Замок

скачать книгу бесплатно

Замок
Франц Кафка

Істини
«Замок» – останнiй, незакiнчений i найбiльш загадковий роман Франца Кафки (1883–1924), в якому вiдобразилися всi теми i конфлiкти, що непокоiли письменника протягом його життя.

У центрi роману, як майже в усiх творах Кафки, – втаемниченi, незбагненнi, алогiчнi взаемини людини зi свiтом, з системою, з владою, з iншими людьми. Так, головний герой, опинившись у чужому йому середовищi, намагаеться порозумiтися з тими, вiд кого тепер залежить його доля. Але ж цi зусилля вимагають i невиправданих жертв: поступитися власним достоiнством, щирими почуттями. Історiя героя нагадуе перипетii долi самого автора i так само трагiчно передае самотнiсть i безпораднiсть людини в ii протистояннi жорстокостi й абсурдностi життя.

Франц Кафка

Замок

Галка, яка прагне заховатися посеред камiння, або аутизм Франца Кафки

У перекладi iз чеськоi Kavka – це галка, «цiлком недоладний птах», – на думку самого письменника, який вiдчував свою схожiсть iз цiею недоладнiстю i називав себе галкою, у якоi вiдпали крила i для якоi не iснують пiсля цього нi висота, нi вiдстань, вона упокорено стрибае серед людей, сiра як попiл, i прагне заховатися посеред камiння. Цей опис багато пояснюе i у творчостi Франца Кафки, що часто ставала камiнням, серед якого вiн прагнув заховатися вiд свiту i в якому свiт вiдбивався, нiби у чудернацькому, химерному дзеркалi.

Спроба пояснити приховане в книгах Кафки зроблена багатьма дослiдниками. І особливо часто вони намагаються розшифрувати останнiй, незакiнчений i найбiльш загадковий роман «Замок». Існуе надзвичайно багато трактувань цього роману. У передмовi до першого видання, здiйсненому всупереч заповiтовi автора, який просив знищити рукопис, видавець i найближчий друг Кафки Макс Брод пише: «Що ж означае Замок iз усiма його дивними документами, незбагненною чиновницькою iерархiею, з його мiнливими настроями i пiдступнiстю, з його амбiцiями (i до того ж цiлком виправданими) на особливу повагу, особливу покору? Не вiдкидаючи часткових трактувань окремих епiзодiв, якi самi по собi можуть бути цiлком правильними (…), цей Замок, до якого К. не мае доступу i до якого вiн з незрозумiлих причин навiть не може наблизитися, е саме тим, що теологи називають Божою ласкою, опiкою Бога над людськими долями (у Селi), продуманiсть випадковостей, таемничi рiшення, дари i покарання, незаслужене i присвоене, так зване «Non liquet» у життi кожного. Тому у «Процесi» i в «Замку» зображенi обидвi форми божественного (у розумiннi Кабали) – правосуддя i Божа ласка». Саме цей важкий шлях землемiра К. до Божоi благодатi, на думку Брода та iнших дослiдникiв, описаний у «Замку», а завершення роману, яке перед смертю Кафка розповiв Броду, логiчно вкладаеться у це трактування. Пiсля численних поневiрянь i принижень знесилений i немiчний землемiр помирае, а перед смертю iз Замку приходить повiдомлення про те, що хоча правноi пiдстави i немае, але у зв’язку iз особливими обставинами К. дозволяеться жити i працювати у Селi. Це можна розумiти як торжество Божоi справедливостi або як злу iронiю долi.

Але iснують й iншi трактування роману, на думку Брода, «хибнi». Серед найбiльш прямолiнiйних – насамперед вiдшукування пророцтв конкретних iсторичних подiй. Наприклад, спроба Клауса Манна та численних iнших дослiдникiв проводити паралелi мiж сюжетом «Замку» i реалiями нацистськоi Нiмеччини. Чи розшифрування описаного в романi як пророчоi пародii на соцiалiстичну систему. Або сатиру на реалii Австро-Угорськоi iмперii, у яких жив автор. Саме так швидше за все розумiли текст друзi Кафки, яким вiн читав уривки i був розчарований реакцiею, адже слухачi реготали. Про це iснуе вiдомий запис у щоденнику. Пiзнiше у творi знаходили i бiльш загальну критику тоталiтаризму та бюрократii як явищ, притаманних кожному суспiльному устрою.

Частина дослiдникiв вважае перипетii, що вiдбуваються iз К., обрядом iнiцiацii на мiфологiчному та символiчному рiвнi, такий обряд змушений пройти кожен, хто хоче стати членом тоi чи iншоi спiльноти. Схожi iнiцiацii вiдбуваються iз казковими героями, якi проходять випробування вогнем i мiдними трубами, аж поки не знайдуть свого мiсця в життi. Адже землемiр бореться не проти чогось чи когось, як, скажiмо, Йозеф К. iз попереднього роману Кафки «Процес», вiн добровiльно з’являеться у Селi i бореться за право жити i працювати там.

Сюжетнi перипетii «Замку» часто пов’язують iз бiографiею самого Кафки. Самотнiсть, вiд якоi вiн страждае i якоi одночасно боiться позбутися, – це i вiдчуття землемiра, який хоче одружитися з Фрiдою, але не може покинути задля неi своiх таемничих i незрозумiлих iй занять у Селi, тому залишае ii саму в школi виконувати важку роботу, а сам вештаеться по Селу в безрезультатних намаганнях побачити недосяжного чиновника Кламма, проте не може сформулювати, навiщо це йому потрiбно. І навiть небезпека втратити Фрiду не зупиняе його вiд цих безглуздих, на ii думку, походеньок. Саме цей конфлiкт мiж побутом i далеким вiд реальностi життям у власному внутрiшньому свiтi переживав Кафка кожного разу, коли збирався одружитися. Це описано, зокрема, в листуваннi iз Фелiцiею Бауер, однiею iз наречених письменника, ii ж вважають частково прототипом Фрiди iз Замку. Зовнiшнiсть Фелiцii Кафка описуе в щоденнику бiльш нiж промовисто: «Порожне кiстляве обличчя, що вiдверто демонструе свою порожнечу» (Фрiда також не раз описана в романi як дiвчина обмежена, неприваблива, неохайна та ще й деспотична). Заняття Кафки лiтературою були для Фелiцii чимось настiльки ж незрозумiлим i непотрiбним, як походи К. в Село для дiвчини з-за шинквасу Фрiди. Все життя Кафка страждав вiд власноi невизначеностi помiж страхом втратити таку необхiдну йому для писання самотнiсть i страхом залишитися без сiм’i: «Щастя молодих i лiтнiх одружених чоловiкiв, що працюють у нашiй конторi. Менi воно недоступне, а якби й було доступне, то стало б нестерпним, i все ж це – едине, чим я був би схильний насититись». Або навiть так: «Без предкiв, без подружнього життя, без нащадкiв, сповнений шаленоi жаги предкiв, подружнього життя, нащадкiв».

