Замок

скачать книгу бесплатно

– Варнаво, – сказав К. – У цьому немае потреби, я пройдуся трохи з тобою.

– Чому ти не хочеш iти до шинку? – запитав Варнава.

– Мене дратують люди всерединi, – вiдповiв К. – Ти ж сам бачив, якi настирливi цi селяни.

– Але ж ми можемо пiти до твоеi кiмнати, – запропонував Варнава.

– Це кiмната служниць, – заперечив К. – Там брудно i душно; щоб не залишатися в нiй, я вирiшив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти своi вагання. – Вiзьми мене пiд руку, ти йдеш упевненiше, нiж я.

І К. вчепився в його лiкоть. Було зовсiм темно, обличчя свого супутника К. взагалi не бачив, а постать виднiлася дуже нечiтко, його руку вiн знайшов навпомацки. Варнава не заперечував, i вони пiшли геть вiд заiзду. К. вiдчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, i затримуе його. За iнших обставин через цю дрiбницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снiгу сьогоднi вранцi, тепер у нього був Варнава, який мiг витягти його на собi. Але вiн вiдганяв геть такi думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немае нiчого важливiшого, анiж спiльне просування вперед.

Вони йшли, але К. не орiентувався, куди саме, не мiг нiчого впiзнати. Навiть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таемницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб iти вперед, забирали в нього здатнiсть мислити. Думки не зосереджувалися на метi iхньоi подорожi, а плуталися. Час вiд часу вiн згадував рiдну домiвку, i цi спогади переповнювали його. Там також у центрi села стояла церква, з одного боку бiля неi примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кiлька хлопцiв змогли видертися на цей мур, але К. не став одним iз них. Дiти хотiли побувати на мурi не з цiкавостi, адже на цвинтарi для них уже не залишилося таемниць пiсля того, як вони не раз заходили туди крiзь маленькi загратованi ворiтця. Гладенький i високий мур приваблював iх своею недосяжнiстю, i вони прагнули вилiзти на нього. Одного ранку порожню i тиху площу заливало свiтло. К. не бачив цю площу такою нi до того, нi згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому мiсцi, де вiн стiльки разiв здавався i вiдступав, вiн iз першоi ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камiнцi з-пiд його нiг ще сипалися донизу, а вiн уже був нагорi. Установив прапорець, вiтер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потiм довкола i навiть через плече на вкопанi в землю хрести; цiеi митi не було на свiтi нiкого бiльшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зiгнав К. донизу суворим поглядом. Зiстрибуючи донизу, К. поранив колiно i ледь дiстався додому, але таки побував на мурi. Вiдчуття цiеi перемоги, як тодi здавалося, дасть йому опору на все життя, i це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато рокiв, у цю заснiжену нiч, поряд iз Варнавою, йому допомiг саме цей спогад.

Вiн сильнiше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосуеться напрямку iхнього руху, то наскiльки К. мiг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки вiн присягнувся, що нiякi труднощi, навiть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескiнченною? У денному свiтлi Замок виглядав досить легкодоступною цiллю, а вiстун мав би знати найкоротший шлях.

І тут Варнава зупинився. Де вони? Далi дороги немае? Варнава попрощаеться з К.? Це йому не вдасться. К. так мiцно вчепився в руку Варнави, що заболiла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовiрне, i вони вже в Замку або ж перед його ворiтьми? Але ж вони жодного разу не пiдiймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провiв його якоюсь стежкою, що пiдiймаеться непомiтно?

– Де ми? – тихо запитав К. бiльше себе, нiж свого супутника.

– Удома, – вiдповiв Варнава.

– Удома?

– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починаеться спуск.

– Спуск?

– Лише кiлька крокiв, – додав вiн i вже стукав у дверi.

Дверi iм вiдчинила якась дiвчина, i вони опинилися на порозi великоi хати майже в повнiй темрявi, крихiтна гасова лампа висiла десь далеко всерединi, злiва над столом.

– Хто це з тобою, Варнаво? – запитала дiвчина.

– Землемiр, – вiдповiв той.

– Землемiр, – повторила дiвчина голоснiше, звертаючись до людей за столом.

З-за столу пiднялися двое старих людей, чоловiк i жiнка, та ще одна дiвчина. Вони привiталися з К. Варнава познайомив К. з усiма – це були його батьки та сестри Ольга й Амалiя. К. неуважно глянув у iхнiй бiк, з нього зняли мокре пальто i повiсили сушитися бiля пiчки, вiн не пручався.

