Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861

Грошей тобі наскидали цілкових із 200 на дорогу, як прочули, що ти їхатимеш із неволі, і сі гроші у одного панича лежали, да треба розпитати, де вони тепер. Ізнов же давали у графа Т[олстого] домашній спектакль якийся, – і там назбирали грошей доволі, да й держать, боячись, щоб ти не проциндрив, і все піджидаючи тебе в столицю, щоб тоді було тобі за що руки зачепити. Коли б іще самі не попроциндрювали, бо й таке на світі буває. Шкода, що я не дуже між людьми вештаюсь, то гаразд нічого й не знаю. А ти пиши Лазаревському, що отак і так, і щоб він хоть у графа Т[олстого] забрав гроші, а ті, що в панича, не пропадуть, і я їх знайду, де вони тепер, бо панич повіявсь у Німещину, то комусь, певно, оддав на руки. А наздавали тих грошенят із України, радіючи славному невольникові і не боячись уже за се халепи.

Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, – так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки! Коли б на тебе напустить батька Пугача, то, далебі, що він би тебе отверезив, не випивши й півконовки оковитої!

Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться. Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив московщиною, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате! Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Але ж у тебе був талант, як ти мальовав картину «Катерину». Над поемою «Катериною» і досі плачуть, а на картину «Катерину» кивають головою. Так кивають земляки, прочитуючи й твої московські повісті, а москалі одкидають геть; а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче псалтир промовляють. Так-то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука. Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів, да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнійшали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами! Ось і я не всижу на одному місці, і мене тягне то сюди, то туди. Оце надумавсь навідаться хоть на часину до німців, як вони там живуть і як розуму доходять. Ти ж пиши до мене, не вважаючи, що од’їжджаю, бо мені всяку потрібну річ перекидатимуть, і всяке діло без мене буде тут робитись так, наче я й не одлучавсь із дому: що друковатиметься, що готовитиметься до друку; а я, вернувшись, піддам сили, де треба, порядок дам, да і знов махну набиратись чужого розуму, бо вже пора й нам порозумнійшать. Прощай же, мій голубе сизий! Пиши до мене коли хоч і просто за гряницю – отак: Belge, Bruxelles, poste restante. A Monsieur Panteleimon Kouliche. А я тобі одповідатиму на всяке твоє слово – не то що! Прощай! Пані моя нездужає в Борзні, так оце махну за нею, а потім простоватимем через Варшаву, і прямісінько в Брюссель. Так треба по нашим ділам. Там проживемо до весни, а далі побачимо, що чинити.

Твій П. Куліш.

Іноді, може, тобі припаде нужда, і під такий поганий час готов ти будеш або запродать, або не знать як надруковать свої вірші. То лучче от як нехай буде: пиши до мене, що пробі грошей треба – і пиши таки сюди, а не в Брюссель, хоть мене тут і нема. Листи получатиме тут мій секретар, він же й хазяїн, і коректор, і іздатель Каменецький з Києва. То він, прочитавши всякий лист, так зробить, як і я, і грошенят тобі про нужду вишле; а навпослі, як дасть Бог твої вірші огласити, брязнемо на щотах і зробимось квити. Чого тобі треба од Каменецького, чи книжку яку, чи справку, то все пиши до мене в Петерб[ург], а він за мене все тобі зробить ще краще од мене.

258. Т. Г. Шевченка до М. С. Щепкіна

3 лютого 1858. Нижній Новгород

Февраля 3, 1858 г.

Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на, которий тебе щиро цілує і посилає тобі з Олейниковим кожушок. Зноси на добре здоров’я.

Не знаю, коли ми з тобою побачимось. Бо не знаю, чи швидко Овсянников вернеться додому: я тепер у його хазяїную, то мені конечно треба його дожидаться. А якщо він там довго забариться, то я не втерплю: передам його господу Бр[илкі]ну, а сам чкурну в Нікольське, а за день перед тим гарненько напишу тобі.

Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і условия такого содержания: 1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю. А тим часом – воно согласиться на твое условие, яке ти скажеш.

Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивиться на неї. По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше.

27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать! Ще раз гнилий Нижній Новгород.

Поцілуй за мене благородного Сергея Тимофеевича Аксакова і молодика Максимовича. Р[єпні]ну як побачиш, то й її привітай. А тебе цілує М. А. Д[орохо]ва з своєю чужою дитиною. Цілує Голы[н]ская і тричі цілує Піунова, а я і лік теряю.

До свидания, моє серце, мій друже єдиний.

Щирий твій Т. Шевченко.

Чи робить там що Катков з моєю повістю? Я вже другу часть кінчаю.

Чи прислав Куліш тобі мої «Неофіти»?

Чом ти мені не написав адреса Сергея Тимофеевича?

259. В. М. Погожева до Т. Г. Шевченка

5 лютого 1858. Владимир

Владимир, 5 февр[аля] [18]58 г.

Позволь, пожалуйста, любезнейший друг Тарас Григорьевич, обращаться с тобою запросто, без китайских церемоний, – называя ты, а не вы, что, впрочем, и неграмматично.

В Москве я пробыл неделю, но по болезни не мог выезжать и уже решил я записку твою отправить к М. С. Щепкину с сыном моим. Но достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей «Пустки». – Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочел эту «Пустку». Он прослезился, и мы все прослезились. В то время были у нас и гости. Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения «Пустки». В то же время был у нас итальянец Феста, учитель пения в Московских девичьих институтах, который пробовал голос знакомой нам девицы. И М. С. Щепкин благословил эту девицу на артистическое поприще.

М[ихайло] С[еменович] спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? – А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом в г. Владимир (Василию Николаевичу Погожеву, в квартире инжен[ера]-поручика Александрова), а я сообщу Щепкину, – дабы к тому времени приготовили, т. е. отопить дом. Но, может быть, я и сам приеду в Нижний, хотя хворость и удерживает сидеть в теплой хате.

Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию «Московс[ких] университ[етских] ведомостей» чрез Евг[ения] Фед[оровича] Корша. Не знаю, будет ли напечатано? Впоследствии я напишу подробнее.

Милостивой государыне Аделаиде Алексеевне, ее превосходительной и во всех отношениях превосходной маменьке Наталье Карловне, а также и Николаю Александровичу Брылкину прошу передать мое душевное почтение. Скажите Наталье Карловне, что я по причине болезни не мог быть в Москве у г-жи Плохово.

За тем – до свиданья, не говорю прощай, потому что кого люблю, с тем расстаюсь – до свидания.

Душевно уважающий Тараса Шевченко

Василий Погожев.

г. Владим[ир],

5 февр[аля]

[18]58.

260. М. С. Щепкіна до Т. Г. Шевченка

6 лютого 1858. Москва

От 6-го февра[ля] 1858 году.

Вчерашнего числа чрез г-на Олейниного получил твое письмо, на которое и спешу отвечать; и, по праву дружбы, буду говорить просто: ваша милость вся такая поэтическая, огненная натура, как и была; ты, по доброте своего пылкого сердца жела[ешь] Пиуновой более жизненного простора, говоришь, что ее нужно вырвать из этого болота. Но вспомни, что в этом болоте существует г-жа Дорохова, Голынская и семейство Брылкиных, что они все дали слово принимать в ней участие и помогать к развитию ее таланта, а это не безделица, а с практикой окрепнут ее маленькие средства, и, при содействии этих добрых людей, из нее выйдет много хорошего, и, вероятно, голоса этих добрых женщин убедят г-на Варенцова к улучшению ее жизненных средств. В Харькове ее роли теперь занимает жена комического актера Васильева, который для них необходим, а и она получает 850 р. жалованья и бенефис, а ты хочешь, что Пиуновой надо дать 1500. И кому же? Существу, которого совершенно не знает дирекция. Ты полагаешь, что она доверяет моей рекомендации. Но ведь моя рекомендация не подвинула же г-на Варенцова. Никакая дирекция за глаза не сделает контракта заочно, разве сама пошлет доверенного человека для выбора труппы; ехать же по письменному соглашению неудобно. Представь, что если по приезде в Харьков она сделает дебют и дирекция, или из рассчетов, или по близорукости, не найдет того, что мы находим, тогда она просто скажет, что не может дать ей того жалованья, а не угодно ли ей остаться на таком жаловании, которое они ей предложат, – то каково будет ее положение? Конечно, твоей восторженной поэзии и не приходит это в голову, а в действительности это очень, очень может быть. Ради Бога, извести поскорее о сем, как мне поступить? – Но и тогда я могу написать только, что Пиунову, о которой ты к нам писал, я знаю, что она с талантом, с грацией, приложу ее репертуар и спрошу, желают ли они ее иметь и что могут предложить; а самому мне потребовать означенную сумму будет смешно; да оне может быть скажут, что им не нужна. Обсудите это хорошенько.