Ця боротьба з самим собою супроводжуе усi його романи iз жiнками, саме тому прототипом образу Фрiди дослiдники вважають i найбiльше кохання Кафки, його перекладачку i музу Мiлену Єсенську, а прототипом колишнього коханця Фрiди чиновника Кламма – чоловiка Єсенськоi Ернста Поллака. Навiть заiзд «Панський двiр» у романi мае назву кнайпи, куди любив ходити Поллак. Фрiда покинула Кламма заради К., але Єсенська залишилася з чоловiком попри те, що iхнiй шлюб давно був у кризi, i пiсля смертi К. вона таки пiде вiд чоловiка до збiднiлого нiмецького графа комунiста Шафготша, бiографiя якого нагадуе пригодницький роман: вiн чотири роки провiв у росiйському полонi, був особисто знайомий iз Ленiним i Троцьким, а пiд час Другоi свiтовоi вiйни став нацiонал-соцiалiстом, але при цьому не допомiг Мiленi звiльнитися iз концтабору, хоча й мав таку можливiсть. На вiдмiну вiд своеi коханки, Шафготш успiшно дожив до глибокоi старостi i помер у 1972 роцi. Пророчу алюзiю на таку долю Мiлени можна вiдчитати у «Замку», адже Фрiду спокушае i забирае вiд К. Єремiя – один iз двох однаково недолугих i легковажних помiчникiв.

Інша важлива для Кафки проблема – виснажливiсть i невдячнiсть письменницькоi працi, зображена у «Замку» в образi листоношi Варнави, який мае надiйну професiю шевця (як i сам Кафка у своему страховому агентствi), але попри це ходить до Замку i страждае вiд того, що розносить нiкому не потрiбнi старi листи з архiву. А страждання його виражаеться в тому, що вiн погано виконуе свою роботу, по кiлька днiв залишае листи лежати вдома на лавi, перш нiж вiднести адресатовi, дае iх читати сестрi, не щодня з’являеться в Замку.

Землемiр К. вiдчувае себе чужим у Селi, звичаiв i законiв якого вiн не знае. Чужим вiдчувае себе i Кафка, адже вiн нiмець, який живе у Празi, однаково далекий як вiд нiмецькоi, так i вiд чеськоi культури, до того ж еврей, хоча i вiд еврейськоi культури та релiгii вiн достатньо далекий. Вiн ненавидить свою роботу в конторi, але не здатен позбутися ii. І не лише iз фiнансових мiркувань, а й вiд страху стати невiльником свого письменства, залежати вiд гонорарiв i бути змушеним публiкувати написане. Робота заважае його писанню, а писання роботi. До цього додаються проблеми з жiнками та здоров’ям. Цей заплутаний клубок реальних i надуманих проблем виснажуе Кафку не менше, нiж його героя. А до всього цього додаеться ще й екзистенцiальна самотнiсть маленькоi людини, беззахисноi перед безжальною м’ясорубкою системи, незалежно вiд того, що саме виступае в ролi такоi системи – загальна несправедливiсть, що пануе у свiтi, недосконалiсть будь-якоi влади або конкретного державного устрою, чи i зовсiм маленька несправедливiсть фiрми-працедавця або ж непростих стосункiв iз власною родиною.

Часто дослiдники «Замку» не лише пропонують iнтерпретацii тексту, а й полемiзують мiж собою. Так, наприклад, Вальтер Беньямiн критикуе бiографiчне i релiгiйно-фiлософське трактування «Замку». Вiн вважае, що Кафка, безумовно, стоiть у центрi всiх своiх романiв, «але подii, якi трапляються з ним, нiби навмисне повиннi зробити того, хто iх переживае, непомiтним, неважливим, запхнути його у саму серцевину банальностi. У результатi шифр-iнiцiал К., яким позначений головний герой роману «Замок», говорить нам про автора не бiльше, нiж сказала б лiтера на носовику чи на пiдкладцi капелюха про особистiсть зниклоi безвiсти людини. Зрештою, тим легше складати легенди про цього Кафку, у тому сенсi, що вiн нiби все життя намагався з’ясувати, як виглядае, але так i не здогадався подивитися у дзеркало».

Що ж до трактування твору за котроюсь iз релiгiйно-фiлософських схем, то воно, на думку Беньямiна, «напрошуеться майже само собою», i тому не дивно, що саме до такого трактування схилявся Макс Брод пiсля спiлкування з автором. Але «така думка веде нас дуже далеко вiд свiту Кафки, i навiть бiльше – вона вбивае цей свiт», – стверджуе Вальтер Беньямiн. «Звичайно, досить складно заперечити твердження, що у своему романi «Замок» Кафка намагався зобразити вищу силу i мiсця перебування благодатi, у «Процесi» – нижнi свiти, мiсця для засуджених i проклятих, а в останньому великому своему творi «Америцi» – земне життя, i все це, ясна рiч, у теологiчному значеннi. Тут iснуе лише одне «але», бо такий метод дае значно менше результатiв, нiж набагато складнiший i виснажливiший шлях пояснення творчостi письменника iз самоi середини його образностi». Безпораднiсть К. у Селi, його марнi намагання порозумiтися з мешканцями, вiдчуття чужинця, повна вiдсутнiсть знань про звичаi, якi там панують, можна трактувати i як метафору стосункiв людини з ii тiлом i цього тiла зi свiтом. Людина так само нiчого не знае про те, що вiдбуваеться в ii тiлi, за якими законами воно iснуе, як землемiр не знае того, що керуе життям Села. Таке трактування «Замку» пропонуе Вальтер Беньямiн.

Росiйський дослiдник Михайло Бахтiн вважае, що «Кафка здiйснив своерiдний антидостоевський, антикоперникiвський, навiть можна сказати, птолемеевський переворот у лiтературi. Якщо у Достоевського слово настiльки проникае у свiдомiсть, що вiд цього стае боляче, у Кафки героi бавляться зi словом, воно вiдскакуе вiд них, як вiд стiнки горох. Вони або не чують, або не розумiють сказаного, а якщо i розумiють, то щось цiлковито протилежне. Тому вони висловлюються нечiтко i плутано, кидаються геть вiд слова, як вiд чуми, слово в iхнiх руках, як зброя, як камiнь або як кулак, загрозливо занесений над головою iншого.