Отже, не вони опинилися вдома, а лише Варнава. Але чому вони прийшли сюди? К. вiдвiв Варнаву вбiк i запитав:

– Чому ти пiшов додому? Чи ви живете поблизу Замку?

– Поблизу Замку? – повторив Варнава, нiби не зрозумiв.

– Варнаво, – сказав К. – Ти ж хотiв iти з кнайпи до Замку.

– Нi, пане, – заперечив Варнава. – Я хотiв iти додому. До Замку я пiду аж завтра вранцi, я нiколи там не ночую.

– Отже, ти не збирався йти до Замку, а лише сюди? – посмiшка Варнави вже не здавалася К. такою пiдбадьорливою, та й сам вiстовий виглядав уже не так привабливо. – Чому ж ти менi нiчого не сказав?

– Ти не питав, пане, – сказав Варнава. – Ти збирався дати менi доручення, але не хотiв зробити цього нi в кнайпi, нi у своiй кiмнатi, тож я подумав, що це можна без перешкод зробити в моiх батькiв. Якщо ти накажеш, вони зараз вийдуть iз кiмнати; ти можеш також тут переночувати, якщо тобi в нас бiльше подобаеться. Я зробив щось не так?

К. не вiдповiв. Отже, трапилося непорозумiння, пiдступна, каверзна помилка, а К. йому цiлком довiрився. Дав себе зачарувати цiй блискучiй, наче шовк, куртцi, яку вiн зараз розстiбае, а пiд нею з’являеться сiра, брудна, в багатьох мiсцях позашивана сорочка з грубого полотна, яка обтягуе могутнiй i незграбний торс наймита. І вся довколишня атмосфера не лише вiдповiдала цьому враженню, а ще й погiршувала його. Старий батько, хворий на подагру, пересувався, обмацуючи предмети руками, його ноги майже не згиналися, i вiн мiг лише дуже повiльно совгати ними. Мати зi складеними на грудях руками теж могла ступати лише дрiбними кроками через свою неймовiрну повноту. І батько, i мати вийшли зi свого кутка до К. вiдразу, щойно гiсть переступив порiг, але досi не могли подолати цiеi незначноi вiдстанi. Бiлявi сестри, схожi мiж собою [5 - Очевидно, авторська описка, бо далi у текстi Амалiя чорнява.] й до Варнави, але з грубiшими рисами обличчя, мiцнi i сильнi служницi, вони стояли бiля прибульцiв i чекали вiд К. якогось привiтання. Та К. не мiг нiчого з себе видушити. Вiн думав, що кожен тут, у Селi, важливий для нього, i це була правда, але вона не стосувалася людей, що стояли перед ним, цi люди його не обходили. Якби вiн був здатен самостiйно подолати дорогу назад, до заiзду, вiн уже пiшов би геть. Можливiсть потрапити до Замку вранцi разом iз Варнавою його не приваблювала. Зараз, уночi, непомiчено, вiн би проникнув до Замку в супроводi Варнави. Але того Варнави, яким хлопець здавався досi, людини, найближчоi К. з усiх, кого вiн наразi тут зустрiв, i такоi, що набагато тiснiше пов’язана iз Замком, нiж на це вказувала позiрна скромнiсть ii посади. Але з нащадком цiеi сiм’i, яка вже сидiла за столом i з якою вiстовий був одним цiлим, з хлопцем, якому навiть не дозволялося ночувати в Замку, а це багато про що свiдчить, з такою особою попiд руку йти до Замку серед бiлого дня було неможливо, ця спроба виглядала б безнадiйно смiшною.

К. присiв на пiдвiконня i вирiшив, що проведе тут усю нiч i не прийме вiд цiеi сiм’i бiльше жодних послуг. Люди в Селi, якi вiдсилали його геть, або тi, що боялися його, здавалися зараз менш небезпечними, бо вони просто залишали його напризволяще, давали можливiсть зiбратися з силами. А такi псевдопомiчники, що замiсть привести його до Замку влаштовують невеличкий маскарад i ведуть до себе додому, тiльки вiдволiкають i, свiдомо чи мимоволi, пiдривають його сили. Вiн не вiдреагував, коли його покликали до столу, i залишився сидiти на пiдвiконнi з похнюпленою головою.

Тодi встала Ольга, лагiднiша з двох сестер, у нiй була навiть якась дiвоча несмiливiсть, пiдiйшла до К. i запросила його до столу. Там уже е хлiб i сало, а пиво вона зараз принесе.

