скачать книгу бесплатно
– З нами нiхто не знайомиться, – перекрикуючи музику, казала в слухавку Катя.
– Зi мною теж, – сказала Соня i подивилася на пасажирське сидiння. Чоловiк спав i зовсiм з нею не знайомився.
– Ми ще побудемо, – сказала Етерi.
На в’iздi в мiсто на дорогу вискочив заець, стрибав якийсь час поруч з машиною. Якщо бачиш увi снi зайця, згадала Соня, то це до великих змiн. Якщо заець тiкае – його треба наздогнати, тодi це будуть змiни на краще. Соня пригальмувала, i заець опинився попереду. Тодi Соня додала газу, заець перелякався, пiдстрибнув якось криво i зник у травi, перш нiж Соня його наздогнала. Не страшно, подумала Соня, все одно вiн менi не сниться. І ще подумала – нiяк не можна обдурити себе i зайця. Принаймнi одночасно.
У мiстi було холодно i порожньо, як у Сонi всерединi. Чоловiк сопiв. Луi часто говорив французькою, коли спав, йому снилися неприемнi, виснажливi речi – що вiн тiкае вiд полiцii i не може сховатися, або що не може сiсти в лiтак з Белграда, лiтак вiдлiтае, а вiн усе мучиться з якимись документами, яких бракуе, або ще що вiн ходить по Пер-Лашез i нiяк не вiдшукае батькову могилу. Соня прокидалася i дмухала йому в вухо – колись хтось сказав iй, що так можна подiлитися сном, а Сонi завжди снилися легкi, хорошi, простi сни. Колись у тролейбусi Соня дмухнула у вухо якiйсь бабi, котра тривожно заснула на сидiннi поруч iз Сонею, а баба перелякалася, пiдскочила, впала i зламала шийку стегна. Соня купувала i привозила бабi продукти й лiки, а потiм звiдкись з Іжевська приiхали бабинi доньки й кричали, що Соня хоче загнати бабу в гроб i забрати ii квартиру. Соня перестала привозити продукти й лiки, скоро баба померла, i тодi доньки дзвонили й питали, чи Соня не хоче купити квартиру за нормальнi бабки, щоби вони спокiйно повернулися в Іжевськ, але Соня не хотiла, бо з квартирою вiдтак були в неi пов’язанi сумнi спогади i якесь непевне почуття провини. Соня тодi спитала Етерi, Катю i Настю, але вони не хотiли також. Узагалi, нiхто з оточення Сонi не хотiв купити квартиру – старався не хотiти з усiх сил, бо хотiти було зовсiм нестерпно, коли не можеш. Навiть за нормальнi бабки.
Вiн прокинувся, коли Соня запаркувалася в дворi й заглушила двигун. Спiвали пташки.
– Де ми? – спитав чоловiк.
– У мене вдома, – сказала Соня. – Ну, як удома. Майже там.
– І що ми будемо робити?
Соня мовчала.
– У тебе хтось е? – спитав чоловiк.
– Нема, – сказала Соня. – А в тебе?
– А в мене е, – сказав чоловiк. Вiн нiколи не обманював. – Ти красива. Що ти хочеш?
Соня почала пригадувати все, чого вона хоче. Усього було дуже багато, але саме зараз нiчого чомусь не пригадувалося.
– Я хочу все пам’ятати, – сказала Соня.
– Для цього треба знайти голубине яйце i випити його, – серйозно сказав чоловiк. – У тебе е голуби?
– Нi, – сказала Соня, – але е голуб’ятник. Ну як у мене. Просто е.
– Покажи, – не повiрив чоловiк.
Потiм вони залазили до голуб’ятника. Залiзна драбина була слизька, бо на неi вже випала ранкова роса, або, може, ще вечiрня. На низеньких дверцятах висiв великий замок, теж слизький i мокрий. Соня вiдiмкнула його i зайшла. У голуб’ятнику було темно i тiсно, але Соня могла стати на повний зрiст, а чоловiк – нi. Не було анi пiр’я, анi послiду, тiльки якийсь невловимий пташиний запах. Голуб’ятник хитався вiд iхнiх рухiв. Чоловiк сiв на пiдлогу. Через маленькi вiкна було добре видно, що небо надворi вже почало свiтлiшати.
– А де голуби? – спитав чоловiк.
– Вiн iх випустив. Голубник.
– Чому?
– Тому що вiн був уже слiпий i не мiг на них дивитися. А що з ними ще робити, сам подумай.
– Нащо взагалi голуби? – спитав чоловiк.
