Соня

скачать книгу бесплатно

Соня
Катерина Бабкiна

Катерина Бабкiна – письменниця i сценарист, автор книг поезii «Вогнi святого Ельма» та «Гiрчиця» та збiрки оповiдань «Лiлу пiсля тебе» й значноi кiлькостi публiкацiй украiнською та в перекладах росiйською, англiйською, шведською, нiмецькою, польською та французькою мовами.

«Соня» – дебютний роман найяскравiшоi украiнськоi молодоi поетки – це iсторiя про любов, молодiсть, кордони, гомосексуалiстiв, евреiв, Нiмеччину, Польщу, Албанiю, Чорногорiю, Салонiки, контрабанду, молитву, iнцест, вiчне життя, заробiтчанство, вагiтнiсть, пошук, Аллаха, чудеса та чотириста тисяч евро.

Катерина Богданiвна Бабкiна

Соня

Жити iй загалом подобалося. Сонце облизувало ii з квiтня по вересень, залишаючи пiд шкiрою приемний лоскiт i змiшуючи на Сонi невловимi пастельнi теплi вiдтiнки. Колiр виходив, нiби вигорiла трава чи гарячий чай з ямайським ромом, нiби вiдблиск раннього мiсяця в зеленуватiй водi нагрiтого мiлкого озера, як пiсок на оголених лiтом плесах. З жовтня по березень сонце так само облизувало Соню, тiльки через одяг, й цим вона теж цiлком задовольнялася. На литках i руках тонкi непомiтнi волосинки, яких вона нiколи не позбувалася, були прозорi. Чоловiки любили трепетно на них дмухати. Інодi в темрявi волосинки цi свiтилися, нiби ними пробiгав недослiджений тiлесний струм.

Грошей у неi майже нiколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до працi – просто жити подобалося iй i так. Двiчi на рiк вона мила скромне вiкно на кухнi та велике вiкно в неправдоподiбно маленькiй кiмнатi, котра, здавалося, була спроектована, щоби жити вгору – стелi височiли аж на три помiрних Сониних зрости, що унеможливлювало замiну лампочок i прискiпливе розглядання темнокрилих неповоротких нiчних метеликiв. Тому Соня любила рiзнi свiтильники та роздивлялася метеликiв на малюнках i фотографiях. Ще двiчi на рiк Соня мила рiзнi чужi вiкна й потiм купувала на намитi грошi легкi летючi сукнi, сандалi в секонд-хендi, намиста з емальок i часом срiбнi ланцюжки, котрi замотувала навколо зап’ясть. Коли Соня малювала, ланцюжки тихо дзвенiли. Взимку Соня запарювала трави i подавала до них зваренi влiтку з найнеймовiрнiших речей, але все ж переважно з фруктiв та квiтiв, варення, конфiтюри та джеми. Тi, котрi вона не подавала, – вона вiдвозила в крамничку свого друга. На грошi з крамнички вона купувала нитки i плела з них светри та шапки, шалики, рукавицi, високi шкарпетки, котрi iй неймовiрно пасували – особливо коли крiм них Соня бiльше нiчого не одягала. Тi шкарпетки, шапки, рукавицi, муфти, светри й комiрцi, котрi вона плела, але не одягала – з чимсь чи без будь-чого, вона вiдносила… Ну, та Бог iз ними, з грiшми.