– Звiдки? – запитав К.

– З шинку, – вiдповiла вона.

Це дуже пiдходило К. Вiн попросив ii не приносити пива, а вiдпровадити його до шинку, бо вiн мае там iще закiнчити важливу роботу. Тут з’ясувалося, що вона йде не так далеко, не аж до його заiзду, а значно ближче, до «Панського двору». Але К. попросив ii все одно вiдпровадити його, бо подумав собi, що, можливо, там знайдеться можливiсть переночувати; гiрше за лiжко в цiй хатi нiчого бути не може. Ольга вiдповiла не вiдразу, спершу озирнулася на стiл. З-за столу встав ii брат i закивав, погоджуючись:

– Якщо пановi так хочеться.

Ця фраза мало не переконала К. вiдмовитися од своеi iдеi, бо якщо Варнава погоджуеться, отже, справа безнадiйна. Але коли почали обговорювати питання, чи пустять К. до «Панського двору», i всi висловили сумнiв, К. знову наполiг на бажаннi йти разом з Ольгою, навiть не завдаючи собi клопоту вигадати для цього правдоподiбну причину. Ця сiмейка повинна сприймати його таким, як вiн е насправдi, вiн не вiдчував перед нею жодного сорому. Його трохи збивала з пантелику лише Амалiя своiм серйозним, прямим, незворушним, можливо, навiть трохи тупуватим поглядом [6 - Прототипом образу Амалii частково вважають чеську перекладачку, журналiстку i лiтератора Мiлену Єсенську, з якою Кафка познайомився восени 1919 року i пiсля бурхливого роману i розриву написав «Замок». Мiлена була чи не единою жiнкою в життi Кафки, яка розумiла його i могла оцiнити його творчiсть, але вона не захотiла пiти вiд чоловiка заради Кафки, а вiн не захотiв миритися iз ii численними коханцями i богемним способом життя.«Панським двором» також називалася кав’ярня, куди вчащав Ернст Поллак, чоловiк Мiлени Єсенськоi, якого дослiдники часто вважають прототипом образу чиновника Кламма.].

Недовгою дорогою до кнайпи К. мiцно вчепився в руку Ольги, i вона тягнула його майже так само, як перед тим ii брат, по-iншому К. не мiг собi дати ради. Поки вони йшли, К. довiдався, що ця кнайпа призначена тiльки для чиновникiв iз Замку, якi iли, а часом навiть ночували там, якщо мали справи у Селi. Ольга розмовляла з К. тихо, нiби звiрялася йому, з нею було приемно йти, майже як iз ii братом. К. не хотiв пiддаватися цiй приемностi, але вiдчуття було сильнiше за нього.

Заiзд виглядав дуже схожим на той, що в ньому оселився К. У Селi взагалi не iснувало великих зовнiшнiх вiдмiнностей, зате дрiбнi вiдразу впадали в око. На ганку були поруччя, над дверима висiв красивий лiхтар. При входi над iхнiми головами затрiпотiв прапор iз гербом графа. У передпокоi вони зустрiли господаря, очевидно, той саме оглядав своi володiння, його крихiтнi очка подивилися кудись повз К. чи то уважно, чи то заспано, i вiн сказав:

– Пан землемiр може зайти тiльки до шинку.

– Звичайно, – сказала Ольга i вступилася за К. – Вiн тiльки супроводжуе мене.

Але К. невдячно вiдiйшов од Ольги i вiдвiв господаря вбiк. Ольга терпляче чекала в кiнцi коридору.

– Я б хотiв тут переночувати, – сказав К.

– Це, на жаль, неможливо, – вiдповiв господар. – Ви, мабуть, не знаете, але цей будинок можуть використовувати тiльки працiвники Замку.

– Можливо, iснуе таке правило, – сказав К. – Але думаю, для мене знайдеться якийсь куточок.

– Я б iз задоволенням пiшов вам назустрiч, – вiдповiв господар. – Але крiм суворостi заборони, що про неi ви говорите як людина чужа, здiйснити ваше прохання цiлком неможливо ще й з тiеi причини, що пани, якi тут мешкають, страшенно вразливi. Я переконаний, що вони не здатнi або принаймнi не готовi витримати самого лише вигляду чужинця. Тож якби я дозволив вам переночувати, а потiм вас би випадково побачили, – а випадковiсть, знаете, завжди перебувае на боцi влади, – то не лише для мене все було б утрачено, але й для вас. Звучить непереконливо, але така правда.