Твой М. Щепкин.

Дописано на полях – на першій сторінці:

Если бы знал, как мне старику тяжело писать.

На другій сторінці:

Был у меня твой товарищ по Новопетровской крепости Феликс Фиалковский и спрашивал о тебе, и как жалел, узнав, что ты в Нижнем и он чрез него ехал.

На третій сторінці:

Если будешь ехать в Москву, то напиши не за день, дня за три, нужно дня два протопить комнаты. Еще прощай.

На третій сторінці вгорі:

Брошюрку завтра понесу Коршу, а что будет, – не знаю.

На четвертій сторінці:

Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера.

P. S. Еще несколько слов. Не думай, что я только отнекиваюсь быть полезным моей любой Тетясе. Нет, это осторожность – от излишней любви к ней, – чтобы вместо добра не сделать ей зла, и которое трудно поправить будет. А она мне по своему занятию ближе, чем тебе. В Харькове по случаю соперничества она найдет тьму неприятностей и ни одного существа, которое бы поддержало ее; ты пишешь, что она может ехать с отцом, но отцу нужно будет бросить службу и потом жить на два семейства, да и какую пользу на сцене может принесть ей отец или мать? Нет, гораздо лучше соразмерять жизнь свою по средствам и учиться, учиться, и время все сделает: я все знаю это по опыту. Я в Полтаве получал две тысячи ассигнациями, без бенефиса, а у меня было 16-ть человек семейства. Конечно, я ел только борщ да кашу, и чай пили в прикуску, а право мне было хорошо… Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи, никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допущаю, человек этим и отличается от животных, у него есть воля: Пантелей Иванович до 60-ти лет кутил, а потом воля взяла верх, и он во всю жизнь не поддавался этой кутне. Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвел меня в друзья, и потому пеняй на себя. Статью в газету передам Коршу. А все-таки целую тебя без счету и твою бороду. Пожалуйста, извести пораньше о своем приезде, а то в Никольском нужно будет приготовить. Да, записку твою от г-на Погожина получил и был у него.

Ну, прощай, рука устала писать. Видишь, скильки надряпав. А ще-таки – Бог тебе судья; передай мой поцелуй твоей Тетясе. Але ні, не треба, а то я боюсь, чтобы от твого чолом не зробилось ей дуже душно.