Соня вправно водила свiтле, просторе, блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглооке, якесь зворушливе й безнадiйне. Пахло в ньому дитинством, виiздами до рiки з бадмiнтоном, м’ячем, килимами на вичистку та великим бiлим тазом, в якому замiсть, власне, рiки, плавала зовсiм ще невелика Соня, поки мама мила килими, дiд мружився, чистячи яблука, а чиiсь бiлi та чорнi кози вовтузилися в побережному верболозi; пахло осiннiми виправами на гриби та шипшину, котрi сушили потiм удома – першi як намисто, на нитках, високо в кухнi, а другу – розваленою на пiдвiконнях, оранжеву, неприемну, пiдлу всерединi – нiби грудки скловати в яскравiй желатиновiй оболонцi; пахло також нiчним проводжанням на поiзд до моря, де хворiлося на дизентерiю, жилося в приватному секторi i iлося суп харчо в iдальнях з найгнучкiшими отруйними змiями черг; пахло гумовими чоботами, ящиками з яблуками, дощем, що просочувався через старi гумки на вiкнах, i завжди трошки бензином, тому що бензонасос Соня прикрутила сама. Було автовi рокiв, як i Сонi, але iй здавалося, що це зовсiм ще небагато. Соня завжди всiх пiдвозила, особливо друзiв – з музичними iнструментами на виступи i з картинами на виставки, з ноутбуками, проекторами та екранами на презентацii, з вбраннями на покази, з вiзажистськими валiзками на фотосесii та з просто валiзами в аеропорт. І без нiчого, п’яних, розгублених, смiшних, веселих пiдвозила також. Їй було не важко. За це друзi та iншi люди дарували Сонi красивi речi – маленькi, майже не використовуванi полички з Ікеi, горнятка з Батлерз, келихи з ресторанiв, дарували також майже повнi флакони парфумiв, светри й сорочки з All Saints, Terapy чи Bolongaro Trevor, а одного разу навiть сукню-трансформер вiд Comme des Gar?ons та окуляри Balenciaga. Тому Соня завжди була найкрасивiшою. Хоча е пiдозра, що Соня була найкрасивiшою не тому.

Малювала Соня переважно себе саму. Для журналiв, сайтiв, принтiв та афiш, логотипiв, дитячих книг, руками i в фотошопi Соня малювала Соню. Інодi Соня була чорнява, iнодi – бiлява. Інодi – стрижена, iнодi – довгокоса. Інодi вбрана гарно й зi смаком, а iнодi гола i з безсоромно розчепiреними ногами (було й таке). Інодi Соня була дитина, що виконуе рiзнi акробатичнi вправи з буквами для абетки, а iнодi чоловiк. Але це завжди виразно була Соня.

Соня ходила на вечiрки.

Соня вчила мову на курсах, iнодi нiмецьку, iнодi французьку.

Соня ламала пiдбори i заламувала руки вiд смiху, коли пiдбори ламалися. Соня мала посвiдчення про те, що може навчати мови глухонiмих, й не мала жодного уявлення про мову глухонiмих.

Соня закохувалася.

Соня мала сертифiкат про прослуханий курс з iсторii, правда, не деталiзувалося, iсторii чого саме, – iнодi Соня казала, що це всесвiтня iсторiя, iнодi що iсторiя iз собакою вночi, iнодi – що iсторiя пошукових запитiв, а часом – що iсторiя культури початку сторiччя.

Соня багато мрiяла.

Соня мала ключi вiд голуб’ятника, мало того – у подвiр’i ii сталiнки таки був голуб’ятник.

Соня завжди була ввiчлива зi старими людьми, навiть коли собi на шкоду. Соня завжди кiнчала, коли кохалася, й iнодi навiть коли нi.

Соня нiколи не думала про те, як могло би бути краще, нiж е.

Соня танцювала смiшно i з задоволенням.

Соня хотiла нiколи нiкого не обманювати, тому якщо обманювала, а обманювала Соня постiйно, – то потiм приходила i розповiдала всю правду.

Соня боялася багатьох речей, наприклад, самотностi, старостi, несподiваних постiв дорожньо-патрульноi служби, нiколи не вийти замiж, погано малювати, бути зловленою на тому, що чогось не знае, залишитися в мiстi на все лiто, загубити мобiльний телефон, не використати в басейнi всi проплаченi години, розмовляти з людьми, вiд яких залежить ii життя, але…

Соня iнодi була зовсiм безсоромна, i це дуже ii виручало.

Все було так добре.

Що з цього всього не сподобалося Луi – було не ясно.

– І куди вiн поiхав? – питала Катя, сьорбаючи розведене водою варення з льодом iз коктейльноi склянки в Сонi на кухнi. Соня стискала золотими плечима. Вони сидiли в однiй бiлизнi – новонароджений травень був як пiзнiй липень, кондицiонера в Сонi не було.

– Я не люблю тебе бiльше, – прочитала Етерi з уже витертого папiрця – папiрець вони передавали з рук в руки останнi кiлька годин. – Це було би нечесно. Постарайся менi пробачити. Так?

– Так, – казала Соня. Зараз вона вчила французьку, i Луi написав iй також французькою.