Цей високий, защiбнутий до останнього гудзика пан одною рукою сперся на стiну, другу тримав на боцi, ноги поставив навхрест. Вiн нахилився до К. i говорив iз ним так, нiби довiряв важливу таемницю, здавалося, вiн не мав жодного вiдношення до Села, хоча його темне вбрання i виглядало по-селянськи святково.

– Я вiрю вам, – сказав К. – І зовсiм не маю на метi недооцiнювати важливостi заборони, мабуть, я невдало висловився. Хочу зазначити тiльки одне: у мене високi знайомства в Замку, i незабаром будуть ще вищi, це захистить вас вiд небезпеки, яка могла б виникнути в разi моеi ночiвлi тут, а також гарантуе, що я можу дуже добре вiддячити за таку невеличку послугу.

– Я знаю, – сказав господар i повторив: – Я знаю.

К. збирався висловити свое прохання ще наполегливiше, але розгубився пiсля такоi вiдповiдi господаря, тому тiльки запитав:

– Багато людей iз Замку сьогоднi ночуе?

– У цьому планi сьогоднi вдалий день, – багатообiцяюче сказав господар. – Залишився тiльки один чиновник.

К. все ще не наважувався наполягати, але сподiвався, що його вже майже залишили, тому про всяк випадок запитав тiльки iм’я пана.

– Кламм, – сказав господар мiж iншим, озираючись при цьому на свою дружину, яка прошарудiла повз них спiдницями дивовижно зношеноi, старомодноi сукнi, переобтяженоi надто численними рюшами i складками, хоча колись ця сукня, безумовно, виглядала по-мiському розкiшно. Господиня прийшла за чоловiком на прохання гостя-начальника. Перед тим як пiти, господар iще раз озирнувся на К., нiби не вiн сам, а К. мав тепер вирiшити справу ночiвлi. К. нiчого не мiг сказати, особливо у свiтлi того, що саме його начальник опинився сьогоднi тут. Ця новина змусила його розгубитися. К. сам собi не мiг цього до кiнця пояснити, але вiдчував себе перед Кламмом значно менш вiльно, нiж перед Замком загалом. К. зовсiм не боявся бути впiйманим тут у сенсi сказаного господарем, але це виглядало б як дрiбна шкода, легковажно заподiяна людинi, якiй чимось завдячуеш. При цьому вiн iз жалем констатував, що в цьому вiдчуттi проявляються першi наслiдки його пiдпорядкованостi керiвництву, його статусу зарахованого на службу, а також те, що, навiть помiтивши цi ознаки, вiн не в змозi боротися з ними. Тому вiн стояв, кусаючи губи, i мовчав. Господар iще раз зиркнув на К. перед тим, як зникнути за дверима. К. подивився йому вслiд i продовжував стояти на мiсцi, аж поки не пiдiйшла Ольга й не потягла його вперед.

– Що ти хотiв вiд господаря? – запитала Ольга.

– Я хотiв тут переночувати, – вiдповiв К.

– Ти ж ночуватимеш у нас, – здивувалася дiвчина.

– Звичайно, – вiдповiв К. i замовк, iй довелося самостiйно трактувати його слова.

Роздiл третiй

У просторому шинку, середина якого була нiчим не заставлена, попiд стiнами, зверху на бочках i довкола них, сидiли селяни, але виглядали вони трохи по-iншому, нiж у заiздi, де зупинився К. Тутешнi вiдвiдувачi були чистiшi, вбранi в майже однаковi, сiро-жовтi теплi куртки з цупкоi тканини i вузькi штани. Це були невисокi чоловiки, на перший погляд дуже подiбнi мiж собою, iз пласкими, скуластими обличчями, хоча й досить щокатi. Вони сидiли тихо i майже не рухалися, прибулих провели повiльними й байдужими поглядами. Але те, що iх було так багато i вони сидiли так тихо, справило враження на К. Вiн знову взяв Ольгу пiд руку, щоб пояснити свою присутнiсть тут. У кутку пiднявся знайомий Ольги i хотiв пiдiйти, але К. повернув дiвчину за лiкоть в iншому напрямку. Нiхто, крiм неi, не мiг цього помiтити, а вона не пручалась i тiльки з посмiшкою глянула вбiк.