261. Т. Г. Шевченка до М. С. ЩЕПКІНА

9–10 лютого 1858. Нижній Новгород

IДОЛЯТи не лукавила зо мною,Ти другом, братом і сестроюСіромі стала. Ти взялаМене маленького за рукуІ в школу хлопця одвелаДо п’яного дяка в науку.– Учися, серденько, колисьЗ нас будуть люде, – ти сказала.А я й послухав, і учивсь,І вивчився. А ти збрехала.Які з нас люде? Та дарма,Ми не лукавили з тобою,Ми просто йшли, у нас немаІ йоти кривди за собою!Ходімо ж, доленько моя,Мій друже щирий, нелукавий!Ходімо дальше, дальше слава…А слава – заповідь моя!IIМУЗАІ ти, пречистеє, святеє,Ти чадо неба молодеє,Мене ти в пéлену взяла,І геть у поле однесла.І на могилі серед поля,Як тую волю на роздоллі,Туманом сивим повила.І колихала, і співала,І чари діяла… і я…О чарівниченько моя!Мені ти всюди помагала!І всюди, зоренько моя,Ти непорочною сіяла.Не помарніла в чужиніВ далекій неволі,У кайданах пишалася,Як квіточка в полі.Із казарми смердячоїЧистою, святоюВилетіла, як пташечка,І понадо мноюПолинула, заспівалаТихесенько, мило…Мов живущою водоюДушу окропила.І я живу, і надо мноюСвоєю Божою красоюВитаєш ти, мій херувим,Золотокрилий серафим!Моя порадонько святая,Моя ти доле молодая!Витай зо мною уночі,І вдень, і звечера, і рано,Не покидай мене, учи,Учи неложними устамиХвалити правду. ПоможиМолитву діяти до краю.А як умру, моя святая!Не кинь мене. А положиСвого ти сина в домовинуІ хоть єдиную сльозинуВ очах безсмертних покажи.IIIСЛАВАА ти, циндре, орандарко,Перекупко п’яна!Де ти в чорта забариласьЗ своїми лучами?У Версалі над злодієм,Мабуть, розпустила…Чи з ким іншим мизкаєшсяЗ нудьги та з похмілля?Сідай лишень коло менеТа витнемо з лиха!Гарнесенько обіймемось,Та любо, та тихоПоцілуємось… Та й теє…Та й поберемося,Моя крале мальована!Бо я таки й досіВолочуся за тобою.Ти хоч і пишалась,І з п’яними королямиПо шинках шаталась,І курвила з солдатамиПід Севастополем…Та мені про те байдуже…Мені, моя доле,Дай хоч глянути на тебе,І, і пригорнутисьПід крилом твоїм. І любоЗ похмілля заснути.

9 февраля

1858.

Друже мій єдиний!

Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!

Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга

Т. Шевченка.

10 февраля

1858.

Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю. Чмокни гарненько за мене благородного Сергея Тимофеевича.

262. М. I. Костомарова до Т. Г. Шевченка

10 лютого 1858. Саратов

Далебі, дуже б добре зробив ти, мій єдиний друже, коли б оженився. Хоч би на старісті літ після такої глибокої гіркої коновки лиха трохи одпочити душею: щоб тобі Бог заплатив за всі ті муки, що переніс! А що про мене пишеш, то теж правда, і на моє нещастя велика правда: та що ж бо мені робити, коли у сему Саратові нема жодної жіночої душі, щоб сподобалась. Була тут одна гарна німочка; я був хотів одружитись з нею, та, правду сказати, за тим сюди й повернувся, аж вона заміж вийшла: підхватив її другий, німець, а я в дурнях зостався, а все через те, що дуже довго думав та лагодивсь – як почати та приступити. А сі московки прелукаві та нещирі, не скоро знайдеш! Рідко трапиться що-небудь добре.

Куліш майнув за гряницю і наказав мені писати до його в Брюссель. І так, здається, несподівано удрав; писав, що літом збирається, а до того часу то те, то інше замишляє, а через тиждень пише мені, що ти, каже, не озивайсь до мене на столицю, а пиши в Брюссель. Ще не писав. Шкода ж, брате, що він завіз твоїх «Неофітів», а ти не зоставив у себе другого списку. Та хоч шо там таке – напиши, і про віщо там співається, і чого воно не для друку? А коли не для друку, то повинно бути для добрих приятелів.

А я тепер перекладаю святе письмо на українську мову; переложив уже всього Матвія, а Марка зосталось тільки дві глави останні. Та шкода, добродію: очі болять, зовсім сліпну, і гірка доля мене жде в старість: чую заздалегідь! Ти нудишся, і я нужусь, і світ немилий і бачиш, що дальш нічого не буде. Тільки надії на волю й ласку Божу.