– Так i написано – не люблю тебе бiльше? – вкотре уточнювала Настя.

– Менi i менше було нормально, – казала Соня.

– І куди вiн поiхав? – знову питала Катя, i всi мовчали. Поза Сониною кухнею Катя вiдповiдала за комунiкацiю клiентiв з дизайнерами, вона завжди запитувала й запитувала своi питання, допоки не отримувала вiдповiдi.

Етерi ковтала зi своеi склянки, й то не варення з водою, а коньяк. Бiлизни влiтку Етерi не носила, тому сидiла гола, не вiдчуваючи нiякого дискомфорту з цього приводу. Груди в Етерi були важкi, з темними пипками. Етерi було майже тридцять, i вона була грузинка. Чим вона займалася, толком нiхто не знав.

– На роботу поiхав, – cказала Етерi, – назад до свого Лiлля. Скiльки вiн тут сидiв, робив свое дослiдження – рiк. А скiльки мав сидiти?

– Рiк, – приречено казала Соня. – Ну i я теж не люблю його бiльше. Я люблю його так само, як ранiше – нi бiльше нi менше.

– Вiн же тебе використав, – казала Настя, i очi в Настi робилися вологi – в неi була маленька дитина, i вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближався до годування за розкладом i зовнiшнiй тиск на серце зростав.

– Вiн за все заплатив? – питала Катя.

– За що заплатив? – дивилася на неi Соня.

– Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?

– Вiн урод, – пiдсумовувала Етерi.

– Зi мною вiд нього щось таке було, – казала Соня. – Що серце розриваеться. Ми нiколи не сварилися. Все, що вiн робив, було добре.

– Нiчого доброго вiн не робив, – зауважувала Етерi.

– Може, це тому, що вiн iноземець? – питала Катя.

– Ми з ним iздили в Париж, – казала Соня. – Вiн менi все розповiдав i показував, де жив, i де ходив в школу, i де працював у дитячому садку, – я собi так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дiтьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там усi чорнi. І ще цей дiм, де вiн вирiс, дiм, нiби весь заселений його пружною, рухомою рудою сестрою-спiвачкою з бiлими зубами i густими бровами; там ти зранку встаеш i виходиш босий у вiкно в спальнi, а за вiкном сад два на два метри, а в саду – старий стiлець i марокканський столик, а десь за кущами вулиця i пахне хлiбом та милом. І батько в нього похований на Пер-Лашез, а мама в шiстдесят восьмому кидалася брукiвкою i кричала, що пiд брукiвкою пляж. І пляшками iз запалювальною сумiшшю, мабуть, теж кидалася, а в мене нiкого такого немае. Ми ходили гуляти на Бельвiль – там прямо так, як у Трiо з Бельвiля, i в китайський квартал, а там лiхтарики i теж чомусь всi чорнi, а ще по вулицi Менiльмонтан, i вiн менi спiвав – е така пiсня в них, тут, мадам, на цiй вулицi, я колись загубив свое серце, але знайшов нове полум’я, яке мене пiдносить i так далi, ну або, може, я придумую, але е така пiсня.

Настя схлипувала.

– Все так подобалося менi, його жарти i що я можу прямо пишатися кожним словом, яке вiн каже i кожним реченням, яке пише. Подобалося, що менi найбiльше подобаються саме його улюбленi мiсця, i що завжди пiдходить iжа, яку вiн вибирае, i що завжди здаеться вдалим план прогулянок i план життя, який вiн озвучуе, i що менi все цiкаво i корисно, що зi мною стаеться, коли я з ним. І що я люблю, як лежить у нього волосся i як росте шкiра навколо нiгтiв на руках i на ногах, i як вiн виколупуе лiнзи -5 кожного вечора, одягае окуляри i робиться раптом зовсiм iнший, такий свiй, i як вiн тримае депозит, щоби вiдновити старий родинний дiм на Пiвднi, i як хоче навчитися робити i реставрувати меблi, i як менi все одно, чи е в нього грошi i чи колись будуть, i як вiн читае реп на пару з сусiдом, i як навiть п’яний тримае спину, нiби танцюрист, i iсть з ножем i виделкою, нiби все життя так iв, i iсть руками, нiби вiн мавпа, i якi в нього кубики на животi, яке досконале i пропорцiйне тiло, i як м’ятi сорочки розправляються в нього на плечах, i як свiтло з ролетiв зранку пробиваеться i вiдблискуе в нього на передплiччях i на колiнах. І головне – що вiн весь зi мною був. Це подобалося.