– Вони лiтають колами. Хорошi голуби правильно лiтають. Їх треба годувати, поiти, прибирати за ними. Ну цей дiд прибирав, годував. У нього хорошi голуби були, сизi i бiлi.
– Сизi – це якi? – знову спитав чоловiк.
– Як сiрi з молоком, i ще трошки голубi.
– І що потiм сталося?
– Потiм вiн ослiп. Голуби мучилися дуже – нiхто iх не годував, не поiв, не показував iм цих всiх команд, щоби лiтали колами. І вони не лiтали. Сидiли тут i мучилися, стогнали. Знаеш, як голуби стогнуть?
– Знаю, – сказав чоловiк, – у мене на горищi живуть. І в шахтi лiфта.
– Вiн мене попросив, i я iх випустила. Виганяла звiдси, ловила i викидала вгору, а вони билися крилами, лiзли назад. Я тут усе прибрала i замкнула, але вони довго ще прилiтали. Сидiли. Потiм настала зима, й аж тодi вони перестали прилiтати.
– Іди до мене.
Соня сiла на пiдлогу, i чоловiк обiйняв ii, притулив до себе.
– Розказуй ще. Ти так гарно розказуеш, мала. Про голубiв. Дiд помер, ну, голубник?
– Помер потiм, – сказала Соня.
– Шкода його.
– Шкода, – погодилася вона. Чоловiк був теплий, обiйматися з ним хотiлося. Зеленувате, ще кволе свiтло пробивалося через шпарини мiж дошками, тремтiло за маленькими вiкнами. Невидимi голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шарудiли крилами, тулилися одне до одного, розсiдаючись i вмощуючись на раннiх скiсних променях. Соня потяглася губами i поцiлувала чоловiка в бороду, кудись поруч з ротом – ну, бо що ще було робити? Вiн обережно взяв долонями ii обличчя i дивився, яка вона майже прозора в густiй темрявi, що поволi вiдступае. Потiм притулився губами до ii губ i обережно запхав язика iй в рот. Соня заплющила очi i потерлася об нього своiм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приемно. Що глибше вiн цiлував ii, то бiльше ставало свiтла, то теплiшим воно було на колiр. Соня запхала руки йому пiд футболку i гладила його спину i плечi, вiдiгрiваючи своi долонi i пальцi, поки вiн цiлував ii пiдборiддя, шию, груди, живiт. Борода в нього була м’яка, а рот великий. Вiд його вологих поцiлункiв Соня вигиналася i посмiхалася, виплутуючись з тонкоi сукнi, iй було лоскотно – вона уявляла, як по нiй повзають живi великi повiльнi равлики в жовтих з рожевим мушлях, але вiд равликiв не було бридко, тiльки солодко. «Сонячнi равлики», – подумала Соня.
– Ти роздряпаеш спину собi, – видихнув чоловiк, перевернувся, легко пiдхопив Соню i посадив на себе зверху. Соня гойдалася i ковзала на ньому, тепло i свiтло перетiкало мiж ними, вiн прибирав волосся з ii обличчя i дивився, торкався ii губ, занурював пальцi iй в рот. Соня стисла його пальцi губами, i вiн вiдпустив усе тепло, i тодi Соня мимоволi пальцi прикусила, бо тепло прийняла. Вiн тихо засмiявся, Соня глибоко видихнула i довго не вдихала, потiм схопила ротом ранкового свiтла, нахилилася i передала чоловiковi. Вiн обiйняв ii, склав ii голову собi на плече, розрiвняв легке волосся i гладив по животi колами, як лiтають правильнi голуби, поки ii дихання не сповiльнилося i хорошi сни не полiзли iй у вуха, навперейми одне одному, нiби ображенi птахи в дверцята голуб’ятника.
Коли Соня прокинулася, чоловiка вже не було. Сонце просочувалося до голуб’ятника мiж дошками, пронизувало сутiнь тонкими площинами, в яких висiли i сяяли порохи, пiр’iнки та торiшнi пташинi стогони. Було спекотно, майже як прокидатися в серпнi у старому армiйському наметi. Соня заплющила очi i згадала м’яку бороду, високi вилицi, напружену шию, пальцi в себе на стегнах, навiть рудi замшевi черевики – але не згадала цiлого чоловiка. Тодi вона вбрала тонку сукню, котра трохи пахла нiчним лiсом, вологою i грибами, а трохи – чужим тiлом i голубами, i стiкала ii тiлом, як тепле молоко, лащилася. Волосся розправилося, Соня пригладила його, щоби виглядати пристойно, i полiзла надвiр.
