’ятина, прикрашена, щоправда, гребiнцем величеньких подряпин. – Голос такий, начебто вас самоскид переiхав.
– Так назад, назад же треба дивитися, коли задню вмикаеш, – знову заскиглив «карлсон».
– А ви що, посигналити не могли? – перервала його Лариса. – Не могли?! Що, руки б вiдвалилися? Вiдвалилися? – зачастила, бачачи, що чоловiчок знову набирае повнi груди повiтря. – Та й справ-то тут на пару-трiйку сотень. Вам вiдразу заплатити, чи як? Лише тому, що поспiшаю дуже.
«Карлсон» знову по-бабськi сплеснув руками. Подобався йому цей жест. І раптом аж заверещав:
– Поспiшаеш? Заплатити?! Нi, чи ви бачите, заплатить вона! От, народ! З нею по-чеськi, а вона все по-песькi. Та в мене ж машина новенька! На гарантii. У кредит взята. А вона – заплатити! Нi, фiфочко, давай ДАІ викликати. Щоб протокол, щоб через суд, щоб документи…
Лариса роздратовано зиркнула на годинник: на летучку вона вже явно спiзнювалася. Прийдеться Райку Черевик, завiнформвiддiлом, напружувати, щоб пiдстрахувала.
– Та викликай! – махнула рукою в бiк чоловiчка. – Викликай ДАІ свое. Тiльки язика притримай. Бо нарвешся.
І дiстала мобiлку. «Карлсон» вихопив свою. Та ще й у бiк вiдiйшов, начебто вона пiдслуховувати його хотiла. От, жлобяра! Був би Роман поряд, вiн би йому зараз видав. На повну котушку. А так навколо розпочав збиратися невеличкий натовп гаволовiв i настрiй знову стрiмко падати униз. В усiх ii частинах. Просто в болото розгуби й жалостi до кожноi з них.
Але виду щодо цього Лариса Леонiдiвна не показувала. Командирський тон Лариса Леонiдiвна тримала.
– Раю! – рубала слова. – Я затримуюсь. З ДАІ проблеми. Нi, нiкого залучати не треба. Покеруеш за мене. Не забудь: Сашка з Тамарою на дванадцяту годину – до нового автосалону. На вiдкриття. В КРУ брифiнг о пiвдругоi. Сiтку на майбутнiй тиждень не обговорюйте, хоч як Гребньов своiм хвостиком не вимахував би. В мене сьогоднi з боссом розмова, треба дещо обговорити. З озвучкою по фестивалю бардiвському самi розберетесь. Все. Давай.
«Карслон», вже викликавши даiшникiв, кидав на жiнку короткi переможнi погляди i, цокаючи язиком, обдивлявся свою автiвку з усiх бокiв. Тобто, не лише з боку пошкодження.
«Чи не хоче ще щось на мене навiсити?» – майнуло в Лариси. Тому вона трохи повагалася i на дисплеi ii телефону з’явилася адреса нового виклику: «Громка». Громка мовчав. Роман Юхимович продовжували перебувати поза зоною досяжностi. Лариса прикинула: якщо не затримався з покупкою квiтiв, якi пiдкинув до квартири, i встиг на киiвську маршрутку, то мае бути вже десь за Сулою. Там, здаеться, яма.
Зiтхнула i сунула мобiльник в сумочку. З iншого боку вокзальноi площi, випростувавшись аж за пiшохiдним переходом, за нею сумними квадратними очима спостерiгала, перша колись в Гременцi, дев’ятиповерхiвка. В нiй, до речi, минула значна частина Ларисиного дитинства.
Двiйко молоденьких мiлiцiонерiв, упакованих в чорний одяг, з дубинками по боках, вкрай засапавшись, ледь не бiгли через площу до стоянки. Особливоi уваги на них нiхто не звертав. Це вони, згiдно iнструкцiй, увагу звертати мали.
– Що?! – тоненьким пiвнячим голоском кукурiкнув один, пiдстрибнувши до гаволовiв, що оточили «шкоду» з «волгою». – Що тут вiдбуваеться?
І якимсь непевним поглядом ковзнув у бiк «карлсона», намагаючись водночас оминути його. Лариса чомусь насторожилася.
– Та от, поцiлувалися, – почулося з юрми. – Це ота краля винна… Жiнка за кермом – злочинець, сержанте… Тож ви ii – вiдразу до буцегарнi, ги-ги…
– Гаразд, гаразд, – другий мiлiцiонер витягнув дубинку й постукав нею по долонi iншоi руки. – Розберемось. А ви розiйдiться… Всiм, всiм розiйтися… ДАІ викликали? – запитав невiдомо в кого i навiть неозброеним оком було видно, що вiн цим не переймаеться. Щось iнше муляло сержанта.
Перший мент хлопчачого вiку почав вiдтискувати людей. Але знову ж якось невпевнено вiдтискувати.
«Та вони ж чогось бояться! – раптом зрозумiла Лариса. – Господи, та хiба ж можна дiтей в органи брати?»
Лiворуч вискнули гальма i рвучко, перекриваючи виiзд зi стоянки, зупинилася бiло-синя «самара» з таким само синiм маячком на даху. «Ти диви, як оперативно!» – здивувалася Лариса. З машини нiхто не виходив.
– Це я, я ДАІ викликав! – застрибав на мiстi чоловiчок-карслон, начебто злетiти хотiв, а пропелер в нього аж нiяк не запускався.
Дверцята даiшного авто нарештi клацнули, мов голодна тварина – зубами, i з них повiльно, якось сторожко, вислизнув кремезний чолов’яга. На стандартного працiвника дорожньоi служби вiн не був схожим жодним чином. Пiд одягом в нього вгадувався бронежилет.
Вiдбувалося щось не те. Це Лариса зрозумiла шостим почуттям старого iнформацiйного вовка. Молоденькi мiлiцiонери вже вiдтiснили натовп та й повернулися до нього спинами, стаючи попереду i наче прикриваючи його собою вiд якоiсь незрозумiлоi небезпеки. Коли в руках у них з’явилися пiстолети, Лариса не помiтила.