Чому ж герой Кафки позбавлений можливостi дiалогу? Можна було б сказати, що цi героi психiчно неповноцiннi, але героi Достоевського теж, як правило, психiчно нездоровi. Однак iстеричне слово героiнь Достоевського неможливе без запитань i зворотноi реакцii. Слово у Кафки – це аутичне слово, якщо скористатися висловом професора Е. Блейлера. Воно говориться в порожнечу, без причини i невчасно. Воно не мае цiнностi в дiалогiчному сенсi. Навiть якщо у нього i е адресат, то вiн десь далеко i не тут. Коли мовчать iстеричнi хворi, вони нiби говорять: «Послухайте, як я мовчу. Заговорiть зi мною!» Аутична людина застигае у своему мовчаннi, як камiнь, а якщо раптом починае говорити, то ii мова звернена в порожнечу i цю мову неможливо почути i зрозумiти.

Якщо героi Достоевського нiколи не збiгаються самi з собою, то героi Кафки занадто збiгаються самi з собою. У цьому iхня монологiчна сила, але в цьому i мовне провалля сучасноi лiтератури, яка або ритмiзуе мову, як у Андрея Белого, або плете з неi безкiнечний вiзерунок цитат, як у Джойса, або загрузае у довжелезних описах минулого, як у Пруста, або нав’язливо повторюе одне i те ж, як у Фолкнера. Парадоксально, але свiтова лiтература, яка нiби-то так тонко i глибоко працюе зi словом, означае смерть живого слова, в кожному разi остаточний вирок йому. У цiй смертi письменник Кафка зiграв не останню роль, бо його справедливо вважають одним iз основоположникiв найновiших лiтературних течiй».

Мовнi непорозумiння героiв «Замку» можуть мати ще й iншi пояснення. Наприклад, з точки зору теорii мовних актiв оксфордського аналiтика Дж. Остiна. Згiдно з цiею теорiею успiшними вважаються мовнi акти, у яких мовцевi вдаеться спонукати особу, до якоi звертаються, виконати певну дiю, iншi мовнi акти вважаються неуспiшними. Тобто коли ви звертаетеся до сусiда за столом з проханням передати вам солi i сусiд виконуе ваше прохання, – ваш мовний акт успiшний. Якщо ж вiн вiдмовляеться передати вам сiль або iгноруе вашi слова, – ваш акт неуспiшний. З цiеi точки зору мовнi акти, себто дiалоги героiв «Замку», переважно неуспiшнi. Наприклад, сцени розмов К. iз господинею заiзду, в яких вона намагаеться переконати землемiра вiдмовитися вiд спроб зустрiтися з Кламмом, а К. просить шинкарку допомогти йому органiзувати таку зустрiч. Як вiдомо, жодному з них не вдаеться досягнути своеi мети, адже кожний лише висловлюе власну думку, не слухаючи слiв спiврозмовника, або робить iз цих слiв цiлком хибнi висновки. «Ви перекручуете все, навiть мовчання, ви просто не вмiете iнакше», – звинувачуе господиня К.

Неуспiшними виявляються навiть тi мовнi акти, якi на початку нiби обiцяють несподiваний або i незаслужений успiх. Наприклад, у сценi розмови К. iз чиновником Бюргелем, у кiмнатi якого землемiр опиняеться випадково i не збираеться просити жодноi допомоги. Бюргель несподiвано виявляе дивну обiзнанiсть у справi i навiть пропонуе вирiшити ii. Але на цьому вся успiшнiсть завершуеться, К. засинае i втрачае свiй шанс. Схожа ситуацiя трапляеться на початку твору, коли у листi Кламма К. несподiвано призначають землемiром, i це значно бiльший успiх, нiж мiг вiн би сподiватися. Але вже наступна розмова зi старостою руйнуе iлюзiю цього успiху, i з’ясовуеться, що призначення на службу було фiктивним.

Теорiя мовних актiв тiсно пов’язана iз теорiею мовних iгор Людвiга Вiттгенштайна, згiдно з якою всi дii, що iх виконуе людина протягом життя, е мовними iграми, а людська мова схожа на старовинне мiсто: «Лабiринт маленьких вуличок i площ, старих i нових будинкiв, будинкiв iз прибудовами рiзних епох, i все це оточено численними новими районами iз прямими вулицями регулярного планування i стандартними будинками». Цей опис дуже нагадуе кафкiвський Замок: «Це було нагромадження великоi кiлькостi споруд, серед яких були нечисленнi двоповерховi i безлiч низьких, тiсно налiплених одна бiля одноi. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти цi будiвлi за невеличке мiсто». Звiдси можна було б зробити висновок, що для Кафки, а згодом i для Вiттгенштайна, людська мова складаеться з лабiринтiв i добудов рiзних стилiв i часових епох. Тодi мовнi непорозумiння героiв Кафки – це намагання показати внутрiшню логiку мови, невидиму на перший погляд. Значно ранiше за Вiттгенштайна Кафка показуе, що речення зовсiм не обов’язково е проекцiею факту, як стверджуе «Логiко-фiлософський трактат», i зовсiм не обов’язково це речення або правдиве, або неправдиве. Насправдi iснуе набагато бiльше варiантiв логiчних зв’язкiв у мовi, а вiдповiдно i в реальностi, i саме iх намагаеться продемонструвати проза Кафки.

Існують трактування, якi пов’язують категорii успiшностi-неуспiшностi героiв «Замку» iз своерiдним взаемозв’язком успiшностi-неуспiшностi в життi самого Кафки. Його листи та щоденники малюють образ невдахи («Нездатнiсть цiлковита й з усiх поглядiв»), хворого неврастенiка, шлунок якого погано перетравлюе iжу, якому загрожуе туберкульоз, особисте життя якого не склалося, стосунки з батьками напруженi, робота нудна i нецiкава, а до того ж забирае час, який можна було б присвячувати писанню, бiльше того, робота вбивае, бо писати доводиться вночi на шкоду i так немiцному здоров’ю, до всього додаеться ще еврейське походження. Але такою е версiя лише частини бiографiв Кафки. Існуе i цiлком протилежний аналiз його особистих обставин: народився вiн у небiднiй i достатньо гармонiйнiй родинi, батьки його любили, дали непогану освiту i можливiсть заробляти на життя доволi комфортно, працював вiн лише пiвдня, до того ж шеф йому симпатизував i давав можливiсть брати численнi вiдпустки за станом здоров’я, особисте життя не склалося за власним бажанням. Таким чином за цiею псевдонеуспiшнiстю, яка була суто зовнiшнiй успiх, писалися генiальнi твори.