– Ти що, i трусiв не носиш? – здивувалася двiрничка, прискiпливо дивлячись, як заспана Соня спускаеться драбиною з голуб’ятника.
– Ношу, – безсоромно вiдповiла Соня, але тут же виправилася: – Не ношу. Інодi. Доброго ранку.
– Ти що там, спиш? – спитала недовiрливо двiрничка.
– Сплю, – погодилася Соня.
– От що з людьми робить вiдсутнiсть жилплощi, – пожалiла ii раптом стара. – Головне, не спи в машинi. Особливо зимою. Задушишся угарним газом. Лiтом не задихнешся – лiтом вiкна вiдкривають. Але все одно не спи.
– Не буду, – пообiцяла Соня i пiшла додому.
Про газ вона знала i сама.
Удома невловима любов до вiдсутнього Луi, нiби марево над гарячим асфальтом, тремтiла в повiтрi над поверхнями i полицями там, де мали бути його сорочки i пiджаки, його книжки з закладками i документи в обкладинках, його черевики, зубна щiтка, його шалi та краватки, тепла куртка, збанок, куди вiн скидав вiзитiвки та закордоннi монети, котрi потiм ще можна використати, його прозора парасоля, срiбнi прикраси i набiр для голiння. Крiм трему в повiтрi, вiд набору для голiння лишилися ще слiди пiнки з обтинками темних, гострих, коротких волосин. Бiльше нiчого. Було зовсiм не ясно, як вони тепер не поiдуть автом до моря, не будуть жити в Парижi з рудою сестрою, не прибиратимуть разом у старому пiвденному домi, не шлiфуватимуть грубi, але якiснi меблi в чотири руки, не прийдуть на французьку вечiрку наприкiнцi лiта iсти виноград, сири i танцювати пiд чийсь нездалий акордеон, узагалi було незрозумiло, як це Соня так i не подивиться на маму, котра кидалася пляшками i камiнням i палила полiцейськi машини, не вивчиться читати французький реп, не купуватиме гарячий хлiб до снiданку, не виходитиме зранку через вiкно спальнi босонiж на колючу траву i просто не буде бiльше нiколи тiею Сонею, яка з Луi.
– Це ти не хочеш бути з ним, – казала Етерi за снiданком. – Це ти просто хочеш трохи бути ним. Це рiзнi речi. Це все одно би не вийшло.
Вони сидiли на вiдкритiй терасi, Етерi пила каву i якийсь жовтий фреш, а Соня iла салат з помiдорiв, трав i креветок. Бажання бути Луi, щоби не бути Сонею, котру вiн залишив, присоромлене, скоцюрбилося десь над легенями, але не зникло. Кончений Гена помахав iм привiтно рукою, але пройшов сiдати на iнший кiнець тераси.
– Ти бачиш? – тихо сказала Етерi. За руку Гена тримав маленького зросту жiнку, повнувату, усмiхнену, свiтловолосу i теж, напевне, кончену Соня бачила. Вони сiли разом i вибирали iжу, посмiхалися, торкалися одне одного й взагалi всiляко iз задоволенням взаемодiяли.
– Не дуже й хотiлося, – впевнено сказала Етерi. – Ну, правда.
Потiм Соня з Етерi пiшли в туалет. Кабiнка була одна, вони зайшли удвох i зачинилися, дверi в кабiнку були тонованi ззовнi, а зсередини, нiби iз засiдки, навiщось можна було бачити рукомийник i маленьке кругле дзеркало над ним. Соня вiдвернулася i чекала, поки Етерi робила, що слiд робити в туалетi, хоча, звiсно, мало що там слiд робити. Маленька Генина жiнка зайшла тим часом до вбиральнi й мила руки. Потiм дiстала з сумочки коротку помадку. Дзеркало висiло для неi точно зависоко, вона якось безтурботно оглянулася на тонованi дверi, а потiм зробила от що – якось нiби пiднялася навшпиньки, потяглася вгору, вiдлiпилася пiдошвами туфель вiд кахлiв i виплила вiдображенням у круглому склi над умивальником. Погойдуючись i зависаючи в повiтрi, вона малювала губи.
– Ти бачиш? – одними губами вимовила Соня. Етерi бачила. Вона завмерла над унiтазом, не в змозi навiть закiнчити розпочате. Жiнка домалювалася, пороздивлялася себе досхочу, плаваючи в повiтрi перед дзеркалом, як буйок на мiлкiй водi, потiм легко зiскочила назад на пiдлогу, притупнула ногою для певностi й вийшла.