– Ну, принаймнi це вже може не подобатися, – казала Етерi.

– Ти дуже красиво про нього думаеш, – казала Катя. – Це пiдозрiло. По-моему, тобi просто потрiбен будь-хто, щоби про нього красиво думати.

Катя допила варення, i Етерi вiдлила iй коньяку зi своеi склянки.

– Я нiби танцювала весь час, навiть коли спала або малювала, i малювала я тодi так багато. І навiть читала його дослiдження, хоча я, правду кажучи, бiльше розумiю нiмецьку. Коли вiн спав, я дивилася, як свiтло по ньому ковзае. Коли вiн мене торкався – в менi нiби починали плавати суцвiття черешнi, сяючий планктон i маленькi медузки. Я така якась ставала – на мене всi оглядалися на вулицi, коли ми разом ходили.

– На тебе i так всi оглядаються, Соню, – казала Етерi.

– Я не знаю, що без нього робити. Я нiби вимкнулася. Це така любов? – Яка любов насправдi, Соня чомусь забула, i без того нестерпно було порпатися в деталях.

– Нi, це така херня, – казала Етерi.

Потiм вони вiдвезли Настю додому, а далi поiхали в лiс. Лiс свiтився зсередини. Соня вимкнула фари, i вони сидiли, огорненi вогкою нiччю, й дивилися, як неподалiк мiж дерев пульсуе згусток кольорового вiд прожекторiв диму, i силуети людей вигинаються, рухаються, здiймають руки. Інодi силуети виходили зi свiтлого диму й iшли в темряву, похитуючись, по мокрiй травi, зникали мiж деревами – по одному, щоби вiдлити, або по двое чи по кiлька – з рiзними намiрами. Музика долинала нiби дуже здалеку, губилася мiж стовбурiв, кущiв i молодоi зеленi, а травнева нiч була зовсiм довкола них, з усiма своiми маленькими, акуратними, щiльними звуками – шелестами, краплями, тихим перетiканням деревинних сокiв, потрiскуванням множення клiтин у новому листi, видихами вологоi землi. Темне небо лягло на лiс i терлося об нього приемним на дотик м’яким животом.

– От зараз, – казала Соня, – серце розриваеться.

Утiм, можливо, серце розривалося в неi не без Луi, а просто так.

– А знаете, що Гена? – не витримала Катя.

– Що Гена? – спитала Етерi.

– Гена – кончений, – сказала Катя. І потiм розповiла. Безумовно кончений Гена, коли минули обов’язковi два тижнi необов’язкових побачень, щемких безглуздих повiдомлень по кiлька слiв, нiчних дзвiнкiв на п’яну голову i взаемних уявлянь, вiд яких закоханiсть надуваеться десь пiд шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теплого дихання всерединi, привiз Катю додому, запаркувався нiби на всю нiч, обiйняв ii за шию i сказав важливе.

– Хочеш, я навчу тебе лiтати? Так i сказав.

– Може, це метафора? – спитала Етерi.

– Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.

– Може, в нього просто щось iз собою було.

– Нiчого в нього iз собою не було, вiн же проти речовин.

– Проти зовсiм всiх речовин? – зачудовано перепитала Соня.

– Нi, тiльки деяких речовин.

– Так i що? – спитала Етерi.

– Нiчого, – печально вiдповiла Катя. – Просто вiн кончений. Клiнiчно кончений, в сенсi, ну, хворий. Я таких боюся, вони потiм стають переслiдувачами або манiяками-вбивцями.

– Ну, то не дуже й хотiлося, – сказала Етерi.

– Так, – сказала Катя, хоча насправдi хотiлося дуже.

Соня вийшла з машини в траву, було холодно i непевно в тонких сандалях. Високо пiднiмаючи ноги, вона побрела на свiтло й музику, за кожним кроком краплi зi стебел розлiталися з-пiд сандаль i дзвенiли срiбнi браслети, нiби вiдтворюючи звук, з яким у Сонi мало потроху розриватися серце. Катя з Етерi йшли за нею, не дзвенiли, пахли парфумами, видихаючи в нiч безтiлесних метеликiв рiзних своiх очiкувань. Потiм усi трое зайшли в кольоровий дим вечiрки.