Можна намагатися вибрати iз усiх трактувань тексту роману найбiльш правильне, можна визнати рацiю за всiма, адже кожна iз вищеназваних схем справдi добре накладаеться на сюжетну структуру твору. Але якщо iти за логiкою персонажiв «Замку», за манерою iх висловлювання, то важливим е не так вибiр одного, единоправильного трактування, як сама ця багатозначнiсть, можливiсть одночасного iснування паралельних, цiлком рiзних версiй розумiння тексту.

Так е i в самому романi, де важливо не те, що вiдбуваеться, i не те, про що говориться, а те, як цi подii чи слова сприймаються iншими, i навiть не чиiсь конкретнi iнтерпретацii, а неможливiсть обрати серед безкiнечноi кiлькостi трактувань одне правильне. Цю розгубленiсть перед нескiнченнiстю значень кожного окремого слова, речення, розмови, жесту, кожного, найкоротшого i найлаконiчнiшого листа Кафка демонструе постiйно. Чи то перше знайомство з учителем, яке К. здiйснив пiд час своеi першоi спроби дiйти до Замку, чи то марнi спроби К. зрозумiти листи Кламма, чи то тривалi розмови iз господинею заiзду, чи то з’ясування стосункiв iз Фрiдою, довiрливi розмови iз Ольгою, не кажучи вже про кульмiнацiйну сцену дiалогу iз чиновником Бюргелем. Будь-яка спроба порозумiтися iз мешканцями Села чи працiвниками Замку закiнчуеться для К. повною поразкою i трапляеться так саме тому, що його бiльша порiвняно iз ними вразливiсть i краще розвинута уява (або ж навпаки, обмеженiсть i недостатня поiнформованiсть, як це трактують у Селi) примушують його бачити прихований змiст там, де цього не бачать iншi, i не погоджуватися iз iхнiми iнтерпретацiями подiй i висловлювань. Ця порушена комунiкацiя, у якiй кожен зi спiврозмовникiв вважае себе краще поiнформованим, мудрiшим i спритнiшим, може слугувати джерелом для чергових розшифрувань твору. Наприклад, як спроби описати неможливiсть порозумiння мiж людьми, логiчного пояснення iхнiх звичаiв i традицiй (скажiмо, провина сiм’i Амалii така ж загадкова i незбагненна, як i причини багатовiкового переслiдування еврейського народу). Можна розумiти «Замок» i як доказ того, що об’ективноi реальностi, а тим бiльше вiдображення цiеi реальностi в мовi, насправдi не iснуе, ii замiняють численнi паралельнi реальностi, а точнiше – суб’ективнi уявлення про них. Звiдси i можливiсть рiзних iнтерпретацiй змiсту кожного найпростiшого речення, блискуче продемонстрована в дiалогах «Замку».

Не менш протилежнi версii дослiдникiв зустрiчаемо i у визначеннi центрального вiдчуття, яке править свiтом персонажiв Кафки, – вiд абстрактного страху до конкретного страху перед невизначенiстю, смертю, забуттям i аж до комiзму, iронii, сарказму. Часто цi почуття поеднуються i плавно переходять одне в одне. Це трохи нагадуе амбiвалентнiсть ставлення землемiра до своiх пiдручних Артура та Єремii. З одного боку, це грайливi i дитиннi юнаки, смiшнi та неотесанi, якi поводять себе по-дитячому пустотливо i невмiло, з другого – це шпигуни Замку, хитрi i законспiрованi представники влади, що ii уособлюе недоступний Кламм. Не менш суперечливими е i характеристики iнших персонажiв. Сам К. – безпомiчний чужинець, залежний вiд ласки найбiднiшого селянина, але в той же час хитрий i пiдступний, що вважае себе вищим за iнших i прагне досягнути в життi «бiльшого». Чиновники Замку – привiлейованi i надiленi вищими повноваженнями, нiж селяни, але одночасно безпораднi та залежнi вiд слуг i вищого керiвництва. Фрiда, то по-рабськи вiддана кожному зi своiх коханцiв, терпляча i покiрна, то раптом смiлива i безжальна, кидае одного i йде до iншого. Хто вона – жертва власноi непостiйностi, слабка i нездатна опиратися впливовi чоловiкiв i iхнiм обiцянкам, чи пiдступна iнтриганка, якою ii змальовуе хвороблива уява заздрiсноi Пепi? Схожа на неi i господиня заiзду, владна i сувора зi своiм чоловiком та слугами, але покiрна i готова на все заради Кламма, який колись зробив ii своею коханкою. Рiзниця мiж комiчним i трагiчним у Кафки така ж невиразна, як рiзниця мiж високим i низьким, потворним i прекрасним, чеснотою i злочином, нормальнiстю i божевiллям. Як ставитися до Амалii, яка вiдкинула брутальнi залицяння чиновника Сортiнi i цим прирекла на вигнанство всю свою сiм’ю? Як до негiдницi чи як до героiнi? Те саме стосуеться ii сестри, яка стала повiею, щоб зняти зi своеi сiм’i неiснуючу провину. Чого бiльше в другорядному образi дружини господаря «Панського двору»: смiшного абсурду ii нестримноi жадiбностi до недоладних i давно немодних суконь, примiтивного намагання втримати порядок у своему заiздi i наiвноi вiри у кожне слово чиновника («Вона не могла збагнути, навiщо взагалi потрiбно приймати прохачiв. «Щоб розводити бруд на сходах», – сказав iй одного разу хтось iз урядникiв, напевно розiзлившись через таке питання, але для неi це все прояснило, i вiдтодi вона часто повторювала цей вислiв»)? Якою е ii «по-жiночому нiжна i наполеглива» диктатура – смiшною чи трагiчною у хрестоматiйному показi людськоi глупоти? Як можна охарактеризувати батька Амалii, який втрачае здоров’я i доводить сiм’ю до банкрутства, намагаючись вимолити прощення за неiснуючу провину: як смiшного дурня, божевiльного чи як трагiчну постать людини, що прагне знайти прощення за грiх людськоi пихи i невдячностi?