Пиво наливала дiвчина на iм’я Фрiда [7 - Прототипом образу Фрiди частково вважають i Фелiцу Бауер, з якою у Кафки багато рокiв тривав роман i листування з якою становить частину творчостi Кафки. Ось опис ii зовнiшностi в щоденнику (20 серпня 1912 року) пiсля знайомства: «Фройляйн Ф.Б. Коли я 13 серпня прийшов до Брода, вона сидiла за столом i здалася менi все ж таки схожою на служницю. Та мене зовсiм i не цiкавило, хто вона, я просто вiдразу змирився з ii присутнiстю. Порожне кiстляве обличчя, що вiдверто демонструе свою порожнечу. Вiдкрита шия. Накинута наопашки блузка. Здавалося, вона була одягнена зовсiм по-домашньому, хоч, як з’ясувалося згодом, це було зовсiм не так. (…) Майже зламаний нiс, свiтлi, трохи цупкуватi непривабливi коси, мiцне пiдборiддя. Сiдаючи, я вперше придивився до неi, а коли сидiв, то вже мав твердий присуд».]. Непримiтна, маленька бiлявка з сумними очима i запалими щоками, але вражав ii погляд, у якому вiдчувалася якась особлива зверхнiсть. Коли вона глянула на К., йому здалося, що цей погляд уже прийняв за нього чимало рiшень, зокрема в питаннях, про iснування яких вiн не здогадувався, та цей погляд переконав його, що вони таки iснують. К. уважно стежив за Фрiдою збоку, поки вона розмовляла з Ольгою. Ольга i Фрiда, здаеться, не були подругами, вони обмiнялися лише кiлькома байдужими фразами. К. вирiшив iм допомогти i запитав Фрiду прямо:

– Ви знаете пана Кламма?

Ольга засмiялася.

– Чому ти смiешся? – роздратовано запитав К.

– Я не смiюся, – заперечила вона, продовжуючи реготати.

– Ольга поводиться як маленька дiвчинка, – сказав К. i перехилився через стiл, щоб ще раз упiймати погляд Фрiди. Але вона опустила очi й тихо запитала:

– Хочете побачити пана Кламма?

К. хотiв. Вона показала на дверi злiва вiд себе.

– Тут е невеличка дiрка, крiзь неi ви можете подивитися.

– А люди довкола? – запитав К.

Вона вiдкопилила нижню губу i неймовiрно м’якою рукою потягла К. до дверей. Крiзь щiлину, очевидно, просвердлену тут, щоб пiдглядати, К. побачив майже все сусiдне примiщення.

За письмовим столом у центрi кiмнати, у зручному крiслi з круглою спинкою сидiв Кламм, яскраво освiтлений лампою, що висiла просто над ним. Вiн був середнього зросту, товстий i вайлуватий. Обличчя ще виглядало гладеньким, але щоки вже трохи опустилися донизу пiд вагою рокiв. Досить довгi чорнi вуса. Криво вбране пенсне поблискувало, й очей не було видно. Якби Кламм сидiв за столом прямо, К. бачив би тiльки його профiль, але чиновник повернувся в бiк дверей, тому К. мiг дивитися просто в обличчя свого начальника. Лiвий лiкоть Кламм поклав на стiл, праву руку, яка тримала сигару марки «Вiрджинiя», – на колiно. На столi, оточеному високим кантом, стояв кухоль пива, кант заважав добре роздивитися, чи лежать там ще якiсь папери, але здавалося, що стiл порожнiй. Для певностi К. попросив Фрiду зазирнути в дiрочку й пiдтвердити побачене. Але оскiльки дiвчина незадовго перед тим була в кiмнатi, то могла з певнiстю засвiдчити К., що нiяких паперiв на столi не було. К. запитав Фрiду, чи йому вже час iти, але вона вiдповiла, що вiн може спостерiгати крiзь щiлину так довго, як йому подобаеться. К. залишився тепер наодинцi з Фрiдою, Ольга, як К. зауважив краем ока, пiшла до свого знайомого i тепер сидiла на бочцi з пивом та дригала ногами.

– Фрiдо, – прошепотiв К. – Ви добре знаете пана Кламма?

– О так, – сказала вона. – Дуже добре.

Фрiда нахилилася до К., i йому аж тепер впало у вiчi, що свою легеньку кремову блузку з глибоким вирiзом дiвчина поправляла доволi грайливо. На ii худорлявому тiлi ця блузка виглядала недоречно. Потiм вона сказала:

– Ви пам’ятаете, як Ольга смiялася?