Коли Соня танцювала, пасма ii волосся нiби зависали в повiтрi довкола голови та плечей i тiльки погойдувалися в ритмi рухiв ii тiла. Соня закрила очi i дослухалася до того, що робиться в нiй без Луi. Але в нiй без Луi не робилося нiчого. Якась дзвiнка пустка затерпла всерединi, прохолодна i гiрка. Соня намагалася пригадати його обличчя, але не могла. Соня хотiла вiдтворити в пам’ятi рух, коли вiн повертае голову, але пам’ять пiдсовувала натомiсть якiсь iншi рухи – як в’яжеться буксирний вузол, як пiдстрибують пiд футболкою груди Етерi, як запускаеться фотошоп, як минають будинки i дерева у дзеркалi заднього виду. Соня напружувалася i хотiла уявити Луi, його поставу, волосся, руки, колiр сорочки, усмiшку, примруженi очi та зморшки навколо них, але пам’ять збирала якiсь чужi, випадковi риси, i от на Соню дивився уявний несподiваний неприемний чоловiк, складений з окремих шматкiв, занадто виразних, щоби й правда скластися разом, схожий на чоловiка ляльки Барбi, збiльшеного до людських розмiрiв. Соня розслаблялася i вiдпускала потвору, вiдкривала очi й дивилася на людей, котрi танцювали довкола. Усi вони були то зеленi, то рожевi, то синi, то фiолетовi, потiм свiтло дрiбно блимало, й тодi люди свiтилися очима, зубами та бiлими деталями одягу й рухалися, нiби роботи. Дим, випущений на майданчик, не мав смаку i запаху. Хтось притулився до Сонi ззаду i танцював разом з нею, дихав iй у потилицю i ловив ротом ii волосся. Подихав, поцiлував ii в шию, вiдступив на крок i зник. Соня знову напружувалася i намагалася зiбрати зi спогадiв Луi, але перед очима знову виникали зовсiм iншi речi. Етерi та Катя сидiли на барi. Соня раптом зупинилася, волосся ще трошки повисiло в повiтрi, а потiм лягло iй на плечi. Серед рухомих розпашiлих нiчних тiл статична, неподоланна пустка всерединi Сонi вiдчувалася якось особливо виразно.

– Я його зовсiм не запам’ятала, – сказала Соня, вилазячи на табурет мiж Етерi та Катею.

– І що це значить?

– Що менi треба було рiвно один раз його побачити. Побачити, роздивитися i запам’ятати. Я би навiть намалювати його тепер не змогла. Оце правда нечесно, що вiн навiть не попередив – нiчого ж не залишилося. Нiби не було нiякого Луi. Я мала право його пам’ятати вiчно, а тепер навiть не можу уявити, як вiн виглядае.

– Подивися фотки на телефонi, – порадила Етерi.

Соня дiстала трубку. Луi на сенсорному екранi виглядав як Луi, але щойно вона вiдводила погляд – запам’ятованi риси зникали знову, розпадалися, губилися чи складалися в якусь жаску маячню.

– У мене таке було, коли помер батько, – раптом сказала Катя. – Я сидiла i думала, який вiн. Я ж усе могла вiдтворити словами – що вiн мав залисини i бородавку пiд лiвим оком, що очi були карi, а вii та брови майже вилiзли, що в нього нижня губа перекосилася вiд iнсульту ще шiсть рокiв тому, й коли вiн говорив – то завжди нiби посмiхався на одну сторону, тому постiйно здавалося, що вiн на щось натякае. Ми багато через це сварилися. Що в нього була довга шия, завжди завеликi комiри, якiсь крихкi плечi, що праве вухо стирчало, а лiве нi. Сказати це все було просто, нiби я завчила текст i носила його в собi, але нiяк не можна було зосередитися i його знову побачити. А це не Луi. Це був мiй тато. Я все життя на нього дивилася, може, не з таким задоволенням, але все життя.