Марно шукати однiеi наскрiзноi iдеi, до якоi можна було б звести все написане Кафкою або хоча б один iз його творiв. Існування такоi iдеi настiльки ж iлюзорне, як iснування об’ективноi реальностi чи позитивiстськоi логiки мови i мовлення, безпосереднього взаемозв’язку реальностi i висловлювань про неi, неможливостi виходу поза межi правдивостi чи неправдивостi кожного речення. Але саме ця багатограннiсть i створюе атмосферу таемничостi цих текстiв, яка змушуе повертатися до них новi i новi поколiння читачiв.

Наталка Сняданко

Замок [1 - Роман «Замок», написаний Францом Кафкою в 1922 роцi, це третя спроба написати по-справжньому епiчний твiр, яку автор вважав такою ж невдалою, як i двi попереднi («Процес» i «Америка»), тому в заповiтi попросив найближчого друга Макса Брода знищити рукописи, але Брод не виконав останньоi волi друга. Часто у такому проханнi дослiдники вбачають потаемне бажання саме такоi розв’язки. Макс Брод писав: «До особливостей стилiстичноi манери Кафки належить i те, що викресленi мiсця в його рукописах такi ж досконалi, як i залишенi, тому не треба бути великим пророком, щоб прогнозувати, що майбутнi поколiння видаватимуть його рукописи разом iз закресленими абзацами». Саме так i трапилося, у сучасних виданнях «Замку» додаються сторiнки iз викресленими автором сценами.Роботi над романом передувала тривала пауза в писаннi, тому настрiй Кафки пiд час роботи надзвичайно схвильований – вiн коливаеться мiж екстазом i повною зневiрою, спершу навiть приховуе вiд друзiв написане. «Замок» – це пiдсумок усього життя Кафки, тому у творi зiбранi всi теми i конфлiкти, якi непокоiли його протягом життя. Роман залишився незавершеним, але Макс Брод у передмовi до першого видання роману описав завершення роману зi слiв Кафки: «Той, хто видае себе за землемiра, врештi-решт отримуе хоча б часткову сатисфакцiю. Вiн продовжуе свою боротьбу, але помирае вiд знесилення. Бiля його смертного ложа збираеться сiльська община, а iз Замку приходить повiдомлення про те, що хоча правовоi пiдстави на дозвiл К. жити в Селi i немае, у зв’язку iз особливими обставинами йому дозволяеться тут жити i працювати». Цей фiнал трактуеться лiтературознавцями по-рiзному: як оптимiстичне завершення i як iронiчний фарс, знущання долi.Цитати зi щоденникiв подано за виданням: Кафка Ф. Щоденники. 1910–1923 рр. // Всесвiт. – 2000.]

Роздiл перший

К. прибув пiзнього вечора. Село загрузло в глибокому снiгу. Замковоi гори не було видно, ii поглинули туман i темрява, жоден, навiть слабенький, промiнчик свiтла не виказував iснування великого Замку. К. довго стояв на дерев’яному мiстку, який з’еднував гостинець iз Селом, i вдивлявся в те, що здавалося порожнечею [2 - Цей опис перегукуеться iз записом у щоденнику вiд 29 сiчня 1922 року, коли Кафка разом зi своiм лiкарем О. Германном поiхав на три тижнi до Шпiндлермюле, мiсцевостi в Гiгантських горах: «Напади на заснiженiй вечiрнiй дорозi. Уявлення весь час змiшуються, десь так: мое становище в цьому свiтi жахливе, тут, у Шпiндлермюле, я самотнiй, та ще й на безлюднiй дорозi, де в темрявi на снiгу раз у раз послизаешся, та й дорога ця безглузда, не веде до жодноi земноi мети (до мосту? Чому саме туди? До того ж я до нього й не дiйшов), та й у мiстечку я покинутий (розраховувати на особисту людську допомогу вiд лiкаря я не можу, бо не заслужив ii, у мене з ним взаемини тiльки гонорарнi), нездатний нi з ким познайомитися, нездатний терпiти знайомство, будь-яке веселе товариство викликае в мене безмежний подив (щоправда, тут, у готелi, веселяться не дуже, я не хочу заходити так далеко й стверджувати, нiбито винен у цьому я, скажiмо, як «людина з надто великою тiнню», але тiнь моя в цьому свiтi справдi-таки надто велика, i я знову й знову дивуюся, коли бачу, з якою впертiстю дехто, одначе, «попри все», бажае жити навiть у цiй тiнi, саме в нiй; але тут усе ж таки додаеться ще дещо, i про це треба поговорити), й навiть батьки та матерi зi своiми дiтьми – до того ж я такий покинутий не тiльки тут, а взагалi, зокрема й у Празi, на моiй «батькiвщинi», й покинули мене не люди, це було б не найгiрше, я мiг би, поки живу, бiгти вслiд за ними, а я сам покинув себе у взаеминах з людьми, мене покинула снага пiдтримувати взаемини з людьми, менi до вподоби тi, хто любить, але я сам не можу любити, я надто далекий вiд усiх, я вигнанець. (…)Якби все було тiльки так, як може здатися на заснiженiй дорозi, тодi це було б жахливо. Тодi я загинув би, i це треба сприймати не як загрозу, а як негайну страту. Але я перебуваю десь-iнде, i тiльки притягальна сила людського свiту така величезна, що здатна примусити вмить про все забути. Але й притягальна сила мого свiту теж величезна, i тi, що мене люблять, люблять мене тому, що я «покинутий», i хоч, може, й не в розумiннi вайсiвського вакууму, а тому, що вiдчувають: у щасливi часи в iншiй сферi я дiстаю свободу рухатись, якоi тут цiлком позбавлений». Це вiдчуття чужинця, вiдкинутого i самотнього, – головне вiдчуття всього роману, який Кафка почав писати вiдразу пiсля повернення з курорту.].

Потiм вiн вирушив шукати мiсце для ночiвлi. У заiздi ще не спали, i хоча в господаря, розгубленого несподiваним пiзнiм вiзитом, не виявилося для гостя вiльноi кiмнати, вiн запропонував К. нiчлiг на солом’янiй пiдстилцi в загальному залi. К. погодився. Кiлька селян ще сидiли за пивом, але прибулий не хотiв нi з ким спiлкуватися, тому принiс собi солом’яну пiдстилку з горища i влiгся поближче до печi. Було тепло, селяни сидiли тихо, вiн ще трохи спостерiгав за ними втомленим поглядом, а далi заснув.