Марусі Солонини нема тута: вона в Воронежі.

А ти ж хотів по весні волженські види малювати і навіть сюди приплисти; дай Бог (коли лучшого чого не надибаєш), щоб сталось те твоє хотіння і щоб я мав тебе углядіти: велика б радість мені сталася.

Прощай, не забувай щиро прихильного твого друга, вірне тебе люблячого і шануючого

Н. Костомарова.

Февраля 10,

1858,

Саратов.

Чи ти в компанії «Меркурія» лічишся? Чи що?

263. М. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка

10 лютого 1858. С.-Петербург

10 февраля, С.-Петербург.

Спасибо тебе, мой сизий голубе Тарасе, что откликаешься из своего захолустья. Конст[антин] Ант[онович] Шрейдерс, спасибо ему, два раза был у меня, а завтра поеду я к нему с этим письмом; с ним посылаю 4 портрета; много есть охотников, желающих и молящих у меня твоего портрета, и я решился заказать их 50 штук, чтобы продавать с барышом. Через неделю они будут готовы и сколько получу за них барыша – скажу, а гроши приложу к имеющимся у меня твоим. Ты, друже, пожалуйста, не сердись на меня за это доброе дело не для тебя, а для других: гроши грошима, но, главное, не следует отказывать в такой теплой искренней просьбе, о твоем портрете всем душевно тебя любящим.

Об Овсянникове я уже писал тебе; но после того еще не виделся с ним: и ему, и мне некогда, но скоро с ним мы увидимся.

Кажется, я тебе уже писал, что Кулиш уехал за границу, а если не писал, то теперь скажу; он уехал отсюда в самые заговины на пост (2 ч[исла]) в Малороссию, а оттуда сейчас же чрез Варшаву в Брюссель, где будет слушать лекции в университете, после того в Париж и еще кое-куда; думает вернуться в октябре или ноябре; твоих произведений он мне не показывал, так как я виделся с ним накануне отъезда; у него все было уже уложено. Говорил, что там займется всем и оттуда будет писать.

Шекспир в переводе Кетчера редок и стоит не меньше 25 р., а потому до твоего разрешения я не купил его; Вовчка опять тебе послали (тут многие им недовольны и говорили про Кулиша недобре); Беранже в переводе Курочкина (славная вещь), говорят, есть у тебя, а повесть о временах Бор[иса] Годунова и Дмитр[ия] Самозв[анца] (для детей) хоть и Кулиша, да, говорят, не стоит покупать; я не читал ее.

Прочитавши все это, скажи, что тебе нужно из этих книг, и я сейчас вышлю.

Овсянников не был еще у гр[афини] Настасии Ивановны; и я давно не был у нее; но вчера был у меня (при Шрейдерсе) один знакомый и спрашивал меня от графини, когда будет у нее Овсянников. Вчера был у меня и Семен и просил кланяться тебе; я говорил ему, чтоб он сам написал; но он хоть и обещал, да едва ли исполнит: ленивый.

Спасибо тебе, что ты привитал моего брата Якова; он не нахвалится тобою и из Вятки уже прислал твои письма.

Пишу наскоро; некогда. Прощай, дорогой, и люби по-прежнему вполне преданного тебе

Мих. Лазарев[ского].