– Скажемо Катi? – спитала Соня потiм, коли пiдвозила Етерi.
– Ти що, дура? – сказала Етерi i, помовчавши, додала: – Нiкому не можна вiрити. Але iнодi треба.
Все буде добре, якщо подовше не думати про Луi, казали Етерi, Катя i Настя. Або, може, не буде так уже добре, але точно буде краще. Кiлька тижнiв Соня, отже, з останнiх сил старалася не думати про Луi. Вона ходила одночасно на нiмецьку i французьку, й iнодi думати пiсля цього було неможливо взагалi. Вона помiняла фiльтри в машинi та вичистила салон, ще раз про всяк випадок помила вiкна, хоча вже мила iх цiеi весни, намалювала все, що кому обiцяла, i дещо навiть двiчi на вибiр замовниковi, пiдвезла всiх, кому куди було треба, й навiть декого туди, куди було зовсiм не треба. Вiд зосереджених зайнять, навiть абсолютно безглуздих, вiд наповнених простих днiв вона ставала легшою, i iй також ставало легше. Соня нарештi знайшла час i розгорнуто й чесно написала мамi про те, як у неi все нормально – мама Сонина працювала в Швейцарii в будинку престарiлих, вона спецiалiзувалася на розтлумачуваннi снiв, хоча не виключено, що першопочаткове ii призначення там було дещо iншим. Просто престарiлi значно частiше бачили сни, анiж робили будь-що iнше, а дiйснiсть же пiдправляе фах, нiби вчителька креслить по непевних лiнiйках лiтер у шкiльному зошитi. Інодi потiм дiйснiсть витавровуе результат тобi на чолi, як печатку про можливу карну справу за недбалiсть у роботi з неповнолiтнiми, а iнодi приносить на тацi другий шанс, простий i жаданий, як-от шенгенська вiза з дозволом на роботу чи дар тлумачити сновидiння, живучи в далекому гiрському притулку. Іншими словами, у випадку з Сониною мамою все скiнчилося добре.
Цими тижнями Соня багато згадувала маленьких епiзодiв, приемних речей, безiменних деталей – якихось дотикiв, жартiв, незначущих подарункiв, коротких неочiкуваних подорожей, поцiлункiв без продовження, хороших вечiрок, добрих ранкiв, тихих ночей, вiдвертих розмов. Навiть не спогади – просто добрi враження надувалися у неi перед носом стрiмко, як мильнi бульбашки, тремтiли радiстю, вiдблискували й скоро трiскали, обдаючи ii блискучими краплями надii на те, що скоро знову буде так само. Соня визбирувала цi спогади i враження ретельно, як раннi солодкi горiшки в кущi лiщини. Вилущену пiсля Луi, це наповнювало ii якщо не новими очiкуваннями, то постiйним рухом радостей, котрого вистачало на щодень. Жити iй загалом подобалося, от тiльки постiйно нестерпно бракувало чогось, як безнадiйно й тупо забутих на столi квитка й паспорта, коли ти вже стоiш перед конторкою чекiну в аеропорту. Нiби щось мало статися i все не ставалося. Соня боялася, що тепер, без Луi, так i буде завжди, а iнодi навiть боялася, що так само було i до Луi, i з Луi теж, бо чомусь зовсiм не пам’ятала точно, як саме було. Здавалося, щось невимовно вагоме е десь навколо, але нiяк не можна наблизитися, схопити його, притулити до себе, розтерти по шкiрi чи проковтнути. Потiм якось зранку, не знаючи, куди себе дiти вiд запаху передцвiту липи, котрим чомусь була повна вся квартира, хоча на липах заледве випустилися пуп’янки, й котрий несподiвано видiлявся помiж усiх iнших домашнiх запахiв, катуючи Соню, нiби свердло у неi в мозку, котре заходить через нiс, Соня раптом згадала, чого саме бракуе, що мае ставатися й не стаеться. Луi, треба визнати, не мав вже до цього нiякого стосунку.
– Мама каже, iй приснилися риби. – Соня вирiшила зайти здалеку. – Риби сняться, знаете, до чого? До поповнення.
– Поповнення рахунку? – питала Катя.
– Ну то й що, – казала Етерi. – Твiй дiд ловив рибу, привозив ii додому, i твоя мама мала всю ii чистити, отак цiлими днями вбивала i чистила дiдову рибу, якоi навiть не iла потiм, – вона сама нам розповiдала. Нiчого дивного, що безславно й невiддячено загибла риба iй тепер сниться.