Та невдовзi його розбудили. По-мiському вбраний юнак iз обличчям актора – вузькi щiлини очей i густi брови – стояв перед ним разом iз господарем. Селяни теж були ще тут, деякi з них навiть повернули своi крiсла, щоб краще бачити i чути. Юнак дуже ввiчливо вибачився за те, що розбудив К., назвав себе сином замкового каштеляна i сказав:

– Село – це власнiсть Замку, тому кожен, хто живе чи ночуе тут, певною мiрою живе чи ночуе в Замку. Нiхто не мае на це права без дозволу графа. А у вас немае такого дозволу, в кожному разi ви його не показували.

К. сiв, поправив рукою волосся, подивився на людей знизу догори i сказав:

– У яке село мене занесло? Хiба тут е Замок?

– Саме так, – повiльно вимовив юнак, а дехто з присутнiх похитав головою на слова К., – Замок графа Вествеста.

– Отже, потрiбно отримати дозвiл для ночiвлi? – запитав К., нiби хотiв пересвiдчитися, чи не наснилися йому часом попереднi слова.

– Дозвiл потрiбно отримати, – прозвучало у вiдповiдь, i юнак звернувся до присутнiх, простягнувши руку вперед, у цьому жестi вiдчувалося пiдкреслено глузливе ставлення до К. – Хiба ж можна без дозволу?

– Тодi доведеться взяти дозвiл, – сказав К., позiхаючи, i вiдсунув ковдру, нiби збирався вставати.

– У кого? – запитав юнак.

– У графа, – вiдповiв К., – нiчого iншого менi не залишаеться.

– Зараз, опiвночi, брати дозвiл у графа? – скрикнув юнак i вiдступив на крок назад.

– Хiба це неможливо? – байдуже запитав К. – Тодi навiщо ви мене будили?

Тут юнак страшенно розлютився.

– Ви поводите себе як волоцюга! – закричав вiн. – Я вимагаю поваги до графських служб! Вас розбудили, аби поставити до вiдома, що ви негайно повиннi покинути графськi володiння.

– Припинiть цю комедiю! – пiдкреслено тихо сказав К., лiг на землю i натягнув на себе ковдру. – Ви, юначе, забагато собi дозволяете, i завтра я ще повернуся до вашоi поведiнки. Господар та панове за столами стануть моiми свiдками, якщо взагалi вимагатимуться якiсь свiдчення. А щодо всього iншого, то досить вам буде знати, що я землемiр i прибув на виклик графа. Моi помiчники з iнструментами приiдуть завтра. Менi забаглося прогулятися пiшки по снiгу, але, на жаль, я кiлька разiв збився зi шляху i тому прийшов так пiзно. Те, що сьогоднi вже не слiд заявляти про себе в Замку, я знав i без ваших повчань. Тож задовольнився, як бачите, i таким мiсцем ночiвлi, а ви, м’яко кажучи, дещо неввiчливо перервали мiй сон. На цьому я завершую своi пояснення. Добранiч, панове, – i К. вiдвернувся до печi.

– Землемiр? – почув вiн чиесь нерiшуче питання в себе за спиною, а потiм усi затихли. Та невдовзi юнак опанував себе i стишеним голосом, з огляду на сон К., хоча й достатньо виразно, щоб усiм було чути, сказав господаревi:

– Я запитаю по телефону.

Отже, в цьому сiльському заiздi е телефон? Непогано тут усе облаштовано. Це трохи здивувало К., але загалом вiн сподiвався чогось подiбного. Виявилося, що телефон знаходиться просто в нього над головою, а вiн його навiть не помiтив спросоння. Тепер якщо юнак дзвонитиме, вiн змушений буде потривожити К., тож залишалося вирiшити, чи дозволяти йому дзвонити. К. вирiшив дозволити. Тепер вже не мало сенсу вдавати з себе сплячого, i К. перевернувся на спину. Вiн побачив, як селяни нерiшуче пiдсунулися ближче один до одного i перемовлялися; прибуття землемiра – подiя небуденна. Вiдчинилися дверi кухнi, i весь отвiр заступила собою могутня постать господинi, господар наблизився до неi навшпиньки, щоб увести в курс справи. І тут почалася телефонна розмова. Каштелян уже спав, але його помiчник, точнiше, один iз його помiчникiв, Фрiц, був на мiсцi. Юнак назвав себе Шварцером i розповiв, як вiн знайшов у заiздi К., – тридцятирiчного чоловiка в лахмiттi, що спокiйно спав на солом’янiй пiдстилцi, використовуючи замiсть подушки невеличку торбу, а поряд поклав сучкувату палицю. Ясна рiч, чоловiк видавався пiдозрiлим, i оскiльки господар, вочевидь, злегковажив своiм обов’язком, Шварцер змушений був узятися за остаточне з’ясування цiеi справи. Перерваний сон, допит i цiлком законну погрозу вигнання з графства К. сприйняв дуже обурено, хоча, як з’ясувалося згодом, iмовiрно, мав на це право, оскiльки стверджуе, що вiн землемiр i прибув за викликом графа. Безумовно, iснуе принаймнi формальна необхiднiсть перевiрити це твердження, i тому Шварцер просить Фрiца звернутися до центральноi канцелярii за довiдкою про те, чи справдi очiкуеться прибуття землемiра, а тодi вiдразу ж зателефонувати про результат.

Потiм було тихо, Фрiц довiдувався на тому кiнцi дроту, а в заiздi всi чекали на вiдповiдь. К. не зрушив з мiсця, навiть не повернувся, на його обличчi не було й тiнi цiкавостi, вiн мовчки втупився поперед себе. Сумiш недоброзичливостi й обережностi в розповiдi Шварцера свiдчила, що в Замку навiть такi дрiбнi службовцi, як цей, трохи навченi дипломатii. Не бракувало там i старанностi, оскiльки центральна канцелярiя працювала й уночi. Та ще й досить швидко давала довiдки, бо незабаром Фрiц передзвонив. Його вiдповiдь була дуже короткою, i Шварцер iз люттю кинув слухавку.

– Так я i знав! – крикнув вiн. – Нiякий вiн не землемiр, а гидкий брехливий волоцюга, а можливо, i ще гiрше.