264. П. О. Куліша до Т. Г. Шевченка

14 лютого 1858. Мотронівка

Пишу до тебе, брате Тарасе, з того хутора, де ти в мене на весіллі шаферовав, чи то, бак, бояриновав. Пані моя, недугуючи, оставалась од октября на Вкраїні, а я сам пробував на столиці. Тепер же вона, слава Богу, поправилась, і оце пускаємось із нею до Варшави і далі. Пишу ж до тебе от за чим. Колись ти мальовав «Живописну Україну», і нічого з того не вийшло; а хоть би й вийшла яка тобі користь грошова, то все ж би ти був послугач панський, а не людський; людям бо не було б ніякого діла до твоєї «Живописної України»: не змогли б люде за дорожнетою до неї докупитися. Тепер же сам бачиш, що панський вік кінчається, а людський починається; то саме година – помірковати, як би людям помогти духом угору піднятись. Отже, я тобі дам добру раду. Накидай ти пером дещо з нашої історії і попідписуй найкращі вірші з дум і з свого-таки компоновання. Сі твої рисунки ми виріжемо на дереві, одпечатаєм і розрисуєм фарбами трошки краще од лубочних картинок московських. Ціна буде їм по 2, чи по 4 шаги, а коли дуже дешево, то по 6 шагів, і будуть вони продаватись по всіх ярмарках, і будуть вони наліплюватись у кожній хаті замість московського плюгавства, і буде старе й мале на їх дивитись і оті підписи вичитувати, і розійдеться по Вкраїні наше «слово забуте, наше слово тихосумне, богобоязливе», і воскресить воно не одну душу, – і мала твоя праця станеться з часом причиною великого діла всесвітнього, – душа моя чує. Я й сам понарисовував би, і вийшло б воно не згірш од московщини, да в мене тії абриси не будуть такі характеристичні, як у тебе. Ти як не поведеш пером, то все воно закарлючиться по-художницьки. А треба, щоб дітвора, дивлячись на сі картинки, набиралась доброго смаку. Велике, велике виросте з того добро на Вкраїні, – далебі! Отже, брате, не гай часу і не одкладуй сеї праці ні на один день. Коли ж не чуєш до неї охоти, то пиши зараз до мене, що шкода; то я вже сам як-небудь нарисую тії кунштики, покинувши для сього всі свої писання і читання, бо се вельми благе і достойне діло! А продавать їх і розвозить по ярмаркам – знайдуться люде, про се не турбуйся. А що народ кинеться куповати, то що й казати! Чорт знає яке курзу-верзу купує, а то б не куповав такого добра! Бачу по «Граматці», до которої і чоловіки і баби квапляться, радіючи, що всяке слово так до душі й промовляє. Прощай! Пиши у Брюссель.

Твій П. К[уліш].

1858, февр[аля] 14. Хутір Мотроновка.

265. М. С. Щепкіна до Т. Г. Шевченка

Середина лютого 1858. Москва

Друже мій!

На первой неделе я писал к тебе и г. Брылкину, которого благодарил за тулуп, а в твоем письме немного поворчал, что делать? Старость безо ворчанья не существует. Теперь получил твое письмо и приложенное при нем письмо Щербины: я тотчас написал к нему и приложил репертуар Пиуновой. Сказал все, что нужно, а главное, что ей ехать на неопределенную сумму немного неловко и просил о скорейшем ответе уже на мое имя, потому что я сказал, что ее и тебя жду в Москву. На все, смотрите ради Бога, осторожнее решайтесь: я об г. Щербине слышал, что его слово не закон и что собственные выгоды не остановят его изменить ему; что же касается до совета, какой я могу дать, как Пиуновой ехать – одной или с семейством: то я этот вопрос отношу к поэтическому настроению твоей восторженной головы. Какой я могу дать совет, когда я совершенно не знаю ее семейственных отношений; и этого никто решить не может, как само семейство, если и ошибется, то жаловаться не на кого. Мой совет один и тот же, без верного обеспечения не решаться. Но вспомните, что это только совет, а как человек и я могу ошибиться; не знаю, застанет ли мое письмо тебя, и боюсь, что я не знаю точного дня твоего выезда в Москву: я в последнем письме писал, чтобы ты дня за три до своего выезда известил меня, какого числа выедешь и как, с почтой или иначе, дабы в Никольском было все готово и чтобы я знал, когда на станцию выслать и самому уже там [быть]. Передай мои душевные поклоны г. Дороховой, семейству Брылкиных и всем, кто меня помнит.