– Вона чистила, бо бiльше не було кому, – виправдовувала дiда Соня. – У них же не було мами.
– Дiдо виростив твою маму без мами, а мама виростила тебе без батька. – Настя задумалася. – Цiкаво, що це кармiчно значить для тебе, яку iсторiю це започаткувало?
– Ти маеш виростити чийогось батька без дiда? – засмiялася Катя.
– Ти маеш вирости над собою настiльки, щоби самiй бути за дiда, батька i маму, – сказала Настя.
– Ти маеш бути обережною i думати головою, – сказала Етерi.
– Та вже пiзно, – раптом зiзналася Соня.
– Да ну? – сказала Катя.
– Ну нi! – видихнула Настя.
– Який тиждень? – спитала Етерi.
Якщо комусь розкажеш – одразу й сам сприймаеш подii i явища так, нiби це вiдбуваеться насправдi. Особливо коли все дiйсно вiдбуваеться насправдi. Вагiтнiсть, однак, була для Сонi чимось настiльки незбагненним, що вона довго длубалася в найдальших закапелках себе, перегортаючи купу сухих спогадiв i вологих передчуттiв, дрiбних скелець рiзних подробиць та тихих зойкiв чужих таемниць, але так i не зрозумiла, що вона думае про те, що стаеться от зараз i саме з нею.
– Я ж маю щось вiдчувати? – питала вона, дивлячись на Настю.
– Ну я так не скажу зразу, – казала Настя.
– А хто скаже? – дратувалася Етерi. – Ти едина жива людина з дитиною, яку ми знаемо!
– Правда? – дивувалася Настя.
– Звiсно, нi, але ж ти розумiеш, що я хочу сказати. Що вона мае вiдчувати?
– Може нудити, – розгублено вiдповiдала Настя.
Але Соню не нудило.
– І це точно не вiд Луi? – питала Катя.
– Точно, – казала Соня. Нiхто не наважувався спитати, що Соня думае робити.
– От що, – сказала Етерi. – Що би ти там не вирiшила – потрiбно пiти до лiкаря. Ну, подивитися, як там що.
– Я вже пiшла, – казала Соня.
– І як там що?
– Лiкар сказав: усе нормально.
– Нiчого собi нормально! – сказала Катя.
– Лiкар питав тебе про аборт? – обережно поцiкавилася Настя. Соня мовчала.
– Залишити чи позбутися дитини – це мае бути рiшення, – сказала Катя. – Як ти можеш щось вирiшити, якщо ти взагалi нiчого не вiдчуваеш?
– Нiяк не можу, – погодилася Соня. – Я думала, це стаеться якось по-особливому, як природнi катаклiзми. Що це цiла iсторiя. Я уявити собi не могла, що це так просто, як снiданок: ти встав, сходив у душ, поставив воду на рис, написав смс, подивився у вiкно, чи був дощ, вдихнув липи й абрикосового цвiту – i хоп, ти, виявляеться, вагiтний.
– Може, знайти того чоловiка? – сказала Настя. Соня похитала головою.
– Щось потрiбно робити, – сказала Настя. – Бодай щось. Це стаеться так нестерпно швидко – ти уявити собi не можеш, як швидко. Час, поки вiн ще всерединi, проминае, як лiсосмуги за вiкном, коли розганяешся на трасi до двохсот. Ти сказала мамi?
– Нi, – Соня подивилася на свiй живiт, нiби чекала, що вiн пiдкаже або хоч натякне, як слiд вчинити.
– Хто ще в тебе е?
– Нiкого нема, – сказала Соня.
– Соня, а де твiй тато? – спитала раптом Катя. Нiкому ранiше Соня про нього не розповiдала.
– Напевне, живе десь там, де я виросла. Я нiколи його не бачила.
– А хотiла? – спитала Етерi.
– Вiн же нiколи не хотiв, – сказала Соня. – Як можна прожити все життя й не вiдчувати, що в тебе десь тут е дитина?
– Ображаешся на нього? – спитала Катя.
– Нi, – вiдповiла Соня.
– Ображаеться, – сказала Етерi.
– Ну, ти ж не вiдчуваеш, – сказала Катя, – що в тебе е дитина, хоча вона в тебе вже майже е. Може, знайди батька i якраз повчися вiдчувати на ньому? Почуеш голос кровi, виплетеш собi любов з ланцюжкiв спiльного ДНК.