Цiеi митi К. подумав, що зараз Шварцер, селяни й господарi накинуться на нього. Щоб витримати хоча б перший натиск, вiн скулився пiд ковдрою. І тут ще раз задзвонив телефон, К. здалося, що звук був дуже рiзким. Вiн поволi висунув голову назовнi. Здавалося не дуже вiрогiдним, що це знову стосувалося К., але всi завмерли, а Шварцер повернувся до апарата. Прослухав довге пояснення i тихо сказав:

– Отже, помилка? Це надзвичайно неприемно. Дзвонив сам начальник канцелярii? Дуже дивно, дуже дивно. І як я маю пояснити це пановi землемiру?

К. прислухався. Отже, Замок затвердив його в ролi землемiра. З одного боку, це було йому невигiдно, бо свiдчило про те, що в Замку знали про нього все необхiдне i, зваживши спiввiдношення сил, заввиграшки прийняли виклик. З iншого боку, це було добре, бо, здаеться, доводило, що його недооцiнюють i таким чином дарують бiльшу свободу, нiж та, на яку вiн мiг би сподiватися. А якщо iм здаеться, що цим пiдтвердженням посади, яке було явним перевищенням його компетенцii, вони примусять К. постiйно тремтiти вiд страху, то це помилка: йому стало трохи лячно, але не бiльше.

К. вiдмахнувся од Шварцера, який спробував несмiливо наблизитися; вiдмовився й од наполегливоi пропозицii перейти до хазяйськоi спальнi, лише взяв iз рук господаря склянку з напоем, а вiд його дружини – рукомийник iз милом та рушником. Йому навiть не довелося вимагати, щоб спорожнили зал, бо всi кинулися геть один поперед одного, нiхто не хотiв уранцi бути впiзнаним. Лампу загасили i нарештi дали йому спокiй. Вiн спав спокiйно до самого ранку, лише раз чи два його потривожили щури, якi пробiгали поблизу його ложа.

Пiсля снiданку – харчування й ночiвлю гостя, як сказав господар, мав оплатити Замок – К. хотiв iти вiдразу в Село. Але господар постiйно крутився довкола, i К. дозволив йому трохи посидiти бiля себе у вiдповiдь на нiме прохання, хоча з огляду на вчорашню поведiнку й не прагнув зайвий раз вступати з господарем у бесiду.

– Я ще не знаю графа, – сказав К. – Кажуть, вiн щедро платить за добру роботу, це правда? Коли вiдриваешся од жiнки та дитини i мандруеш так далеко, як оце я, хочеться привезти назад якомога бiльше.

– Стосовно цього вам не варто турбуватися, на погану платню ще нiхто не нарiкав.

– Але я, – сказав К., – маю досить вiдваги i можу висловити свое незадоволення навiть графовi, хоча, ясна рiч, iз можновладцями завжди краще бути в мирi.

Господар сидiв навпроти К. на краечку пiдвiконня й не наважувався вмоститися зручнiше, вiн не вiдводив од гостя великих карих наляканих очей. І хоча перед тим не вiдходив од К., тепер, здавалося, прагнув утекти геть. Можливо, злякався, що його почнуть випитувати про графа? Чи побоювався, що «пан», за якого вiн уважав К., виявиться людиною ненадiйною? Довелося перевести розмову на iнше. К. поглянув на годинник i сказав:

– Незабаром пiд’iдуть моi помiчники. Чи знайдеться тут для них мiсце?

– Звичайно, пане, – сказав господар. – Але хiба вони не житимуть разом iз вами в Замку?

Невже вiн так легко та охоче позбувався пожильцiв та особливо К., бажаючи неодмiнно прилаштувати того в Замок?

– Це ще невiдомо, – вiдповiв К. – Спочатку треба довiдатися, що за роботу доведеться виконувати. Якщо, наприклад, потрiбно буде працювати тут, унизу, то доцiльнiше б тут i оселитися. Окрiм того, пiдозрюю, що життя в Замку навряд чи менi сподобаеться. Я б хотiв завжди бути вiльним.

– Ти не знаеш порядкiв Замку, – тихо сказав господар.

– Справдi, – погодився К. – Не варто приймати поспiшних рiшень. Наразi я знаю про Замок тiльки те, що там розумiються на виборi добрих землемiрiв. Можливо, знайдуться i ще якiсь переваги.

І вiн пiднявся, щоб звiльнити вiд своеi присутностi господаря, який неспокiйно покушував губи. Завоювати довiру цього чоловiка було не так легко.

К. рушив до виходу i дорогою помiтив на стiнi темний портрет у такiй самiй темнiй рамi. Вiн зауважив його ще ранiше, зi свого нiчного ложа, але здалеку не роздивився деталей i вирiшив, що картину витягли з рами i залишилася тiльки чорна дошка, яка була насподi. Але зараз виявилося, що це була-таки картина, портрет п’ятдесятирiчного чоловiка, зображеного по пояс. Чоловiк опустив голову так низько, що очей майже не було видно, i здавалося, його голова схилилася пiд тягарем високого важкого чола i великого гачкуватого носа. Широка борода, притиснута пiдборiддям, рiзко вiдстовбурчувалась уперед. Лiва рука вчепилась розчепiреними пальцями в густе волосся, але це не допомогло пiдняти голову.

– Хто це? – запитав К. – Граф?

Потiм зупинився перед зображенням i навiть не озирнувся на господаря.

– Нi, – вiдповiв власник заiзду. – Каштелян.

– У Замку вродливий каштелян, – сказав К. – Шкода, що в нього такий невдаха-син.

– Нi, – заперечив господар, притягнув К. ближче до себе i прошепотiв йому у вухо: – Шварцер трохи перебiльшив учора, його батько лише пiдкаштелян, i то один iз найнижчих.

Цiеi митi господар видався К. дитиною.

– Негiдник! – засмiявся К., але господар, здаеться, не бачив у цьому нiчого смiшного. Вiн сказав:

– Його батько теж впливова особа.

– Припини! – сказав К. – Ти всiх уважаеш впливовими. Мене теж?

– Тебе? Нi, тебе я впливовим не вважаю. – злякано, але переконано вiдповiв господар.

– Отже, ти досить спостережливий, – сказав К. – Якщо бути вiдвертим, то я справдi не надiлений владою. І через це маю не менше поваги до можновладцiв, анiж ти. Але я не такий прямолiнiйний i не завжди показую це.