Катин тато втопився в якомусь випадковому озерi, катаючись на лижах з ii молодшим братом. Тонкий лiд присипало снiгом, й вони провалилися обое, коли з’iжджали поза трасою розлогим чистим схилом. Катин брат плавав там чотири години, знявши пiд водою лижi i важкi черевики, i все нiяк не мiг видряпатися, лiд ламався й кришився, а озеро не закiнчувалося, було воно наче скрiзь. Тато теж зняв пiд водою снарягу, так вони потiм усi там на замерзлому днi й лежали – двi пари лиж, двi пари лижних черевикiв i синiй Катин тато в комбiнезонi та флiсовiй шапцi.

– А потiм ти згадала?

– Потiм вiн менi приснився, – сказала Катя, – з лижами. У мокрiй шапцi. Скiльки я не стараюся – тiльки так його i згадую. Інодi сiдаю й думаю – от моя сiм’я. І бачу – мама, схудла цього лiта; брат – поступив, вирiс, вдiвся по-людськи нарештi; тато i лижi.

– А Луi менi теж присниться? – спитала Катя.

– Так, – сказала Етерi, – коли помре.

Соня мала сказати, як вона не хоче, щоби Луi взагалi коли-небудь помирав, але прислухалася до себе – iй було все одно. Всерединi в Сонi нiби вiдбувався якийсь порожнiй, зачинений на реконструкцiю басейн, звiдки вiдкачали любов i бiль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гiрше, нiж власне переживати любов i бiль. Залишилися тiльки побутовi спогади i плани на життя удвох, котре вже не могло статися – як рудиментарнi тумби i трамплiни, вимкненi душi та замкненi роздягальнi. Вiд того, що iй нема як усе це бiльше застосувати, розривалося серце.

– Так не можна, – сказала Соня, – нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити.

– Значить, побачиш, – сказала Етерi.

І тодi Соня побачила Луi.

Вона бiгла за ним, а вiн iшов великими кроками, на плечах у нього ще нiби лишилося трошки диму i свiтла, темний лiс обгортав його обережно, а вiн на ходу розстiбав штани. Спина в нього була велика i рiвна, як завжди. Соня пiдiйшла майже нечутно, зупинилася позаду нього i чекала, поки вiн справлявся на якийсь дуб чи граб. Що вона, врештi, мала йому сказати? Нiчого, вирiшила Соня, я тiльки подивлюся i запам’ятаю. Тодi хай собi iде куди хоче. Луi застебнувся, обернувся й мало не наштовхнувся на Соню. Вона заплющила очi й потягла носом повiтря.

– Ти що? – сказав вiн, i Сонi майже одразу захотiлося плакати. Чоловiк був високий, гнучкий i весь якийсь твердий, мав зморшки навколо очей i розпатлане волосся, бороду, густi акуратнi брови, великi руки (однiею все ще тримався за зiпер на джинсах), тонкi губи. Спину, сорочку, вузькi стегна. Все це не допомагало. Все було як у Луi, але разом складалося, як у спустошенiй Сонинiй уявi, зовсiм в iншу людину.

– Можна я тебе намалюю? – вiд несподiванки сказала Соня. Акуратнi брови насупилися, вiн дивився на неi якось дуже зверху.

– Ну, гаразд, – сказав вiн. – Тепер я бiльш терплячий i можу позувати. Зараз? Не темно? Ти за мною йшла, щоби мене намалювати?

– Так, – сказала Соня i тут же виправилася. – Нi. Вибачте, я нiколи не обманюю.

– Я теж, – сказав вiн. Сонi це сподобалося.

– Ти п’яна? – спитав вiн.

– Нi, – сказала Соня, – я п’ю воду. Я за кермом.

– Добре, якщо за кермом, – сказав чоловiк. – Поiхали.

– Поiхали, я тебе пiдвезу, – погодилася Соня, подумала i спитала: – А що, якби була п’яна?

– Тодi би не поiхали, – сказав чоловiк.

І це була правда.

Поки Соня обережно вибиралася на дорогу, а колеса пробуксовували по вологiй травi, чоловiк заснув. Соня зупинилася i зафiксувала його ременем безпеки, голова в нього вiдкинулася назад i вбiк. Соня понюхала його в шию, пiд вухом. Вiн не прокинувся, коли подзвонила Етерi.

– Де ти?

– Їду додому, – сказала Соня. – А що ви?