– Так, вона дуже невихована, – сказав К.

– Не зовсiм так, – примирливо заперечила Фрiда. – У неi була причина для смiху. Ви питаете, чи знаю я Кламма, а я таки знаю, – у цьому мiсцi вона випросталася й кинула на К. свiй переможний погляд, який важко було пов’язати зi сказаним ранiше. – Я його коханка.

– Коханка Кламма? – перепитав К.

Вона кивнула.

– Тодi ви, – сказав К. з посмiшкою, щоб це не прозвучало занадто серйозно, – дуже поважна особа для мене.

– Не лише для вас, – сказала Фрiда дружнiм тоном, хоча й не вiдповiла на його посмiшку. Але К. знайшов спосiб подолати ii зверхнiсть i скористався ним. Вiн запитав:

– Ви вже були в Замку?

Це не подiяло, бо вона вiдповiла:

– Нi, але хiба не досить того, що я стою тут, за шинквасом?

Їi марнославство було неймовiрним, i, здаеться, вона хотiла задовольнити його саме на К.

– До речi, – сказав К., – у цьому шинку справа поставлена добре.

– Це дiйсно так, – погодилася дiвчина. – А починала я з догляду за худобою в заiздi «Бiля мосту».

– Цими нiжними ручками? – сказав К. напiвпитально i сам не зрозумiв, чи вiн просто хоче пiдсипатися до неi, чи справдi вона його зачарувала. Їi руки дiйсно були маленькi й тендiтнi, але iх можна було б назвати й слабкими та невиразними.

– Тодi нiхто на це не зважав, – сказала вона. – Та й зараз…

К. подивився на неi запитально, але вона похитала головою i не хотiла говорити далi.

– Звичайно, – сказав К. – У вас е своi таемницi, i ви не будете iх вiдкривати комусь, кого знаете якихось пiвгодини i хто ще не мав нагоди розповiсти, що вiн за один.

Але це була невчасна фраза, вона нiби вивела Фрiду з такоi сприятливоi для К. замрiяностi. Дiвчина витягла зi шкiряноi торбинки у себе на поясi дерев’яний корок, встромила його у дiрку для спостереження i сказала К., намагаючись не показувати змiни настрою:

– Усе, що стосуеться вас, я знаю. Ви – землемiр. – І додала: – А тепер я мушу працювати.

І вона зайняла свое мiсце за шинквасом, куди пiдiйшли один за одним кiлька вiдвiдувачiв, щоб наповнити своi кухлi. К. хотiв ще раз непомiтно переговорити з нею, тому взяв iз полицi порожнiй кухоль i пiдiйшов до неi.

– Ще тiльки одне слово, панно Фрiдо, – сказав вiн. – Для того щоб пiднятися з доглядальницi худоби до шинкарки, потрiбна неймовiрна сила духу, та й сам випадок незвичайний, але хiба такiй людинi, як ви, варто на цьому зупинятися? Безглузде питання. З ваших очей, тiльки не смiйтеся з мене, панно Фрiдо, промовляе не так уже здобута перемога, як готовнiсть до майбутньоi боротьби. Та перед людиною, що прагне досягнути мети, виникае стiльки перешкод. І що вища мета, то бiльшими стають перешкоди, тому немае нiчого неприродного в прагненнi забезпечити собi пiдтримку iншоi людини. Нехай незначноi i невпливовоi, але такоi, що теж не полишае боротьби. Можливо, ми могли б спокiйно поговорити про це наодинцi, коли за нами не спостерiгатимуть стiльки чужих очей.

– Я не розумiю, чого ви хочете, – сказала вона, i в ii голосi цього разу мимоволi прозвучали не стiльки перемоги ii життя, скiльки нескiнченнi розчарування. – Чи не запраглося вам часом вiдбити мене у Кламма? О Боже! – вона розвела руками.

– Ви бачите мене наскрiзь, – сказав К. так, нiби його втомила ii недовiра. – Саме таким i був мiй потаемний план. Ви повиннi покинути Кламма i стати моею коханкою. А тепер я можу йти. Ольго! – покликав вiн. – Ми йдемо додому.

Ольга слухняно зiстрибнула з бочки, але приятелi вiдразу обступили ii тiсним колом i не вiдпускали. Тут Фрiда раптом загрозливо подивилася на К. i тихо сказала:

– То коли я можу з вами поговорити?

– Чи мiг би я тут переночувати? – запитав К.

– Так, – вiдповiла Фрiда.