К. поплескав господаря по щоцi, щоб утiшити його i викликати бiльшу довiру до себе. Той посмiхнувся. Вiн справдi був схожий на хлопчика зi своiм м’яким, майже позбавленим бороди обличчям. І чому вiн одружився з такою товстою та немолодою жiнкою? Крiзь отвiр у стiнi було видно, як вона стояла на кухнi руки в боки i вiддавала накази. Але К. не збирався розпитувати про це господаря, щоб не зiгнати з його обличчя усмiшку, яку було так нелегко викликати. Жестом вiн попросив вiдчинити дверi i вийшов у чудовий зимовий ранок.

Тепер увесь Замок ясно вимальовувався перед ним у свiжому повiтрi, а снiг, що тонким шаром укривав усе довкола, робив побачене ще чiткiшим, обвiвши контури усiх предметiв. Здавалося, що на горi снiгу значно менше, нiж у Селi, де К. доводилося прокладати собi дорогу так само важко, як учора на гостинцi. Тут снiг пiдступав аж до вiкон хатин, та ще й притискав низькi дахи додолу, а вгорi все нiби висiло в повiтрi, легко й вiльно, принаймнi так виглядало знизу.

Здалеку вигляд Замку вiдповiдав сподiванням К. Вiн не нагадував анi старовинну лицарську фортецю, анi розкiшно оздоблену новочасну будiвлю. Це було нагромадження багатьох споруд, серед яких були нечисленнi двоповерховi i безлiч низьких, тiсно налiплених одна бiля одноi. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти цi будiвлi за невеличке мiсто. К. побачив тiльки одну вежу, незрозумiло було, до чого вона належить – до церкви чи до житлових примiщень. Довкола вежi кружляли зграi ворон.

К. iшов далi, не вiдводячи погляду од Замку, все iнше його не цiкавило. Але зблизька Замок розчарував К., це було злиденне мiстечко, яке складалося зi звичайних сiльських хатин, тiльки вибудуваних iз каменю, тиньк пооблiтав зi стiн, а кам’яна кладка почала руйнуватися [3 - Цей сумний i злиденний вигляд Села може правити за натяк на те, що селяни покаранi за вiдсутнiсть справжнього Бога в iхньому життi i за iдолопоклонницьке схиляння перед чиновниками, псевдобогами.]. У головi К. промайнув спогад про мiстечко його дитинства, яке нiчим не поступалося цьому так званому Замку. Якби йшлося тiльки про те, щоб оглянути Замок, було б шкода вирушати в такi довгi мандри, i вiн учинив би набагато мудрiше, коли б вiдвiдав стареньку батькiвську домiвку, де не був уже так давно. К. подумки порiвняв церковний шпиль рiдного краю з тутешнiм, там, нагорi. Тамтешнiй шпиль, у цьому не виникало жодного сумнiву, рвучко виструнчуеться до неба, завершуеться широким дахом, укритим червоною черепицею, наскрiзь земний – хiба ж можемо ми щось збудувати по-iншому? – але мета його вища, нiж у цього стовпотворiння низьких будiвель, вигляд по-святковому свiтлiший, а не такий похмуро-буденний. Єдина вежа, що визирала вгору з-помiж кам’яниць тутешнього Замку, мала, як це стало видно вже тепер, житлове призначення. Можливо, це був головний замковий будинок, трохи монотонна кругла споруда, де-не-де спiвчутливо прикрита плющем, маленькi вiкна виблискували на сонцi – у цьому було щось шалене – машикулi нависали над стiною непевними, нерiвними, ламкими зубцями, що врiзалися в сине небо, нiби намальованi наляканою чи недбалою дитячою рукою. Здавалося, нiби якийсь понурий мешканець будинку, що йому варто було б узагалi зачинитися в найдальшiй кiмнатi, раптом пробив дах i пiднявся над ним, аби показатися свiтовi.

К. знову зупинився, нiби нерухомiсть давала йому бiльше сили для роздумiв. Але його потурбували. Вiн зупинився за сiльською церквою, правду кажучи, це була радше капличка, розширена схожою на комору прибудовою, яка мала б помiстити усiх парафiян i за якою розташувалася школа. Низька й довга будiвля справляла чудернацьке враження: здавалося, що збудовано ii нашвидкуруч i для тимчасового вжитку, але водночас вона дуже стара, ii ховав у собi оточений гратами сад, що зараз перетворився на снiгове поле. Звiдти саме вийшли дiти з учителем. Учнi оточили вчителя тiсною купкою, зазирали йому в очi i невпинно щось вигукували, К. нiчого не розумiв iз iхнього швидкого торохтiння. Учитель – молодий, невисокий, вузькоплечий чоловiк – тримався дуже прямо, але це не виглядало смiшно, вiн ще здалеку помiтив К., зрештою, крiм К. i його самого з учнями довкола нiкого бiльше не було. Як чужинцевi, К. годилося привiтатися першим, тим бiльше, з такою поважною особою.

– Доброго дня, пане вчителю, – сказав вiн.

Дiти замовкли, наче по командi, i ця раптова тиша як пiдготовка до його слiв, здаеться, сподобалася вчителевi.

– Ви оглядаете Замок? – запитав вiн лагiднiше, нiж можна було сподiватися, але таким тоном, нiби не надто схвалюе те, що робить К.

– Так, – вiдповiв К. – Я нетутешнiй, приiхав учора ввечерi.

– Вам не подобаеться Замок? – швидко запитав учитель.

– Як? – здивовано вiдповiв питанням на питання К. i повторив слова вчителя, злегка пом’якшивши. – Чи менi подобаеться Замок? Чому ви вирiшили, що Замок менi не подобаеться?

– Нiкому з чужих вiн не подобаеться, – вiдповiв учитель.

Щоб не сказати нiчого нетактовного, К. перевiв розмову на iншу тему i запитав:

– Ви, напевно, знаете графа?

– Нi, – вiдповiв учитель i зiбрався йти геть, але К. не вiдступав i запитав iще раз:

– Як? То ви не знайомi з графом?

– Звiдки я можу його знати? – тихо сказав учитель i додав французькою: – Будьте обережнi в присутностi невинних дiтей [4 - Прихильники релiгiйно-мiстичного трактування роману вбачають у цiй фразi пiдтвердження такого трактування. Вчитель забороняе К. вимовляти iм’я графа Вествеста, як заборонено згадувати всуе Бога.].

З цього К. зробив висновок, що мае право на запитання:

– Чи мiг би я, пане вчителю, якось вас вiдвiдати? Я перебуватиму тут довший час, але вже почуваюся трохи самотньо; нiде не сприймають мене як свого: нi серед селян, нi, здаеться, у Замку.